Двір Монтесуми

Я так знесилів від ран, що з тиждень після того не міг зрушити з місця, та й згодом мене довелося нести на ношах. Лише коли до столиці лишалося три дні шляху, я зміг іти сам. Дороги тут були куди кращі за англійські, і про них дуже дбали.

Дорога вивела нас на гірський перевал. Мимоволі я зупинився, не в змозі відірвати погляду. Далеко внизу, немов у величезній чаші, лежала невідома земля, а просто переді мною височіли оповиті хмарами дві засніжені вершини. Проміння ще невидимого сонця вже вигравало на них, забарвлюючи сніжну білизну кривавими зблисками. Це були Попокатепетль — “Задимлений пагорб”, та Істаксиуатль — “Спляча жінка”. Неможливо уявити більш величне видовище, аніж ці дві вершини передсвітанкової доби.

Над високим кратером Попокатепетля здіймався величезний стовп диму. Пронизаний зсередини відблисками полум’я і залитий ззовні яскраво-червоною загравою вранішнього сонця, він здавався вогненною рухомою колоною. Біля її підніжжя блискучі схили поступово міняли свій колір від сліпучо-білого до темно-червоного, від червоного до густо-малинового, і так — через усю пишноту відтінків веселки. Описати це неможливо, а уявити собі подібне видовище може тільки той, хто сам бачив вулкан Попокатепетль рано-вранці у променях сонця.

Широка долина все ще була заповнена густим туманом; він поволі перекочувався, немов море, подекуди, наче острівці, виступали верхів’я пагорбів і дахи храмів. Упродовж того як ми спускалися крутосхилом, туман поступово розвіявся, і, нарешті, внизу зблиснули дзеркальними плесами озера. На берегах озер виднілися численні міста, але найбільше з них — Теночтітлан, наче пливло посеред водної гладіні. Навколо міст і за ними зеленіли доглянуті поля маїсу, хащі алое і густі гаї, а далеко позаду чорна стіна скель замикала долину.

Монтесума, сповіщений гінцями про наше наближення, вислав нам назустріч паланкіни.

Носильники швидко несли нас греблею до столиці. Ми рухалися повз міста, збудовані на вбитих в дно озера палях, повз сади, вирощені на плотах, що плавали на воді, немов човни, повз незліченні пишні святилища. Озеро навколо було заповнене безліччю легких пірог, а по греблі снували туди й сюди тисячі індіанців у якихось справах. Нарешті ми досягли Холока, укріпленого сторожового форту, який розташований на перехресті двох гребель. Я написав “розташований”, але — на жаль! — його вже більше немає. Кортес поруйнував Холок так само, як і решту прекрасних міст, що з’явилися того дня перед моїми очима.

Від Холока починався Теночтітлан — тепер його називають Мехіко, — найвеличніше і наймогутніше з усіх міст, які мені доводилося будь-коли бачити. В передмістях будинки були побудовані з необпаленої цегли, але в центральних, багатих кварталах височіли будівлі з червоного каменю. При кожному будинку був сад і знаходився відкритий дворик. Між будинками пролягали незліченні канали з пішохідними доріжками обабіч. На площах стояли східчасті піраміди, палаци і храми. Але усе це відразу померкло, коли ми опинилися на величезній торговельній площі, і я побачив гігантську піраміду. На східцях піраміди лежали купи людських черепів, а на самісінькій верхівці стояв прекрасний храм із полірованих плит із викарбуваними на всіх стінах зображеннями змій. Я бачив цей храм лише мимохідь, бо вже сутеніло, і нас швидко понесли кудись крізь темні вулиці.

Тепер ми підіймалися на пагорб, порослий могутніми кедрами. Нарешті ми зупинилися на широкому дворі перед палацом.

