Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Томас воскресає із мертвих






Наступного дня після зустрічі з Мариною до мене зайшов капітан Діас. Він сказав, що один з його друзів через десять днів відпливає до Кадіса, і що, коли я хочу полишити Мехіко, цей друг охоче візьме мене на своє судно. Я згодився і розпрощався з капітаном Діасом. Він був одним з небагатьох хороших людей з-поміж усіх цих іспанських мерзотників.

У Кадісі в порту стояв англійський корабель, що прямував до Лондона, і я купив квиток, хоча мені довелося для цього продати один смарагд із намиста, бо всі гроші, які дала мені Марина, на той час уже я витратив. По правді, мені було шкода розлучатися з цим каменем, але нагальна потреба примусила. Ще один прекрасний смарагд я подарував через кілька років її величності королеві Єлизаветі.

На початку червня я висадився в славному місті Лондоні, де досі ще не бував, і подякував Богові за те, що після численних знегод і випробувань він дозволив мені знов повернутися на рідну землю.

У Лондоні я купив доброго коня і удосвіта виїхав з міста.

Я квапив коня, надвечір він уже виніс мене на той самий пагорб, з якого я востаннє озирнувся на містечко. Усе було, як і раніше, ніщо не змінилося, окрім мене самого.

Я зліз із сідла, підійшов до ставка край дороги і схилився над водою. Так, справді, я змінився. У мені майже нічого не залишилося від того палкого юнака, що їхав цією дорогою двадцять років тому. В очах був біль і туга, риси обличчя загострилися, а на голові і в бороді — на жаль! — чорного волосся залишилося менше, аніж сивого. Я і сам себе не впізнав, тож навряд чи мене впізнають інші. Та чи є кому мене упізнавати? За двадцять років одні, напевно, померли, інші зникли. Адже відтоді, як я одержав листи, доставлені капітаном “Авантюристки” перед моїм відплиттям на Еспаньйолу, я не мав з дому жодної звістки. Що на мене чекає? І головне, що з Лілі? Може, вона вже померла, виїхала кудись або вийшла заміж?

Я сів на коня і пустив його легким галопом. Стежка вела від дороги до пагорба, і там, на лісистому схилі, всього за півмилі від мене, виднівся мій дім. Біля воріт парку, насолоджуючись останнім промінням західного сонця, хтось стояв. Пригледівшись, я упізнав Біллі Мінне, того самого дурника, який колись випустив де Гарсіа, коли я залишив його зв’язаним, щоб поспішити до своєї коханої. Тепер це був старигань із сивими пасмами, із обличчям, вкритим зморшками, у брудному лахмітті. Але я так зрадів, що мало не кинувся йому на шию, — адже він був із моєї юності!

Помітивши мене, Біллі Мінне став канючити милостиню.

— Тут живе містер Вінґфілд? — запитав я, і серце моє затріпотіло в очікуванні відповіді.

— Містер Вінґфілд, сер? Старий пан помер десь років двадцять тому. Я сам допомагав рити для нього могилу, атож! Там він і лежить поряд із дружиною, яку вбили. Може, вам треба містера Джефрі?

— А він тут? — запитав я.

— Він теж помер… це ж коли? Років дванадцять буде. Спився геть чисто! І містер Томас теж помер, кажуть, потонув десь у морі. Усі вони померли, всі! Ох і зух був цей містер Томас!

І тут Біллі поринув у спогади, зупинити його було неможливо. Я кинув йому монету, пришпорив свого втомленого коня і поскакав вузькою стежкою.

А Лілі? Напевно, теж померла. А якщо й не померла, то, напевне, вийшла за когось заміж, коли почула, що я загинув. Авжеж, таку красуню кожен хотів би запопасти. Не губити ж їй своє життя, оплакуючи любов своєї юності!

Ось і наш старий будинок. Він майже не змінився, тільки плющ розрісся і досягав самого даху. Судячи з диму над димарем і зразкового порядку скрізь, тут таки хтось жив. Ворота були на засуві, а за парканом не видно було ні душі. Насувалася ніч, І слуги, мабуть, теж закінчили поратися.

Я спішився, залишив коня пастися на моріжку, а сам побрів стежиною до церкви, раз-по-раз поглядаючи на пагорб в надії когось зустріти.

“А що, коли серед живих нема нікого? — сушив я голову. — І вона теж померла? ”

Я заховав обличчя в долоні і звернувся до небес, що берегли мене всі ці роки, благаючи позбавити останнього гіркого розчарування. Я був розчавлений скорботою і відчував, що більше не в змозі витримати. Якщо Лілі теж для мене втрачена, мені залишається лише одне — померти, бо життя втратило сенс.

