Жертовний камінь

Нарешті настав ранок, а я був у найплачевнішому стані. Обличчя розпухло від укусів москітів, немов гарбуз, та й тіло мало не кращий вигляд. Пекучий біль не вщухав, і я то біг, то стрибав, як навіжений. Сам не знаючи куди, я продирався навмання крізь хащі. Навколо не було жодних ознак людського житла, — одне нескінченне болото. Я йшов уздовж берега річки, раз у раз натикаючись то на крокодилів, то на огидних зміїв. Відчуваючи, що сили мене залишають і що я вже недовго зможу терпіти ці муки, я вирішив йти вперед, поки не впаду замертво, і тоді вже назавжди смерть позбавить мене від усіх страждань.

Так я пробирався десь годину, поки не вийшов на відкритий берег, де не було ні кущів, ні очерету. Я йшов, підстрибуючи, пританцьовуючи і відмахуючись розпухлими руками від клятих кровопивців, що хмарою кружляли над моєю головою. Кінець мій був уже не за горами. Сили мене полишали, я мало не падав з ніг. І цієї миті я раптом побачив перед собою кілька бронзовошкірих тубільців у білому одязі. Мабуть, вони ловили в річці рибу, але тепер сиділи на березі і їли, а біля берега було припнуто чимало довгих човнів, навантажених усілякою всячиною.

Забачивши мене, тубільці голосно закричали щось незнайомою мовою, похапали свою зброю, — луки зі стрілами і дерев’яні дрючки, обсаджені зусібіч уламками вулканічного скла, — і стали наближатися, мабуть, із наміром мене добити. Я здійняв руки догори, благаючи пощади. Коли тубільці побачили, що я беззбройний і зовсім безпорадний, вони опустили зброю і збуджено заговорили зі мною. Я похитав головою на знак того, що нічого не розумію, потім показав рукою у бік моря, а тоді на своє розпухле обличчя і тіло. Тубільці закивали головами. Один з них подався до човнів і приніс якусь пахучу мазь коричневого кольору. Потім він знаками наказав мені зняти рештки пошматованого одягу, що викликав у них неабиякий подив. Коли я роздягся, тубільці намастили мене коричневою маззю, і я відразу відчув значне полегшення: свербіж і біль припинилися, а найголовніше — запах мазі відгонив комах, які відтепер мені майже не допікали.

Після цього тубільці нагодували мене смаженою рибою, коржиками і напоїли чудовим гарячим пінистим напоєм; пізніше я довідався, що це був шоколад. Коли я наситився, тубільці тихенько порадилися поміж собою, а потім знаками наказали мені увійти до одного з човнів і лягти на спеціально постелені циновки. Я підкорився. Разом зі мною до того ж човна, — він був достатньо місткий, — сіло ще троє. Один, вельми поважний чоловік із приємним обличчям і величними рухами — я його відразу визнав за найголовнішого, — сів навпроти мене, а ще двоє примостилися на носі та на кормі і взялися за весла. Ми відчалили у супроводі трьох човнів, але ледве встигли подолати милю, як я поринув у сон, бо був украй стомлений.

Прокинувся я зовсім відсвіжений, проспавши, мабуть, довгенько, бо сонце вже сідало. Із подивом я зауважив, що величавий тубілець навпроти мене оберігає мій сон, відганяючи від мене комарів замашною гілкою. Отже, зі мною обійшлися милосердно, і начебто нічого не загрожувало. Я намагався збагнути, куди я, власне кажучи, потрапив, що це за дивна країна і хто ці люди. Та згодом мені набридло сушити собі голову і я замилувався навколишнім краєвидом.

Ми підіймалися угору якимось вузьким рукавом. Заболочені чагарі зникли, і замість них обабіч розкинулися розлогі гаї. Величезні дерева перевершували найбільші дуби. Деякі з них були дивовижно красиві! Ліани обвивали їх, звисаючи з верхів’я, а між ними виднілися барвисті пишні квіти, що росли просто на деревній корі немов мох. Хрипкоголосі птахи з яскравим сяйливим оперенням пурхали в гущавині, зграї мавп стрибали злякано з гілки на гілку, стривожені нашим наближенням.

