Рев в австрыъ

У березні 1848 р. на землях Австрійської імперії спалахнула буржуазно-демократична революція.
Безпосереднім поштовхом до революції в Австрії, початок якої був прискорений економічною кризою 1847 р., були революційні виступи у Франції, а також у Бадені, Гессен-Дармштадті, Баварії, Вюртемберзі та інших державах Німецького союзу (лютий — березень 1848).
13 березня 1848 р. у Відні почалося народне повстання, що змусило австрійського канцлера Меттерніха піти у відставку, а цісаря Фердинанда I — обіцяти конституцію.
17 березня було створено уряд з представників шляхти і ліберальної бюрократії. Революційні події в Австрії проходили в умовах могутнього підйому революційного руху в інших частинах багатонаціональної імперії Габсбургів (Революція 1848—49 рр. в Угорщині, народні повстання в Мілані, Галичині, Воєводині, Хорватії).

Головними задачами революції в Австрійській імперії були: знищення абсолютної монархії і феодальних відносин, вирішення національних проблем, ліквідація багатонаціональної імперії й утворення окремих національних держав.
Під час Революції 1848-49 рр. розгорнулася війна угорського народу за незалежність, виступи радикального крила чеської буржуазії за відокремлення чеських земель.
Слабка, пов'язана з аристократією, австрійська буржуазія злякалася такого повороту подій; прагнучи зберегти імперію вона була готова миритися з абсолютизмом і задовольнятися самими незначними поступками з його сторони.

25 квітня 1848 р. уряд обнародував конституцію, що проголошувала різні свободи, але на справі зберегла владу в руках цісаря і призначаємої ним верхньої палати.
11 травня був опублікований виборчий закон, який обмежував число виборців високим майновим цензом і цензом осідлості.

Поразка Революції 1848-49 рр., перш за все була наслідком зради ліберальної буржуазії, привела до того, що в Австрії на багато років збереглися значні залишки середньовіччя, що затримували суспільний розвиток і зростання пролетаріату.

85.в угорщині

Звістка про повстання у Відні швидко досягла Угорщини. 15 березня у Пешті (тоді Буда і Пешт були окремими містами) пройшла маніфестація з вимогами надання демократичних свобод. Події в місті розгорталися під керівництвом групи радикальної молоді, очолюваної угорським поетом-демократом, лідером організації «Молода Угорщина» Шандором Петефі (1823-1849). Створена ним напередодні «Національна пісня» стала гімном революції. Вимоги повстанців було сформульовано у програмному документі «12 пунктів»: надання демократичних свобод, знищення панщини, виведення з країни австрійських військ і повернення на батьківщину угорських частин, створення самостійного уряду тощо.

Визначним діячем угорської революції був Лайош Кошут (1802-1894). Він мріяв про демократичну незалежну Угорщину, але ідею проголошення республіки не підтримував, віддаючи перевагу парламентській монархії.

Після виступів 15 березня австрійський імператор був змушений задовольнити вимоги угорської опозиції, створивши перший національний угорський уряд. Кошут увійшов до нього як міністр фінансів і відігравав тут провідну роль. Уряд скасував селянські повинності в Угорщині.

У вересні 1848 р. розпочалася війна угорців проти австрійських військ. Угорський парламент створив новий уряд на чолі з Кошутом — «Комітет захисту Батьківщини».

Після поразки угорської армії під Віднем у жовтні

1848 р. австрійські війська вторгайся в Угорщину, в січні 1849 р. захопили Буду та Пешт. Молодий австрійський імператор Франц-Йосиф І, який зайняв трон наприкінці 1848 p., оголосив про перетворення Угорщини на провінцію імперії і скасував усі рішення угорського парламенту 1848 р. Та в березні 1849 р. почався контрнаступ угорської армії, і австрійців було вигнано з країни.

У квітні 1849 р. угорський парламент проголосив Угорщину незалежною республікою і позбавив Габсбургів угорської корони. Кошута обрали правителем-президентом. Він енергійно переймався створенням армії, чисельність якої сягнула 170 тис. вояків. Було здобуто перемогу над австрійськими військами, відкривався шлях на Відень.

Однак у таборі повсталих не було єдності. Великі поміщики-аристократи прагнули миру і згоди з Австрією. Угорські дворяни не погоджувалися на безоплатне скасування селянських повинностей, чинили опір встановленню рівноправності угорців з хорватами, словаками, українцями та ін.

