Української державності в ході Визвольної війни 1648 – 1657 рр.

Визвольну війну українського народу очолив чигиринський сотник Зиновій Богдан Хмельницький (1595-1657 рр.). Спочатку Хмельницьким керувала особиста образа, нанесена йому польським шляхтичем Д. Чаплинським. Всі звернення Б. Хмельницького до суду і навіть до самого короля закінчилися безрезультатно. Не знайшовши справедливості у влади, Хмельницький від’їжджає на Запорізьку Січ, де під його проводом козаки в січні 1648 р. вигнали польський гарнізон і вибрали Хмельницького гетьманом.

Блискучі перемоги Хмельницького над регулярними польськими військами під Жовтими Водами, Корсунем (травень 1648 р.), Пилявцями (вересень 1648 р.) зумовили вихід визвольної боротьби за межі звичайного повстання. У короткий час під знамена Хмельницького встали козаки, міщани, духовенство, дрібна шляхта, війна охопила всю територію України. Успіх перших битв у значній мірі визначався двома організаційними кроками гетьмана: залученням на свою сторону реєстрового козацтва і укладенням воєнної угоди з кримськими татарами.

Улітку 1648 р. починає визрівати ідея створення власної української держави. Уже в кінці червня 1648 р. на Лівобережній Україні (за виключенням Чернігова) стверджується полкова і сотенна влада. На Правобережній Україні влада гетьмана розповсюджується на Брацлавщину, Київщину, Поділля та частину Волинського воєводства. Проте польське керівництво не хотіло задовольнити вимоги Хмельницького про створення навіть обмеженої української державної автономії.

Восени 1648 р. козаки здобули блискучі перемоги над польськими військами під Пилявцями, Львовом, Замостьєм, що заставило польський уряд піти на переговори. Українсько-польські переговори проходили в січні 1649 р. у Переяславі.

25 лютого 1649 р. з Польщею було укладене перемир’я, відповідно з яким повстанці добилися визнання де-факто автономії України. Границя між нею і Польщею повинна була проходити по річкам Горинь, Прип’ять і містом Кам’янець-Подільський, через яку заборонялося переходити коронним військам, урядовим чиновникам і польській шляхті. Проте вже у травні 1649 р. новий польський король Ян II Казимир порушив перемир’я і знову почалися бойові дії. В серпні 1649 р. у бою під Зборовом Хмельницький наніс поразку польським військам, від повного розгрому яких врятувало лише посередництво кримського хана Іслам-Гірея. Хмельницький вступив у переговори з поляками, намагаючись зберегти як можна більшу автономію для України.

У відповідності з укладеним 18 серпня 1649 р. Зборівським договором територію української держави складали тільки три воєводства – Київське, Брацлавське і Чернігівське. Чисельність козацького реєстру обмежувалася 40 тис. осіб. Київський митрополит отримав місце в сенаті. Всім учасникам повстання проголошувалася амністія.

Перед Хмельницьким гостро постало питання створення української держави. Запорозька Січ стала своєрідним зародком новоствореної держави. Назва козацької держави була Військо Запорозьке. Функціонування держави виявилося у запровадженні власного територіального поділу, створенні та діяльності органів публічної влади; введенні своєї податкової системи. За часів Хмельниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км2 і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн. осіб.

Основою внутрішньої організації української козацької держави стали традиції та звичаї суспільного життя українців, перш за все реєстрових козаків і Запорізької Січі, яка стала своєрідним зародком нової української державності. В основу адміністративного ладу була покладена структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки і сотні. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. — уже 20.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов’язкові для всіх нормативні акти – універсали, підписував листи, угоди й накази. Система органів публічної влади мала три рівні – генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада у державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман, та генеральна старшина. Повноваження цього органу поширювалися на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. На чолі полку стояв полковник, який або обирався козаками полку, або призначався гетьманом. Він керував полком за допомогою старшини. Полк поділявся на сотні (10, 20, а іноді й більше). Сотнею керував сотник разом зі старшиною (писарем, осавулом, хорунжим). Їх обирали, як правило, козаки. В полкові та сотенні міста вища старшина призначала свого представника – городового отамана. Полковники і сотники поєднували в своїх руках військову й цивільну владу. У містах діяли органи самоврядування (на зразок Магдебурзького права): у великих – магістрати, у менших – ратуші.

Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а пізніше була введена посада гетьманського підскарбія. Поповнення державної казни здійснювалося із трьох основних джерел: із земельного фонду, з доходів від промислів, торгівлі та з податків.

- Своєрідним гарантом розбудови Української держави стала національна армія. Її ядро становило реєстрове та запорізьке козацтво, навколо якого об’єдналося повстале («покозачене») селянство та міське населення. Армія формувалася із добровольців.

Соціально-економічна політика Хмельницького та уряду Української держави залежала від результативності воєнного та політичного протистояння з Польщею, позиції козацької старшини та розмаху селянської антифеодальної боротьби. На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального землеволодіння, фільваркової системи господарства та кріпацтва й утвердження козацької власності на землю. На аграрну політику Хмельницького активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати крупними земельними власниками. Проте гетьман як міг гальмував зростання великого землеволодіння новітньої еліти.

Українська держава вже в перший рік свого існування здобула широке міжнародне визнання. Уряд Богдана Хмельницького налагодив зв’язки з представниками Московії, Криму, Туреччини, Польщі, Трансільванії, Молдови. Пізніше Україну визнали Венеція, Валахія, Швеція та ін. Незважаючи на дипломатичну протидію Польщі та її союзників, Україна, по суті, виступала на міжнародній арені як незалежна держава..

Зміцнення позицій України спричинило занепокоєння польського уряду, який вирішив скасувати українську автономію. У лютому 1651 р. польська армія перейшла у наступ, і знову розпочалися воєнні дії. У битві під Берестечком 28 червня 1651 р. поляки через інертну позицію татар, які у вирішальний момент покинули поле бою, розбили козацькі війська. Поразка зводила нанівець автономію козацької держави. Відповідно до умов укладеного 18 вересня 1651 р. Білоцерківського договору влада Богдана Хмельницького обмежувалася Київським воєводством, козацький реєстр обмежувався до 20 тис., пани могли повертатись до маєтків, гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана, йому заборонялися зовнішні відносини.

У 1652 р. відбувся новий спалах війни. Хмельницький раптовим ударом 22-23 травня знищив польську армію під Батогом. Здобувши перемогу, Хмельницький пішов на визнання основних завоювань селянства. Були ліквідовані, за невеликим винятком, велике й середнє землеволодіння, фільваркова система господарювання і кріпацтво. Зросло землеволодіння православних монастирів, завершується процес утвердження козацької земельної власності, значна частина земель перейшла до рук селян. Було ліквідовано стан великих і середніх світських землевласників, різко зменшилася кількість дрібної шляхти. Поліпшилося становище селянства, яке отримало особисту свободу, право на землю, право вступу до козацького стану. Зміцнився статус православного духовенства. Провідна роль в житті міст перейшла до рук українців.

У березні 1653 р. польська армія перейшла у наступ. 21 жовтня 1653 р. розпочалися воєнні дії біля м. Жванець. Знову козаків покинули татари, що уклали з поляками сепаратний мир у вирішальний момент бою. Перед гетьманом гостро постала проблема пошуку військово-політичної допомоги ззовні.

23.Входження України під протекторат Російської держави. “Березневі статті”

Прагнучи домогтися від царя реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, закріпити свої привілеї і вільності України як державного організму, старшинство наполягало на письмовому до­говорі і запропонувало свої умови царю.

Проект цього договору розроблявся довго й ретельно. Він складався з 23 пунктів (статей), які грунтувалися на усному договорі з Росією. Ці пункти викладалися у вигляді чолобитного прохання, і в них докладно перелічувалися усі права і вільності України, козацької та інших суспільних верств. Пункти включали також прохання про різнобічну воєнну допомогу Україні в її боротьбі з Польщею. За умов виконання цих пунктів Україна погоджувалася перейти під протекторат московського царя і на знак підданства зобов'язувалася сплачувати данину.

Цей чолобитний документ і став проектом майбутнього письмового договору з Росією, який був скріплений підписом Б. Хмельницького і його печаткою. В науці цю чолобитну називають по-різному: статті Б. Хмельницького, прохальні пункти, Переяславський, чи Московський, договір.

