Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






НА МИЛІСТЬ ПЕРЕМОЖЦЯ






Я підняв Отомі на руки і відніс в одне з приміщень храму. Тут сховалися діти і серед них був мій син.

— Тату, що з мамою? — запитав хлопчик. — Чому вона замкнула мене з цими дітьми?

— Мати твоя непритомна, — відповів я. — А сюди вона тебе замкнула, бо тут безпечно. Доглянь за нею, поки я повернуся.

— Гаразд, тату, — промовив хлопчик — Тільки я вважаю, що моє місце поруч з тобою, — адже я майже дорослий! Я хочу битися з іспанцями, а не панькатися з хворими жінками.

— Про це й не думай! — сказав я. — Прошу тебе, синку, сиди тут, поки я за тобою не прийду.

Я вийшов з приміщення, причинивши за собою двері. Але через хвилину я вже пошкодував, що сам не залишився там, бо від видовища, що постало перед моїми очима, кров холонула в жилах.

Жінки розділилися на кілька груп і рушили в наш бік, виспівуючи і пританцьовуючи на ходу. Декотрі несли на руках своїх дітей, і майже всі були напівголі. Попереду бігли, очевидно, жриці. Вони кидалися навсібіч, скакали, стрибали, голосили, вигукуючи імена своїх диявольських богів і прославляючи жорстокість своїх предків, а за ними, завиваючи, бігло юрмисько жінок.

Я не в змозі передати дух тієї стародавньої пісні жінок отомі з усіма їхніми криками, риданнями, переможними вигуками і зойками, сповненими передсмертної туги.

Дедалі голосніше звучав хор. Не зводячи очей зі своєї богині смерті у намисті з людських черепів, жінки почали задкувати. Вони відступали поволі і урочисто, немов хвилі відкочувалися від храму. Раптом за якимось знаком усі водночас підвели руки і обличчя до неба. Вітер розвівав їхнє довге волосся, заграва пожеж освітлювала голі груди, вогниками блукала в очах. Моторошно пролунав протяжний вигук:

— Врятуй нас, Уїцилопочтлі! Прийми нас у своє житло богів!

Крик повторився тричі, з кожним разом все несамовитіше, і раптом увірвався. Жінки отомі зникли! Вершина теокалі була порожня.

Так завершилося останнє жертвопринесення в Місті Сосен. Я обернувся і побачив перед собою Отомі.

— Що сталося? — запитала вона. — Де мої посестри? О, напевно, я бачила страшний сон. Мені снилося, що наші боги знову здобули могутність і знову п’ють людську кров…

— Так, страшний сон, — відповів я, — але пробудження іще страшніше. Бо диявольські боги і справді ще сильні у цій клятій країні; вони узяли до себе твоїх сестер.

— Не знаю, яка їхня сила, — сумно заперечила Отомі. — Уві сні мені здавалося, що це було останнє зусилля наших богів, за яким уже не залишилося нічого, лише нескінченність смерті. Поглянь!

І вона показала на снігову вершину вулкана Хака.

Нині я не можу сказати, чи справді я бачив це видовисько, чи це були примари жахливої ночі. Але деякі іспанці присягалися, що бачили те саме.



Над вершиною Хаки, як завжди, стояв стовп осяйного диму. Раптом вогненний хрест виріс із полум’я на вершині гори і розрісся на все небо. Дим клубочився біля його підніжжя, набираючи форми ідолів, що сиділи в храмі. Збільшені в сотні разів, вони здавалися ще грізнішими в своїй примарній пишності.

— Дивися! — промовила Отомі. — Твій хрест сяє над моїми загиблими богами, яким я поклонялася цієї ночі, хоча й не зі своєї волі.

Якийсь час я з жахом дивився на сніги Хаки, потім раптом їх осяяв перший промінь вранішнього сонця, і все зникло.

Ми трималися проти іспанців ще три дні. Вони не могли до нас дістатися, а їхні кулі пролітали над нашими головами, не завдаючи шкоди. Упродовж цього часу я не розмовляв з Отомі: ми уникали одне одного. Як живе втілення скорботи, вона годинами просиджувала одна у сховищі храму. В очах її застигла невідворотна мука. Двічі я намагався з нею поговорити, спонукуваний жалістю, але вона відверталася від мене.

