Культура України в другій половині XVII — XVIII СТ.

Упродовж існування національної державності другої пол. XVII—XVIII ст. український народ створив і виплекав високу й розмаїту духовну культуру, її розвивали і збагачували кілька поколінь.Високого рівня досягла освіта. Зокрема, завдяки широкій мережі шкіл письменність охопила всі верстви населення. Щоправда, із занепадом державності в другій пол. ХVIIІ ст. освіта українського населення була занедбана, більшість дітей простого люду залишалася поза школою.

Великий вплив на розвиток освіти й науки в Україні мав Києво-Могилянський колегіум, у 1701 р. перетворений на Києво-Могилянську академію. Цей навчальний заклад став важливим осередком культури, вплив якого поширювався на Росію та інші країни Європи. На зразок Київської академії були засновані колегіуми у Чернігові, Харкові, Переяславі.

Одним із найталановитіших українських учених другої пол. XVII ст. був І. Галятовський. Його публіцистичні твори та підручники з риторики відігравали важливу роль у навчанні та вихованні студентів Київської академії. Колишній учень академії І. Гізель згодом став її професором і ректором, відомий як письменник.

Чимало українців у гетьманську добу навчалися в європейських університетах. Так, сподвижник гетьмана Виговського Ю. Немирич учився в Лейдеві, Амстердамі, Оксфорді, Кембриджі та Парижі. Студіюючи в Сорбонні, він захистив і опублікував дисертацію магістра права. С. Десницький з Ніжина закінчив університет у Глазго, захистивши магістерську й докторську дисертації.

Надзвичайно різноманітною є літературна спадщина доби. Глибокий слід залишили твори представників полемічної літератури С. Зизанія, Г. Смотрицького, X, Філарета, М. Смотрицького, 3. Копистянського, анонімна " Пересторога", в якій дано гідну відповідь на звинувачення католицьких та уніатських авторів.

Виникають козацькі літописи — своєрідні історико-літературні твори, в яких поряд з історичними даними містилися різноманітні фольклорні матеріали, народні оповідання, перекази, легенди тощо. Найвідомішими з них е літописи Самовидця, Г. Граб'янки, С. Величка.

Видатне явище в українській літературі другої пол. XVIII ст. — творчість мандрівного філософа, мислителя і просвітителя Г. Сковороди, життя і думи якого пройняті протестом проти кріпацтва, соціальної нерівності.

Багатьох відомих поетів виховала Києво-Могилянська академія. Це О. Митура, К. Сакович, К. Зіновіїв та ін.

У XVIII ст. розвинулася віршована сатирична література. Вона викривала несправедливість і хабарництво суддів, сваволю панів, пияцтво і зажерливість.

Велике значення для розвитку й поширення культури мало книгодрукування. Провідне місце посідали Галичина і Волинь, де воно зародилося наприкін. XVI — на поч. XVІІ ст. У Східній Україні книгодрукування виникло лише у другому десятиріччі XVII ст. Така послідовність відповідала тодішнім історичним умовам життя і боротьби українського народу за соціальне й національне визволення. Вже в другій пол. XVII ст. в Україні діяло 11 друкарень: у Києві, Львові, Новгороді-Сіверському, Чернігові та інших містах. У XVIII ст. друкарні виникають у різних містах України — Кременчуку, Катеринославі, Миколаєві, Житомирі, Тульчині та ін. Проте царський уряд, здійснюючи насильницьку русифікацію, чинив усілякі перешкоди книговидавничій справі, зокрема в галузі друкування богословських та цивільних видань українською мовою. Офіційні документи також треба було писати російською мовою. Розвиток книговидавничої справи українською мовою поступово припинився.

Фундатором першої в Києві друкарні називають Є. Плетенецького, який за дорученням митрополита П. Могили керував нею в Печерській лаврі. Новий період в історії київського книгодрукування, пов'язаний з іменем І. Гізеля, який, очолював Лавру та її друкарню понад чверть століття (1656—1683). У 1669 р. лаврська друкарня видала пам'ятку епохи — " Ключ разуменія" І. Галятовського та " Постановленіє о вольностях войска Запорожского". Згодом вийшли друком славнозвісні " Києво-Печерський патерик" та " Синопсис".

Помітних успіхів досягла українська музична культура. Значний внесок у її розвиток зробили вихованці Київської академії — композитори В. Пікулицький, І. Рачинський, М. Березовський, А. Ведель. Значний вплив мала також творчість композитора Д. Бортнянського, якому належить багато творів духовної і світської музики.

Віковічна мудрість народу, його соціальні переконання, морально-етичні та художні принципи відображалися у кращих зразках української народнопоетичної творчості — піснях, думах, баладах.

На останню третину XVII — першу пол. XVIII ст. припадає розквіт українського театру, що ґрунтувався на шкільній драмі й був пов'язаний з діяльністю Києво-Могилянської колегії. Тут написані українською мовою і поставлені багатоактні драми великоднього і різдвяного циклів, історичної тематики, інтермедії — гумористичні сценки, які грали в антрактах. Серед найвідоміших шкільних драм слід назвати " Олексій, чоловік Божий" невідомого автора, " Воскресіння мертвих" Г. Кониського, різдвяні й великодні шкільні драми М. Довгалевського та ін.

З XVII ст. в Україні побутувала народна драма (" Цар Ірод", " Коза", " Маланка", " Трон"), діяв народний ляльковий театр — вертеп.

Нанрикін. XVIII ст. в Україні виникають професійні театральні трупи. У 1778 р. у Львові відкрили перше постійне театральне приміщення. Перша професійна театральна трупа в Україні — Харківський вільний театр — виникла у 1789 р. Крім того, в садибах великих землевласників існували домашні аматорські театри.

