Природа і типи економічних циклів

Мікроекономіці притаманні два стани: стан рівноваги, коли економічне зростання йде ніби по прямій траєкторії (випуск продукції зростає пропорційно зростанню виробничих факторів); стан нерівноваги (незбалансованості), коли розвиток господарства відчуває коливання в динаміці виробництва. Саме такий стан є найбільш притаманним макроекономіці.

Що таке економічні коливання, зокрема, що підлягає коливанням та чим відрізняються неоднакові «коливальні рухи»?

Економічні коливання є відхиленням від стабільного стану найважливіших параметрів економіки – обсягу виробництва, рівня цін, зайнятості населення, норми прибутку та інше. Коливання макроекономіки за своїми масштабами і строками діляться на короткострокові, середньострокові та довгострокові. Чим вони відрізняються?

Перший вид коливань – короткострокові. Це порівняно невеликі за масштабами і строками зміни всіх вказаних параметрів. Для них характерним є:

• обсяг виробництва несуттєво коливається під впливом ринкової кон'юнктури;

• рівень цін змінюється мало, хоча і нерівномірно (наприклад, на товарних біржах ціни на зерно, м'ясо та інші товари змінюються щохвилини). Проте ціни на більшість товарів є негнучкими (так у США близько 2/5 фірм змінює ціни раз на рік, 1/6 фірм переглядають ціни менш ніж один раз на рік). За умов низької інфляції стабільна ціна дозволяє підприємцям краще «утримувати» покупців;

• зайнятість робітників у відносно стабільний період коливається незначно, а коливання залежать від змін рівня заробітної плати на окремих підприємствах і в галузях;

• норма прибутку за нетривалий період не може сильно змінюватись.

Таким чином, короткочасним періодам притаманна інертність сталих кількісних показників. Тому відбувається економічне зростання, але з невеликими відхиленнями від прямої траєкторії.

Зовсім по іншому відбуваються середньострокові та довгострокові економічні коливання. Їх специфічні ознаки полягають у такому:

- ці коливання мають більшу амплітуду - значні відхилення від стану рівноваги;

- відбуваються порушення не тільки економічної, але і соціальної стабільності у суспільстві;

- головна різниця полягає у тому, що економічне зростання часом різко переривається протилежним процессом – кризою.

Розвиток ринкової економіки не є безперервним процесом, що розвивається по вісхідній лінії, а періодично переривається економічними спадами і кризами. Внаслідок цього капіталістичне відтворення носить циклічний характер.

Під економічним циклом в економічній літературі за звичай розуміють період часу від однієї кризи до наступної. Таке визначення циклу є в цілому вірним, проте, як справедливо підкреслюють окремі економісти, є недостатньо повним.

По-перше, тому, що в ринковій економіці, крім циклічних, можуть бути і інши види криз – часткові, проміжні, структурні та інші. Тому, якщо давати визначення цикла як проміжка часу від однієї кризи до іншої, то слід при цьому підкреслити, що це період від однієї циклічної до наступної циклічної економічної кризи.

По-друге, таке визначення циклу не відображає його внутрішній зміст. Як всяке явище, економічний цикл має зміст і форму. Формою прояву циклу дійсно є проміжок часу, бо він існує в певний період.

За своїм же змістом економічний цикл являє собою, перш за все, оборот капіталу, який відбувається у цей проміжок часу.

Звернемо увагу на причини, що викликають циклічні коливання. Серед них особливе місце відводиться певним періодам поновлення основних виробничих фондів, закономірностям, що викликають функціонування кредитно-грошової системи, коливанням пропозиції праці та заробітної плати, непередбачуваній поведінці фондових ринків та інвестиційним процесам.

Наведемо найбільш відомі в наш час теорії економічних циклів.

Теорії, в центрі уваги яких знаходиться дія ефектів мультиплікатора та акселератора, що породжують циклічність коливань реального ВВП (ефект мультиплікатора-акселератора показує механізм самопідтримуючих циклічних коливань економічної системи).

Теорії політичного ділового циклу, що вбачають причини макроекономічних коливань у діях уряду в сфері кредитно-грошової та податково-бюджетної політики.

Теорії рівноважного економічного циклу, згідно з якими циклічність пояснюється не коливанням випуску продукції навколо тренда потенційного ВВП, а коливаннями, чи зрушеннями самого тренда у короткостроковому періоді.

