Смерть Ізабелли де Сигуенса

Ми мовчки йшли довгим коридором, і я бачив, як крізь заґратовані дверні віконця келій за нами стежать очі черниць, живцем похованих у своїх склепах. Чого ж дивуватися, що жінка не побоялася смерті, лише б вирватися з цієї темниці до життя і любові! І ось за такий “злочин” вона мала померти! Ні, воістину Бог не забуде лиходійств цих святенників!

У дальньому кінці коридору ми спустилися сходами і зупинилися біля важких, кованих залізом дверей. Чернець відімкнув їх своїм ключем, впустив нас і знову замкнув зсередини. Звідси починався інший коридор, а за ним ще одні двері, де було місце страти.

Це було низьке сире підземелля, зовнішню стіну якого омивала річка; у мертвій тиші я чув, як дзюрчить вода.

У дальньому кутку цього похмурого склепу, тьмяно освітленого смолоскипами, двоє в грубих чорних рясах із глухими ковпаками на головах мовчки перемішували вапняний розчин, від якого в затхлому повітрі клубочилася пара. Поруч лежали акуратні штабелі каміння, а навпроти виднілася вирубана в товщі стіни ніша, схожа на велику труну, поставлену вертикально. Навпроти ніші стояло важке крісло з каштанового дерева. У тій самій стіні я помітив ще дві такі самі ніші, закладені брусами такого ж каміння. На кожній виднілася викарбувана дата. Одна ніша була замурована понад сто років тому, друга — років сімдесят.

Коли ми ввійшли в підземелля, в ньому не було нікого, окрім двох ченців-каменярів, але невдовзі з другого коридору до нас долинули звуки ніжного і урочистого співу. Двері прочинилися, ченці припинили роботу і відійшли від купи вапна. Звуки ставали дедалі лункішими. Незабаром я вже міг розрізнити слова: це була заупокійна меса. Потім з’явився і сам хор: вісім черниць із закритими вуалями обличчями попарно ввійшли крізь двері, встали в ряд біля протилежної стіни і замовкли. За ними ввійшла приречена у супроводі двох черниць, тоді — священик із розп’яттям у руках. На ньому була чорна сутана, і його напівбожевільне обличчя залишалося відкритим.

Усе це та й інші подробиці я запам’ятав, проте тоді мені здавалося, що я не бачу нічого, окрім обличчя нещасної жертви. Я її упізнав, хоча й бачив усього лише раз, та й то при місячному сяйві. Вона дуже змінилася: вродливе обличчя змарніло, було як із воску, і зараз на ньому виділялися тільки темно-червоні вуста та величезні, палахкі, немов зірки, стражденні очі. Але обличчя було те ж саме! Саме цю жінку я бачив якихось кілька місяців тому, коли вона говорила зі своїм невірним коханцем. Тільки тепер її струнка постать була оповита смертним саваном, по якому хвилею розсипалися чорні пасма волосся, і в руках вона тримала сонне немовля, судомно притискаючи його час від часу до грудей.

Біля порога своєї могили Ізабелла де Сигуенса зупинилася і почала зацьковано озиратися, немов волаючи про допомогу. Але марно її відчайдушний погляд чіплявся за закриті каптурами обличчя безмовних глядачів. Потім вона побачила нішу, здригнулася і напевно б упала, якби не черниці, — вони підхопили нещасну під руки, підвели до крісла і опустили на нього, як живий труп. Жахливий ритуал почався. Чернець-домініканець встав перед засудженою, оголосив про її злочин і сповістив вирок:

— Тож нехай вона, а разом із нею й дитя її гріха, полишаться наодинці з Господом, щоб він учинив з ними з волі своєї!

Проте нещасна, мабуть, не чула ні вироку, ні напучень. Нарешті чернець завершив, перехрестився і, обернувшись до мене, сказав:

— Підійди до грішниці, брате мій, і поговори з нею, поки не пізно!

Після цього він наказав присутнім відійти в дальній куток підземелля, щоб вони не чули нашої розмови, і всі безмовно підкорилися. Мабуть, вони сприйняли мене за ченця, який мав сповідати засуджену.