Незабаром іспанці дізналися, що на теокалі є вода і значні запаси харчу десь на місяць, отож, не покладаючись на силу зброї, вони почали переговори.

Якогось дня мені закинули на кінці списа пергамент, підписаний капітаном Берналем Діасом. У ньому мовилося, що, беручи до уваги те, що я врятував іспанців від жертвопринесення, мені, моїй дружині, моєму сину, а також решті отомі, що залишилися на теокалі, дається повне помилування, і дозволяється вільно піти куди нам заманеться, проте усе наше майно і наші землі переходять до скарбниці віце-короля.



Чесно кажучи, я навіть не сподівався, що нам усім збережуть життя і свободу.

Але щодо мене, то я волів би краще померти. Отомі спорудила між нами непереборну стіну. Я був пов’язаний з жінкою, яка мимохіть заплямувала руки людською кров’ю. На щастя, у мене був син, моя остання втіха. Він нічого не знав про ганьбу своєї матері.

“Якби я міг, — думав я не раз, — о, якби я міг утекти з цієї проклятої країни і узяти його з собою до Англії, його і Отомі! Можливо, там вона забуде про те, що колись була дикункою!”

На жаль, цьому не судилося збутися.

Я поспішив повідомити добру звістку про помилування. Мене вислухали мовчки. Люди білої раси були б на сьомому небі від щастя, бо, коли загрожує смерть, усі інші втрати здаються нікчемними. Інша річ — індіанці. Коли успіх відвертається від них, вони перестають дорожити життям. Ці воїни отомі втратили свою батьківщину, свої будинки, своїх дружин, своїх одноплемінників і всю свою маєтність. Що їм залишилося? Життя та право йти світ за очі. Але навіщо їм тепер було життя? Ось чому отомі зустріли милість ворогів точнісінько так, як зустріли б і їхню немилість, — похмурим мовчанням.

Я підійшов до Отомі і поділився з нею новиною.

— Я сподівалася померти тут, — відповіла вона. — Але нехай буде так; смерть можна зустріти в будь-якому місці.

Тільки мій син зрадів, коли дізнався, що нам не загрожує більше голодна смерть чи загибель від меча.

— Батьку, — сказав він, — іспанці подарували нам життя, але ж вони загарбали усю нашу країну. Тож куди ми підемо?

— Не знаю, синку, — відповів я.

— Тату, — пошепки сказав він. — Давай знайдемо корабель і попливемо через море у нашу країну, до Англії!

Серце моє завмерло при цих словах. Але як здійснити цей план? І як поставиться до нього Отомі?

— Він придумав непогано, теулю, — відповіла вона на моє невисловлене питання. — Для тебе і для нашого сина це буде, мабуть, найкраще. Що ж до мене, то я відповім тобі прислів’ям мого народу: “Тільки у рідній землі м’яко спиться”.

З цими словами вона відвернулася і почала збиратися, готуючись у далеку дорогу в нікуди. Більше ми про це не говорили.

Увечері втомлена вервечка чоловіків з кількома жінками та дітьми почала спускатися спіральною дорогою з піраміди. Іспанці чекали нас біля воріт.

Одні зустріли нас прокляттями, інші — глузуванням, але ті, в кого була хоч крапля шляхетності, мовчали зі співчуття до нашого горя і шаноби до нашої мужності, яку ми виявили в останній битві. Тут же гарчали, як голодні пуми, союзники індіанці. Вони волали і вимагали нашої смерті доти, доки іспанці не примусили їх замовкнути. Останній акт падіння Анауаку був трагічний: собаки гризлися між собою, а левова частка дісталася леву.

Біля воріт нас розділили: простих людей одразу ж вивели під охороною із зруйнованого міста і відпустили в гори, а решту відправили до іспанського табору, щоб допитати. Мене, мою дружину і сина повели до палацу, в наше колишнє житло, щоб там оголосити нам волю капітана Діаса.

На цьому короткому шляху мене підстерігала несподіванка. Я випадково підвів очі: осторонь усіх, схрестивши на грудях руки, стояв Хуан де Гарсіа. За ці дні я встиг про нього забути, бо голова моя була зайнята іншими речами, але, ледве я його уздрів, як відразу пригадав, що, поки ця людина жива, небезпека і горе будуть моїми незмінними супутниками.