Він виявився надзвичайним! Стелі у всіх кімнатах були з кедрового дерева, на стінах висіли барвисті килими, а золота тут було, мабуть, стільки ж, скільки в нашому англійському будинку цеглин чи дубу. Ми пройшли крізь анфіладу кімнат і галерей, поки нарешті не досягли залу, де на нас чекали слуги. Вони омили нас ароматною водою, одягнули в пишну одіж, а зверху накинули грубі темні плащі. Ми увійшли до великого залу, де вже зібралося багато знатних чоловіків і кілька жінок. Усі вони стояли нерухомо і були закутані в такі ж самі грубі плащі. У дальньому кутку залу виднілася позолочена дерев’яна ширма, з-за якої линула ніжна музика.

Ми зупинилися посеред залу, освітленого смолоскипами, Кілька чоловіків наблизилися, вітаючи принца Куаутемока, при цьому вони з цікавістю розглядали мене. І тут до нас підійшла висока, струнка дівчина, дивовижно вродлива. Одяг у неї був пишний, прикрашений самоцвітами і золотими прикрасами. І хоча я вже втомився дивуватися і був украй стомлений, але ця жінка вразила мене: ніколи ще я не зустрічав такої чарівної красуні! Густе хвилясте волосся спадало на плечі, на обличчі сяяли великі, ласкаві, як у лані, очі; благородні риси були надзвичайно ніжні; обличчя здавалося трохи сумним, але відчувалося, що воно може бути лютим і навіть жорстоким. Цій знатній персоні було не більше вісімнадцяти; її краса вже розквітла, у неї були форми зрілої жінки і відчувалася царствена велич.

— Привіт тобі, мій брате Куаутемок! — промовила вона ніжним голосом. — Нарешті ти прибув! Мій царствений батько дивується, чому ти затримався. Моя сестра і твоя дружина теж дивувалася з твого спізнення.

Поки дівчина говорила, я швидше відчув, аніж побачив, що вона уважно мене роздивляється.

— Привіт тобі, Отомі, сестро моя! — відповів принц. — Шлях від Табаско дальній, а тут ще з моїм супутником теулем, — при цих словах він кивнув у мій бік, — сталося нещастя.

— Яке нещастя?

— Він врятував мене від кігтів пуми, ризикуючи життям, але й сам постраждав, — і принц розповів про наше полювання.

Дівчина слухала уважно, і я завважив, як палахкотіли її очі, поки принц говорив. Потім вона усміхнулася і звернулася до мене.

— Ласкаво просимо, теулю. Ти не з нашого племені, але все одно подобаєшся мені.

І так само усміхаючись, вона відійшла від нас.

— Хто ця знатна дівчина? — запитав я в Куаутемока.

— Це моя двоюрідна сестра Отомі, принцеса племен отомі, улюблена дочка мого дядька Монтесуми, — відповів принц. — Ти їй сподобався, теулю, і це чудово. Але… тс-с-с!

Цієї миті ширма в дальньому кутку залу розсунулася, і я побачив високого чоловіка, оповитого хмарою тютюнового диму. Він сидів на розшитих подушках і за індіанським звичаєм палив позолочену дерев’яну люльку. Це був сам імператор Монтесума. Його надто світле, як на індіанця, обличчя із тонким чорним волоссям здавалося сумовитим і меланхолійним. На ньому було сліпуче біле вбрання із тонкої бавовняної тканини, золотий пояс і сандалі, унизані перлинами. Голову його прикрашали пера царственого зеленого кольору. Позаду імператора виднілося декілька вродливих, майже голих дівчат, які награвали на різних музичних інструментах, а навпроти них стояло четверо найстаріших радників у темних плащах і босоніж.

Коли ширма розсунулася, всі, хто був у залі, впали на коліна, і я зробив те саме. Але імператор зробив знак присутнім підвестися, і ми встали. Я помітив, що всі стоять склавши руки і не сміють відірвати погляд від підлоги.

Нам зробили знак наблизитися.

— Розказуй, племіннику, — неголосно повелів Монтесума.