Останні промені сонця золотили ці дивні, невидані для мене пейзажі, коли ми причалили до берега і зійшли на землю. Стемніло майже миттєво, і я помітив тільки, що мене кудись ведуть добре второваною дорогою. Підійшли до воріт; тут товпилося ціле юрмисько і чулося валування собак; мабуть, це був вхід до поселення. Ми минали довгу вулицю із будинками обабіч. Біля порога останньої будівлі мій супутник зупинився, узяв мене за руку і завів до вузької низької світлиці, освітленої глиняними світильниками. Кілька жінок наблизилися і поцілували його, решта, мабуть, служниці, схилилися перед ним, торкаючись однією рукою підлоги. Потім усі погляди звернулися до мене, і зусібіч на мого супутника посипалися питання, про зміст яких я міг тільки здогадуватися.

Коли загальна цікавість була вдоволена, жінки принесли тарелі з безліччю незнайомих страв і розставили їх просто на циновках. Господар жестом запросив мене до вечері. Я сів поряд із ним і заходився коло їжі.

Жінки-служниці були вельми привабливі, але з-поміж усіх особливо виділялася своєю грацією висока, струнка дівчина з ніжним і добрим виразом обличчя, що додавав їй особливої чарівності. Вона була така ж смаглява, як усі, але з правильними рисами обличчя і прекрасними очима. Я згадую про неї тут з двох причин: бо вона двічі врятувала мене — від жертвоприношення і від тортур, і тому, що ця жінка була не хто інша як Марина; згодом вона стала коханкою славнозвісного Кортеса, і без неї він ніколи б не зумів захопити Мехіко. Але у той час вона навіть не думала, що саме їй судилося віддати свою батьківщину Анауак під владу жорстоких іспанських поневолювачів.

З першого погляду я помітив, що Марина — відтепер я називатиму її саме так, бо її індіанське ім’я надто важковимовне, — була схвильована моїм жалюгідним виглядом і робила все можливе, щоб полегшити мій стан і позбавити від настирливої цікавості присутніх. Вона принесла мені води вмитися, подала чисту полотняну одіж замість брудного лахміття і накинула на мої плечі плащ, майстерно зшитий з яскравого пір’я.

Після вечері мене провели у маленьку кімнату з циновками замість постелі, я тут же впав у цей закуток і став розмірковувати про своє майбуття. Мій колишній світ був утрачений і, мабуть, назавжди, та зате я опинився серед приємних і добрих людей, з усього видно, зовсім не схожих на дикунів. Правда, мене турбувало дещо: я виявив, що, незважаючи на добре ставлення, зі мною обходилися, як із полоненим: на порозі моєї кімнати спав воїн, озброєний списом із мідним наконечником.

Перш ніж заснути, я виглянув крізь дерев’яні ґрати у віконній проймі, і побачив, що будинок розташований на краю чималого майдану. Посередині височіла величезна темна маса у формі піраміди заввишки десь у сто футів. На вершині цієї піраміди виднілися контури храму, як я правильно вгадав, а перед входом горів вогонь. Уже засинаючи, я все ще роздумував, для чого знадобилася така гігантська споруда і на честь яких богів?

Уранці мені це належало з’ясувати.

Тут треба, мабуть, розповісти про те, що мені стало відомо лише далеко пізніше. Я потрапив до міста Табаско, столиці однієї з південних провінцій Анауака, розташованої від головного міста Теночтітлана, нині Мехіко, на відстані кількох сотень миль. Річка, до гирла якої мене пригнало, називалася Ріо-Табаско. Саме тут висадився Кортес наступного року. А моїм господарем був касик, себто вождь, Табаско, саме той, котрий згодом подарував Кортесу Марину. Отже, я виявився першою білою людиною, що жила серед індіанців, якщо не брати до уваги якогось Агілара; років за шість до мене буря викинула його з кількома товаришами на юкатанське узбережжя.

