Главная страница Случайная страница КАТЕГОРИИ: АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Рев в австрыъ
У березні 1848 р. на землях Австрійської імперії спалахнула буржуазно-демократична революція. Головними задачами революції в Австрійській імперії були: знищення абсолютної монархії і феодальних відносин, вирішення національних проблем, ліквідація багатонаціональної імперії й утворення окремих національних держав. 25 квітня 1848 р. уряд обнародував конституцію, що проголошувала різні свободи, але на справі зберегла владу в руках цісаря і призначаємої ним верхньої палати. Поразка Революції 1848-49 рр., перш за все була наслідком зради ліберальної буржуазії, привела до того, що в Австрії на багато років збереглися значні залишки середньовіччя, що затримували суспільний розвиток і зростання пролетаріату. 85.в угорщині Звістка про повстання у Відні швидко досягла Угорщини. 15 березня у Пешті (тоді Буда і Пешт були окремими містами) пройшла маніфестація з вимогами надання демократичних свобод. Події в місті розгорталися під керівництвом групи радикальної молоді, очолюваної угорським поетом-демократом, лідером організації «Молода Угорщина» Шандором Петефі (1823-1849). Створена ним напередодні «Національна пісня» стала гімном революції. Вимоги повстанців було сформульовано у програмному документі «12 пунктів»: надання демократичних свобод, знищення панщини, виведення з країни австрійських військ і повернення на батьківщину угорських частин, створення самостійного уряду тощо. Визначним діячем угорської революції був Лайош Кошут (1802-1894). Він мріяв про демократичну незалежну Угорщину, але ідею проголошення республіки не підтримував, віддаючи перевагу парламентській монархії. Після виступів 15 березня австрійський імператор був змушений задовольнити вимоги угорської опозиції, створивши перший національний угорський уряд. Кошут увійшов до нього як міністр фінансів і відігравав тут провідну роль. Уряд скасував селянські повинності в Угорщині. У вересні 1848 р. розпочалася війна угорців проти австрійських військ. Угорський парламент створив новий уряд на чолі з Кошутом — «Комітет захисту Батьківщини». Після поразки угорської армії під Віднем у жовтні 1848 р. австрійські війська вторгайся в Угорщину, в січні 1849 р. захопили Буду та Пешт. Молодий австрійський імператор Франц-Йосиф І, який зайняв трон наприкінці 1848 p., оголосив про перетворення Угорщини на провінцію імперії і скасував усі рішення угорського парламенту 1848 р. Та в березні 1849 р. почався контрнаступ угорської армії, і австрійців було вигнано з країни. У квітні 1849 р. угорський парламент проголосив Угорщину незалежною республікою і позбавив Габсбургів угорської корони. Кошута обрали правителем-президентом. Він енергійно переймався створенням армії, чисельність якої сягнула 170 тис. вояків. Було здобуто перемогу над австрійськими військами, відкривався шлях на Відень. Однак у таборі повсталих не було єдності. Великі поміщики-аристократи прагнули миру і згоди з Австрією. Угорські дворяни не погоджувалися на безоплатне скасування селянських повинностей, чинили опір встановленню рівноправності угорців з хорватами, словаками, українцями та ін. Кошут, відображаючи настрої дворянства, виявляв у цих двох найважливіших питаннях революції—селянському й національному — вагання, нерішучість. Угорську армію не було кинуто проти Відня. Австрійський імператор, здобувши перепочинок, звернувся за допомогою до «жандарма Європи» — російського імператора Миколи І. Долю революції вирішило вторгнення в Угорщину 200-тисячної царської армії на чолі з фельдмаршалом Паскевичем. Російські та австрійські війська значно переважали сили угорців. Лише після тяжких поразок у липні 1849 р. Кошут пішов на поступки селянам і оголосив про рівноправність національностей, але час було згаяно. 13 серпня 1849 р. угорська армія, оточена звідусіль, склала зброю. Командирів революційної армії (серед них 9 генералів), взятих у полон, було повішено. Жорстоко розправилися з селянами. В угорських селах діяли каральні експедиції, воєнні суди. Повсюдно відбувалися страти. Революція в Австрійській імперії виявилася незакінченою — вона не повалила монархії та не знищила національного гніту. Поразка її була спричинена нерішучістю і неорганізованістю основної маси повсталих, національною ворожнечею та інтервенцією російських військ. І все ж революція змусила уряд здійснити деякі реформи, сприяла розвиткові національно-визвольної боротьби. Одним з її наслідків було перетворення австрійської імперії в 1867 р. у двоєдину державу — Австро-Угорську монархію. 