— Я прибув до міста Табаско, уславлений Монтесума! Я знайшов там теуля і привів його сюди. Я також приніс у жертву верховного жерця згідно з твоїм наказом і тепер повертаю знак імператорської влади.

З цими словами Куаутемок передав раднику перстень Монтесуми.

— Чому ти так затримався, племіннику?

— Дорогою трапилася біда, царствений Монтесумо! Рятуючи мені життя, мій полонений теуль жорстоко постраждав від кігтів пуми; її шкуру ми привезли тобі в дар.

Тільки після цього імператор ацтеків уперше звернув на мене свій погляд. Один із радників подав йому сувій, і Монтесума узявся читати письмена, час від часу позираючи на мене.

— Опис точний, — промовив він нарешті. — Але у ньому не сказано лише одного — що цей полонений прекрасніший за будь-якого чоловіка Анауаку. Скажи, теулю, навіщо твої побратими прийшли в мої володіння? Навіщо вони вбивають мій народ?

— Про це я нічого не знаю, повелителю, — відповів я. — Ці люди — не брати мені.

— У донесенні сказано, що в твоїх жилах тече кров теулів і що ти висадився на наш берег з однією з їхніх великих пірог, — ти сам у цьому зізнався.

— Це так, повелителю, проте я з іншого племені, а до берега я доплив у бочці.

— Я вважаю, що ти брешеш, — спохмурнівши, промовив Монтесума. — Тебе давно зжерли б крокодили і акули. Але скажи мені, теулю, — продовжував він із помітним хвилюванням, — скажи мені, ви справді діти Кецалькоатля?

— Не знаю, повелителю. Я із племені білих людей, і нашим батьком був Адам.

— Напевно, це інше ім’я Кецалькоатля. Колись було пророцтво, що діти його повернуться, і мабуть, час їхнього прибуття настав.

Важко зітхнувши, Монтесума заговорив знову:

— Іди, теулю, завтра рада жерців вирішить твою долю.

Почувши це, я благально стиснув руки і вигукнув:

— Якщо хочеш, убий, повелителю, тільки не віддавай мене знову жерцям!

— Усі ми в руках жерців, чиїми вустами говорять боги, — холодно заперечив Монтесума. — Окрім того, я гадаю, що ти мені збрехав. А зараз — іди!

Я віддалився із найпохмурішими передчуттями, і Куаутемок понуро вийшов разом зі мною. Я проклинав ту годину, коли біс мене смикнув зізнатися, що в мені є іспанська кров.

Разом із Куаутемоком ми пройшли у віддалені покої палацу, де на нас чекала його чарівна дружина, царствена принцеса Течуїшпо, а разом з нею ще кілька знатних чоловіків і жінок. Серед них була і дочка Монтесуми.

Під час пишної учти я опинився поряд із принцесою Отомі. Вона прихильно розмовляла зі мною, розпитуючи про мою країну і про плем’я теулів. Від неї я дізнався, що ці теулі, або іспанці, вельми турбували імператора, що сприймав їх за дітей бога Кецалькоатля. Монтесума свято вірив у стародавнє пророцтво, яке свідчило, що Кецалькоатль скоро повернеться і знову правитиме своєю країною.

Того вечора Отомі була така чарівна і царствено прекрасна, що серце моє затремтіло; уперше за останній час інша жінка примусила мене на мить забути мою наречену. Адже вона була так далеко, десь у Англії, і я вже думав, що більше ніколи її не побачу! Але, як я дізнався пізніше, тієї ночі серце затремтіло не тільки у мене.

Покінчивши з наїдками, ми запили усе напоєм какао, або шоколадом, і запалили люльки з тютюном. Цьому дивному, але вельми приємному звичаю я навчився ще в Табаско і не можу від нього відмовитися дотепер, хоча діставати заморське зілля у нас в Англії нелегко.