Де Гарсіа спостерігав за нами мовчки. Коли ми порівнялися, він промовив:

— До побачення, кузене Вінґфілде! Ти уцілів і навіть одержав повне прощення разом зі своєю дружиною і своїм покидьком. Проте якби ця стара шкапа, яка нами командує, послухалася мене, вас спалили б живцем на багатті усіх трьох! Але нічого не вдієш. До побачення! Я їду в Мехіко повідомити про все віце-королю. Сподіваюся, він це так не залишить.

Я не відповів і, тільки пройшовши кілька кроків, запитав нашого поводиря, того іспанця, якого врятував від жертвопринесення:

— Що означають слова цього сеньйора?

— А те, що дон Сарседа посварився через тебе з нашим капітаном. Не обіцяй їм, каже, нічого або, навпаки, обіцяй, що хочеш, а коли вони вилізуть зі своєї фортеці, ми їх усіх переб’ємо. З язичниками, мовляв, нічого панькатися. Але наш капітан розсудив інакше. Навіть із язичниками, каже, треба бути чесними. Але тут і ми всі, кого ти врятував, почали кричати Сарседі: “Ганьба! Ганьба!” А далі трохи до бійки не дійшло. Сарседа заявив, що не стане брати участь у мирних переговорах, а поїде до Мехіко скаржитися віце-королю. Тоді капітан Діас каже йому: “їдь хоч до дідька, і скаржся хоч сатані! Я завжди знав, що тобі тільки в пеклі й місце!” Так і розбіглися. Остерігайся його, бо він постарається напаскудити тобі, як тільки зможе.

Тим часом ми дійшли до палацу, мало не єдиної будови, що уціліла від усього Міста Сосен. Нам відвели невелику кімнату, але скоро капітан Діас зажадав бачити мене і мою дружину.

Отомі хотіла залишитися з сином, але їй довелося піти разом зі мною. Пам’ятаю, що перед сном я поцілував сина, як робив це завжди.

Капітан Діас розташувався у протилежному крилі палацу. Через кілька хвилин ми вже стояли перед ним. Це був уже літній чоловік з ясними очима на грубому, але чесному обличчі селянина, звиклого трудитися на своєму полі будь-коли. Коли ми ввійшли, капітан сказав:

— Зніми меч.

Я відстебнув меч і простяг йому, промовивши іспанською:

— Візьміть його, капітане, адже ви перемогли і він повертається нарешті до свого законного господаря.

Це був той самий меч, який я відняв у Берналя Діаса під час сутички в “Ніч печалі”.

Поглянувши на нього, Діас голосно вилаявся:

— Прокляття! Авжеж, що це міг бути тільки ти! Нарешті ми зустрілися. Ну що ж, колись ти врятував мені життя, і я радий, що можу зараз повернути борг. До речі, як твоє справжнє ім’я?

— Мене звуть Вінґфілд.

— Візьми цей меч собі, друзяко. Ти ним володієш чудово, я ще ніколи не бачив, щоб індіанці так рубалися. А це Отомі, дочка Монтесуми, твоя дружина? Я бачу, вона справді царствена і прекрасна. О Господи! Стільки років минуло, а здається, я тільки вчора бачив, як помер її батько. Християнської душі був чоловік, хоча й язичник. Погано ми з ним повелися, хай Бог простить нам наші гріхи! А вас, сеньйоро, помилували заради вашого чоловіка, який врятував моїх товаришів від смерті.

Отомі не відповіла жодного слова. Безмовна і нерухома, вона скидалася на статую. З тієї жахливої ночі свого ганебного падіння вона взагалі говорила дуже рідко.

— Що ж ти робитимеш далі, друзяко? — звернувся до мене капітан Діас. — Ти можеш іти куди хочеш. Але куди?

— Хтозна, — знизав я плечима.

— У такому разі, якщо хочеш, я дам тобі добру пораду: іди на службу до короля Іспанії. Але давай спочатку повечеряємо — про все це ми ще встигнемо поговорити.

При світлі смолоскипів ми сіли з Берналем Діасом і ще кількома іспанцями до столу, накритого в парадній залі палацу. Отомі не схотіла залишитися і квапливо пішла до свого покою.



mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2021 год. (0.01 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал