Виникнення та розвиток ткання.

Ткацтво належить до найдавнішого ремесла. Ткацтво – це виготовлення різноманітних килимових тканин, виробів, що сполучають в собі всілякі технічні виконання, як і багатство художніх форм.

Цивілізація на протязі віків розвивалась і збагачувалась завдяки обміну і контактам між народами. Зміст кожного мистецького твору відповідав історичній необхідності, форма ж –сучасності. Традиція, як невід’ємний чинник культури народу, надає мистецькому твору святковості і шани. У кожній роботі закладено індивідуальне, неповторне мистецьке кредо.

Мистецтво ткацтва, як свідчать археологічні матеріали, має багатовікову історію розвитку. Воно, як і мистецтво прядіння народилось і поширилось на найранніших етапах ери утвердження виробничого господарства, у епоху неоліту, а особливо поліметалічну епоху. Про це свідчать багаточисельні знахідки пряслиць з кераміки, каміння, кісток. По формі вони нагадували

диски з отвором. Нерідко пряслицями служили висвердлені і обточені уламки кераміки.

Точні дані про конструкцію ткацьких верстатів того часу відсутні. Але є припущення, що вони були приблизно такими ж, як ткацькі верстати, відомі з епохи зародження цивілізації. Так, відомо, наприклад, зображення горизонтального єгипетського станка, додинастичних часів.

Першим матеріалом для тканння давні люди використовували рослинні волокна. Стародавнім матеріалом для виготовлення матерії були волокна луба, дерева і льону (Єгипет, Південно-Середземноморські землі).

Вовняна нитка почала використовуватись значно пізніше, тільки в поліметалічну епоху, а ще пізніше – шовк та бавовна. Були зроблені знахідки кістяних при виробництві.

Найстародавніші знахідки тканин, у дуже поганому стані, відносяться до часу енеоліту. Так, наприклад, погано зберігся фрагмент тканини з Ієрихона, який датується границею ІV і ІІІ тисячоліття до нашої ери. Його аналіз показує, що мистецтво прядіння і ткацтво досягло в ті часи великого розвитку. Це зумовлено потребами людей в тканинах і одязі.

Археологами знайдені ручні веретена, на яких пряли льон, вовну, коноплі. Для посилення обертання веретена, на нього насаджували кам’яні або глиняні кружальця - пряслиці, оздоблені орнаментом.

У період Трипілля були відомі різні текстильні техніки: в'язання, плетіння, ткання.

Прядіння і ткацтво зазнало піднесення в період поширення та розвитку скіфської культури (VІІ – ІІІ ст. до н.е.). З матеріалів курганів Чортомлин, Куль-Оба, та ін. Відомо, що скіфи займались ткацьким ремеслом. У багатьох жінок веретена були грецького типу з кістяним набором, у бідних - дерев’янні з глиняним або свинцевим прялом – важком.

Цікаву знахідку зробили археологи у с.Жванець біля Кам’янець-подільського. Це ділянка, де стояв ткацький верстат, огороджена камінням – так звана кам’яна огорожа для верстата.

З VІІ – VІ ст. до н.е. тканини виготовлялися простим полотняним, репсовим і саржевим переплетінням. Їх фарбували у синій, червоний, жовтий, бузковий та інші кольори. Використовували барвники рослинного походження.

На всій території України археологами знайдені цікаві речі ткацької сировини праслов’янських племен.

Прядіння льону та вовни як і ткацтво в Древній Русі не було відокремленою галуззю ремесла. Слов’янське поселення вело переважно натуральне господарство і кожна сім’я власними силами задовольняла свої потреби в одязі, знаряддях праці.

З Х ст. є згадки про високоякісне сукно, з якого шили опанчі і свити. З лляного й конопляного прядива виготовляли полотно і шили переважно натільний одяг. В старих могилах з тих часів можна бачити останки вовняних і полотняних матерій, полотна лляного і конопляного, грубішого і тоншого ткання.

Серед знахідок ткацького знаряддя Х-ХІІІ ст. виділяються матеріали із с.Райки Житомирської області: клубки вовняної пряжі, лляні нитки, сім’я конопель, залишки грубих конопляних мішків, фрагменти тканин для одягу, веретено, мотовило для змотування ниток, кістяна квадратна табличка з отворами в кутках (для дощаних кросен для ткання тасьми, поясів).

Райковецька знахідка існування горизонтального верстата на землях Житомирщини в ХІ – ХІІІ ст.

