Антициклічна політика держави

Розгляд проблем циклічного розвитку економіки буде не повним, якщо не вказати на ту роль, яку відіграє держава в цьому процесі. Тому необхідно звернути увагу на питання державного регулювання економічних циклів.

Усі сучасні розвинуті країни здійснюють політику антициклічного регулювання економіки. Антициклічна політика держави – це комплекс заходів макроекономічної політики, скерованих на стабілізацію економіки на рівні повної зайнятості, чи потенційного випуску.

Рецептів державного втручання в економіку в умовах макроекономічної нестабільності достатньо, але в цілому можна сказати, що всі концепції регулювання циклів схиляються до одного з двох напрямків регулювання: неокейнсіанському чи неоконсервативному.

Прихильники обох напрямків по-різному вирішують проблеми згладжування циклічних коливань. Наприклад, прихильники неокейнсианського напрямку більше уваги приділяють бюджетній політиці (головним чином це пов'язано зі збільшенням чи скороченням державних видатків) і податковій політиці (маніпуляції зі ставками оподаткування в залежності від стану економіки). Прихильники неоконсервативного напрямку більше уваги приділяють проблемі кредиту та грошей, саме тому в останній час неоконсервативна політика спирається на монетаристські теорії. Існують різні точки зору на проблему державного втручання як у політику регулювання економіки в цілому, так і в галузь згладжування циклічних коливань.

Не зважаючи на суттєві розбіжності у поглядах, є загальне розуміння представниками обох напрямків того факту, що держава може і більше того повинна здійснювати це з метою досягнення і підтримки економічної стабільності.

Загальними принципами впливу на рівень ділової активності є: в умовах спаду уряд повинен проводити стимулюючу політику, намагатись не допустити сильного «перегріву» економіки (інфляційного розриву).

Важливо підкреслити, що під час кризи та депресії державна політика спрямована на стимулювання сукупного попиту. Дії держави повинні бути спрямовані на стимулювання ділової активності. У сфері податкової політики це означає зниження ставок, проведення політики прискореної амортизації, надання податкових пільг на нові інвестиції. Кейнсіанці при цьому покладають надію на зростання державних видатків як стимулятора накопичення. Бюджетні заходи доповнюються податковими, і разом вони призводять до стимулювання сукупного попиту, а в результаті – виробництва в цілому.

Варто зауважити, що у фазі підйому, запобігаючи подальшому «перегріву» економіки, уряд проводить політику стримування, яка включає протилежні заходи в галузі податково-бюджетної та кредитно-грошової політики. Для податково-бюджетної політики цього періоду притаманним є підвищення податкових ставок, скорочення державних видатків, обмеження в проведенні амортизаційної політики. Прихильники кейнсіанського напрямку орієнтуються саме на податково-бюджетну політику. Фіскальні заходи призводять до зниження купівельної спроможності, отже і попиту.

У сфері кредитно-грошового регулювання проводиться політика «дорогих грошей» – підвищення ставок відсотка за позиками, скорочення кредитних ресурсів банків.

Таким чином, стабілізаційна політика – це комплекс «протидій» відносно рівня ділової активності; що стримують її під час підйому і стимулюють під час спаду.

Антикризова (кон’юнктурна) політика держави спрямована на регулювання коливань економічної активності в суспільстві в періоди передкризового стану і на запобігання розвитку економічних криз.

Двома основними періодами, які повинні бути під особливим контролем держави, є періоди депресії і буму.

У макроекономіці відсутня інтегральна теорія економічного циклу, але більшість вчених вважає, що рівень сукупних витрат безпосередньо визначає рівень зайнятості та обсяг виробництва. Сукупні витрати, у свою чергу, визначаються граничною схильністю до споживання, заощадження та інвестування. Як наслідок, економічний розвиток завжди пов'язаний з порушенням рівноваги, з відхиленням від середніх показників.

Уряд може активно впливати на величину сукупних витрат і, відповідно, на амплітуду циклічних коливань, згладжуючи глибину криз і стримуючи темпи зростання під час буму за допомогою таких основних важелів:

1) зміна державних витрат – збільшуючи державні витрати під час економічної кризи уряд стримує швидке скорочення сукупних витрат і, таким чином, зменшує глибину падіння економіки, і, навпаки, під час буму, уряд свідомо може йти на скорочення державних витрат з метою стримання темпів зростання сукупного попиту;

2) зміна податкових ставок (зменшення їх під час кризи впливає на дохід кінцевого використання домашніх господарств та величину нерозподіленого прибутку підприємницького сектора, які скорочуються, за цих умов, повільніше і, навпаки, збільшення ставок оподаткування під час буму стримує темпи економічного зростання і, відповідно, обмежує або і унеможливлює «перегрів» економіки;

3) зміна пропозиції грошей (під час кризи уряд за допомогою важелів грошово-кредитної політики збільшує пропозиції грошей, а під час буму його дії протилежні).

Класифікація основних заходів антикризової політики уряду відповідно до їхніх циклічних властивостей подана у таблиці 6.1.

Таблиця 6.1