Види міжнародно-правових норм

Види міжнародно-правових норм визначаються за різноманітними класифікуючими ознаками.

I. За змістом і місцем в системі міжнародного права:

• цілі – розглядаються як цілі, що реалізуються в рамках нормативної системи міжнародного права. Головною соціально-політичною метою міжнародної нормативної системи є підтримка існуючої системи міжнародних відносин;

• принципи – під ними розуміють загальні імперативні принципи міжнародного права, що є основою міжнародного правопорядку, міжнародного миру і співробітництва. Це соціально обумовлені, узагальнені норми, ідеї, що відбивають характерні риси нормативної системи і її головного змісту. З урахуванням значення виконуваних функцій вони мають вищий авторитет;

• норми – загальнообов’язкові правила поведінки, що виникли в результаті угоди держав та інших суб’єктів міжнародного права; їх реалізація забезпечується примусовими заходами міжнародно-правового характеру. У свою чергу, залежно від обсягу змісту і значення норми поділяються на два види:

а) основні – що регулюють найважливіші суспільні відносини між суб’єктами міжнародного права;

б) підпорядковані – які конкретизують і доповнюють основні норми.

Підпорядковані норми, у свою чергу, поділяються на два види:

1) піднорми основних норм – наприклад, застосування норми про територіальну юрисдикцію до індивідів, до власності і кораблів у просторах, що перебувають під винятковою юрисдикцією територіального суверена;

2) вторинні норми – вони не містяться в жодній конкретній нормі, а є продуктом взаємодії двох або більше норм (дипломатичний імунітет).

II. За способом створення і формою існування (за джерелами):

• договірні – норми, що є продуктом угоди суб’єктів міжнародного права й містяться в міжнародних договорах;

• звичаєві – норми, що виникли в результаті кількаразового і тривалого застосування суб’єктами міжнародного права певних правил поведінки, але такі, що не були закріплені в міжнародних договорах.

III. За сферою дії:

а) універсальні – регулюючі відносини між усіма державам – членами світового співтовариства (наприклад, норми, що містяться в Статуті Організації Об’єднаних Націй від 26 червня 1945 року);

б) партикулярні, що, у свою чергу, поділяються на:

– регіональні – закріплені в угодах між державами певних географічних регіонів (наприклад, норми, що містяться в Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, нині – О (Організація) БСЄ) від 1 серпня 1975 року);

– субрегіональні (локальні) – ті, що містяться в угодах, які укладаються групою держав усередині географічного регіону (наприклад, у рамках зони Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС)).

IV. За юридичною силою:

• імперативні – до них належать основні принципи міжнародного права (Jus cogens);

• диспозитивні – під ними розуміють такі норми, що передбачають відступ від них у взаємовідносинах певних суб’єктів у результаті угоди між ними. При цьому не повинні зачіпатися права і законні інтереси третіх держав. До диспозитивних норм належить основна маса універсальних і партикулярних норм.

V. За змістом правил поведінки:

• матеріальні – визначають права й обов’язки сторін (суб’єктів міжнародного права) досягнутих угод;

• процесуальні – норми, що регламентують діяльність таких міжнародних правозастосовних органів, як Міжнародний Суд, Рада Безпеки ООН. Сюди ж можна віднести норми, що визначають співвідношення нормативних приписів, їх дію в часі і просторі, порядок здійснення, правила тлумачення, реалізацію відповідальності, застосування примусових заходів і т.д.

VI. За своєю роллю в механізмі міжнародно-правового регулювання:

• регулятивні – ці норми надають суб’єктам право на вчинення передбачених у них позитивних дій;

• охоронні – виконують функцію захисту міжнародного правопорядку від порушень, установлюють заходи відповідальності і санкції стосовно порушників.

Останніми роками в міжнародному праві набув досить значного поширення термін «міжнародне м’яке право». Щодо його застосування не тільки немає одностайності, найчастіше саме застосування цього поняття зазнає критики.

Проте, на думку І. І. Лукашука, це не заважає його широкому використанню в міжнародній доктрині для позначення двох різноманітних напрямків. У першому випадку йдеться про особливий вид міжнародно-правових норм, що, на відміну від «твердого права», не породжують чітких прав і обов’язків, а дають лише загальну установку, якої, однак, суб’єкти зобов’язані дотримуватися. Для таких норм характерні слова і вирази типу «домагатися», «прагнути», «вживати необхідних заходів» і т.д. Слід зазначити, що такого роду постанови усе частіше зустрічаються в політичних договорах і за своєю юридичною чинністю визнаються багатьма юристами як міжнародно-правові норми.

В іншому аспекті термін «м’яке право» застосовується для позначення і закріплення неправових міжнародних норм, що містяться в неправових актах, резолюціях міжнародних органів і організацій, у спільних заявах, комюніке. Норми, закріплені в таких документах (наприклад, документах ОБСЄ), є не правовими, а морально-політичними. Водночас такі норми «м’якого права», взаємодіючи з нормами міжнародного права, забезпечують те, чого з тих чи інших причин не можуть зробити решта. Вони відіграють роль передвісника «твердого права», забезпечуючи попереднє, доправове регулювання, відпрацьовуючи на практиці нові правила поведінки суб’єктів міжнародного права, які ще мають зайняти своє місце в масиві міжнародно-правових норм. Тому слід відзначити важливу роль міжнародних норм «м’якого права», особливо в діяльності міжнародних органів і організацій, які з їх допомогою здійснюють правове регулювання, що виходить за рамки їхньої компетенції, тим самим розширюючи межі правового регулювання міжнародних відносин і впливаючи на прогресивний розвиток міжнародного права.

У багатьох наукових і публіцистичних роботах досить часто вживається для різних галузей міжнародного права термін «міжнародне законодавство». Очевидно, його використання є некоректним не тільки з позицій загальної теорії права, що розуміє під законодавством систему нормативно-правових актів певної держави, але і з позицій сутності самого міжнародного права – у такому випадку не можна буде вести мову про держави як суверенні суб’єкти міжнародного права, що здійснюють територіальне верховенство. Водночас, здається, буде виправданим застосування такого терміна до міжнародно-правових норм, що містяться в міжнародних договорах, які регулюють права і свободи людини, тому що такі договори підписані практично всіма державами світового співтовариства. До всіх інших груп міжнародно-правових норм, що регулюють найважливіші аспекти взаємовідносин держав у рамках багатосторонніх міжнародних договорів, можна застосувати термін «міжнародно-правові стандарти».