Так я молився якийсь час, тремтячи, немов лист на вітрі.

Раптом мені почулося, що наче хтось співає. Ні, я не збожеволів, уже можна було розчути слова сумної пісеньки.

У місячному сяйві я побачив високу, струнку постать у білому. Вона підняла голову, проводжаючи очима тінь кажана, і місячний промінь упав на її обличчя. Це було обличчя моєї втраченої коханої Лілі Бозард. Прекрасне, як і раніше, воно постаріло зовсім трохи, але глибокий смуток наклав на нього свій відбиток. Побачивши її я був такий приголомшений, що ноги мої підломилися, я вчепився в низенький палісадник, а з грудей моїх вирвався глибокий стогін.

Жінка припинила спів і, побачивши незнайомого, обернулася, збираючись іти геть. Проте я не ворухнувся, і цікавість пересилила її страх. Вона підійшла ближче і ніжним голосом, який я так добре знав, запитала:

— Хто це бродить тут так пізно? Це ти, Джоне?

При цих словах колишні побоювання знову прокинулися в мені. Ну, звичайно ж, вона заміжня і чоловіка її звуть Джон! Я знайшов її тільки для того, щоб утратити остаточно.

І тут мені спало на думку не відкривати свого імені, поки не дізнаюся правди. Я зробив крок наперед, залишаючись у тіні високих кущів, низько вклонився, як іспанський гранд. Після цього я заговорив ламаною англійською з іспанським акцентом.

— Сеньйоро! — сказав. — Я маю честь говорити з тією, кого називали колись Лілі Бозард, чи не так?

— Атож, мене так називали, — відповіла вона. — Вам щось потрібно?

Мене охопив дрож, але я опанував себе і продовжував:

— Чи не відповісте, сеньйоро, на одне делікатне питання? Ви все ще носите це ім’я?

— Так, я незаміжня, — відповіла вона, — але чому…

На мить небо закрутилося над моєю головою, а земля під ногами затремтіла, немов вкритий лавою схил вулкана Хака. Але я вирішив поки що не відкривати свого імені, поки не вивідаю, чи любить вона мене досі.

— Сеньйоро, — сказав я. — Я іспанець, один з тих, хто під час війни з індіанцями служив у Кортеса, про якого ви, напевно, чули.

Лілі кивнула, і я продовжував:

— Під час цієї війни я здибався з одним чоловіком, його називали “теуль”. Але два роки тому на смертному одрі він сказав мені, що раніше у нього було інше ім’я.

— Яке ім’я? — тихо запитала Лілі.

— Томас Вінґфілд.

Тепер вона у свою чергу голосно скрикнула і учепилася за паркан, щоб не впасти.

— Я вважала його мертвим упродовж вісімнадцяти років, — промовила Лілі, задихаючись. — Казали, що він потонув у морі…

— Так, я чув, що він потрапив у корабельну аварію, сеньйоро, але він уникнув смерті і опинився серед індіанців. Там він досяг небачених висот влади, і йому дали за дружину дочку імператора.

Тут я зупинився. Лілі сказала крижаним тоном:

— Продовжуйте, сер, я вас слухаю.

— Мій друг теуль брав участь в індіанській війні. Як чоловік однієї з принцес, він чесно і хоробро бився на боці індіанців. Нарешті місто, яке він захищав, було підкорене, його єдиний син був убитий, дружина його, принцеса, наклала на себе руки від горя, а сам він потрапив у полон і через деякий час теж помер.

— Сумна розповідь, сер, — промовила Лілі з коротким сміхом, схожим на ридання.

— Дуже сумна, сеньйоро, але вона ще не завершена. Перед смертю мій друг розповів мені дещо зі свого колишнього життя. Він був заручений з однією англійкою…

— Я знаю, продовжуйте!

— Він попрохав мене, коли я повернуся до Європи, знайти його наречену, якщо вона жива, і передати їй його останнє прохання.

— Яке прохання? — прошепотіла Лілі.

— Він просив сказати, що на сконі життя любив її так само сильно, як і в юності, і що він благає простити його за те, що він порушив клятву, яку обоє вони дали під старим буком.

— Сер! — закричала Лілі. — Що ви про це знаєте?

— Тільки те, що мені розповів мій друг, сеньйоро. Мій друг порушив свою клятву за дуже незвичайних обставин, — продовжував я. І ще він просив запитати, чи прощає вона і чи любить його, як і раніше, бо він любив її до самої смерті.

— А який сенс мертвому від мого прощення або зізнання? — запитала Лілі, придивляючись до мене ближче. — Хіба у мертвих є вуха, щоб чути, і очі, щоб бачити?