Збереглося багато археологічних пам’яток прядільно-ткацького виробництва часів Київської Русі. Часто зустрічаються прялиці з написами жіночих імен, ініціалів, позначок у вигляді кружечок, хрестиків, рисочок. У ткацьких виробах відбивались певний світогляд, уявлення про життя, красу, вірування людей. Такі креслення знайдені і в Леннківському та Чорнівському городищах (біля Чернівців). Покровителькою прядіння і ткацтва була богиня Мокош. Їй вклонялись, вірили в її допомогу в копіткій праці.

Розвиток українського народного ткацтва проходив на щільній основі мистецької культури трьох сусідніх народів – українського, російського та білоруського.

Через століття пронесли народні майстри секрети простих технік плетіння і ткання, які вічні в своїй неповторності.

Килими – художні тканини ручного і машинного виготовлення, призначені для утеплювання, прикрашення житлових, громадських споруд, виконання обрядових, естетичних функцій.

Килими України – унікальні твори, художнє надбання народу, в яких виявлені висока культура технічного виконання, орнаментальне, композиційне, колоритне багатство. Їх коріння сягають глибокої давнини. Найдавніші письмові відомості про килими Х ст. зберегли подорожні записки іноземних мандрівників, літописи, давньоруські билини, історичні пісні, колядки.

Так, у Лаврентьєвському літописі відзначено,, що вбито Олега (977 р.) “винесома и положима на ковре”, на килим клали і князя Володимира (1015р.), Василька (1097 р.), Андрія Боголюбського (1175 р.). Символічно звучить записане у літопису звернення Володимира Мономаха на з’їзді князів у 1100 р.: “Да єси пришел и седити с братьєю своєю на єдином ковре”.

Килимам надавали виняткового значення в проведенні святкових ритуалів. Про це свідчать і фольклорні матеріали, зокрема: “застеляйте столи та все килимами…”.

У церковних описах йдеться про різнокольорові смугасті, “проткані квітами”, “на червоному тлі різнокольорові смуги”, “смуги”, “смуги, впоперек хрести великі різних кольорів” килими.

Килими з квітковим орнаментом набули особливого поширення на Сумщині, Полтавщині, Київщині, Херсонщині, Волині і Поділлі.

Завдяки гребінковій техніці на вертикальних і горизонтальних верстатах ткали кожен мотив, елемент окремо, відходили від симетричності, доцільно передавали форму цвітіння на переливних топах чорного, золотистого, блакитного, сірого тла.

З датованих ХVІІІ ст – цікаві килими 1734 р. гетьмана Данила Апостола, 1760 р. – з Лівобережної, 1787 р. – з Правобережної України; 1787 р. – з Могильного на Волині. Переважають килими з рослинним орнаментом на Лівобережній і Центральній Україні.

Часто зустрічається назва – “квіткові килими”, багатство квіткового орнаменту полягає у різних варіантах зображення квітів, їх розміщення, доповнення іншими елементами: листочками, пуп’янками, кружальцями, “пташками”. З заокругленими різнокольоровими пелюсточками, багатопелюсткові, невпізнанно стилізовані квіти. Форми килимових квітів настільки узагальнені, що в них не проглядається подібності до троянд, тюльпанів, гвоздик, маків. Довільне, заокруглене, м’яке обрамування надає

зображенню квітів живості, динамічності. Цікаві варіанти подачі квітів у галузках, букетах, деревцях.

Оригінальними квітковими композиціями відрізняються полтавські килими.

Типовим явищем у килимах України ХVІІІ ст. є зображення квіткових деревець, що виростають з основи круга, ромба, або посаджені у вазони.

Так, у датованому 1801 р., черкаському килимі на центральному полі в горизонтальному плані виткані три деревця з великими квітами, що виростають із вазонів прямокутної форми.

У рослинних килимах Лівобережжя характерним стало зменшення центрального поля килима за величиною, і навпаки, збільшення за шириною. Рослинні мотиви центрального поля розташовані у чіткішому, симетричному рядовому або шахматному плані. Тло килима ткали одним із кольорів: сірим, темно-коричневим, золотасто-жовтим, світло-блакитним, чорним.

На Поділлі, ХІХ – початок ХХ ст., переважали рослинні килими. Численні збереження зразків килимів усіх районів Поділля дають змогу усвідомити осягнення народних майстрів килимового мистецтва, прослідкувати еволюцію орнаментальних схем, з’ясувати питання взаємозв'язків і взаємовпливів з килимовим мистецтвом сусідніх районів, зокрема Буковини і Молдови.