Розвивалися на місцевій, самобутній народній основі архітектура та будівництво. Українські архітектори запозичували й творчо застосовували прийоми стилю бароко, для якого характерними були декоративна пишність, вигадливість, мальовничість. Українська барокова архітектура виразно проглядається у таких будівлях XVIII ст., як Покровський собор у Переяславі-Хмельницькому, Покровська церква в Києві, Ковнірівський корпус Києво-Печерської лаври та ін. Постав ряд ансамблів — Почаївська лавра, колегіум у Кременці архітектора П. Гжицького, собор св. Юра у Львові архітектора Б. Меретина, що позначені рисами пізнього бароко.

З кін. ХУНТ ст. архітектура розвивалася в стилі класицизму, що поєднував геометричну чіткість і раціональність з античністю. Провідне місце тоді посіло містобудування. За розробленими планами будували нові міста, торгові й військові порти на Чорному морі — Херсон, Севастополь, Миколаїв, Одесу.

В образотворчому мистецтві другої пол. XVІ — ХVІІІ ст. відображалися патріотизм і гуманізм українського народу, його суспільні, естетичні ідеали, піднесення національної свідомості. В художніх пам'ятках цього періоду барокова декоративність поєднувалася з реалістичним зображенням світу та національними традиціями.

Одним із найпопулярніших жанрів мистецтва XVII ст. став портрет. Залежно від призначення його створювали за різними композиційними схемами. Портрети малювали з натури або посмертно.

Велику роль у збагаченні української культури відіграв іконопис. Зокрема, славилася діяльність іконописної майстерні Києво-Печерської лаври.

В одному стилістичному напрямі з малярством розвивалася й скульптура. Нею оздоблювали споруди, зокрема Успенську церкву у Львові, будинки багатьох феодалів і заможних міщан.

З життям і побутом українського народу нерозривно пов'язане декоративно-ужиткове мистецтво — один з важливих видів художньої культури. Досить високим був рівень народних промислів, які продовжували реалістичні традиції минулого, розвивали такі види мистецтва, як художнє ткацтво, вишивка, кераміка, художнє різьблення, народний розпис.

Формування індустріального суспільства в Україні супроводжувалося складною боротьбою різних суспільно-політичних течій, тенденцій, появою зденаціоналізованих українських підприємців та інтелігенції, які допомагали російським колонізаторам визискувати український народ. За таких умов передова література, освіта стають засобом ідейно-політичної боротьби, важливим чинником пробудження та розвитку соціальної і національної свідомості.

34. Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії

На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) належали Російській імперії. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку. І це не випадково, оскільки саме в аграрній сфері перебувало ядро феодально-кріпосницької системи: основний засіб виробництва — земля, що належала поміщикам, і основна виробнича сила — залежне від феодала чи держави селянство.

Розвиток сільського господарства в цей час визначала низка тенденцій. У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В українських землях, що належали Російській імперії, воно становило майже 75% усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію в руках поміщиків земельних угідь, їхні господарства деградують та занепадають, про що свідчать посилення експлуатації селян, низький рівень організації праці, технологічний застій, неефективне екстенсивне господарювання, зниження прибутків тощо. Прогресуючий занепад поміщицьких господарств виявив себе і у зростанні заборгованості поміщиків державі, яка в першій половині XIX ст. становила понад 83 млн. крб. Тому наприкінці 50-х років поміщиками було оформлено під заставу майже кожен четвертий маєток в Україні.

Для розвитку аграрних відносин у цей період характерне посилення експлуатації селян. Селянство поділялося на дві основні групи — поміщицькі та державні (крім них існувала ще незначна кількість удільних селян). Поміщицькі селяни переважали в Східній Україні, Правобережжі, а державні — на Лівобережжі та Півдні України. Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основними формами експлуатації. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював 3-денну панщину, на практиці вона становила 4—6 днів на тиждень. Селяни відробляли і додаткові повинності (будівельні дні) та сплачували натуральний та грошовий оброки.

Крім поміщицьких селян-кріпаків існували державні селяни, які вважалися вільними. За користування землею вони виплачували державі феодальну грошову ренту. На сплату державних податків йшло майже 40% селянських прибутків. Оскільки основна частина селянства була не в змозі сплачувати такі суми, зростали недоїмки, які на 1853 р. становили 68 млн. крб.

Страждали селяни ще й від прогресуючого обезземелення, яке підривало їхні господарства. За підрахунками фахівців, для сплати податків та забезпечення потреб сім'ї необхідно було мати не менше 5 десятин на ревізьку душу. У Подільській губернії цей показник становив 1, 2 десятини, Київській — 1, 9, Полтавській— 2, 5, Херсонській — 3, 2, Чернігівській — 3, 6. Отже, форсований наступ поміщиків на селянські землі на початку XIX ст. не тільки не сприяв подоланню господарської кризи, а дедалі її поглиблював, оскільки цей процес руйнував самі основи феодального способу виробництва (порушувався принцип наділення селянина засобами виробництва, різко падала рентабельність індивідуальних селянських господарств).

На ефективність сільськогосподарського виробництва суттєво впливали рутинний стан техніки та технологічно відстала традиційна система землеробства. У середині XIX ст. землю обробляли тими ж знаряддями праці, що й століття тому — плугом, ралом, сохою, серпом, косою. Та навіть цього традиційного та малопродуктивного реманенту не вистачало: в 1838 р. на 100 ревізьких душ припадало два плуги. Такими ж, як і століття тому, залишилися і системи обробітку землі: класичне трипілля на Правобережжі, архаїчна перелогова система — на Півдні та комбінація цих двох систем — на Лівобережжі.

Рутинний стан техніки, традиційна система землеробства, низька організація праці та малоземелля були головними чинниками прогресуючого падіння врожайності. Ситуацію в сільському господарстві ускладнювали ще ft неврожайні роки: від 1799 р. до 1856 р. у Східній Україні було 28 повсюдних і часткових неврожаїв, які призвели до голоду та епідемій, спричинили розорення селянських господарств.