Кошут, відображаючи настрої дворянства, виявляв у цих двох найважливіших питаннях революції—селянському й національному — вагання, нерішучість. Угорську армію не було кинуто проти Відня.

Австрійський імператор, здобувши перепочинок, звернувся за допомогою до «жандарма Європи» — російського імператора Миколи І. Долю революції вирішило вторгнення в Угорщину 200-тисячної царської армії на чолі з фельдмаршалом Паскевичем. Російські та австрійські війська значно переважали сили угорців. Лише після тяжких поразок у липні 1849 р. Кошут пішов на поступки селянам і оголосив про рівноправність національностей, але час було згаяно. 13 серпня 1849 р. угорська армія, оточена звідусіль, склала зброю. Командирів революційної армії (серед них 9 генералів), взятих у полон, було повішено. Жорстоко розправилися з селянами. В угорських селах діяли каральні експедиції, воєнні суди. Повсюдно відбувалися страти.

Революція в Австрійській імперії виявилася незакінченою — вона не повалила монархії та не знищила національного гніту. Поразка її була спричинена нерішучістю і неорганізованістю основної маси повсталих, національною ворожнечею та інтервенцією російських військ.

І все ж революція змусила уряд здійснити деякі реформи, сприяла розвиткові національно-визвольної боротьби. Одним з її наслідків було перетворення австрійської імперії в 1867 р. у двоєдину державу — Австро-Угорську монархію.

86. в італії

В Італії революція 1848 р. почалася з народного виступу на острові Сицилія, де безземельне селянство і робітники сірчаних копалень нещадно експлуатувалися великими землевласниками і капіталістами. До цього додалося погіршення економічної ситуації внаслідок неврожаїв та криз. 12 січня 1848 р. спалахнуло повстання в Палермо — головному місті Сицилії. Урядові війська було розбито, король змушений був утворити ліберальний уряд і пообіцяти конституцію.

У березні революція перекинулася на інші області Італії. Особливістю революції 1848 р. в Італії було те, що вона була спрямована не лише проти феодально-абсолютистських порядків, а й проти австрійської влади. Король П'ємонту (Сардінське королівство) оголошує війну Австрії. Його підтримали уряди інших італійських держав. Але австрійський блок був неміцним, усередині нього були істотні суперечності. Першим не витримав Папа римський, якому австрійське духовенство загрожувало розколом. Папа Пій IX відмовився воювати з Австрією, його дії повторив король Неаполітанський.

Ще до революції в Італії сформувалися дві основні течії: республіканська та ліберальна. На чолі першої стояв Джузеппе Мадзіні, який створив таємне товариство «Молода Італія». До цього руху належав і один з героїв Італії Джузеппе Гарібальді (1807-1882 pp.), який народився в Ніцці, у сім'ї мореплавця. Змушений за участь в організації «Молода Італія» покинути батьківщину, він воював у Бразилії та Уругваї проти реакційних режимів. У 1848 р. Гарібальді брав активну участь у війні проти Австрії.

Ліберальний рух розвивався в основному на півночі країни. Його лідером був Камілло Кавур, який прагнув об'єднати італійські держави під скіпетром Сардінського королівства.

Антиавстрійська коаліція зазнала поразки. Проте революція не закінчилася. Мадзіні сказав: «Війна королів закінчилася, війна народу починається». У Римі пройшли вибори до Установчих зборів на основі загального, прямого і таємного голосування. На пропозицію Гарібальді Збори прийняли рішення про позбавлення влади Папи римського і встановлення республіки. Уперше над Капітолієм піднявся трикольоровий національний прапор.

Під тиском громадськості сардинська армія знову почала військові дії проти австрійців, але зазнала поразки. Сардинський король змушений був зректися престолу. Почався спад революції. За закликом Папи римського в Італію направили свої війська Франція, Іспанія та Неаполь. Спочатку інтервенти зазнали поразки, але потім, вигравши час, розгорнули наступ і захопили Рим на початку липня 1849 р. Римська республіка перестала існувати. Осередком революції залишилася лише Венеція. 11 місяців тривала нерівна боротьба цього міста з австрійськими військами, які блокували його з моря і суші. У місті почався голод, епідемії тифу та холери. 22 серпня 1849 р. Венеція капітулювала. Революція в Італії закінчилася. Італійському народу не вдалося ні звільнитися від іноземного гноблення, ні ліквідувати реакційно-монархічні порядки та феодальні пережитки, ні створити єдину національну державу.