86. в італії В Італії революція 1848 р. почалася з народного виступу на острові Сицилія, де безземельне селянство і робітники сірчаних копалень нещадно експлуатувалися великими землевласниками і капіталістами. До цього додалося погіршення економічної ситуації внаслідок неврожаїв та криз. 12 січня 1848 р. спалахнуло повстання в Палермо — головному місті Сицилії. Урядові війська було розбито, король змушений був утворити ліберальний уряд і пообіцяти конституцію. У березні революція перекинулася на інші області Італії. Особливістю революції 1848 р. в Італії було те, що вона була спрямована не лише проти феодально-абсолютистських порядків, а й проти австрійської влади. Король П'ємонту (Сардінське королівство) оголошує війну Австрії. Його підтримали уряди інших італійських держав. Але австрійський блок був неміцним, усередині нього були істотні суперечності. Першим не витримав Папа римський, якому австрійське духовенство загрожувало розколом. Папа Пій IX відмовився воювати з Австрією, його дії повторив король Неаполітанський. Ще до революції в Італії сформувалися дві основні течії: республіканська та ліберальна. На чолі першої стояв Джузеппе Мадзіні, який створив таємне товариство «Молода Італія». До цього руху належав і один з героїв Італії Джузеппе Гарібальді (1807-1882 pp.), який народився в Ніцці, у сім'ї мореплавця. Змушений за участь в організації «Молода Італія» покинути батьківщину, він воював у Бразилії та Уругваї проти реакційних режимів. У 1848 р. Гарібальді брав активну участь у війні проти Австрії. Ліберальний рух розвивався в основному на півночі країни. Його лідером був Камілло Кавур, який прагнув об'єднати італійські держави під скіпетром Сардінського королівства. Антиавстрійська коаліція зазнала поразки. Проте революція не закінчилася. Мадзіні сказав: «Війна королів закінчилася, війна народу починається». У Римі пройшли вибори до Установчих зборів на основі загального, прямого і таємного голосування. На пропозицію Гарібальді Збори прийняли рішення про позбавлення влади Папи римського і встановлення республіки. Уперше над Капітолієм піднявся трикольоровий національний прапор. Під тиском громадськості сардинська армія знову почала військові дії проти австрійців, але зазнала поразки. Сардинський король змушений був зректися престолу. Почався спад революції. За закликом Папи римського в Італію направили свої війська Франція, Іспанія та Неаполь. Спочатку інтервенти зазнали поразки, але потім, вигравши час, розгорнули наступ і захопили Рим на початку липня 1849 р. Римська республіка перестала існувати. Осередком революції залишилася лише Венеція. 11 місяців тривала нерівна боротьба цього міста з австрійськими військами, які блокували його з моря і суші. У місті почався голод, епідемії тифу та холери. 22 серпня 1849 р. Венеція капітулювала. Революція в Італії закінчилася. Італійському народу не вдалося ні звільнитися від іноземного гноблення, ні ліквідувати реакційно-монархічні порядки та феодальні пережитки, ні створити єдину національну державу. 87. в прусії Революція 1848–1849 років у Німеччині (нім. Deutsche Revolution von 1848/49) або Березнева революція (нім. Mä rzrevolution) — революційні події, які тривали з березня 1848до пізнього літа 1849 в Німецькому союзі, відома також під назвою «Баденська війна». Вони були частиною буржуазно-демократичних і національних повстань у великих частинах центральної Європи. Його головною внутрішньою пружиною стало питання про об'єднання Німеччини, усуненні втручання князів, правлячих феодальних сил в господарське життя німецьких держав, що відкриває шлях подальшому розвитку капіталістичних відносин. Ідеї об'єднання Німеччини знайшли широке розповсюдження серед ліберальної буржуазії. Під час революції був створений перший загальнонімецький парламент — Франкфуртські національні збори і була скасована цензура. 22 лютого 1848 р. «реформістський» банкет (названий так тому, що опозиціонери вимагали реформи виборчого закону) національної гвардії Франції був заборонений у дванадцятому муніципальному окрузі Парижа (Друга Французька республіка), що спровокувало заколот. В результаті революції 1848 року у Франції, король Луї-Філіп I відрікся від престолу. Ці події ініціювали березневу революцію в Німеччині. На півдні і на заході країни пройшли великі збори і масові демонстрації. Головним чином, населення вимагало свободи друку, свободи зібрань і національний Німецький парламент. В Гейдельбергу (Баден), 5 березня 1848 р., група німецьких лібералів почала готуватися до виборів в Німецький парламент. Передпарламент був зібраний 31 березня, у франкфуртській церкві Святого Павла. Його члени закликали до вільних виборів в національний Німецький парламент, на що було згодна більшість німецьких князівств. На закінчення, 18 травня 1848 Німецький парламент відкрив свою першу сесію в церкві Святого Павла. Через те що серед 586 депутатів багато було професорів (94), вчителів (30) і тих, хто мали університетську освіту (233), його