Серце моє несамовито калатало, коли я підійшов ближче, нахилився до неї і заговорив над самим її вухом:

— Слухайте мене, Ізабелло де Сигуенса! — коли я вимовив її ім’я, вона здригнулася. — Де Хуан де Гарсіа, який вас спокусив і кинув?

— Звідки ви знаєте це ім’я? — запитала вона. — Навіть тортури не змогли у мене його вирвати.

— Я не чернець і не знаю ні про які тортури. Я той самий чоловік, який бився з де Гарсіа тої ночі, коли вас схопили, і який убив би його, якби не ви.

— Я його врятувала, і в цьому моя втіха.

— Ізабелло де Сигуенса, — продовжував я. — Я ваш друг, найщиріший і останній, в чому ви самі зараз переконаєтеся. Скажіть мені, де ця людина? Між нами є порахунки, які потрібно залагодити.

— Якщо ви мій друг, не мучте мене більше. Я нічого про нього не знаю. Кілька місяців тому він поїхав туди, куди ви навряд чи коли-небудь потрапите, до Індії. Але і там вам його не знайти.

— Хтозна! Якщо ми все ж таки зустрінемося, чи не схочете ви що-небудь йому передати?

— Ні… Хоча… стривайте! Розкажіть йому, як померли його дружина і його дитина, і скажіть, що я зробила все, щоб інквізиція не дізналася про його справжнє ім’я, бо тоді його б спіткала така сама доля.

— Це все?

— Так… Ні, скажіть йому ще, що я померла люблячи його і простивши.

— У мене обмаль часу, — сказав я. — Слухайте уважно! Я сказав це, бо вона наче поринула в якесь забуття.

— Я був помічником Андреса де Фонсеки, порадою якого ви знехтували собі на погибель. Я дав вашій ігумені трунок. Коли вона піднесе вам чашу з водою, випийте все і дайте випити дитині. Якщо ви так зробите, ваша смерть буде легкою і безболісною. Ви мене зрозуміли?

— Так, так! — прошепотіла вона, задихаючись. — Хай винагородить вас за це Господь! Тепер я не боюся. Я сама давно хотіла померти і страшилася тільки цієї страти.

— Тоді прощавайте, бідолашна жінко! Бог із вами.

— Прощавайте! — тихо відлупила вона. — Але навіщо ж мене називати нещасною, якщо я помру такою легкою смертю разом із тим, кого люблю.

І вона кинула ласкавий погляд на своє немовля. Після цього я відійшов від неї І мовчки став біля стіни, опустивши голову. Потім домініканець наказав усім зайняти свої місця.

— Сестро, що збилася з пуття, — звернувся він знову до засудженої. — Чи не хочеш ти сказати щось, поки вуста твої не замовкли навіки?

— Так, хочу! — відповіла вона чистим і ніжним голосом; тепер, коли вона дізналася, що смерть її буде швидкою і легкою, він навіть не тремтів. — Так, я хочу вам сказати, що вмираю з чистою совістю, бо якщо я й погрішила, то тільки проти звичаю, а не супроти Бога. Правда, я порушила свою обітницю, але мене примусили її прийняти, і вона мене все одно не зв’язувала. Я була народжена для любові і світла, а мене заточили в морок монастиря, щоб я згнила тут живцем. Тому я й порушила обітницю, і рада, що так вчинила, хоча й розплачуюся за це життям. Душа моя чиста перед Господом. Я жила справжнім життям, декілька щасливих годин я була дружиною і матір’ю. А зараз послухайте мене! Ви насмілюєтеся говорити дітям Божим: “Не смійте любити! ” і вбиваєте їх за любов. Але ваше бузувірство обернеться проти вас самих. Згадайте мої слова, воно обернеться проти вас і проти церкви, якій ви служите, а імена ваші стануть прокляттям у вустах людей!

Шепіт подиву і страху прошелестів підземеллям.

— Вона з глузду з’їхала! — вигукнув домініканець. — Не слухайте її! Напучуй її, брате мій, — звернувся він до священика в чорній сутані, — та швидше, поки вона ще чого-небудь не наговорила!

Чорнорясий із пронизливим поглядом наблизився до засудженої, сунув свій хрест їй під ніс і щось забурмотів. Але вона різко підвелася з крісла і відштовхнула розп’яття.

— Геть від мене! — закричала вона. — Не тобі мене сповідувати! Я покаюся в моїх гріхах перед Богом, а не перед такими, як ти, хто вбиває людей в ім’я Христа!