87. в прусії

Революція 1848–1849 років у Німеччині (нім. Deutsche Revolution von 1848/49) або Березнева революція (нім. Mä rzrevolution) — революційні події, які тривали з березня 1848до пізнього літа 1849 в Німецькому союзі, відома також під назвою «Баденська війна».

Вони були частиною буржуазно-демократичних і національних повстань у великих частинах центральної Європи.

Його головною внутрішньою пружиною стало питання про об'єднання Німеччини, усуненні втручання князів, правлячих феодальних сил в господарське життя німецьких держав, що відкриває шлях подальшому розвитку капіталістичних відносин. Ідеї об'єднання Німеччини знайшли широке розповсюдження серед ліберальної буржуазії. Під час революції був створений перший загальнонімецький парламент — Франкфуртські національні збори і була скасована цензура.

22 лютого 1848 р. «реформістський» банкет (названий так тому, що опозиціонери вимагали реформи виборчого закону) національної гвардії Франції був заборонений у дванадцятому муніципальному окрузі Парижа (Друга Французька республіка), що спровокувало заколот. В результаті революції 1848 року у Франції, король Луї-Філіп I відрікся від престолу. Ці події ініціювали березневу революцію в Німеччині. На півдні і на заході країни пройшли великі збори і масові демонстрації. Головним чином, населення вимагало свободи друку, свободи зібрань і національний Німецький парламент.

В Гейдельбергу (Баден), 5 березня 1848 р., група німецьких лібералів почала готуватися до виборів в Німецький парламент. Передпарламент був зібраний 31 березня, у франкфуртській церкві Святого Павла. Його члени закликали до вільних виборів в національний Німецький парламент, на що було згодна більшість німецьких князівств.

На закінчення, 18 травня 1848 Німецький парламент відкрив свою першу сесію в церкві Святого Павла. Через те що серед 586 депутатів багато було професорів (94), вчителів (30) і тих, хто мали університетську освіту (233), його прозвали «професорським парламентом» (нім. Professorenparlament). Проголосивши ерцгерцога Іоанна адміністратором держави не без допомоги ліберального політика Генріха фон Гагерна, парламент приступив до створення сучасної конституції, як основи для об'єднаної Німеччини.

З самого початку головними проблемами були регіоналізм, підтримка локальних питань надпангерманськими, і австро-пруські конфлікти. Ерцгерцог Іоанн Австрійський був обраний тимчасовим главою держави (імперський намісник, нім. Reichsverweser), що було спробою створення тимчасової виконавчої влади. Проте більшість німецьких князівств не визнавали новий уряд. Надалі, слабкістю парламенту стала реакція. Німецький парламент втратив багато репутації в очах німецької публіки, коли Пруссія підтримала свої власні політичні наміри в Шлезвіг-Гольштейнському питанні без попереднього його на те згоди. Те ж відбулося і тоді, коли Австрійська імперія придушила народне повстання в Віднівійськовою силою.

Незважаючи на це, почалися дискусії про майбутню конституцію. Головними питаннями були:

· Чи включати до складу об'єднаної Німеччини німецьку частину Австрії і, відповідно, конституційно відокремити ці території від решти імперії Габсбургів (Великонімецький шлях об'єднання Німеччини), або виключити Австрію, надавши керівну роль Пруссії (Малонімецький шлях об'єднання Німеччини)? В результаті, це питання було вичерпано, коли австрійський прем'єр-міністр ввів централізовану конституцію для всієї Австрійської імперії, що змусило депутатів відмовитися від своїх надій на «Велику Німеччину».

· Чи стати Німеччині спадковою монархією, виборною монархією, або ж республікою?

· Чи стати Німеччині федерацією відносно незалежних держав або централізованою державою?

Незабаром події почали випереджати дискусії. Депутат Роберт Блум був посланий до Відня своїми лівими політичними колегами з місією встановлення деталей придушення тамтешнього народного повстання військовим шляхом. Р. Блум брав участь у вуличних боях, був заарештований і страчений 9 листопада.