17 лютого 1654 р. повноважні посли України — генеральний суддя Зарудний і переяславський полковник Тетеря повезли цей документ до Москви і 14 березня передали його цареві. Після попере­днього вивчення його було повернуто послам для доопрацювання і редагування. 21 березня царю було подано документ, який складався вже з 11 статей. Під час скорочення зміст його майже не постраждав.

Цар і бояри розглянули статті і супроводили кожну з них своїм указом. Здебільшого ці укази підтверджували прохальні пункти, але були й укази, які відкидали окремі їхні умови або серйозно їх коригували. У такому вигляді, тобто статті Б. Хмельницького в редакції московського уряду з указами царя під ними, документ став відомий як Березневі, чи Московські, статті. 27 березня 1654 р. посли одержали цей документ та жалувану грамоту царя Олексія Михайловича Війську Запорізькому і жалувані грамоти козацькій старшині, де також йшлося про передачу Чигиринського староства на гетьманську булаву.

Так, зрештою, рішення Земського собору від 1 жовтня 1653 р. і Переяславської ради від 8 січня 1654 р. були закріплені письмовим договором. Укази царя під пунктами Б. Хмельницького і три жалувані грамоти за своєю юридичною природою є ратифікаційними актами.

Уряд Олексія Михайловича та його наступники, і навіть такі руйнівники прав України, як Петро І та Катерина II, розглядали ці документи як договір, а Березневі статті називали договірними статтями.

Правовий статус України і українського народу за договором 1654 р. Цим договором передбачалося зберегти недоторканними суспільний лад України і загалом той порядок управління та суду, що склався до 1654 р. Грамота царя від 27 березня 1654 р. наказувала Б. Хмельницькому і всьому Війську Запорізькому «...быти под нашего царского величества рукою по прежним их правам и привилеям... и тех прав и вольностей нарушати не велели».

Главою України залишався виборний гетьман як «верхній володар». Але царя потрібно було оповіщати не тільки про результати виборів нового гетьмана, а й останній мав присягнути на «под­данство и верность» царю й одержати від нього клейноди.

Статті Б. Хмельницького містили прохання визнати за Україною право зовнішніх зносин, право приймати послів інших держав, обіцянку, що Україна повідомлятиме царський уряд про ці зв'язки, щоб йому вони не зашкодили. Але царський уряд обмежив це право. Підтверджуючи обов'язковість повідомляти про характер зовнішніх зносин, він наказав затримувати тих послів, які приїздили з ме­тою, ворожою Росії, і заборонив Україні вести переговори з Польщею та Туреччиною без відома царя: «... а с турецким султаном и с польським королем без государева указа не ссылаться». Адже саме з боку Польщі чи Туреччини найскоріше могла виникнути зовнішня загроза як для України, так і для Росії.

Україна, як вона того і бажала, дістала право мати власне військо — 60 тис. реєстрових вояків. Але вирішення питання про платню війську було відкладено до з'ясування фінансового стану України. На перший раз цар велів «...послать своего государева жалованья по давним обычаям предков своих... гетману и всему Войску Запорожскому золотыми».

Україна мала платити в царську скарбницю податки. Урядовці самі їх збирали і передавали урядовцям Російської держави. Отже, фінансові справи залишалися у віданні України.

Українські верхи змирилися з деякими обмеженнями, бо головні їхні побажання були царатом задоволені, насамперед було визнано їхнє право на експлуатацію українського селянства. За словами М. Драгоманова, переяславські статті писали люди, які дбали про власні інтереси. Вони вимагали: «Сами смотреть будем: кто козак — вольность козацкую иметь будет, пашенный крестьянин — должность обыклую его царскому величеству отдавать будет». Березневі статті підтвердили колишні права і вільності українських феодалів, передусім спадкове право на землю і прибутки з неї, на платню посадовим особам в апараті управління і в суді. Крім цього, цар пообіцяв захищати Україну від посягань Польщі.

Отже, основне завдання, яке український народ, усі його групи ставили у народно-визвольній війні 1648—1654 pp., було розв'язане. Україна (щоправда, не всі її землі і не все населення) вийшла з-під влади Польщі й увійшла під протекцію Росії як незалежна держава з козацьким устроєм.