прозвали «професорським парламентом» (нім. Professorenparlament). Проголосивши ерцгерцога Іоанна адміністратором держави не без допомоги ліберального політика Генріха фон Гагерна, парламент приступив до створення сучасної конституції, як основи для об'єднаної Німеччини. З самого початку головними проблемами були регіоналізм, підтримка локальних питань надпангерманськими, і австро-пруські конфлікти. Ерцгерцог Іоанн Австрійський був обраний тимчасовим главою держави (імперський намісник, нім. Reichsverweser), що було спробою створення тимчасової виконавчої влади. Проте більшість німецьких князівств не визнавали новий уряд. Надалі, слабкістю парламенту стала реакція. Німецький парламент втратив багато репутації в очах німецької публіки, коли Пруссія підтримала свої власні політичні наміри в Шлезвіг-Гольштейнському питанні без попереднього його на те згоди. Те ж відбулося і тоді, коли Австрійська імперія придушила народне повстання в Віднівійськовою силою. Незважаючи на це, почалися дискусії про майбутню конституцію. Головними питаннями були: · Чи включати до складу об'єднаної Німеччини німецьку частину Австрії і, відповідно, конституційно відокремити ці території від решти імперії Габсбургів (Великонімецький шлях об'єднання Німеччини), або виключити Австрію, надавши керівну роль Пруссії (Малонімецький шлях об'єднання Німеччини)? В результаті, це питання було вичерпано, коли австрійський прем'єр-міністр ввів централізовану конституцію для всієї Австрійської імперії, що змусило депутатів відмовитися від своїх надій на «Велику Німеччину». · Чи стати Німеччині спадковою монархією, виборною монархією, або ж республікою? · Чи стати Німеччині федерацією відносно незалежних держав або централізованою державою? Незабаром події почали випереджати дискусії. Депутат Роберт Блум був посланий до Відня своїми лівими політичними колегами з місією встановлення деталей придушення тамтешнього народного повстання військовим шляхом. Р. Блум брав участь у вуличних боях, був заарештований і страчений 9 листопада. У грудні 1848 «Фундаментальні права для Німецького народу» проголошували рівність всіх громадян перед законом. 28 травня 1849, ще чорнова конституція нарешті була прийнята. Новій Німеччині судилося стати конституційною монархією, і титул глави держави («імператор німців»[1]) повинен був стати спадковим і носити його повинен був відповідний король Пруссії. Ця пропозиція була підтримана не більш ніж 290 голосами за, інші 248 депутатів утрималися. Конституція була прийнята 29 маленькими державами, але не Австрією, Пруссією, Баварією, Ганновером або Саксонією. 88. передумови об»єднання німеччини Боротьба Пруссії й Австрії за переважання в Німеччині Після закінчення революції 1848—1849 pp. Німеччина залишалася феодально роздробленою державою. Пруссія прагнула зайняти панівні позиції. Пруссія намагалася об’єднати Німеччину під своєю зверхністю. Шлях до об’єднання Німеччини під владою Пруссії пролягав через перемогу Пруссії над Значну роль в об’єднанні Німеччини відіграв Отто фон Бісмарк. Об’єднання Німеччини У феодально роздробленій Німеччині в різних регіонах, землях, князівствах і герцогствах діяли свої закони, митниця, були свої армії і система державної влади. Зберігалися феодальні пережитки. Утім відбувався процес швидкого економічного розвитку німецьких держав. У Рейнській області, у Саксонії, Сілезії виникла сильна, технічно добре обладнана велика заводська промисловість. Промислове виробництво і протяжність залізниць за 10 років зросли вдвічі. На 1860 р. Німеччина посіла третє місце у світовому промисловому виробництві після Великої Британії та Франції. Швидко зростав і промисловий пролетаріат. Стрімкий розвиток капіталізму сприяв розумінню необхідності вирішити питання про об’єднання Німеччини. Політична роздробленість і феодальні пережитки перешкоджали подальшому розвиткові в країні нових, капіталістичних відносин. Питання про об’єднання країни вимагало невідкладного розв’язання. Два можливих способи об’єднання Німеччини 1. “Знизу” — способом революційної боротьби скинути феодальні династії та проголосити німецьку демократичну республіку. 