Від цих слів фанатик ошаленів.

— То йди ж просто в пекло нерозкаяна! — залементував він і ударив нещасну важким розп’яттям в обличчя, обсипаючи її лайкою.

Домініканець гнівно наказав йому замовкнути, але Ізабелла де Сигуенса тільки витерла кров з лоба і розреготалася божевільним сміхом.

— О, тепер я бачу, що ти ще до того ж і боягуз! — промовила вона. — Слухай же мене, ти, святеннику! В останню свою годину я благаю Бога, щоб ти сам загинув від рук фанатиків і ще більш страшною смертю, ніж я!

Коли її заштовхнули в нішу, вона знову заговорила,

— Дайте нам попити, — попрохала вона, — мене і моє дитя томить спрага.

Я побачив, як із дверей темниці з’явилася ігуменя з чашею води і хлібиною в руках, і з її вигляду я зрозумів, що вона вже влила моє зілля у воду. І більше я нічого не бачив.

Відразу після цього я попросив домініканця випустити мене з підземелля. Я зупинився подалі від дверей і, заціпенівши від жаху, простояв бозна-скільки часу. Нарешті я побачив перед собою ігуменю з ліхтарем в руці.

— Все скінчено, — промовила вона, сумно схлипуючи. — Не бійтеся, ваше зілля подіяло. Ще перший камінь не було закладено, а мати й дитя вже спали глибоким сном. Але вона померла нерозкаяною і без сповіді. Горе її душі!

— Горе душам усіх, хто доклав рук до цієї справи! — вигукнув я. — А зараз відпустіть мене, матінко, і дай нам Боже ніколи більше не зустрічатися!

Вона відвела мене до келії, де я скинув клятий чернечий балахон, а звідти до дверей в садовій огорожі і до човна, який все ще чекав біля причалу. Відчувши на своєму обличчі ніжний подих вітру, я зрадів так, немов прокинувся від страшного кошмару. Але ні тої, ні наступної ночі сон не йшов до мене. Тільки я заплющував очі, як переді мною виникав образ нещасної красуні, як я її бачив востаннє. Освітлена тьмяним світлом смолоскипів, закутана в саван, стояла вона горда і несхитна в своїй ніші, немов у кам’яній труні, притискуючи однією рукою немовля до грудей і простягаючи другу за чашею з отрутою.

Коли все, що я бачив тої страшної ночі, трохи вляглося в душі, я зміг, нарешті, обдумати події. З одного боку, я став багатою людиною, і якби схотів тепер повернутися до Норфолку, на мене б чекало прекрасне майбутнє. Але, з іншого боку, клятва тяжіла наді мною, наче меч. Я присягну вся помститися Хуану де Гарсіа і закликав на себе всю кару небесну, якщо цього не виконаю. Але як я йому помщуся, якщо житиму в Англії цілком благополучно?

Нарешті, тепер я знав, де був мій ворог або хоча б у якій частині світу його шукати. Там, де білих людей не так і багато, йому не вдасться сховатися від мене. Я дізнався про це від засудженої жінки і розповів тут детально про її історію лише для того, щоб пояснити, що за інших обставин я ніколи не вирушив би на Еспаньйолу.

Спершу я все ж таки постарався непомітно довідатися, чи справді де Гарсіа відплив до Індії. І ось що вивідав.

Через два дні після тієї ночі, коли я бився з де Гарсіа на дуелі, якийсь чоловік, з опису дуже схожий на нього, проте під іншим ім’ям, відплив із Севільї на судні, що прямувало до Канарських островів і далі — до Еспаньйоли. Я переконався, що той чоловік і був Хуан де Гарсіа. В цьому не було нічого дивного, адже я пригадав, що Вест-Індія слугувала притулком для багатьох авантюристів і усіляких мерзотників, яким не можна було залишатися в Іспанії. І ось я поклав собі податися слідами негідника. Мене втішала думка, що я побачу нові краї. На той час я навіть не припускав, скільки нових пригод на мене там чекає.