Агілара виручив Кортес, а решту було принесено в жертву Уїцилопочтлі, жорстокому богу війни. Але індіанці вже начулися про іспанців і дивилися на них із забобонним жахом. Приблизно за рік до цього узбережжя Юкатану відвідав ідальго Ернандес де Кордова, що неодноразово бився з тубільцями, а після нього, незадовго до моєї появи, у гирло річки Табаско заходили каравели Хуана де Гріхальви. Отже, мене сприйняли за одного з людей цього незнайомого дивного племені теулів, як індіанці називали іспанців, себто — за ворога, крові якого жадали їхні боги.

Освіжений міцним сном, я піднявся на світанні, умився і, одягнувшись у приготовлену для мене полотняну одіж, зайшов до великої кімнати. Мені тут же принесли сніданок, але щойно я встиг підкріпитися, як до кімнати увійшов мій господар, касик, у супроводі ще двох людей, вигляд яких примусив мене здригнутися від жаху, їхні довгі чорні пасма волосся якась дивна маса склеювала в огидний ковтун, обличчя були страхітливо-жорстокі, а чорний одяг був розшитий якимись таємними містичними знаками криваво-червоного кольору. Усі присутні, не виключаючи самого касика, з видимою шанобою ставилися до цих людей, що безцеремонно розглядали мене з такою лютою радістю, що аж кров мені застигала в жилах. Один з них наблизився, шарпнув одіж у мене на грудях і, поклавши огидну брудну долоню на моє тріпотливе серце, узявся презирливо рахувати вголос удари. Як я дізнався пізніше, він заявив, що я дуже міцний. Упродовж цієї сцени його супутники не відкривали рота і лише схвально кивали головами.

Щоб зрозуміти, що тут відбувається, я перевів погляд на обличчя присутніх, намагаючись прочитати у них відповідь, і раптом зустрівся з очима Марини. Те, що я в них прочитав, не полишило у мене ані найменшого сумніву: вони були сповнені страху і жалощів. Я збагнув, що на мене чекає якась жахлива смерть. Але перш ніж я устиг усвідомити те, що відбувалося, і щось зробити, жерці, або, як їх називають індіанці, паба, схопили мене і потягли з будинку. Усі присутні, окрім касика і Марини, висипали слідом за нами.

Я побачив, що знаходжуся на великій базарній площі, оточеній красивими кам’яними будинками; лише зрідка серед них траплялися глиняні хатини. Площа швидко заповнювало юрмисько — чоловіки, жінки і діти — всі прагнули подивитися, як мене ведуть до високої піраміди, на вершині якої палав вогонь.

Біля підніжжя піраміди мене заштовхнули до невеликої кімнати, вирубаної в товщі каменю. Тут ще кілька жерців зірвали з мене весь одяг, окрім пов’язки на стегнах, і поклали мені на голову вінок із квітів. У цій кімнаті вже перебували двоє індіанців; судячи з їхніх спотворених жахом облич, вони були теж приречені на смерть.

І тут десь угорі над нашими головами тривожно, гучно пролунав барабан. Нас вивели з кімнати і помістили в середині численної процесії жерців так, що я виявився попереду приречених індіанців. Жерці затягли якийсь гімн, і ми почали підійматися спіральними сходами піраміди, поки нарешті не досягли верхнього квадратного майданчика із сторонами завдовжки приблизно сорок футів. Звідси відкривався чудовий краєвид на місто і околиці внизу, але мені було не до того. Навпроти мене на іншому краї майданчика стояли дві дерев’яні башти — храм бога війни Уїцилопочтлі і храм бога повітря Кецалькоатля. Крізь відчинені навстіж двері храмів виднілися страхітливо-потворні, витесані з каменю, постаті обох богів, а перед ними на низеньких вівтарях плавали у великих золотих чашах серця вчорашніх жертв. Стіни храмів вкривали зсередини відворотні і страшні картини. Напроти башт горів на великому вівтарі непогасний вогонь, перед вівтарем височів прямокутний опуклий згори блок із чорного мармуру, схожий на звичайний стіл, які стоять у нас в харчевнях, а поряд лежав величезний круглий камінь із мідним кільцем посередині.