У грудні 1848 «Фундаментальні права для Німецького народу» проголошували рівність всіх громадян перед законом. 28 травня 1849, ще чорнова конституція нарешті була прийнята. Новій Німеччині судилося стати конституційною монархією, і титул глави держави («імператор німців»^[1]) повинен був стати спадковим і носити його повинен був відповідний король Пруссії. Ця пропозиція була підтримана не більш ніж 290 голосами за, інші 248 депутатів утрималися. Конституція була прийнята 29 маленькими державами, але не Австрією, Пруссією, Баварією, Ганновером або Саксонією.

88. передумови об»єднання німеччини

Боротьба Пруссії й Австрії за переважання в Німеччині

Після закінчення революції 1848—1849 pp. Німеччина залишалася феодально роздробленою державою. Пруссія прагнула зайняти панівні позиції.

Пруссія намагалася об’єднати Німеччину під своєю зверхністю. Шлях до об’єднання Німеччини під владою Пруссії пролягав через перемогу Пруссії над Значну роль в об’єднанні Німеччини відіграв Отто фон Бісмарк.

Об’єднання Німеччини

У феодально роздробленій Німеччині в різних регіонах, землях, князівствах і герцогствах діяли свої закони, митниця, були свої армії і система державної влади. Зберігалися феодальні пережитки.

Утім відбувався процес швидкого економічного розвитку німецьких держав. У Рейнській області, у Саксонії, Сілезії виникла сильна, технічно добре обладнана велика заводська промисловість. Промислове виробництво і протяжність залізниць за 10 років зросли вдвічі. На 1860 р. Німеччина посіла третє місце у світовому промисловому виробництві після Великої Британії та Франції. Швидко зростав і промисловий пролетаріат. Стрімкий розвиток капіталізму сприяв розумінню необхідності вирішити питання про об’єднання Німеччини.

Політична роздробленість і феодальні пережитки перешкоджали подальшому розвиткові в країні нових, капіталістичних відносин. Питання про об’єднання країни вимагало невідкладного розв’язання.

Два можливих способи об’єднання Німеччини

1. “Знизу” — способом революційної боротьби скинути феодальні династії та проголосити німецьку демократичну республіку.

2. “Зверху” — способом воєн і реформ, які здійснювала Пруссія.

Зміцнюючи позиції прусських поміщиків (юнкерів), які виступили в союзі з німецькою буржуазією, для збереження напівфеодальних династій утворити Німецьку імперію з гегемонією у ній Пруссії.

У 1866 р. 22 німецькі держави (4 королівства, 11 герцогств, 7 князівств) і три вільні міста підписали договір про створення Північнонімецького союзу. Установчі збори, обрані на засадах загального виборчого права, затвердили конституцію, яка набула чинності з 1 липня 1867 р.

89. питання про обєднання нім у рев 1848. Франкфуртський парламент

Франкфуртські національні збори (нім. Frankfurter Nationalversammlung) — перший загальнонімецькийпарламент, діяв з 18 травня 1848 р. до 31 травня 1849 р., засідання відбувались в церкві Святого Павла уФранкфурті-на-Майні. Його скликання було і складовою, і наслідком Березневої революції в державахНімецького союзу.

Внаслідок тривалих дебатів зборами була ухвалена так звана конституція Паульскірхе, яка спиралась на принципи парламентської демократії. Ця конституція відповідала основним принципам ліберальних та націоналістичних суспільних рухів доберезневого періоду, які знаходились в опозиції до реставраціїМеттерніха. Зокрема, нею гарантувались основні права та впроваджувалась конституційна монархія зКайзером на чолі.

Національні збори та підготовлена ними конституція зіштовхнулись з відмовою прусського короляФрідріха Вільгельма IV взяти на себе визначену конституцією роль кайзера. Однак, найважливіші частини підготовленої конституції лягли в основу Веймарської конституції 1919 року та Основного закону ФРН 1949 року.

90. боротьба за імперськкук конституціюю і нове піднесення рев 1849

Незабаром події почали випереджати дискусії. Депутат Роберт Блум був посланий до Відня своїми лівими політичними колегами з місією встановлення деталей придушення тамтешнього народного повстання військовим шляхом. Р. Блум брав участь у вуличних боях, був заарештований і страчений 9 листопада.