Теорія реального ділового циклу, де припускається, що причиною макроекономічних коливань можуть бути шокові зміни продуктивності в одному чи декількох секторах економіки, а в більш широкому розумінні – шокові зміни в технології виробництва.

Крім названих, існують також інші теорії економічного циклу:

1) грошова теорія, яка пояснює цикл експансією і стисканням банківського відсотка (Хоутрі);

2) теорія нововведень (Шумпетер, Хансен);

3) психологічна теорія (Пігу, Беджгот);

4) теорія недоспоживання (Гобсон, Форстер, Кетчингс);

5) теорія надмірного інвестування (Хайєк, Мізес);

6) теорія сонячних плям (Джевонс, Мур).

Підкреслимо, що коли йдеться про причини і сутність економічних коливань, треба розуміти, що за своїм змістом економічний цикл це, насамперед, обіг капіталу, який здійснюється в цей відрізок часу. Вартість основного капіталу, що бере участь у виробництві, переноситься на продукт по мірі зношення і він продовжує функціонувати в наступних циклах. Тому лише через більш-менш тривалі відрізки часу є потреба його повного поновлення у натуральній формі. Він робить ряд обігів, період яких визначається часом відтворення основного капіталу.

Цикли обертів індивідуальних капіталів пов'язані між собою. Вони переплітаються і утворюють цикл обертів усього суспільного капіталу. З розвитком ринкового господарства частка основного капіталу у всьому функціонуючому капіталі поступово зростає, а це означає що зростає питома вага галузей, що виготовляють елементи основного капіталу.

Оскільки його зношені елементи повинні відшкодовуватись у натуральній формі в певні строки одразу та повністю, то їм належить особлива роль у циклічному розвитку виробництва. Одночасне масове поновлення елементів основного капіталу викликає раптове зростання попиту на засоби виробництва. Але після відшкодування у натуральній формі цих елементів основного капіталу виникає на певний час таке ж масове скорочення попиту.

При цьому треба мати на увазі, що зношення елементів основного капіталу передбачає не тільки їх фізичне, але й моральне зношення.

Необхідність одночасного масового поновлення фізично та морально застарілих елементів основного капіталу покликане економічними кризами надвиробництва, які завжди складають передумову для одноразових великих вкладень капіталу. Завдяки цим інвестиціям закладається нова матеріальна основа для наступного циклу взаємопов'язаних обігів капіталу. Поновлення основного капіталу і становить як матеріальну основу кожного циклу, так і циклічного характеру відтворення в цілому.

Таким чином, під промисловим економічним циклом слід розуміти цикл взаємно пов’язаних між собою оборотів капіталу. Їх є оборот основного капіталу, великі одночасні капіталовкладення, які обумовлені кризами.

Промисловий економічний цикл включає в себе чотири основні фази: криза, депресія, оживлення та підйом. Розглянемо характерні риси кожної з них.

Характерні риси економічної кризи. Головними особливостями кризи є: перевиробництво товарів у порівнянні з платоспроможним попитом на них; різке падіння цін внаслідок перевищення пропозиції товарів над попитом на них; різке скорочення обсягів виробництва, яке обумовлене незацікавленістю капіталістів в зростанні виробництва продукції в умовах значного падіння норми прибутку; масове банкрутство підприємств; зростання безробіття і падіння заробітної плати; потрясіння кредитної системи.

Характерні риси депресії. На відміну від кризи, депресія має наступні основні риси: поступова реалізація надлишку товарів; призупинення різкого падіння цін; падіння банівського відсотку.

Характерні риси пожвавлення та підйому. Як пожвавлення, так і підйом характеризується зростанням виробництва. Різниця між цими фазами полягає в тому, що під час пожвавлення, тільки відновлюється той обсяг промислового виробництва, якого воно досягло перед кризою, під час підйому промислова продукція перевищує передкризовий максимум і досягає нового максимума в межах даного циклу. Найбільш важливою з цих двох фаз є фаза промислового підйому. Її головними рисами є: швидке зростання виробництва; значне підвищення товарних цін; скорочення обсягів безробіття; зростання заробітної плати; кредитна експансія.

Розглядаючи види економічних циклів варто звернути увагу на те, що серед економістів немає одностайності у питанні про їх довготривалість. Американські економісти У. К. Мітчел (1874-1948 рр.) та Д. Кітчин (1861-1932 рр.) вважали, що їх довготривалість становить майже 3-4 роки і пояснюється коливаннями у обсязі товарно-матеріальних запасів. Інші, наприклад, французький економіст Клемент Жугляр (1819-1908 рр.), вважали, що період економічного циклу дорівнює 8-10 рокам.

На думку С. Кузнєца (1901-1985 рр.), існують так звані «будівельні цикли», які повторюються кожні 15-20 років. Їх причину він пов'язував з будівельним бумом та необхідністю поновлення будівель промислового та побутового призначення.

Широко відома теорія «довгих хвиль» М. Д. Кондратьєва (1892-1938 рр.) довжиною у 48-55 років. У економічній літературі вона отримала назву «циклів Кондратьєва». «Довгі хвилі» Кондратьєва показують коливання економічної активності, що пов'язане з масштабними змінами у технологічному способі виробництва, з потрясінням усієї суспільно-економічної системи.

М. Д. Кондратьєв, узагальнивши статистичний матеріал з кінця XVIII ст. до початку 1920 рр. за динамікою цін, ставкою відсотка, номінальною заробітною платою та іншими показниками у Англії, Франції та США, дійшов до висновку, що поряд з малими циклами (8-10 років), існують великі цикли (48-55 років). Вони складаються з двох фаз – підвищувальної та понижувальної. При цьому малі цикли начебто накладаються на великі. Характер звичайного (середньострокового циклу за Кондратьєвим), залежить від того, на яку фазу великого він «накладається», якщо на понижувальну, то фази пожвавлення та підйому слабнуть, а кризи та депресії посилюються. Зворотна динаміка на підвищувальній хвилі. За 140 років, як вважав Кондратьєв, можна виділити 2, 5 цикли.

Повторність великих циклів Кондратьєв пов'язував з особливостями основного капіталу, що є вкладеним у довгострокові виробничі фонди: будівлі, споруди, комунікації. Зміна і розширення цих фондів відбуваються не планово, а поштовхами, що викликає великі цикли кон'юнктури. Найважливішими висновками з дослідження Кондратьєвим капіталістичної економіки за 140 років були:

- у самому початку підвищувальної фази відбуваються великі зміни всього життя капіталістичного суспільства. Цим змінам запобігають суттєві науково-технічні винаходи;

- підвищувальні фази циклів більш багаті на суспільні катаклізми (революції, війни), ніж понижувальні;

- понижувальні фази дуже негативно впливають на сільське господарство.

Таким чином, М. Д. Кондратьєв висунув ідею, що обґрунтовувала існування довгострокового механізму періодичних коливань усього капіталістичного господарства: корінне революційне поновлення його технологічної бази, що здійснюється з певною періодичністю.

Хоча концепція Кондратьєва не є універсальною теорією, що пояснює всі економічні факти, вона стала важливим науковим знаряддям вивчення довгострокових закономірностей суспільно-економічного розвитку.

Як вже зазначалось, оновлення основного капіталу є матеріальною основою виходу з кризи. Після спаду виробництва настає депресія, тобто " тупцювання" на місці, потім починається пожвавлення, яке переростає у піднесення і завершується новою кризою. Це означає, що економіка розвивається не по прямій висхідній, а послідовно, проходячи всі фази циклу, і кожен цикл просуває економіку на вищий ступінь розвитку. Інакше кажучи, кризи визначають циклічний характер суспільно-економічного прогресу.

Нині економічна наука підтвердила, що технологія як найбільш сталий елемент науково-технічного прогресу характеризує ступені у розвитку НТП. Це привело до розкриття і обгрунтування таких понять, як технологічні уклади і технологічні способи виробництва. У результаті цього образна назва – " довгі" чи ''великі" хвилі – отримала міцну науково – технологічну основу. Насамперед, довгі хвилі є не чим іншим, як процесом становлення і розвитку технологічних укладів. З цього незаперечно випливає: якщо оновлення основного капіталу відбувається через кризу, то перехід до нового технологічного укладу як значно складніший процес тим більше потребує глибших і масштабніших зрушень, що й знаходить прояв у глибині та тривалості великих циклів.

Кризи – складне суспільно-економічне явище, в якому поєднуються матеріально-технологічна і соціально-економічна сторони. Вихід з кризи пов'язаний не лише з оновленням основного капіталу і переходом до нового технологічного укладу, але й з розвитком та вдосконаленням виробничих відносин.

Так, криза 1929-1933 рр. зумовила не тільки становлення четвертого укладу, але й поєднання ринкового самоврядування з державним регулюванням, поліпшенням і відтворенням робочої сили. Проте, забезпечивши розвиток та вдосконалення виробничих відносин, вона не змінила панівні виробничі відносини. Разом з тим, є кризи, пов'язані зі становленням нового технологічного способу виробництва. Це така масштабна історична подія, яка характеризує революцію у продуктивних силах і виробничих відносинах, у суспільному способі виробництва. Поряд з малими та великими циклами існують стадіальні кризи й цикли. Це має безпосереднє значення для пізнання сучасної кризи. Установлення сучасного інформаційного постіндустріального технологічного способу виробництва, зумовлене грандіозною науково-технологічною революцією другої половини XX ст., стало основою глибоких змін не лише у виробництві, а й у суспільно-виробничих відносинах: переходу до панування нематеріального виробництва, інтелектуалізації виробництва і праці, істотних змін класової структури суспільства. Отже, характерна риса стадіальної кризи і стадіального циклу полягає в тому, що вони пов'язані зі становленням нової технологічної основи виробництва, з переходом до нової системи виробничих відносин, з фундаментальними змінами в економіці і суспільстві, у формах власності, становищі людини на виробництві та в суспільстві.

Стадіальний характер сучасної кризи визначається тим, що це – перша криза нової інформаційної постіндустріальної епохи, до якої перейшли розвинуті країни. Їй притаманні нові якісні риси як у матеріально-технічному, так і соціально-економічному відношенні. Якщо машини, головним чином, примножували фізичні сили людини, то інформація і знання – це реалізація і примноження її розумового потенціалу, інтелектуалізація виробництва і праці, що дістає вираження у нових поняттях " інтелектуальна власність", " інтелектуальний капітал". Це означає, що сутністю сучасної кризи є становлення і розвиток інформаційного технологічного способу виробництва, перетворення інформації і знань у якісно новий його фактор, посилення процесів інтелектуалізації виробництва і праці.

Сучасна криза відбувається в умовах глобалізації світового господарства, що надало їй загального характеру, охоплення нею всіх країн і континентів. Вона стала першою кризою XXI ст., яка набула глобальних масштабів. Це дало підставу відомим ученим і фахівцям зазначити, що вона має системний характер і є найглибшою за своїми наслідками. Нинішня криза відбувається при спадній тенденції п'ятого великого циклу. Якісно нова техніка забезпечила багаторічне піднесення економіки більшості країн, але в міру насичення економіки і суспільства цими видами техніки і технологій п'ятий цикл перейшов у спадну фазу, що й зумовило сучасну фінансово-економічну кризу.

Таким чином, якщо попередні складні кризи (1929-1933 рр. 1971-1975 рр.) поєднували малі та великі кризи, малі та великі цикли, виражали становлення нового технологічного укладу (відповідно, четвертого і п'ятого), то сучасна економічна криза пов'язана не лише зі становленням шостого технологічного укладу (для якого є характерними нано- і біотехнології, інформаційно-телекомунікаційні технології), а й з подальшим розвитком та вдосконаленням інформаційного технологічного способу виробництва. Це означає, що в сучасній кризі поєднуються не лише малий і великий цикли, але й стадіальний цикл, пов'язаний з переходом економіки від індустріальної до інформаційної, постіндустріальної стадії цивілізації. Отже, в сучасній кризі органічно поєднується і переплітається комплекс серйозних проблем – оновлення основного капіталу, становлення шостого технологічного укладу, подальший розвиток нового інформаційного технологічного способу виробництва. Це ускладнює як саму кризу, так і її пізнання.

Важлива риса сучасної кризи полягає і в тому, що вона засвідчила високий рівень усуспільнення економіки, обмеженість приватної власності, яка стала причиною невідповідності інтересів корпорацій і банків, інших господарюючих суб'єктів національним інтересам, зумовила провідну і визначальну роль останніх. Усупереч теоріям про приватну власність як рушійну силу ринкової економіки, криза з усією гостротою продемонструвала об'єктивну необхідність узгодження приватних інтересів із загальнонаціональними. Вона показала велике значення модифікації відносин приватної власності, що дістає прояв у поширенні власності на знання, інтелектуальної власності, у зміні становища людини на виробництві і в суспільстві, про що свідчить нова категорія " людський капітал", перетворення його в основну форму національного багатства.

Отже, є три типи криз: циклічна криза і малий цикл, зміст якого визначається оновленням основного капіталу; велика криза і відповідний їй великий цикл, довга хвиля, які тісно пов'язані із становленням нового технологічного укладу; стадіальна криза і стадіальний цикл, що супроводжують становлення нового технологічною способу виробництва, нового суспільства. Усі ці типи криз і циклів глибоко пов'язані між собою, тому що їх сутність визначається однорідними факторами. У всіх цих випадках вирішується одна проблема – зростання науково-технічного рівня виробництва, хоча масштаби його різні.

Однорідність природи цих криз зумовлює їх переплетіння. Коли процеси оновлення основного капіталу збігаються зі становленням нового технологічного укладу, криза і цикл набувають характеру довгих хвиль, великих циклів. У цьому разі оновлення основного капіталу стає складовим елементом більш широкого процессу – становлення нового технологічного укладу. За стадіальної кризи формування нового технологічного способу виробництва включає в себе і новий технологічний уклад, і оновлення основного капіталу. Але ці процеси відбуваються з урахуванням тривалості циклів. Малі кризи і цикли, які повторюються через короткий проміжок часу, є найбільш частими. За майже два століття їх було понад 30, а великих циклів і формування нових технологічних укладів – 5. Нині зароджується шостий уклад. Це означає, що з декількох десятків малих циклів лише п'ять збіглися з великими циклами, що зробило ці кризи і більш глибокими, і більш значущими.

Ще більш рідкісними є стадіальні кризи. Але для розуміння взаємозв'язку різних типів криз важливо враховувати те, що кожний тип кризи може мати світовий, регіональний масштаб або масштаб однієї чи групи країн, що значно примножує їх кількість. Розглянемо індустріальну стадію, яка тривала понад 200 років. Промислова революція в Англії, яка відкрила індустріальну стадію, відбулася в кінці XVIII – на початку XIX ст. Країни Європи і Північної Америки здійснили індустріалізацію у XIX ст. Царська Росія широко використала індустріалізацію для будівництва залізниць, розвитку машинобудування, передусім сільськогосподарського, навіть для літакобудування, але залишилася країною аграрною. І лише в результаті рішучої індустріалізації колишній Радянський Союз у першій половині XX ст. став країною індустріальною. Після Другої світової війни, з крахом системи колоніалізму, проблеми індустріального розвитку постали перед багатьма країнами. Ці процеси тривають і в наш час, хоча розвинуті країни вже відкрили нову стадію цивілізації – постіндустріальну. Отже, перехід на нову стадію цивілізації, у даному випадку – на індустріальну, – це не одноразовий акт, а довга історія, коли все нові групи країн стають на шлях індустріального розвитку, коли окремі з них домагаються створення промислового сектора економіки як домінуючого і перетворюються з переважно аграрних у індустріальні країни. Все це доводить, що стадіальний характер мають кризи як світові, так і в окремих країнах, які забезпечують становлення індустріального способу виробництва.

Стадіальний характер сучасної кризи пов'язаний з переходом людства від індустріальної до постіндустріальної стадії цивілізації, становленням інформаційного технологічного способу виробництва, якісно нової форми власності – власності на знання, тобто інтелектуальної власності, а також з істотною зміною становища людини на виробництві й у суспільстві, що дістає прояв у переході від людини економічної до людини творчої, тощо. Сучасна криза має системний характер, що кидає виклик як цілому світоустрою, так і окремим національним економічним моделям.

Загрози, які несе з собою ця криза, зумовили необхідність проведення в листопаді 2008 р. саміту ″ Групи 20″ – наймогутніших країн світу, на якому була прийнята Декларація про фінансові ринки і світову економіку, де було розкрито причини кризи і визначено спільні заходи щодо подолання її наслідків.