Прогресуюче обезземелення, руйнація індивідуальних господарств зумовили появу надлишків робочої сили в аграрному секторі. Спробою знайти вихід із скрутного становища були стихійні та організовані переселення селян у Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ, у Новоросійський край. У 1838—1852 pp.з Лівобережжя переселилося в ці райони 58, 5 тис. осіб. Частково пом'якшувала гостроту проблеми надлишкової робочої сили щорічна практика заробітчанства. У 40-х роках XIX ст. лише на Полтавщині у цей процес було втягнуто майже 90 тис. осіб.

У першій половині XIX ст. почалися суттєві зрушення в аграрному секторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний перехід господарської діяльності на рейки товарності та підприємництва. Характерною рисою розвитку аграрних відносин цього періоду була нерівномірність втягування поміщицьких господарств у товарне виробництво. Великі латифундії Південної та Правобережної України мали вагомий ринковий потенціал — значні площі землі та достатню кількість дармової кріпацької робочої сили. Саме тому ці господарства легше і швидше пристосовувалися до товарно-грошових відносин, ніж дрібні господарства Лівобережжя. Поступово в товарне виробництво втягуються і селянські господарства, що стимулювало процес поглиблення майнової диференціації селянства. В умовах масового обезземелення починає формуватися заможна селянська верхівка, представники якої володіли або ж орендували 100 і більше десятин землі. Шляхом дрібного підприємництва, лихварства, чумакування, посередницької торгівлі ця частина селянства накопичує капітали, готуючись до крупної підприємницької діяльності. У цей період розширюється сфера застосування вільної праці, поглиблюється галузева спеціалізація, в окремих господарствах дедалі помітнішими стають часткові агротехнічні зрушення.

У дореформений період еволюційні, але глибокі зміни сталися в промисловому розвиткові. Початок промислового перевороту (середина 30-х років) став своєрідним Рубіконом між двома якісно відмінними етапами в розвитку вітчизняної промисловості. Суть цього перевороту полягала в поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики. На першому етапі, який тривав від початку сторіччя до середини 30-х років, основними промисловими підприємствами були селянські промисли, міські ремісничі майстерні, мануфактури, що базувалися на примусовій кріпацькій праці та ручній техніці. Це був період помітних кількісних зрушень. При стимулюючій дії казенних замовлень (насамперед воєнного відомства) зростає кількість промислових підприємств. Зокрема, в Україні їхня кількість (без винокурень) зросла з 200 у 1793 р. до 649 у 1830 р. Збільшується і кількість зайнятих у промисловості робітників та обсяги виробленої продукції.

У першій третині XIX ст. сталися і певні якісні зміни, які мали надзвичайно серйозні наслідки. Йдеться насамперед про зростання ролі вільнонайманої праці. У 1828 р. підприємства з вільнонайманою робочою силою становили 46, 2% усіх підприємств, на яких працювало 25, 6% робітників. Характерною рисою цього етапу був уповільнений промисловий розвиток. Хоча саме у цей час промисловість вже визріла для глибоких якісних зрушень і дедалі більше виходила за межі феодально-кріпосницької системи, яка перетворилася на гальмо суспільного розвитку (стримувала формування ринку вільнонайманої робочої сили, інтенсивність торгівлі, появу значних капіталів тощо).

Промисловий переворот в українських землях, що належали Російській імперії, розпочався у ЗО—40-х роках водночас з Німеччиною, але пізніше, ніж у Великобританії, Франції, США. Він поклав початок новому етапові розвитку вітчизняної промисловості, що тривав до скасування кріпосного права 1861 р. У цей період зберігалася певна спадкоємність тенденцій в економічній сфері. Зокрема, продовжувався процес кількісного зростання промислових підприємств. Від 1825р. до 1861 р. їхня кількість (без ґуралень) зросла в 3, 6 раза. Водночас у промисловій сфері виникають нові тенденції. В основі промислового перевороту лежав технічний переворот, суть якого полягала у заміні ручної праці машинною, широкому запровадженні у виробництво парових двигунів, удосконалених технологій. Відбувається поступове витіснення кріпосницької мануфактури капіталістичною фабрикою. Нові машини та технології вимагали якісно нової робочої сили — дисциплінованої, кваліфікованої, зацікавленої в наслідках праці. Цілком зрозуміло, що закріпачений робітник не відповідав цим критеріям і тому частка вільнонайманої праці продовжує неухильно зростати. Якщо 1825 р. вона становила 25%, то 1861 р. — вже майже 74%.

Потреби економіки та поглиблення диференціації промисловості сприяли появі в українських землях нових галузей — кам'яновугільної, машинобудівної, цукроварної тощо. Помітні зрушення відбулися в розміщенні промислових підприємств та в складі їхніх власників. Зокрема, якщо до середини 40-х років майже три четвертих підприємств належали переважно поміщикам і розташовувалися в селах та містечках, то надалі вони будувалися в містах, а підприємцями ставали купці, міщани та багаті селяни. Поступово формується спеціалізація районів на виробництві певної промислової продукції. Донбас перетворюється на крупний центр кам'яновугільної промисловості, який за видобутком вугілля 1860 р. в межах Російської імперії поступався лише Сілезькому басейну. Українські землі дедалі більше спеціалізуються на виробництві цукру.

Отже, розвиток сільського господарства українських земель у складі Російської імперії в першій половині XIX ст. визначали такі тенденції: домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало в кризовому стані; посилення експлуатації селянства, його майнова диференціація; застосування застарілих способів і засобів ведення господарства; поява в аграрному секторі надлишків робочої сили; поступова руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва. Динаміка розвитку промислової сфери цієї доби визначалась сумарною дією низки процесів: бурхливим зростанням кількості промислових підприємств; промисловим переворотом, запровадженням нової техніки та технологій; поступовим витісненням кріпосницької мануфактури капіталістичною фабрикою; збільшенням ролі вільнонайманої праці; виникненням нових галузей промисловості; поступовим переміщенням промислових підприємств з сіл у міста; формуванням спеціалізації районів на виробництві певної промислової продукції.

У своїй сукупності всі зазначені тенденції та процеси становлять суть і зміст двох суперечливих, але взаємопов'язаних суспільних явищ: кризи, занепаду, але ще певного домінування старих феодальних відносин та структур, які дедалі більше гальмують розвиток суспільства, з одного боку, і зародження, становлення та формування в межах феодалізму нових капіталістичних відносин — з іншого.

38.Українська культура першої половини ХІХ ст.

Національне відродження у першій половині ХІХ ст. відбувалося переважно у сфері розвитку культури.

Незважаючи на низький освітній рівень населення, продовжує розвиватись освіта. Навчальні заклади були чотирьох розрядів: 1) парафіяльні школи – для людей найнижчих станів; 2) повітові училища – для дворян, купців, урядових службовців, ремісників; 3) гімназії – для дворян і чиновників; 4) ліцеї та університети – для дворян. Більшість населення України було неписьменним. В той час в Україні було 19 гімназій, 2 ліцеї – Одеський (1817 р.) і Ніжинський (1832 р.), Київська духовна академія і 2 університети – Харківський (1805 р.) і Київський (1834 р.). На західноукраїнських землях були: Львівський університет (1661 р.), Львівська Технічна академія (1844 р.), Кременецький ліцей (1805 р.).

У процесі зростання національної свідомості в Україні того часу спостерігаємо відродження інтересу до національної історії. Українська інтелігенція починає досліджувати власну історію.

Серед відомих вчених – Микола Іванович Костомаров – видатний український історик, громадський діяч (1817–1885 рр.). Написав відомі праці з історії України: “Б. Хмельницький”, “Руїна”; з історії Росії – “Русская история в жизнеописаниях её главнейших деятелей”. Костомаров був професором Київського університету. Микола Іванович відомий і як письменник-романтик. Автор таких збірок: “Українські балади” і “Вітка”. Написав історичні драми “Сава Чалий” і “Переяславська ніч”.

Микола Андрійович Маркевич (1804–1860 рр.) – український історик, письменник, етнограф. Надрукував збірку “Українські мелодії”. Відома і його історична праця у 5 томах “Історія Малоросії”. Дуже цікава його колекція документів з історії України ХVІІ–ХVІІI ст.

Михайло Олександрович Максимович (1804–1873) – видатний український історик, природознавець, філолог, фольклорист, етнограф. Написав цікаву історичну драму “Звідки пішла Руська земля за розповіддю Нестерової повісті і за іншими старовинними письменами руськими”. Він є автором також низки праць з історії гайдамацького руху, опублікував багато цінних документів з історії України.

М.О. Максимович був ще і відомим ботаніком, одним із ранніх попередників еволюційної теорії англійського вченого Чарльза Дарвіна.

Харківський університет у першій половині ХІХ ст. став центром наукових досліджень. Відомий професор математики Т.Ф.Осиповський був ректором Харківського університету з 1813 по 1820 рр. Він створив тритомний “Курс математики”.

Михайло Васильович Остроградський – видатний український математик, започаткував Петербурзьку математичну школу. Його основні праці висвітлюють питання з математичного аналізу, математики, фізики, аналітичної механіки. Михайло Васильович був у тісній дружбі з Т.Г.Шевченком.

У 1817 р. у Львові була створена культурно-освітня установа під назвою “Львівський інститут Оссолінських” (Оссолінеум). Засновником був М.Оссолінський – польський просвітитель, бібліограф, літературознавець та історик. Інститут мав два відділи: бібліотеку і музей. Інститут Оссолінських був просвітницьким центром того часу.

Українську літературу першої половини ХІХ ст. представляє яскрава титанічна постать Тараса Григоровича Шевченка (1814–1861 рр.). Творчість цього українського генія мала величезний вплив на духовний розвиток та національне самоусвідомлення українського народу. Його основні твори: виданий 1840 р. “Кобзар”, 1841 р. – “Гайдамаки”, 1843 р. – “Назар Стодоля”, 1845 р. – “І мертвим і живим” та ін. були не лише літературним явищем, але й політичним маніфестом. Тарас Григорович був великим українським поетом, художником, мислителем, громадським діячем.

Варто згадати й інших творців нової української літератури, насамперед, І.Котляревського (1769–1838 рр.). У 1798 р. ним видана поема “Енеїда”. Велику роль у розвитку драматургії відіграла п’єса “Наталка Полтавка”. Крім літературної діяльності, Котляревський брав участь у громадському житті України.

П.Гулак-Артемовський (1790–1865 рр.) написав кілька десятків віршів та байок. Знаменита його байка “Пан та собака”, що вийшла у 1818 р.

П. Куліш (1819–1897 рр.) творчо працював над розбудовою української культури і літератури, пробудженням національно-патріотичної самосвідомості українців. Куліш намагався виробити ідеологічну програму для українського народу, мріяв про розбудову державності в Україні, наполягав на ідеї рівноправного єднання України і Росії. Відомі історичні твори Куліша: тритомник “История воссоединения Руси”, брошура “Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 р.”, поема “Куліш у пеклі”, роман “Чорна рада”.

Г. Квітка-Основ’яненко (1778–1843 рр.) – видатний український прозаїк. Найбільш відомі його сатиричні твори: “Дворянські вибори”, “Шельменко денщик”, “Сватання на Гончарівці”, “Конотопська відьма”.

Є. Гребінка (1812–1848 рр.) – талановитий український байкар. Найпопулярніші його твори: “Малоросійські приказки”, “Ніжинський полковник Золотаренко”, “Чайковський” та інші. Багато допомагав Т.Шевченку, особливо при його викупі з кріпосницької неволі, а також допоміг Шевченку видати “Кобзар”.

З народу вийшли талановиті співаки-кобзарі і лірники, які поширювали надбання народної творчості по всій Україні. Найвідомішими кобзарями були: Андрій Шут, Іван Крюковський, Остап Вересай, Федір Грищенко. Перші фольклорні збірники: М. Цертелєв “Досвід збирання стародавніх малоросійських пісень”, М. Максимович “Малоросійські пісні”, “Українські народні пісні”.

На західноукраїнських землях фольклорним виданням був збірник “Русалка Дністровая”, що надрукувала “Руська трійця”.

В українській архітектурі переважав стиль класицизму. Наприклад: оперний театр в Одесі (архітектор Тома де Томон), Київський університет (архітектор Беретті). Творами садово-паркового мистецтва стали чудовий Софіївський парк у м. Умані, у селі Сокоринцях палац Галагана, у м. Білій Церкві парк “Олександрія”.

У галузі музики широкої популярності набули пісні-романси: “Їхав козак за Дунай”, “Віють вітри”, “Сонце низенько”. На слова Т. Г. Шевченка створені пісні-романси “Думи мої”, “Ой одна я, одна”, “Заповіт”, “Реве та стогне Дніпр широкий”, на слова М. Петренка – “Дивлюсь я на небо”, В. М. Забіли “Гуде вітер вельми в полі”, “Не щебечи, соловейку”. У 1809 р. з нагоди відкриття театру в Одесі виступив М. Овсянико-Куликовський із своєю симфонією, яку створив на основі українських народних пісень.

В українському живопису був поширений романтичний напрямок. Найвищим досягненням була творчість Т. Шевченка. Він створив 130 портретів. Відомі його акварельні картини “Пожежа в степу” та інші. Вершиною мистецької творчості стали серії “Притча про блудного сина”, “Кара колодкою”, “У в’язниці”.

І. Сошенко (1807–1876 рр.) – товариш Шевченка, працював вчителем малювання в київській гімназії. Відомі його твори: “Портрет бабусі”, “Продаж сіна на Дніпрі”.

Н. Васько (1820–1866 рр.) написав серію портретів, відомий педагог, працював вчителем малювання, викладав у Київському університеті.

А. Мокрицький (1811–1871 рр.) створив серію портретів видатних людей – М.Гоголя, Є.Гребінки, О.Кольцова.

Таким чином, всупереч антиукраїнській політиці царизму українська культура розвивалася, збагачуючись новими досягненнями.

41.1. У першій половині XIX ст. політичне життя в Україні розвивалося дуже повільно. Зумовлено це було, насамперед, репресивною політикою царського уряду щодо будь-яких проявів невдоволення українців. Виникнення в Україні суспільних рухів, свідчило про зростання опозиційності до самодержавної влади.

Суспільне життя цього періоду в Україні визначали дві тенденції: по-перше, це втрата національної політичної та державної еліти, трансформація її свідомості у малоросійський менталітеті, по-друге, посилення кріпацтва, яке призводило до різних форм протесту селянства. Одним із перших таємних політизованих рухів було масонство. В Україні перші масонські ложі виникали у Полтаві (" Любов до істини" яку заснували місцеві урядовці і поміщики, переважно українці: І. Котляревський, С. Кочубей, Г. Тарновський, С. Петровський та ін.) і Києві (" Малоросійське товариство"). Протягом 1817-1819 рр. вони виникали у Києві, Одесі, Полтаві, Житомирі, Кам'янці-Подільському. Найвиразніше українська національно-визвольна спрямованість виявилась у полтавській масонській ложі " Любов до істини". Царський уряд, відчуваючи з боку масонів потенційну загрозу, у 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій і гуртків, насамперед масонських лож. У1826 р. Микола І підтвердив чинність " височайшого указу", а з 1849 р. масонство стало переслідуватися законом. Основною причиною декабристського руху також стала криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором - війна 1812 р., яка привела до активного поширення західноєвропейських ідей, ознайомлення з соціально-політичним досвідом Європи, зростання серед дворянства відчуття власної гідності та значимості у суспільстві, сподівань українського селянства та козацтва на соціальні привілеї.

У 1816 р. в Петербурзі виникає дворянська таємна політична організація " Союз порятунку", члени якої ставили собі за мету шляхом воєнного державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. На її уламках виникла нова таємна організація - " Союз благоденства" (1818-1821 рр.), з центральними органами у Москві й Петербурзі. Організація мала свої філії у провінціях, що діяли у Тульчині (на Поділлі), с. Кам'янці (Черкащина), на Волині та у Києві. Через наростаючі суперечності між радикальною та ліберальною частинами " Союзу" у 1820 р. він був реорганізований, внаслідок чого було утворено дві організації - " Північне товариство" в Петербурзі і " Південне товариство" в Україні з осередком у Тульчині. " Південне товариство", яке налічувало 101 особу і помітно впливало на розташовані в Україні урядові війська, мало три управи - Тульчинську (Поділля), Васильківську (Київщина) і Кам'янську (Черкащина). З 1823 р. у Новоград-Волинському діяла таємна організація- " Товариство об'єднаних слов'ян", в роботі якого брало участь 60 осіб. Революційний виступ декабристів 14 грудня 1825 р. на Сенатській площі у Петербурзі закінчився поразкою. Протягом місяця урядові війська придушили повстання Чернігівського полку, після чого настав період жорстокої реакції. Колискою відродження стала Слобожанщина, де з ініціативи української інтелігенції, 1805 р. в Харкові було відкрито університет. Це був на той час єдиний вищий навчальний заклад на українських землях, що перебували в складі Російської імперії. При університеті було відкрито друкарню і книгарню, видавались газети, альманахи, часописи. Ці видання висвітлювали поточне соціально-економічне і політичне життя регіону. Девізом першого в Україні масового часопису " Украинский вестник", що видавався в Харкові з 1816 по 1819 рік, було проголошено: " Сприяти всебічному піднесенню науки і літератури".

41.2. Російський царизм ніколи не відзначався великою любов'ю до України, а у другій половині XIX століття утиски українства ще посилилися. Оскільки цементуюча сила української, як і будь-якої нації була рідна мова, то саме проти неї були спрямовані основні зусилля – посилилася русифікація корінного населення. Українська мова була заборонена в усіх навчально-освітніх та державних установах. Проте серед частини освіченої еліти були поширені патріотичні ідеї – наприкінці 60-х pp. дещо пожвавився національний рух. Починає виходити журнал «Основа» (1861-1862 pp.), створюються гуртки хлопоманів, громадівців. Це викликало однозначно негативну реакцію царизму – 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуев видав циркуляр про заборону українських наукових, релігійних, педагогічних публікацій, а навчання українською мовою визначалося як політична пропаганда ідей, «загибельних для Малоросії».

В середині 70-х pp. у Петербурзі створено таємну урядову комісію з метою вироблення ефективних заходів боротьби проти українства. Тому в травні 1876 р. в Емсі (Німеччина), де цар Олександр II перебував на лікуванні, було підписано указ, за яким заборонялося ввезення до України книг, надрукованих українською мовою, використання української мови на сцені, закрито газету «Київський телеграф», що знаходилася в руках громадівців, заборонено викладання українською мовою, вилучено із шкільних бібліотек книжки, написані українською мовою або українофілами, замінено вчителів-українофілів на росіян, заборонено діяльність громад. Тільки за спеціальним дозволом Головного управління в справах друку можна було користуватися українськими книжками. Заборонено було й використання слова «Україна», яке скрізь замінювалося на «Малоросія».

42. Так, як і в Наддніпрянській Україні, на початку XIX ст. Національний рух зароджується і в західноукраїнських землях. Його ініціатором тут виступає уніатське духовенство. У 1816 р. Іван Могильницький, канонік перемишльський, створив так зване " Клерикальне товариство", що ставило за мету поширювати серед селян релігійну літературу українською мовою. За короткий час свого існування товариство видало кілька букварів та молитовників. У 20-і роки в Перемишлі виник новий гурток, який об'єднав навколо себе єпископ Іван Снігурський. Члени цього об'єднання збирали український фольклор та історичні матеріали. Нової якості національний рух набуває в 30-х роках, коли у Львові виникає гурток " Руська трійця". Його утворюють вихованці Львівської семінарії Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. У 1832 р. Група студентів, членів гуртка, проголошує своєю метою перетворення української народної мови на справжню літературну. " Руська трійця" намагалась поширювати українські історичні традиції, фольклор, ідеї об'єднання українських земель. З цією метою у 1834 р. був підготовлений до друку альманах " Зоря", видання якого заборонила цензура. Члени гуртка, переробивши збірку, 1836 р. спробували знову видати альманах вже під назвою " Русалка Дністровая". Після заборони видання у Львові, цей альманах все ж побачив світ у 1837 р. в Будапешті. Видавці опинилися під слідством, і за ними був встановлений поліційний нагляд.

Значення діяльності " Руської трійці" полягає в тому, що:

1) західноукраїнська інтелігенція під впливом гуртка стала переорієнтовувати на народні маси;

2) " Русалка Дністровая", видана " Руською трійцею", довели що проста українська мова може бути літературною.

Піднесення національного руху в Західній Україні відбувається в період європейських революцій 1848 р. 13 березня 1848 р. у Відні, столиці Австрійської імперії внаслідок народного повстання було повалено реакційний уряд Меттерніха, і до влади прийшли ліберали.

В Галичині першим активізувався польський національний рух, члени якого вимагали надання польській Галичині широких політичних прав, ігноруючи при цьому українське населення. 13 квітня поляки створили для керівництва рухом Польську Раду Народову, формувалась польська національна гвардія.

На пропозицію губернатора провінції Ф.Стадіона австрійський імператор видав маніфест, у якому скасовувалась панщина на території Галичини. Збадьорені прихильністю імператора, 19 квітня представники українського духовенства звернулись до нього з петицією. В ній обґрунтовувались права українського народу на Галичину, висловлювалось прохання про українізацію освіти, адміністративного апарату, про зрівняння у правах духовенства трьох конфесій: римо-католицької, православної і греко-католицької.

2 травня 1848 р. у Львові українське духовенство створило Головну Руську Раду на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем. 15 травня вперше вийшов український тижневик " Зоря Галицька". Головна Руська Рада мала за основну свою вимогу поділ Галичини на українську та польську частини та об'єднання Української Галичини із Закарпаттям. Влітку 1848 р. вперше проводились вибори до австрійського парламенту, Українцям вдалося здобути 39 депутатських місць. Найбільші здобутки в 1848-1849 рр. український національний рух мав на культурно-освітній ниві. Вперше було засновано українську культурно-освітню організацію " Галицько-руська матиця". Восени 1848 р. відбувся скликаний Головною Руською Радою з'їзд українських вчених і діячів культури. На з'їзді були прийняті рішення про запровадження української розмовної мови як літературної. У Львові почалось будівництво Народного дому, де мали бути бібліотека, музей та видавництво. При Львівському університеті створено кафедру української мови. Навчання українською мовою було запроваджене в народиш школах, вона вводилась у гімназіях. У Північній Буковині на той час вибухло велике селянське повстання. Депутат парламенту Лук'ян Кобилиця 16 листопада 1848 р. зібрав у ВижницІ 2600 селян і закликав їх до боротьби з поміщиками. Разом з тим на Закарпатті поширюються ідеї москвофільства. Після придушення національних рухів австрійська монархія влітку 1851 р. ліквідувала Головну Руську Раду. У 1867 р. Австрія під тиском Пруссії змушена була визнати право Угорщини на самоврядування і віддати їй Закарпаття. І все ж революція 1848-1849 рр. мала важливі наслідки для Західної України:

по-перше, було скасоване кріпацтво і проведена аграрна реформа; по-друге, вперше західноукраїнські землі переживають піднесення українського національного руху в такому масштабі. Створена була українська політична організація - Головна Руська Рада.

44. На початку ХХ ст. Україна посідала одне з провідних місць в економіціРосійської імперії. На її території вироблялося більше половинизагальноросійського виробництва чавуну, біля половини прокату, сталі, 76% рейок, добувалося понад 57% залізної руди і майже 68% вугілля.Україна давала понад 70% цукру, 63% соди, майже половину усього зборупшениці в европейській частині Росії. Однак, більшість народу жила вумовах політичного безправ'я, жорсткої експлуатації. Тяжке економічне

становище поглиблювалося політичним, духовним і національним гнітом з боку царського самодержавства.(це тіпа основне!! Столипінська реформа (Столипінська аграрна реформа) — ряд законодавчих актів, спрямованих на перерозподіл селянської земельної площі в Російській Імперії та на підвищення продуктивності сільського господарства. Столипінська реформа безпосередньо пов'язана з революційними подіями 1905 року та невдачами царського уряду задовільно вирішити аграрне. Основним законодавчими актами реформи були: указ від 9(22) листопада 1906 року «Про доповнення деяких постанов діючих законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування» і ухвалений на його підставі Державною Думою закон від 14(27) червня 1910 року. За цими законами скасувалися обов'язкові форми земельної общини і кожному селянинові надавалося право вийти з неї й виділити свою землю у повну власність. Останнім актом Столипінської реформи був закон 29. 5. (11. 6.) 1911 про землеустрій, який встановлював порядок праці землевпорядних комісій (губернських, повітових і волосних, створених ще указом від 4(17) березня 1906 року). В Україні процес виходу з громад проходив нерівномірний, бо общини майже не було на Правобережжі й Полтавщині, натомість вона переважала у степу й на Харківщині.У наслідок Столипінської реформи близько 1/4 дворів в Україні, що входили до земельних громад, вийшли з них: у Степу 42%, на Лівобережжі 16, 5%, на Правобережжі 48%. Разом з тим на Правобережній Україні і на Полтавщині майже вся земля, якою користувалось селянство, перейшла у приватну власність. З 1907 по 1911 в Україні вийшли на відруби і хутори 225 500 господарів, які володіли 1, 8 млн. десятин землі. Провадилося землевпорядкування до 1917 року. За період своєї діяльності впорядкували у 9 українських губерніях близько 0, 5 млн господарств з 3, 7 млн десятин. Поліпшення, що почалося зі Столипінською реформою, стосувалося лише близько? господарств, насамперед хутірських і відрубних. Хоч у руках селянства опинилося 65% всієї землі, проте в Україні далі панувало аграрне перенаселення. 32% селян не мали землі або мали до 1 десятини, 38% господарств мали 1 — 4 десятини, 19% — 4 — 9, ледве 11% — більше (станом на 1917 рік). Бідняки (частково і середняки) не мали змоги купувати поміщицьку землю через високу ціну (наприклад, 400 — 700 карб. за десятину на Правобережжі) і не могли одержати кредиту за посередництвом Сел. Банку. Т. ч. Столипінська реформа, допомагаючи заможному селянству, мала на меті — створити з нього, поряд занепалого дворянства, нову соц. підпору для режиму. Щоб зменшити аграрне перенаселення, Столипін підтримував еміграцію селян за Урал. З 1906 по 1913 рік з 9 українських губерній виїхало до Азії 1, 2 млн селян (найбільше 1909 року — 290 000), з чого однак одна чверть згодом повернулася. Реформа спричинила ще більшу соціальну диференціацію селянства: збільшення найдрібніших і великих сел. господарств і зменшення середніх, власники яких продавали землю заможнішим і самі виїздили за Урал або до міст. Невирішена аграрна проблема була однією з причин революції 1917 року. Столипінську реформу гостро критикував Володимир Ленін, а також російські й українські соціалістичні партії, нібито обороняючи покривджений сільський пролетаріат, фактично побоюючись впливів заможнішого прошарку селянства.

45. При розгляді цієї теми необхідно звернути увагу на нові риси, які з'явилися в національному русі в кінці XIX - на початку XX ст.По-перше, це створення українських національних партій.По-друге, посилення земсько-ліберальної опозиції царизму, проведення масових культурно-просвітніх заходів, що набули характеру опозиційних виступів.Перші українські національні партії виникли ще наприкінці XIX ст. У Наддніпрянській Україні в 90-х роках виникають гуртки так званих " свідомих українців", які прагнули культурно-освітній рух перетворити на політичний. 1892 р. було засноване " Братство Тарасівців" за участю І.Липи, братів Махновських, О.Черняхівського та ін. Братство ставило собі за мету боротьбу за самовизначення українського народу, відродження і розвою української мови, культури, освіти.Громади, що існували наприкінці ХІХ ст. в десятках міст, об'єдналися в 1897 р. у Загальну Українську організацію, яка намагалася спрямувати національний рух і надалі в культурно-освітньому напрямку. Але вже через три роки виникає перша партія в Наддніпрянській Україні -РУП.РУП - Революційна українська партія - заснована 1900 р. у Харкові Д Антоновичем, М. Русовим, О.Коваленком, Б.Камінськнм, Д.Познанським та ін. Партія об’єднала різні класи у боротьбі за національне і соціальне визволення. Програмні вимоги РУП були розроблені М.Міхновським у брошурі " Самостійна Україна", де висувалась кінцевою метою " одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ", а найближчим завданням вважалось повернення українських прав, гарантованих російським царем у 1654 р. за Переяславською угодою. На чолі стояв Центральний комітет до якого входили Д.Антонович, В.Козиненко, Є.Голіцинський. У Львові буї закордонний комітет у складі В.Винниченка та Д.Антоновича. Органами партії були місячник " Гасло", часопис " Селянин", газета" Праця".УНП - Українська народна партія, заснована 1902 р. М.Міхновським, М і С. Шеметами, О. і С. Макаренками та ін. Політична орієнтація партії, дуже невеликої за чисельністю, була сформульована М.Міхновським у так званих " 10 заповідях": самостійна демократична республіка, панування української мови, звичаїв, культури. Серед заповідей висувався лозунг " Україна для українців". УНП була єдиною партією в Наддніпрянській Україні, яка стояла на засадах державної самостійності України.УДП - Українська демократична партія, створена в 1904 р. С.Єфремовим, Є.Чикаленком, Б.Грінченком, мала ліберальну орієнтацію. Вона ставила за мету встановлення конституційного правління, здобуття національних п України в межах Російської держави. Передбачалась автономія України з своїм крайовим сеймом, українізація адміністративного апарату, освіти, культури.На початку XX ст. великої активності набув земський рух. Значно зросла роль земств у ході так званої " банкетної кампанії" 1904р., влаштованої на честь 40-річчя судової реформи. Економічна криза, що охопила на початку XX ст. економіку всієї Російської імперії, привела до погіршення становища робітничого класу. Особливо грізним був загальний політичний страйк 1903 р., що охопив усі українські промислові центри. В листопаді 1904 р. було дозволено скликати земський з'їзд, на якому і знову вимагали " народного представництва з законодавчими правами".12 грудня 1904 р. було оголошено царський указ про поступове зрівняння селян у правах з іншими станами, розширення прав земств, про введення державного страхування робітників.Підсумовуючи цю тему, слід вказати на те, що опозиційний настрій щ початку XX ст. охопив практично всі кола суспільства.Український рух вийшов за межі переважно культурно-освітні і н політичного спрямування. Виник цілий ряд українських політичних партій але у своїх програмних цілях ці партії (за винятком Української народної партії) не йшли далі національної автономії для України.