У грудні 1848 «Фундаментальні права для Німецького народу» проголошували рівність всіх громадян перед законом. 28 травня 1849, ще чорнова конституція нарешті була прийнята. Новій Німеччині судилося стати конституційною монархією, і титул глави держави («імператор німців»^[1]) повинен був стати спадковим і носити його повинен був відповідний король Пруссії. Ця пропозиція була підтримана не більш ніж 290 голосами за, інші 248 депутатів утрималися. Конституція була прийнята 29 маленькими державами, але не Австрією, Пруссією, Баварією, Ганновером або Саксоніє

У 1850 р. було розроблено й оприлюднено конституцію Пруссії, яка знищила демократичні свободи, завойовані під час революції 1848 р. За новою конституцією:

• вся повнота влади належала королю і міністрам;

• організовувалося дві палати;

• на виборах установлювалися високий віковий (30 років) і майновий цензи;

• у Пруссії володарював мілітаристський, поліцейсько-бюрократичний режим;

• панівне становище в політичній, економічній та військовій сферах посідали поміщики (юнкерство).

91. англія у 50-60

У 50-60-х роках XIX ст. першість Англії у світовій промисловості і торгівлі сягнула своєї вершини. Переваги, пов'язані з більш раннім завершенням промислового перевороту, а також використання ресурсів колоній забезпечили британським підприємцям монопольне становище на світовому ринку. Наприкінці 60-х років Англія видобувала вугілля в 5 разів більше, ніж Німеччина, і в 4 рази більше, ніж СІЛА. У 1860 р. вона переробляла на своїх фабриках стільки бавовни, скільки всі інші країни світу разом узяті. У середині XIX ст. в Англії було зосереджено половину світового виробництва чавуну, вугілля і бавовняних тканин. Країна стала найбільшим експортером машин і устаткування, своєрідною «майстернею світу».
Важливу роль у прискоренні промислового розвитку Англії відіграла відмова від протекціонізму і перехід до вільної, безмитної торгівлі. Це відбулося після скасування в 1846 р. «хлібних законів» і останніх мит на ввезення товарів. Не боючись конкуренції на власному ринку, англійські підприємці використовували безмитну торгівлю (фритред) як засіб економічної експансії. Використання машин дозволяло виробляти дешевші товари, конкурувати з якими не могла жодна країна. У 60-х роках XIX ст. Англія домоглася підписання ряду дуже вигідних торговельних угод із Францією, Італією, Австрією і німецькими державами, заполонивши ринки цих країн дешевою промисловою продукцією.
Швидкому прогресу промисловості й торгівлі Англії сприяв розвиток транспортної мережі. У 50-60-х роках залізничний транспорт став основним у суходільних перевезеннях, а пароплави витісняли вітрильні судна. Англія будувала торговельні кораблі на замовлення багатьох країн, які використовували їх для перевезення товарів до найвіддаленіших частин світу.
Величезні багатства потрапляли до Англії з її заморських колоній. Водночас англійські підприємці одержували значні прибутки від своїх іноземних капіталовкладень. Найбільші банки надавали позики іншим країнам, вкладали гроші в будівництво фабрик, заводів і залізниць за кордоном. Англія перетворилася на «світового банкіра». Фунт стерлінгів став головним засобом міжнародних розрахунків, а Англійський банк - світовим центром фінансових угод.
Противники скасування «хлібних законів», великі землевласники пророкували занепад сільського господарства, якщо запровадити вільну торгівлю. Але цього не сталося. Величезний попит на продукти харчування і сировину для фабрик давали можливість лендлордам і фермерам-підприємцям збільшувати посівні площі та застосовувати нову техніку і хімічні добрива. Внаслідок цього врожайність в Англії стала набагато вищою, ніж у сусідній Франції. Сировиною і продовольством Англію також постачали її колонії.
50-60-ті роки XIX ст. стали не лише періодом розквіту британської економічної могутності, а й остаточного утвердження парламентської монархії. Палата громад, що відкрила в 1832 р. двері для буржуазії, до середини XIX ст. витіснила на другий план палату лордів і звела до мінімуму поітичний вплив королівської влади. Англійська монархія зберегла певні важелі впливу на політичне життя країни. Королева призначала прем'єр-міністрів, хоча і змушена була вибирати їх поміж лідерів парламентської більшості. Уряд зобов'язувався інформувати її про будь-які більш-менш важливі зміни у внутрішній і зовнішній політиці.
З 1837 по 1901 р. трон Великобританії посідала королева Вікторія, яка стала символом Англії у добу найвищого піднесення її могутності. Вступивши на трон недосвідченою дівчиною, Вікторія швидко засвоїла парламентські традиції і конституційні звичаї. Поступово стали виявлятися такі риси її характеру, як наполегливість і владність. Вона високо цінувала свої права і нікому не дозволяла зазіхати на них. Вікторія відправила у відставку міністра закордонних справ, лідера вігів лорда Пальмерстона лише за те, що він поспішив визнати бонапартистський переворот 2 грудня 1851 р. у Франції, не поінформувавши її про це. Королева не конфліктувала з парламентом і не зазіхала на його повноваження. Але всі прем'єр-міністри Англії починали листи до неї словами «Смиренно виконуючи свій обов'язок» і робили свої доповіді стоячи.
До середини XIX ст. в Англії остаточно утвердилася парламентська двопартійна система, за якою влада в країні переходила від однієї політичної партії до іншої. У цей час за традиційними британськими партіями закріплюються нові назви: торі стали називатися консерваторами, а віги - лібералами. Поступово змінювався і соціальний склад партій. Консерватори, як і раніше, спиралися на земельну аристократію та англіканську церкву, але згодом до них прилучилися великі судновласники і підприємці, пов'язані з колоніальною торгівлею. Серед лібералів було також чимало земельної знаті - лендлордів, але з 30-х років XIX ст. соціальний склад партії дедалі більше змінювався за рахунок торгово-промислової буржуазії. Розкол торі під час скасування «хлібних законів» надав можливість вігам відтіснити їх від влади. Упродовж 1846-1868 рр. консерватори перебували при владі не більше трьох років. Протягом решти часу влада знаходилася в руках ліберальних кабінетів, які охочіше від торі йшли на проведення політичних реформ, що розширювали вплив і права буржуазії.
Із зростанням економічної могутності для буржуазії дедалі обтяжливішим було становище, коли її інтереси в парламенті представляли спадкові політики-аристократи. Тим більше, що лідери вігів - лорди Пальмерстон і Рассел - стали чинити опір подальшим реформам. Тому в 50-х роках XIX ст. буржуазне крило вігів відкрито виступило з вимогою подальшого розширення виборчого права та проведення нової парламентської реформи. Смерть Пальмерстона в 1865 р. прискорила неминучий процес перетворення ліберальних вігів на партію торгово-промислової буржуазії. Ці зміни пов'язані з ім'ям міністра фінансів багатьох вігських кабінетів Вільяма Гладстона, який після смерті Пальмерстона став фактичним керівником Ліберальної партії Великої Британії.
У 1867 р. в країні було проведено другу парламентську реформу. Право голосу здобула кваліфікована частина робітничого класу і дрібні власники. Майновий ценз вимагав наявності власного «будинку чи квартири». Кількість виборців (чоловіків) зросла майже вдвічі. Право голосу отримала половина дорослого чоловічого населення країни. Акт про реформу був суттєвою віхою демократичного розвитку Англії, однак принцип загального виборчого права втілення не знайшов.