В першій половині ХІ ст у буковинському селі вироблялась така кількість пряжі, яка майже повністю задовольняла потреби особистого господарства.

З другої половини ХІХ ст. ручний спосіб виготовлення пряжі у буковинських селах почав занепадати. Подібне спостерігалось в цей час і в інших регіонах України, Білорусії, Молдови, що зумовлено насамперед розвитком фабричної текстильної промисловості.

Килими Буковини характеризуються чіткістю орнаментально-композиційної побудови. Вони відмінні від килимів інших районів. Тут було поширене виготовлення невеликих за розміром настінних килимів, оббиванців, так званих скорців. У них переважало суцільне чорне поле, на якому виткані багатоколірні зелені, рожеві, білі вазони, гільця, дерева життя. Їм підпорядковані менші геометричні мотиви, качечки та ін. Композиційна будова буковинських килимових виробів з рослинним орнаментом близька до подільських, але за колоритом вона контрастніша, навіть пересичена.

Незважаючи на розвиток фабричної промисловості, наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. домашнє ткацтво на Україні являло собою усталений комплекс технічних прийомів та знарядь праці, які склалися протягом століть.

На початку ХХ ст. стали застосувати і нетрадиційні види сировини: бавовняну та паперову пряжу, а в західних регіонах – металеву сріблясту нитку - сухозлітку.

Народні майстри розробили численні варіанти виготовлення килимів високохудожніх творів, в яких відбилась висока культура технічного, орнаментально-композиційного, колористичного вирішення. Килими України ХІХ – поч. ХХ ст. – яскрава сторінка народної культури.

На Україні льон, коноплі, вовну здавна використовували як ткацьку сировину. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. домашнє ткацтво українців, незважаючи на розвиток фабричної промисловості, являло собою усталений комплекс технічних прийомів та знарядь праці, які склалися протягом століть. На початку ХХ ст. стали застосовувати й іншу пряжу.

Використування тих чи інших прядильних культур залежало від природно – кліматичних умов. Так, на півночі (Волинське Полісся), а також в Карпатах сіяли переважно льон. Але в цілому на Україні були більш сприятливі умови для конопель. В деяких районах (Поділля, Подніпров’я) вирощували обидві культури.

Терміном сівби волокнуватих рослин згідно з народним календарем вважався досить тривалий період – від Благовіщення (25 березня до ст.ст.) до середини червня. Сіяти бажано було на повний місяць, після, після теплого рясного дощу.

Льон та чоловічі стебла конопель (плоскінь) збирали у серпні, жіночі стебла (матірку) залишали дозрівати на сім’я. Достиглі рослини в’язали у горстки та сушили на сонці. Сім’я із головок льону та матірку били праником, льон частіше – цепом. Після биття рослини вимочували у воді, м’яли й тіпали, аби позбавити волокно від тертя. Останнє робили на бетельні, тернищі, трапачці, використовували рубель, тіпали об стовп або будь-що.

Наступним етапом було розчісування кожної прядки волокна (микання мичок). Для цього призначалися дерев'яний гребінь, який встромлявся в спеціальний отвір в ослоні чи припічку, або кругла залізна щітка з набитими цвяхами (дергальна), котру прив’язували до лави. Остаточне очищення волокна робили за допомогою чесальної (пасічної) щітки зі свинячої щетини, кінського волосіння або тонких цвяхів. Одночасно проводили сортування волокна за якістю. Для ткання високоякісного полотна призначалося найтонше і найдовше волокно-кукла, для основи, ткання буденних тканин – миканка, тобто залишки, тобто залишки, які вибирали з чесальної щітки. Останок на дергальній щітці-вал- ішов на виготовлення мішків, тканин сута господарського призначення.

Готове до прядіння повісмо волокно знову накладали на гребінь або навивали на кужіль (кудело). При прядінні повсюдно вживали веретено, а також механічну прядку.

Від снування основи, для чого слугували різні конструкції снівниць, залежала правильність розділення ниток на верхній та нижній ряди, тобто утворення зіву. Тому й забобонні уявлення, що стосуються цього виду робіт, досить розвинуті. Зокрема, закінчити роботу необхідно було до заходу сонця, щоб не залишити основу на співниці на ніч. У західних регіонах не залишати основу невитканого після Благовіщення або Паски, оскільки це могло викликати посуху. Звідси й один із способів викликання дощу – обливання основи водою.