Щойно ми досягли верхнього майданчика, як мене схопили і поставили на круглий камінь. Тут на мене начепили шкіряний пояс, прив’язаний до мідного кільця мотузком. Потім мені сунули в руки спис, роздали такі ж самі списи двом приреченим індіанцям, які йшли слідом за мною, і знаками наказали почати бій: індіанці мали нападати, а я — захищатися. Верховний жрець подав знак, наказуючи індіанцям почати бій, проте обидва вони були такі перелякані, що не рушили з місця. Тоді жерці почали шмагати їх батогами, і нещасні кинулися до мене, волаючи від болю. Один з них перший досяг каменя. Я ударив і пронизав списом його руку. Упустивши свою зброю, він відскочив убік, і другий індієць пішов за ним. Вони не хотіли боротися за життя, і ніякі удари батогів уже не могли їх змусити битися зі мною.

Побачивши, що мужність остаточно покинула полонених, жерці вирішили з ними покінчити. Під гучний спів і музику вони підтягли пораненого індіанця до чорного мармурового столу — я вже зрозумів, що це був жертовний камінь — і перекинули його на опуклу поверхню горілиць. П’ять жерців учепилися в нещасного: один тримав його за голову, двоє за руки і двоє за ноги. Потім до нього наблизився верховний жрець, одягнений у багряне вбрання, той, що рахував удари мого серця. Пробурмотівши якесь заклинання, він замахнувся зігнутим ножем із обсидіану, одним ударом розпанахав груди бідного індіанця і здійснив стародавній обряд жертвопринесення сонцю.

Цієї миті увесь незчисленний натовп унизу, перед очима якого відбувалося це криваве дійство, упав ницьма і лежав на землі доти, доки серце жертви не опустили у золоту чашу перед богом Уїцилопочтлі. Потім страшні жерці бога кинулися до тіла жертви. З дикими криками вони дотягли його до краю майданчика піраміди, або, точніше, теокалі, і шпурнули донизу так, що воно покотилося по крутому схилу. Біля підніжжя теокалі труп підхопили якісь люди і понесли. У той час я ще не знав, для чого він їм потрібен.

Тут же настала черга другої жертви, і знову натовп на площі благоговійно впав ницьма. Потім дійшло до мене. Коли жерці схопили мене, все попливло перед моїми очима, і я опам’ятався вже на зловісному жертовному камені. Повиснувши на моїх руках і ногах і відтягуючи назад голову, жерці не давали мені ворухнутися. Я лежав на спині, випнувши груди так, що туго напнута шкіра мало не лопалася, як на барабані. А наді мною стояв сам диявол у подобі жерця з ножем в руці. Ніколи не забуду я ні його лютого обличчя, спотвореного жадобою крові, ні його очей, що лиховісно зирили з-під сальних пасом. Труснувши головою, жрець зволікав. Він примірявся неквапно, вколовши мене ножем в те місце, куди хотів завдати удару. Здавалося, минула ціла вічність, поки я лежав отак, здригаючись від кожного уколу, але нарешті жрець зважився і змахнув ножем.

Немов крізь туман я бачив, як зблиснув ніж. Але цієї миті чиясь рука перехопила руку жерця, і я почув тихий голос.

Мабуть, те, що жрець почув, було йому не до вподоби. Пронизливо завивши, він рвонувся, щоб заколоти мене, але та ж сама рука знову перехопила ніж на льоту. Жрець подався до храму Кецалькоатля, а я так і залишився розпростертий на жертовному камені, зазнаючи неймовірних мук. Чому мене не вбили відразу? Невже вони ще мене катуватимуть перед смертю? Одна ця думка була для мене жахливішою за будь-яку агонію.