92. франція у роки другої імперії

Друга французька імперія (фр. Second Empire Franç ais) або Французька імперія — період в історії Франції з 1852 по 1870 рр., коли в результаті плебісциту була встановлена конституційна монархія на чолі із племінником Наполеона І Луї Наполеоном Бонапартом, що прийняв ім'яНаполеона ІІІ. Раніше Луї Наполеон був президентом Другої французької республіки.

Після того, як Наполеон ІІІ в ході франко-прусської війни потрапив у німецький полон під Седаном (вересень 1870), у Бордо Національні збори змістили його із трону, і Друга імперія припинила своє існування. Незабаром у Франції була проголошена Третя республіка.

Хоча структура та механізм державного апарату обох французьких імперій були досить схожими, однак їх установчі принципи значно різнилися. Призначення імперії, як полюбляв говорити Наполеон ІІІ, — досягнення справедливості всередині країни та вічного миру у зовнішніх відносинах. Отримавши свою владу через загальнонародні вибори, Луї Наполеон вже будучи її позбавлений, часто критикував попередні олігархічні уряди Франції за нехтування соціальними проблемами. Натомість він намагався їх вирішувати посередництвом особливої системи державного управління, побудованої згідно із т. зв. " Наполеонівською ідеєю". На чолі цієї системи мав знаходитись обраний народом імператор як уособлення демократії, і звідси — правитель, наділений верховним статусом. Крім того, останній французький імператор вважав себе продовжувачем справи Наполеона І, що " виринув у всеозброєнні із хвиль французької революції наче Мінерва із голови Юпітера", як захисник суспільних здобутків, досягнутих в революційний період.