— Звідки я знаю, сеньйоро? Я тільки виконую доручення.

— А звідки я знаю, що ви справді виконуєте доручення? І взагалі, уся ця розповідь про індіанців і принцес дуже незвичайна. Вона скоріше скидається на ті дивовижні пригоди, які трапляються тільки в романах, а не в нашій буденній дійсності. Чим ви доведете справжність ваших слів? Є у вас такий доказ?

— Так, сеньйоро. Але тут надто темно, і ви не зможете його роздивитися.

— У такому разі ходімо зі мною, в будинку буде світліше. Вона обернулася до воріт і гукнула:

— Джоне! Джо-о-оне!

Їй відповів якийсь старий, і я упізнав голос одного зі слуг мого батька. Лілі щось сказала йому, а потім повела мене садовою доріжкою до парадного входу в будинок. Відчинивши двері своїм ключем, вона зробила мені знак пройти першим. За звичкою, не думаючи ні про що, я завернув до знайомої мені з дитинства вітальні, переступив, не зачепившись, через високий поріг і, діставшись у темряві до великого каміна, зупинився перед ним. Лілі уважно спостерігала за мною. Потім, роздмухавши вугілля, що іще жевріло в каміні, вона запалила маленьку свічку і поставила її на стіл біля вікна. Мені довелося зняти капелюха, але обличчя моє все ще залишалося в тіні.

— А зараз, сер, прошу вас показати ваш доказ.

Я зняв з пальця заповітного персня і подав Лілі. Вона сіла до столу, уважно роздивляючись його при свічці. І, поки вона сиділа так, я побачив, що вона й справді все ще дуже вродлива: час був милосердний до неї, хоча їй виповнилося вже тридцять вісім, і лише обличчя стало сумнішим. Я помітив також, що, хоча вона і прагнула не виказувати своїх почуттів, груди її почали дихати швидше, а рука затремтіла.

— Я вам вірю, — промовила вона нарешті. — Мені знайомий цей перстень, його носила ще моя мати. Багато років тому я дала його як запоруку любові одному хлопцеві. Я обіцяла стати його дружиною. Тепер я не сумніваюся, сер, в тому, що ви мені розповіли. Дякую вам за люб’язність — вам довелося для цього здолати чималий шлях. Так, сумна історія, дуже сумна! Але, прошу мені вибачити, я не можу вас залишити у цьому будинку, — я живу тут сама. Поблизу немає готелів, тому вас відведуть до мого брата, це недалеко. Окрім того, там ви побачите сестру свого покійного товариша, Мері Бозард, яка, безсумнівно, схоче почути розповідь про його дивні пригоди з ваших вуст. Я схилив голову і сказав:

— Спочатку, сеньйоро, я хотів би почути відповідь на останнє прохання мого покійного друга.

— Відповідати мертвим? Це глупство, сер! Гаразд, я відповім. Ми були далеко одне від одного, проте пам’ять про нього я берегла в серці і заради нього залишилася самотньою. Але він своє серце віддав якійсь дикунці, яка стала його дружиною і матір’ю його дітей. Тому я так відповім на прохання вашого покійного друга: я прощаю його, але від клятви, яку дала, відмовляюся відтепер назавжди, окрім того, постараюся забути своє почуття до нього, як це зробив він.

Я не міг говорити — смертельна втома оволоділа мною, утома і гіркота. Я узяв зі столу перстень і, надівши його на палець, пішов до дверей, кинувши останній погляд на жінку. Біля Порога я на мить зупинився, завагавшись, чи не сказати їй, хто я, але тут же вирішив, що коли вона не пробачила мертвого, то навряд чи вона зглянеться над живим.

Я вже переступив поріг, аж раптом позаду пролунало:

— Томасе, я все-таки відзвітую тобі за ті гроші, майно і землю, які ти мені довірив?

Уражений, я остовпів. Лілі поволі йшла до мене, розкривши обійми.

— Ох, дурненький! — прошепотіла вона. — Невже ти думав обдурити жіноче серце? Адже ти говорив про бук у нашому саду, ти так легко знайшов дорогу у цій темній кімнаті. Слухай: я прощаю твоєму другові порушену клятву, бо він чесно зізнався у всьому, адже чоловікові важко бути самотнім стільки років. І ще додам: я досі люблю його. Тільки я, мабуть, застара для любові, якої чекала так довго і вже не сподівалася дочекатися на цьому світі.

Так говорила Лілі, схлипуючи у мене на грудях, поки не затихла в моїх обіймах. Наші губи зустрілися.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.01 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал