Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Облога міста Сосен






Бій було програно. З висоти тисячі футів над нами чулися переможні вигуки ворогів. Але я повинен був битися до кінця.

Я відвів своїх воїнів до найвужчого закруту ущелини, де жменька людей могла затримати на якийсь час просування цілого війська. Я відібрав п’ятдесят воїнів, а решті наказав бігти чимдуж до Міста Сосен і попередити гарнізон про небезпеку. У разі моєї загибелі я прохав передати Отомі скористатися всією своєю владою і захищати місто, намагаючись, якщо це буде можливо, схилити іспанців залишити життя собі, своєму сину і своєму народу.

Разом з воїнами я відіслав свого сина. Він благав мене дозволити йому залишитися, але, знаючи, що тут на нас чигає смерть, я відправив його до міста.

Побоюючись засідки, іспанці просувалися поволі і обережно. Побачивши за поворотом жалюгідну жменьку людей, що перегородили їм шлях, вони остаточно зупинилися. Іспанці були упевнені, що на них чекає ще якась пастка. Нікому навіть на думку не спадало, що такий маленький загін наважиться тримати оборону проти цілої армії!

У цьому місці ущелина звужувалася настільки, що одночасно проти нас могли виступити лише кілька людей. Встановити тут гармати теж було неможливо, і навіть мушкети майже нічим не допомагали іспанцям. До того ж суцільне каміння під ногами примусило їх злізти з коней — тут можна було атакувати тільки врукопаш. Ми одчайдушно билися, але іспанці навально примушували нас задкувати. Вістрями своїх довгих списів вони поступово витіснили моїх воїнів з ущелини, а за нею уже виднілося Місто Сосен.

Продовжувати бій на відкритій місцевості було безглуздо. Ми могли вибирати тільки між загибеллю і втечею і заради порятунку наших близьких вибрали останнє.

Як зацьковані олені, мчали ми видолинком, а іспанці гналися за нами, немов зграя собак. На щастя, дорога була нерівна, і коні іспанців не могли скакати щодуху, отож ми встигли благополучно досягти міської брами. З усієї моєї армії після бою вціліло п’ятсот людей, і ще приблизно стільки ж воїнів залишалося в самому місті.

Важкі ворота зачинилися вчасно: щойно їх устигли закласти масивними дубовими колодами, як до них наблизилися іспанці. Я випустив стрілу крізь щілину воріт у молодого красивого вершника, який мчав попереду всіх. Іспанець змахнув руками, як підкошений осів на на круп свого коня і знерухомів.

Це примусило вершників відступити, але потім один із них знову підскочив до воріт, розмахуючи білою ганчіркою. То був пишний лицар у блискучому обладунку. Щось знайоме промайнуло в його поставі і в тій недбалій спритності, з якою він правив конем. Зупинившись перед брамою, іспанець підняв забрало і заговорив.

Я упізнав його відразу! Переді мною був мій давній ворог де Гарсіа, про якого я нічого не чув упродовж багатьох років. Життя наклало на нього свій відбиток, тепер йому на вигляд було років шістдесят, якщо не більше. У загостреній каштановій борідці рясно проглядала сивина, щоки запали; тільки погляд був такий само зіркий і проникливий, та вузький рот зміївся холодною усмішкою. Знову загроза болісної смерті нависла наді мною. Мені спало на думку, що це наша остання і вирішальна зустріч. І, як і раніше, доля була проти мене. Усього кілька хвилин тому, поклавши останню стрілу на тятиву, я на мить завагався — в кого стріляти — у молодика чи в лицаря, що їхав за ним? І ось мій заклятий ворог стояв переді мною живісінький.

— Гей ви! — заволав де Гарсіа іспанською. — Я хочу говорити з вождем бунтівників отомі від імені капітана Берналя Діаса, нашого воєначальника!

Я піднявся на стіну і відповів:

— Говори, я той, хто тобі потрібен.

— Ти непогано володієш іспанською, — зауважив де Гарсіа, вдивляючись у мене з під насуплених брів. — Скажи, де ти опанував цю мову? Як твоє ім’я?

— Я навчився іспанської від доньї Луїси, яку ти колись знав, Хуан де Гарсіа. А моє ім’я — Томас Вінґфілд.

Де Гарсіа похитнувся в сідлі.

— Сто чортів! Я чув, що ти сховався у якомусь дикому племені, а я був в Іспанії, а коли повернувся, то вирішив, що ти вже здох. Адже спливло стільки часу! Але мені таланить! Досі ти завжди тікав від мене, зраднику, зате цього разу тобі не уникнути моїх рук.

— Знаю, Хуане де Гарсіа. Проте не хвалися наперед, бо ще невідомо, хто з нас виграє. Кажи, що тобі доручено!

Якусь мить він зволікав, і мені здалося, що тінь напівзабутого жаху знову промайнула в його очах. Але він швидко опанував себе. Підвівши голову, він заговорив зухвало:

— Слухай, Томасе Вінґфілде! Мені доручено передати тобі і твоїм недобитим собакам пропозицію від імені його величності віце-короля.

— Що за пропозиція? — запитав я.

— Досить великодушна як на таких злісних язичників і бунтівників, — відповів він, посміхаючись. — Здайтеся без жодних умов, і віце-король у своєму милосерді буде до вас справедливий. Проте, знайте наперед, що вам доведеться відповісти за вчинені вами злочини. Усі, хто брав участь у мерзенному вбивстві блаженної пам’яті святого отця Педро, будуть спалені живцем на багатті, а ті, хто дивився, як його вбивають, будуть осліплені. Для впокорення решти буде повішено кілька вождів отомі, з-поміж яких будеш і ти, кузене Вінґфілде, а заразом і жінку на ім’я Отомі, дочку покійного імператора Монтесуми. Що ж до решти жителів Міста Сосен, то вони повинні передати всі свої багатства у скарбницю віце-короля. Потім їх усіх відведуть з міста, розселять, згідно з волею віце-короля, у володіннях іспанських поселенців, щоб вони навчилися роботі на рудниках. Такі умови. Через годину ви повинні або погодитися на ці умови, або відхилити їх.

— А якщо ми не пристанемо на ці умови?

— Капітан Берналь Діас отримав наказ розграбувати і поруйнувати все місто, віддавши його на день тласкаланцям, а потім зібрати решту живих і продати в рабство у місті Мехіко.

— Гаразд, — сказав я, — відповідь буде за годину.

Виставивши біля брами охорону, я наказав гінцям негайно скликати раду старійшин, а сам поспішив до палацу. Отомі зустріла мене на порозі. Знаючи про нещастя, що спіткало нас, вона вже не сподівалася мене побачити, і зараз невимовно зраділа.

— Підемо до зали, — сказав я. — Я маю порадитися зі старійшинами.

Ми увійшли до зали, де вже сиділи радники (на той час залишилося всього вісім старійшин), і я коротко передав їм вимогу де Гарсіа. Потім узяла слово Отомі. Я намагався триматися спокійно, але мені зсудомило горло, коли я побачив, що від минулої її величі залишилася лише тінь, одна з багатьох тіней поваленої імперії, слава якої зникла назавжди, як і юність Отомі і перше буяння її краси. І, попри все, коли вона стала поряд зі своїм сином і звернулася до розгублених і мало не схибнутих від страху радників, які схилилися перед нею, закривши обличчя руками, я подумав, яка вона прекрасна в своїй величі, і ніколи ще її прості слова не були такі проникливі.

— Друзі мої! — сказала вона. — Сподіватися ні нащо. Для захисту міста, священного оплоту наших предків, залишилося щонайбільше тисяча людей, і ми єдиний народ Анауаку, який ще насмілюється зі зброєю в руках боротися з ворогом. Колись я сказала вам: вибирайте між почесною смертю і безславним життям. Сьогодні я знову кажу: вибирайте! Для мене і моїх близьких вибору немає, бо, як би ви не вирішили, на нас чекає тільки смерть. Але у вас є вибір. Ви можете померти, б’ючись до останнього, або дожити решту днів разом з вашими дітьми у рабстві. Вибирайте!

Старійшини порадилися між собою, потім один із них відповів:

— Отомі і ти, теулю, ми вас не звинувачуємо, бо самі боги Анауаку відвернулися від нас, а доля людей — у руках богів. Довгі роки ви ділили з нами радість і горе, і зараз, коли вже кінець близько, ми хочемо розділити вашу долю. Краще нам усім загинути вільними людьми, ніж животіти все життя під ярмом теулів.

— Гаразд! — в очах Отомі спалахнув вогонь. — Нам залишилося тільки померти такою смертю, про яку люди складатимуть пісні. Чоловіче мій, ти чув відповідь ради? Передай її іспанцям.

Я повернувся на міську стіну. Один з іспанців прискакав за відповіддю, і я передав йому, що ми швидше загинемо всі під руїнами міста, як загинули жителі Теночтітлана, але не здамося на милість іспанців, великодушність яких відома нам дуже добре.

Невдовзі почалася битва. Підкотивши гармати, іспанці встановили їх за сто кроків — на такій відстані наші дротики і стріли не могли заподіяти їм ніякої шкоди — і почали безперешкодно бомбардувати ворота ядрами. Проте ми теж не сиділи склавши руки. Ми розібрали прилеглі будинки і заповнили весь прохід воріт камінням і щебенем. Позаду насипаного нами валу я наказав вирити глибокий рів, через який не змогли б перебратися ні коні, ні тим більше гармати. Подібні барикади, захищені ровами спереду і з тилу, ми спорудили упоперек всієї головної вулиці, що вела до великого майдану з теокалі, а також при всіх чотирьох виходах на майдан.