Нарешті мене провели в маленьку кімнату, відведену мені під спальню, проте заснути мені довго ще не вдавалося. Я був переповнений новими враженнями. В голові у мене тіснилися дивні картини незнайомої країни, такої високоцивілізованої і водночас варварської; я думав про її сумного монарха, в якого є казкові багатства, якому доступні всі земні радощі, про цього чоловіка, рівного богам у всьому, окрім безсмертя, і водночас пригніченого страхами і забобонами і в глибині душі більш нещасного, ніж найостанніший раб у його палаці.

Потім мої думки перенеслися до прекрасної принцеси Отомі, що дивилася на мене, як я помітив, із ласкавою прихильністю, і спогади ці були солодкі для мого серця, бо я був молодий, а моя кохана Лілі залишилася десь далеко-далеко і здавалася мені втраченою назавжди. Що ж тут дивного, якщо мене полонила чарівна врода цієї індіанської дівчини? Справді не знайшлося б чоловіка, якого вона б не зачарувала своєю ніжністю і тією особливою царственою грацією, яку дає лише кров імператорів і довголітня звичка владарювати. В ній, так само як у її пишному вбранні, було щось варварське, але тоді я бачив у цьому лише гідність. Саме це якнайбільше вабило і хвилювало мене; її ніжна жіночність мала відтінок чогось незбагненного і похмурого, її нечувана розкіш, якої так бракує нашим вихованим англійським леді, водночас діяла на уяву і на почуття, проникаючи просто в серце.

Авжеж, Отомі була з тих жінок, про чию любов чоловік може тільки мріяти, знаючи, що подібних на світі дуже мало, а виняткових умов, здатних їх виховати, — ще менше. Цнотлива і пристрасна, царствено благородна, багато обдарована природою, дуже жіночна і водночас хоробра, як воїн, зі жвавим розумом, відкритим для пізнання, і світлою душею, яку нездатне зламати ніяке випробування, — така була Отомі, дочка Монтесуми, принцеса племен отомі. Хіба дивно, що її краса запала мені в серце і що згодом, коли доля подарувала мені любов принцеси, я її теж покохав?

Так я роздумував, лежачи в одній з кімнат палацу, коли важкі кроки варти за дверима нагадали мені про те, що любов та інші прекрасні речі не для мене, бо життя моє як і раніше висить на волосині. Завтра жерці визначатимуть мою долю, а полонений, що потрапив до рук жерців, може передбачити їхній рішенець наперед. Я був для них чужоземцем з племені білих людей. Така жертва, звичайно, в тисячу разів приємніша їхнім богам, ніж серце простого індіанця. Отже, мене для того врятували від жертовного ножа в Табаско, щоб покласти на більш почесний вівтар Теночтітлана, — от і все. Мені судилося загинути жахливою смертю оддалік батьківщини, і жодна душа на землі про це навіть не дізнається. З такими сумними думками я ледве забувся сном під ранок.

Мене розбудило уранішнє проміння сонця. Я підійшов до віконного отвору із дерев’яною решіткою і виглянув назовні.

Палац, де я знаходився, стояв на вершині кам’янистого пагорба. Його підніжжя омивали хвилі озера Тескоко, коло якого приблизно замилю височіли над водою храмові башти Теночтітлана. На схилах пагорба росли гігантські кедри, обвішані сірими бородами лишайників, що надавали їм дивного химерного вигляду. Вони були такі величезні, що найбільший дуб із нашого парку здавався б поруч із ним карликом. Між цими велетнями в тіні їхніх крон розкинулися сади Монтесуми, дивовижно пишні й квітучі, з мармуровими водограями, з численними пташниками і загорожами для диких звірів. Мені здалося, що я не бачив нічого прекраснішого в усьому світі!

“Ну що ж, — подумав я. — Нехай мені судилося загинути. Зате я побачив Анауак, його імператора, його звичаї і його народ, а це вже щось та значить! ”