2. “Зверху” — способом воєн і реформ, які здійснювала Пруссія. Зміцнюючи позиції прусських поміщиків (юнкерів), які виступили в союзі з німецькою буржуазією, для збереження напівфеодальних династій утворити Німецьку імперію з гегемонією у ній Пруссії. У 1866 р. 22 німецькі держави (4 королівства, 11 герцогств, 7 князівств) і три вільні міста підписали договір про створення Північнонімецького союзу. Установчі збори, обрані на засадах загального виборчого права, затвердили конституцію, яка набула чинності з 1 липня 1867 р. 89. питання про обєднання нім у рев 1848. Франкфуртський парламент Франкфуртські національні збори (нім. Frankfurter Nationalversammlung) — перший загальнонімецькийпарламент, діяв з 18 травня 1848 р. до 31 травня 1849 р., засідання відбувались в церкві Святого Павла уФранкфурті-на-Майні. Його скликання було і складовою, і наслідком Березневої революції в державахНімецького союзу. Внаслідок тривалих дебатів зборами була ухвалена так звана конституція Паульскірхе, яка спиралась на принципи парламентської демократії. Ця конституція відповідала основним принципам ліберальних та націоналістичних суспільних рухів доберезневого періоду, які знаходились в опозиції до реставраціїМеттерніха. Зокрема, нею гарантувались основні права та впроваджувалась конституційна монархія зКайзером на чолі. Національні збори та підготовлена ними конституція зіштовхнулись з відмовою прусського короляФрідріха Вільгельма IV взяти на себе визначену конституцією роль кайзера. Однак, найважливіші частини підготовленої конституції лягли в основу Веймарської конституції 1919 року та Основного закону ФРН 1949 року. 90. боротьба за імперськкук конституціюю і нове піднесення рев 1849 Незабаром події почали випереджати дискусії. Депутат Роберт Блум був посланий до Відня своїми лівими політичними колегами з місією встановлення деталей придушення тамтешнього народного повстання військовим шляхом. Р. Блум брав участь у вуличних боях, був заарештований і страчений 9 листопада. У грудні 1848 «Фундаментальні права для Німецького народу» проголошували рівність всіх громадян перед законом. 28 травня 1849, ще чорнова конституція нарешті була прийнята. Новій Німеччині судилося стати конституційною монархією, і титул глави держави («імператор німців»[1]) повинен був стати спадковим і носити його повинен був відповідний король Пруссії. Ця пропозиція була підтримана не більш ніж 290 голосами за, інші 248 депутатів утрималися. Конституція була прийнята 29 маленькими державами, але не Австрією, Пруссією, Баварією, Ганновером або Саксоніє У 1850 р. було розроблено й оприлюднено конституцію Пруссії, яка знищила демократичні свободи, завойовані під час революції 1848 р. За новою конституцією: • вся повнота влади належала королю і міністрам; • організовувалося дві палати; • на виборах установлювалися високий віковий (30 років) і майновий цензи; • у Пруссії володарював мілітаристський, поліцейсько-бюрократичний режим; • панівне становище в політичній, економічній та військовій сферах посідали поміщики (юнкерство). 91. англія у 50-60 У 50-60-х роках XIX ст. першість Англії у світовій промисловості і торгівлі сягнула своєї вершини. Переваги, пов'язані з більш раннім завершенням промислового перевороту, а також використання ресурсів колоній забезпечили британським підприємцям монопольне становище на світовому ринку. Наприкінці 60-х років Англія видобувала вугілля в 5 разів більше, ніж Німеччина, і в 4 рази більше, ніж СІЛА. У 1860 р. вона переробляла на своїх фабриках стільки бавовни, скільки всі інші країни світу разом узяті. У середині XIX ст. в Англії було зосереджено половину світового виробництва чавуну, вугілля і бавовняних тканин. Країна стала найбільшим експортером машин і устаткування, своєрідною «майстернею світу». 92. франція у роки другої імперії Друга французька імперія (фр. Second Empire Franç ais) або Французька імперія — період в історії Франції з 1852 по 1870 рр., коли в результаті плебісциту була встановлена конституційна монархія на чолі із племінником Наполеона І Луї Наполеоном Бонапартом, що прийняв ім'яНаполеона ІІІ. Раніше Луї Наполеон був президентом Другої французької республіки. Після того, як Наполеон ІІІ в ході франко-прусської війни потрапив у німецький полон під Седаном (вересень 1870), у Бордо Національні збори змістили його із трону, і Друга імперія припинила своє існування. Незабаром у Франції була проголошена Третя республіка. Хоча структура та механізм державного апарату обох французьких імперій були досить схожими, однак їх установчі принципи значно різнилися. Призначення імперії, як полюбляв говорити Наполеон ІІІ, — досягнення справедливості всередині країни та вічного миру у зовнішніх відносинах. Отримавши свою владу через загальнонародні вибори, Луї Наполеон вже будучи її позбавлений, часто критикував попередні олігархічні уряди Франції за нехтування соціальними проблемами. Натомість він намагався їх вирішувати посередництвом особливої системи державного управління, побудованої згідно із т. зв. " Наполеонівською ідеєю". На чолі цієї системи мав знаходитись обраний народом імператор як уособлення демократії, і звідси — правитель, наділений верховним статусом. Крім того, останній французький імператор вважав себе продовжувачем справи Наполеона І, що " виринув у всеозброєнні із хвиль французької революції наче Мінерва із голови Юпітера", як захисник суспільних здобутків, досягнутих в революційний період.
|