На кінець ХІХ – початок ХХ ст для ткання застосовували горизонтальний ткацький верстат. Аби нитки були міцними і не кошлатитися, навиту на цього основу підмазували шліхтою.

Просте полотно виготовляли технікою полотняного переплетення – перемінним натискуванням на дві підніжки, тобто у дві ремізки. Залежно від призначення тканин кількість ремізок на верстаті збільшувалась: від чотирьох до восьми для техніки саржового переплетення (чинувате, крущате, косичасте полотно), але могла досягти 20 і більше для жакардових тканин. Існувало велике розмаїття орнаментальних мотивів – на вічка, на кружки, на шашки, на пасочки, у сосонку, кіскою та ін. При виготовленні декоративних тканин, а також деяких елементів одягу, наволочок, рушників, скатертин тощо використовували техніку перебірного

переплетення (забирання, вибором). У таких тканин візерунок завжди рельєфно виступав над фоном. У західних регіонах було поширене так зване закладне ткацтво (килимове, у вічко, на косу нитку), а на Бойківщині та Лемківщині – ворсове (ключками, кучерями).

Веретено вперше зафіксоване ще за неоліту, і протягом тисячоліть технологія його виготовлення та застосування майже не змінилася. За формою – це конусоподібна паличка з незначним потовщенням посередині. Товсті нитки пряли довгим, відносно важким веретеном, тонкі – коротким і легким. Веретено з напряденою ниткою називали починком. У більш давні часи, щоб надати веретену обертальної сили, застосовували прялицю – невелике грузило округлої форми, що вдягалось на нижній кінець веретена.

На відміну від прядки з веретеном було пов’язано чимало повір’їв. Ним проводили по хворому місцю, випікали бородавки, вода, яку лили на веретено, вважалась помічною. Його форма виразно асоціювалась з змієм (веретільниця й гадюка однакові). Не випадковим видається і мозаїчний сюжет у Софійському соборі в Києві – діва Марія із веретеном у руках.

Механічна прядка полегшувала прядіння, оскільки приводилась в рух ногою.

На Україні застосовували два типи ткацьких верстатів: вертикальний (крона, розбої) – для вироблення шорок, вуздечок, поясів, килимів і горизонтальний (крона, верстат). Перший був досить архаїчним. Це звичайно рама, на яку вертикально натягувались нитки основи. Узор закладався вручну або за допомогою тонкої палички (глиці). Тоді між ними перетинався фон. Для ущільнення ниток користувалися спеціальними гребенями. На початку ХХ ст. цей тип верстатів практично вийшов з ужитку. На відміну від вертикального горизонтальний ткацький верстат мав

пристрій для підняття й опускання ниток основи – ремізки (нитки,

начиння, ничениці, печілниці), прив’язані до підніжок (поножів). Саме наявність ремізок давала змогу робити і виготовляти безліч різновидів ткацьких виробів.

Розрізняють три основних типи ткацьких верстатів: найпростіший (без станини); стан на сохах (стативах) і, нарешті, рамний стан, або верстат. Рівномірне розміщення ниток основи по всій ширині верстата, рівномірне прибирання ниток натікання забезпечувалися особливим механізмом – лядом із бердом. Верстат також мав два навої: передній (для навивання основи). Під час заправки верстата використовували ритки (регівницю) – спеціальну раму, подібну до берда; нитки підкання закладали між нитками основи за допомогою човника – пустотілої бузинової трубочки з цівкою.

Обробка вовни – одне з традиційних занять сільського населення, особливо Західного регіону. Вовна йшла передусім на вироблення повсті. Крім того, її використовували у шанкарстві, для плетіння й ткання поясів, вироблення сукна тощо і нарешті – для ткання інтер’єрного призначення – килимів, ліжників, налавників, коців тощо.

Фарбування тканин. Найдавнішим та найбільш усталеним кольором в українців був білий. Та все ж селянство аж до початку ХХ ст. зберігало способи приготування природних барвників, хоча практично вони майже не застосовувалися. Їх витіснили апілінові барвники промислового виробництва, які були зручнішими в користуванні, але не відзначалися особливою стійкістю та насиченістю. Тільки природні барвники в різних сполученнях могли дати безліч відтінків. Так, на виставці в Полтаві 1834 р. була представлена пряжа 130 кольорів.