Але спочатку я повинен був розпорядитися несподіваним багатством, що дісталося мені. Що з ним робити і як його зберегти до свого повернення, я просто не знав і, лише випадково почувши, що в Кадіс прибула з Ярмута “Авантюристка”, той самий корабель, на якому я приплив до Іспанії, я тут же вирішив, що найнадійніше буде переправити золото та інші цінні речі до Англії, де їх збережуть для мене. Я надіслав нагодою лист моєму другові, капітану “Авантюристки”, повідомляючи, що у мене є для нього цінний вантаж. Після цього я почав спішно готуватися до від’їзду: Через поспіх мені довелося продати будинок мого добродійника і безліч інших речей майже за безцінь.

Після цього я назавжди залишив Севілью. Це місто принесло мені успіх. Я приїхав сюди бідняком, а виїжджав багатою людиною. Про набутий мною досвід, який був дечого вартий, годі й говорити.

До Кадіса я дістався благополучно, у порту найняв човен і незабаром уже був на борту “Авантюристки”, де мене зустрів капітан Белл. Він був при доброму здоров’ї і, побачивши мене, вельми зрадів. Але я зрадів ще більше, коли дізнався, що у капітана Белла було для мене три листи: один від батька, другий від сестрички Мері, а третій від Лілі Бозард. Це був єдиний лист, який я від неї одержав.

Проте зміст листів виявився далеко не радісним. Здоров’я батька було зовсім кепське, він майже не вставав з ліжка. Як потім з’ясувалося, він помер того самого дня, коли я одержав його листа, але про це я почув уже згодом. Лист батька був коротенький і сумний. У ньому він сповіщав, що вельми жалкує про те, що дозволив мені виїхати, що, напевно, більше не побачить мене, а тому благає Бога зберегти мені життя і допомогти благополучно повернутися на батьківщину.

Що ж до листа Лілі, який вона зуміла відправити тайкома, то він був хоч і довший, але не менш сумний. Лілі писала, що як тільки я виїхав, мій брат Джефрі заручився згодою її батька і вони удвох узялися її обробляти, схиляючи до заміжжя. Життя дівчини перетворилося на справжнє пекло; мій брат переслідував її невідступно, а сквайр Бозард пиляв свою дочку щодня, обзиваючи упертою ослицею, яка відмовляється від багатства заради якогось жебрака.

“Але вір мені, коханий,

— писала далі Лілі, —

я не відступлюся від своєї клятви, хіба тільки мене змусять вийти заміж проти волі. А вони вже погрожували це зробити. Але якщо навіть їм і вдасться привести мене до вівтаря, то знай, Томасе, я не довго буду чужою дружиною. Здоров’я у мене, правда, міцне, але я просто помру від сорому і горя. І за віщо мені усі ці муки? Невже тільки за те, що ти бідний?! Та все ж таки я твердо сподіваюся, що все обернеться на краще, хоча б тому, що мій брат Уїлфред неабияк закохався у твою сестру Мері. Досі він теж квапив мене з цим весіллям, але Мері — наша з тобою вірна спільниця, і вона зуміє схилити брата на наш бік, перш ніж пристане на його пропозицію”.

Приблизно про те саме говорила в своєму листі і моя сестричка Мері.

Ці новини примусили мене глибоко задуматися. З новою силою прокинулася в мені туга за домівкою. Ніжні слова моєї нареченої воскресили образ коханої, і серце моє розривалося від бажання знову бути поряд із нею. До того ж я знав, що тепер мене зустрінуть із розпростертими обіймами, бо мої статки були куди більші за те, на що міг розраховувати мій братик, а батьки не виставляють за двері наречених, у яких у кишені дванадцять тисяч золотих монет. І, нарешті, мені так хотілося побачити батька, поки він ще живий!

Проте між мною і батьківщиною лежала тінь Хуана де Гарсіа і моя клятва. Я так довго прагнув помсти, і це відчуття настільки оволоділо мною, що тепер я уже не міг навіть подумати про щасливе життя. Отож я звернувся до нотаріуса і наказав йому скласти документа, за яким розділив усе своє майно на три частки і передав його трьом особам на збереження аж до того дня, поки сам за ним не з’явлюся. Цими трьома особами були мій старий учитель, найчесніший доктор Грімстон із Бангі, моя сестра Мері і моя наречена Лілі Бозард. Цією дарчою, засвідченою для більшої певності на борту корабля капітаном Беллом і ще двома англійцями, я довіряв вищезазначеним особам розпоряджатися моїми статками на власний розсуд, проте з такою умовою, щоб не менше половини грошей було вкладено в земельні володіння, а решта — в прибуткові справи. Увесь прибуток з маєтків мав виплачуватися Лілі Бозард доти, поки вона не вийде заміж.