Я лежав на клятому чорному камені, і безжальне сонце пекло мої голі груди. Знизу долинав віддалений гул багатотисячного натовпу. І поки я лежав там, розіпнутий, здавалося, усе моє життя промайнуло перед очима. Я пригадав далеке дитинство, мою клятву, прощальний поцілунок і останні слова Лілі, пригадав, яке обличчя було у де Гарсіа, коли мене кинули в море, пригадав смерть Ізабелли де Сигуенса, і я востаннє подумав, чому служителі всіх богів такі жорстокі?!

Але знову почулися кроки, і я заплющив очі, чекаючи удару як звільнення. Проте спливла хвилина, потім друга, але нічого не сталося. Натомість мене раптом поставили на ноги, хоча я думав, що ноги вже мені більше ніколи не знадобляться, а потім довели до краю майданчика, бо сам іти я не міг. Тут мій жрець-кат, прокричавши натовпу біля підніжжя якісь слова, що примусили усіх зашуміти, як ліс від, пориву вітру, обійняв мене скривавленими руками і поцілував у чоло.

Тільки тепер я помітив, що поряд зі мною стоїть касик, той, що захопив мене у полон — величний і незворушний, із загадковою усмішкою на обличчі.

Мені допомогли вмитися, знову одягли, ввели до святилища Кецалькоатля і поставили перед жахною статуєю цього божества. Поки жерці бурмотіли свої молитви, я стояв, не в змозі відірвати погляду від золотої чаші, в якій мало лежати моє серце. Потім, підтримуючи обабіч, мені допомогли спуститися сходами до підніжжя теокалі, де касик узяв мене за руку і повів крізь натовп. Я помітив, що тепер індіанці дивилися на мене із якоюсь побожністю. Першою людиною, що зустріла нас у будинку касика, була Марина, вона звернулася до мене з якимись ласкавими словами, але я їх не зрозумів. Мене відпустили в мою кімнату, і тут я провів решту дня, зовсім змучений пережитим. Воістину, я потрапив у лапи сатани!

Чи знаєте, як мені вдалося врятуватися від жертовного ножа? Мені допомогла Марина. Я припав їй до душі, і вона зглянулася над моєю страшною долею. Маючи жвавий розум, Марина придумала, як мені уникнути смерті.

Коли я вже йшов до жертовного каменя, вона звернулася до свого володаря касика і нагадала йому, що імператор Анауаку Монтесума, стурбований появою теулів, себто іспанців, як відомо, не раз висловлював бажання побачити одного з них. Марина сказала, що я, поза сумнівом, теуль, і Монтесума напевно розгнівається, якщо мене принесуть у жертву в цьому віддаленому місті, замість того, щоб спочатку показати йому, а вже потім — як він зволить. Касик визнав її слова слушними, але сказав, що вже пізно.

— О ні! — заперечила Марина. — Треба сказати їм ось що: вони хочуть принести теуля в жертву Кецалькоатлю, але ж Кецалькоатль сам був білошкірим. Що, коли цей теуль — один із його дітей? Бог розгнівається, коли його сина принесуть у жертву. Але якщо навіть бог не розгнівається, то Монтесума напевно шаленітиме і помститься і тобі, і жерцям.

Вислухавши Марину, касик зрозумів, що вона таки має рацію, і поспішив піднятися на теокалі. Він прибув саме вчасно. Спочатку верховний жрець і чути нічого не хотів і кричав про святотатство, проте коли касик розтлумачив йому, в чому суть, жрець зміркував, що розумніше буде не накликати на себе гнів Монтесуми. Отак мене звільнили, відвели до святилища, а потім показали натовпу, і жрець оголосив, що бог визнав мене за одного з синів. Цим пояснюється та благоговійна шаноба, з якою відтепер дивилися на мене індіанці.