Іспанці аж до вечора обстрілювали залишки розбитих воріт і споруджений насип, але гарматними ядрами і кулями мушкетів було убито не більше десяти людей.

Коли впала ніч, обстріл припинився, проте в місті ніхто не спав. Чоловіки охороняли ворота і найуразливіші місця на міських стінах, а спорудою барикад тепер зайнялися переважно жінки. Приклад подала Отомі, за нею вийшли інші знатні жінки і, нарешті, всі мешканки міста, а їх було чимало.

Дивно було бачити, як при світлі сотень смолоскипів жінки вервечкою рухалися вулицями, згинаючись під тягарем важкого каміння і корзин із землею, довбали дерев’яними заступами кам’янистий ґрунт або руйнували стіни будівель. Вони працювали похмуро і затято, без стогонів і сліз. Кріпилися навіть ті, чиї чоловіки і сини були вранці скинуті зі скель у прірву. Вони знали, що всі ми приречені, але жодна з них навіть не прохопилася словом. Старі і молоді, матері й дружини, дівчата і вдови працювали, зціпивши зуби, і поряд з ними трудилися їхні діти.

Мені раптом зблиснула гадка, що всіх цих безмовних жінок надихає якийсь спільний рішенець, про який усі знають, але воліють мовчати.

— Ви і для теулів так старатиметеся? — крикнув із вимушеною усмішкою якийсь воїн, коли повз нього проходило кілька жінок із важкими кошиками з камінням.

— Дурню, хіба мертві стараються? — відповіла йому молода вродлива жінка із знатного роду.

— Мертві ні, — озвався невдалий жартівник, — але таких красунь, як ти, теулі не вбивають. Ти молода, і проживеш у рабстві ще багато років.

— Йолоп! — повторила жінка. — Невже ти гадаєш, що вогонь згасає лише тоді, коли немає олії в каганці, і людина помирає тільки старою? Вогонь можна загасити і ось так!

З цими словами вона кинула на землю смолоскип, затоптала його сандалею і поплентала зі своїм вантажем далі.

Тепер я побачив напевне, що жінки дійшли якогось відчайдушного рішення, але тоді я навіть не уявляв собі, який він був жахливий, та й Отомі жодним словом не обмовилася про цю жіночу таємницю.

Коли ми випадково зустрілися тієї ночі, я сказав:

— Отомі, у мене кепська новина.

— Якщо ти так говориш, то вона справді страшна.

— Серед наших ворогів — де Гарсіа.

— Це я знаю, чоловіче мій!

— Звідки?

— З твоїх очей, — відповіла вона. — У них — ненависть.

— Схоже, що година його торжества близько, — сказав я.

— Не його, а твого торжества, коханий. Ти розквитаєшся з ним за все, але перемога дістанеться тобі дорогою ціною. Не питай ні про що, я відчуваю це серцем. Поглянь! — вона вказала на засніжене верхів’я вулкана Хака, що рожевіло в промінні світанку. — Бачиш, “Королева” вже надягає свою корону. Тобі треба йти до воріт — іспанці скоро підуть на штурм.

Ще не встигла вона договорити, а за міськими стінами пролунав заклик бойової сурми. У передсвітанковій імлі я побачив зі стіни іспанське військо, що вишикувалося для нападу. Але іспанці не квапилися. Штурм почався тільки на світанні.

Спочатку іспанці почали скажену канонаду, яка рознесла в тріски колоди воріт і збила верхівку спорудженого насипу. Раптом обстріл припинився. Знову засурмили, і ударна колона з тисячі тласкаланців, за якими просувалися іспанські солдати, кинулась у напад. З трьома сотнями воїнів я чекав їх за насипом.

Ми тричі відкидали ворога нашими списами і стрілами, але четверта хвиля нападників ринула через насип і рів. Битися з таким огромом ворогів на відкритих вулицях було безнадійно, і ми відступили до іншого валу.

Тут битва поновилася. Друга барикада була споруджена на совість, і нам вдалося протриматися десь зо дві години. Але втрати були великі, і нам знову довелося відступити. На нас накотився новий штурм, знову відчайдушна сутичка, запеклий опір і наш відхід. Так тривало упродовж усього дня! З кожним часом нас ставало все менше, руки від утоми вже не тримали зброї, але ми продовжували битися, як несамовиті. На двох останніх барикадах пліч-о-пліч зі своїми чоловіками і братами билися сотні жінок.

Іспанцям удалося увірватися на останній насип лише під вечір. У сутінках уцілілі воїни встигли добігти до храмового двору перед теокалі і сховатися під захистом його стін.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.009 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал