Банківська система України в умовах переходу до ринкової економіки

Законодавство України передбачає функціонування дворівневої банківської системи. Перший рівень – це національний банк України (НБУ), другий – мережа комерційних банків, їх сьогодні понад 200. Формується третій рівень, що включає страхові компанії, різноманітні фонди, кредитні спілки, ощадні товариства, трастові компанії, тощо. Цей процес ще не завершено.

Національний банк України – Центральний банк країни створено у 1991 році. Правління НБУ підпорядковане Верховній Раді України. НБУ – емісійний, валютний і розрахунковий центр, тобто “банк банків”. Він створений урядом для проведення своїх операцій, координації діяльності комерційних банків та контролю над ними, головним чином для емісії, для регулювання грошового обігу і умов надання кредитів.

Функції НБУ:

- емісія грошей;

- кредитування комерційних банків;

- визначення правил проведення безготівкових розрахунків;

- контроль за діяльністю комерційних банків та регулюванням ліквідності;

- грошово-кредитне регулювання;

- управління золотовалютними резервами України, які знаходяться на його балансі;

- визначення курсу гривні відносно валют інших країн;

- сприяння виходу України на міжнародні фінансово-кредитні ринки, тощо.

Функції комерційних банків:

- акумуляція вільних грошових коштів та їх заощадження;

- надання кредитів;

- створення депозитних грошей;

- здійснення трастових операцій (операції з цінними паперами, посередницькі, лізингові);

- випуск цінних паперів.

Банківська система України за сучасних умов має такі особливості:

- нераціональна територіальна структура: у великих містах багато банків між якими існує конкуренція; у глибинці монополістом є один великий банк;

- монополізм у банківській справі;

- недосконале законодавство;

- повільно відбувається процес розвитку банків за участю іноземного капіталу та іноземних банків;

- мало комерційних банків ринкового типу.

На Заході 4-5 банків на 10 чоловік, в Україні – 1 банк на 60 осіб.

Регулювання Центральним банком пропозиції грошей у національній економіці називають грошово-кредитною або монетарною політикою. Це система заходів держави з використанням грошових і кредитних важелів з метою економічного регулювання, полягає у зміні пропозиції грошей, тобто впливу на грошову масу.

Грошово-кредитна політика впроваджується з метою стабілізації національної економіки, і перш за все, для таких цілей як: економічне зростання, стабільність цін, процентних ставок, національної валюти, для досягнення такого загального рівня виробництва, який характеризується повною зайнятістю і відсутністю інфляції.

Найважливішими інструментами є державне регулювання грошової маси і рівня банківського процента.

У процесі реалізації монетарної політики Центральний банк використовує певні знаряддя, які здатні чутно вплинути на національну економіку.

Монетарна політика проводиться за допомогою знарядь прямого та непрямого регулювання пропозиції грошей. Пряме регулювання здебільшого використовується у країнах з перехідною економікою та тих, що розвиваються. Основним знаряддями прямого регулювання пропозиції грошей є обмеження обсягів кредитів, що надаються певним галузям; пряме регулювання процентної ставки; обмеження величини кредитів для окремих банків. Ці знаряддя ефективно спрацьовують лише у короткостроковому періоді та дають можливість не допускати надмірного створення банками грошей.

У розвинутій ринковій економіці застосовують за звичаєм знаряддя непрямого регулювання пропозиції грошей, до яких належать операції на відкритому ринку, зміна норми резервування, зміна облікової процентної ставки. Перевага цих знарядь полягає в тому, що вони дають банкам можливість розподіляти кредитні ресурси відповідно до потреб ринку. Розглянемо знаряддя непрямого регулювання.

Операції на відкритому ринку стосуються купівлі-продажу Центральним банком державних цінних паперів. Ці операції є найважливішим інструментом, за допомогою якого Центральний банк контролює пропозицію грошей.

Регулювання кількості готівки в обігу саме ці операції Центральний банк здійснює виходячи з відомої формули І. Фішера:

М = PQ / V,

де М – кількість грошей,

Р – ціна товара,

Q – кількість реалізованих протягом року товарів;

V – швидкість обігу грошей.

Для збільшення кількості грошей в обігу і стимулювання підприємницької активності Центральрний банк починає скуповувати облігації державної позики у населення, надаючи кредит приватному капіталу. Для стримування ділової активності держава зменшує готівкову масу в обігу, здійснюючи продаж своїх облігацій. Тобто, через відкритий ринок цінних паперів регулюється кількість грошей в обігу.

Облігації або довгострокові боргові зобов’язання державної скарбниці випускаються державою в обіг для вирівнювання дефіцитного державного бюджету. Продаючи облігації, держава, таким чином, стає боржником виплачуючи власнику облігації відповідний процент.

Але, що змушує населення і комерційні банки купувати чи продавати державні цінні папери? Справа в тому, що ціни і процентні ставки облігацій визначаються попитом і пропозицією і знаходяться в оберненій залежності: коли зростає пропозиція облігацій (держава випускає їх на відкритий ринок) ціни на них впадуть, а процентний доход зросте, це спонукає комерційні банки і населення купувати облігації; коли ж зростає попит на них (держава скуповує свої облігації), ситуація змінюється, ціни облігацій зростають, процентний доход на них зменшується, що і спонукає власників облікацій їх продавати.

Зміна норми резервування є основним методом регулювання безготівкової грошової маси.

Основна маса безготівкових грошових засобів грунтується на чекових (поточних) банківських рахунках. Як уже було зазначено, щоб надати засоби, що зберігаються на поточних рахунках у чековий кредит, банк повинен мати відповідний резерв для його покриття, який визначається резервною нормою.

Норма резервування – це відсоток депозитів (вкладів), який комерційні банки повинні тримати в Центральному банку у вигляді обов’язкових резервів.

Якщо Центральний банк установлює резервну норму, скажімо 10%, то комерійний банк, якщо він прийняв поточні вклади на суму 100 тис. дол., зобов’язаний тримати в резерві 10 тис., а якщо резервна норма зросте до 20%, то резерви складуть 20 тис. доларів. Ці резерви комерційних банків розміщуються в Центральному банку і служать засобом контролю над безготівковою грошовою масою. Резервна норма завжди часткова, як правило охоплює 10-20% від суми поточних вкладів. Уся сума поточних вкладів комераційних бакнів складає фактичні резерви, а різниця між фактичними і обов’язковими резервами – надлишкові резерви, які і застосовуються для кредитної емісії (випуску безготівкових грошей). Кожен комерційний банк може створювати безготівкові чекові гроші виходячи із суми надлишкових резервів.

Проте Центральний банк може регулювати і розмір надлишкових резервів через випуск державних цінних паперів (облігацій). Якщо комерційний банк скуповує державні облігації, він використовує для цього надлишкові резерви зменшуючи, таким чином, можливості кредитної емісії. У цілому по країні кредитна емісія має чіткі межі, які визначаються нормою резервних вимог Центрального банку. Кожен банк може видати у вигляді кредитів лише суму, що дорівнює наявним надлишковим резервам, але всі банки разом можуть значно збільшити кредитну емісію завдяки частковим банківським резервам. Величина такого перевищення прямо пов’язана з рівнем резервних вимог через співвідношення, яке назвали мультиплікатором депозитів, який вже був охарактеризований.

Мультиплікатор депозитів = *100%