46. Соціальна і національна напруженість у суспільстві вилилася в Росії в революцію 1905—1907 рр., яка почалася після розстрілу у Петербурзі 9 січня 1905 р. робітничої демонстрації. Революційні виступи в Україні набули масового характеру. Вже на початку революції, в січні—березні 1905 р., страйкувало 170 тис. робітників усіх губерній України. Влітку 1905 р. селянський рух охопив половину повітів. У червні 1905 р. почалося повстання на броненосці «Потьомкін», яке очолили українці Григорій Вакуленчук (загинув на самому початку повстання) та Афанасій Матюшенко.Восени 1905 р. на чорноморському флоті підняли повстання 12 кораблів, очолене лейтенантом Петром Шмідтом, що служив на крейсері «Очаків». Але воно було придушене урядовими силами. У листопаді 1905 р. на збройну демонстрацію вийшли три саперні роти, очолені підпоручиком Борисом Жаданівським.У грудні 1905 р. під впливом більшовиків, анархістів та есерів у Донбасі, Харкові, Олександрівську відбулися збройні повстання робітників. Після їх придушення революція пішла на спад. Розмах революційних подій 1905 р. налякав царський уряд. 17 жовтня 1905 р. у розпал жовтневого загальноросійського політичного страйку, що паралізував економічне життя країни, вийшов царський маніфест, у якому проголошувалося перетворення Росії на конституційну монархію, дарування народові всіх демократичних прав і свобод, зобов'язання уряду скликати виборний представницький орган — Державну думу. Молоді українські партії пропагували в масах ідеї автономії або повної самостійності України, вели боротьбу за скасування заборон на використання української мови, за усунення перепон на шляху до розвитку національної культури.

З'явились і відкрито поширювались масові періодичні видання — газети «Хлібороб» у Лубнах, «Громадська думка», «Рада» в Києві та ін. До серпня 1907 р. в Україні діяло 35 «Просвіт». Однак при цьому так і не вдалося, за незначним винятком, домогтися українізації шкільної освіти. Важливою подією тодішнього політичного життя стала діяльність української парламентської громади у Державних думах, яка висувала вимоги автономії України, розширення місцевого самоврядування, впровадження української мови і в освіті і церкві, створення кафедр української мови, літератури і історії в університетах та учительських семінаріях, вирішення аграрного питання на користь селян.

47. На початку XX ст. західноукраїнські землі у складі Австро-Угорщини залишались відсталим перенаселеним краєм. Перебудову західноукраїнської промисловості стримувала австрійська влада, яка намагалась зберегти українські землі як сільськогосподарський район, що мав постачати промисловим центрам імперії дешевий хліб, ліс, худобу і був би ринком збуту її товарів. Розвивалась тільки нафтовидобувна промисловість та деревообробна. Місцеві робітники отримували мізерну заробітну платню. У сільському господарстві, панували великі дворяни-землевласники. Через це селяни нестерпно потерпали від малоземелля і безземелля.Земельна нестача спричинила масову еміграцію селян за океан. Тільки 1900— 1910 рр. з Галичини і Буковини виїхало понад 300 тис. селян. Закарпаття 1905 — 1914 рр. залишило понад 40 тис. Осіб

48. Перша світова війна почалась 1 серпня 1914 р. як протистояння двох військово-політичних блоків європейських держав — Антанти (Англія, Франція і Росія) та Австро-німецького блоку. З початком війни українські землі перетворилися на театр жорстоких боїв. Українці змушені в Першій світовій війні були воювати на боці російської (3, 5 млн.) та австрійської (250 тис.) армій, за чужі інтереси і вести братовбивчу війну.Події на Південно-Західному фронті, який проходив саме через українські землі, розгорталися успішно для російської армії. Війська генералів Брусилова та Рузського виграли Галицьку битву у вересні 1914 р. і зайняли усю Східну Галичину, вторглися у Буковину і відтіснили австрійців до Карпат. Були захоплені Львів, Борислав, Дрогобич, Стрий. 22 березня 1915 р. після облоги війська Брусилова оволоділи Перемишлем.Однак російська армія недовго знаходилась на зайнятій території. 1915 р. становище на фронтах стало змінюватись. У квітні почався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ. Під їх тиском російська армія до осені 1915 р. змушена була залишити завойовану територію і фронт стабілізувався на лінії Кам'янець-Подільський—Тернопіль, Кременець—Дубно.1916 р. російські війська під командуванням Брусилова провели вдалий наступ на позиції противника, який дістав назву «брусилівський прорив», внаслідок якого знову були зайняті Чернівці, Коломия, Броди, Луцьк. З початку 1917 р. німецька і австро-угорська армія, перейшовши, в наступ, знову потіснила росіян, після чого основна частина західноукраїнських земель знову опинилася під контролем австро-німецького блоку.