Одночасно з дарчою я склав заповіт. Значна частина мого капіталу переходила до Лілі Бозард, якщо до дня моєї смерті вона не вийде заміж, а решта — до моєї сестри. У разі заміжжя або смерті Лілі її частка переходила до Мері або її спадкоємців.

Коли обидва документи було підписано і запечатано, я вручив їх разом з усім моїм набутком капітану Беллу, щоб він доставив усе це в Бангі і передав доктору Грімстону, який мав його за це щедро винагородити. Капітан зі сльозами обіцяв усе виконати до решти.

Я надіслав також декілька листів батькові, сестрі, братові, доктору Грімстону, сквайру Бозарду і нарешті самій Лілі. У цих листах я розповів про все, що зі мною сталося, починаючи з першого дня перебування в Іспанії, оскільки переконався, що попередні мої листи взагалі не досягли Англії, і оголосив про свій рішенець переслідувати де Гарсіа, хай навіть він поїде хоч на край світу.

“Я сам віддаляю і, можливо, втрачаю своє щастя,

— писав я Лілі. —

Нехай люди думають, що я збожеволів! Але ти знаєш моє серце, і ти мене не осудиш, хоча моє рішення і принесе тобі чимало горя. Навіть поряд із тобою я не зможу бути щасливим, якщо зараз відмовлюся від своїх пошуків. Не бійся за мене, я вірю, що не загину і повернуся. А якщо мені не судилося повернутися, я зробив усе так, щоб тобі ніколи не довелося виходити заміж проти своєї волі. Але зараз, поки де Гарсіа живий, я буду його переслідувати”.

Своєму братові Джефрі я написав дуже короткого листа, де виказав усе, що думаю про людину, яка переслідує беззахисну дівчину і прагне напаскудити тому, хто відсутній. Мені потім розповідали, що цей лист йому вельми не сподобався.

Хочу сказати, що мої листи і все інше благополучно прибуло до Ярмута.

Капітан Белл наперед повідомив про свій приїзд мого батька, сестру і брата, а також сквайра Бозарда, його сина і дочку, і того дня всі зібралися в будинку доктора Грімстона, всі, за винятком мого батька — він уже два місяці покоївся на цвинтарі.

Із безмежним подивом вислухали вони розповідь капітана, але їх подив іще більше зріс, коли відчинили скрині і почали зважувати їхній вміст, щоб звірити з цифрами. Стільки золота у нашому Бангі дотепер ще не бачив ніхто.

Тут Лілі розплакалася, спочатку від радості, що тепер я був багатий, а потім від горя, бо я не повернувся одночасно з моїми скарбами. Сквайр Бозард, побачивши золото і почувши зміст документу, котрий зробив Лілі заможною жінкою незалежно від того, живий я чи ні, привселюдно присягнувся, що завжди думав про мене тільки хороше, а потім поцілував свою дочку, бажаючи їй щастя і поздоровляючи з успіхом. Коротше кажучи, лишилися задоволені всі, окрім мого братика, який вискочив з дому, не сказавши нікому й слова. Успадкувавши землі нашого батька, він вирішив, що Лілі однаково вийде за нього заміж, якщо не зі своєї волі, то підкорившись батькові, бо навіть нині батько може примусити свою дочку до заміжжя, особливо якщо вона не досягла повноліття. А сквайр Бозард завжди вважав, що на дівочі бажання нічого зважати. Але з того дня все змінилося, — така велика сила золота! Про те, щоб видати Лілі за когось, окрім мене, більше не було й мови. Тепер батько сам утримав би її, якби вона схотіла так зробити, бо тоді Лілі втратила б усе отримане від мене багатство. Проте всі продовжували обурюватися моєю дурістю, що я, мовляв, не відмовився від слова і подався світ за очі за своїм ворогом. І лише Лілі, вступаючись за мене, говорила:

— Томас дав клятву, і він повинен її виконати. Це справа його честі, і тепер я його чекатиму хоч би й до скону.