Країни Балтії

У радянські часи їх називали " прибалтійські республіки", і багато хто плутав, яка столиця у кожної з них, адже їх сприймали як єдине утворення. Прибалтику називали " радянським зарубіжжям", і таке відчуття було у кожного радянського громадянина, хто туди приїздив. Союзні кінематографісти знімали там фільми про справжній " закордон", а прибалтійські актори грали у фільмах про Велику Британію або Америку.

У наш час вважається безтактністю розглядати країни Балтії – Латвію, Литву та Естонію – як ідентичні країни. їхні мови, етнічна належність та релігії суттєво відрізняються, так само, як обсяг і характер економік. Хоча зазвичай як у минулому, так і нині вони мають багато спільного. Три народи завжди ментально відчували себе частиною західної цивілізації. Значну роль, як і в інших народів, відігравала релігія. Прихильників протестантизму, а саме лютеранської церкви, в прибалтійських країнах, особливо в Естонії та Латвії, було і залишається більше, ніж на всій території колишнього Радянського Союзу. В Литві основною релігією є католицизм. Тому й відрізняється ментальність цих народів від ментальності сусідніх слов'ян.

Особливо слід відзначити, що протягом століть такі нечисленні народи зуміли зберегти самобутність у той час, коли їх країни мали незалежність трохи більше, ніж півстоліття. За останні п'ять століть держави Балтії входили до складу імперій своїх більш великих сусідів: Швеції, Данії, Німеччини, Польщі та Росії. Проте ці країни вижили, не кажучи вже про становлення їх як сучасних життєздатних держав.

Завдяки Росії їх об'єднує більше, ніж роз'єднує. Саме проти російського домінування вони виступили в авангарді боротьби за розвалення СРСР. Прибалти завжди позиціонували себе як чужинців серед радянських людей, що зумовлено багатьма причинами: від того, яким шляхом вони входили до складу " Союзу непорушного республік вільних" (фактична анексія за секретними протоколами пакту Ріббентропа – Молотова), до справжніх складностей в опануванні російською мовою і неспішності характеру, який не сприяв горінню ентузіазму виконувати настанови КПРС

Прибалти першими поставили під сумнів непорушність радянської імперії, наголошуючи на тому, що були " окуповані Радами" всупереч їхньому бажанню. Саме там вперше з'явилися національні фронти, мета котрих полягала у виборюванні незалежності й поверненні до Заходу. Прибалти найбільш послідовно рушили шляхом до незалежності. Бони були переконані у нежиттєздатності соціалізму, налаштовані на демократію і ринкову економіку, які обрали ще у 1918 р. Обраний поступ було насильно обірвано у 1940 р. і зупинено на 50 років. Тепер висувалася мета повернути колись обрані орієнтири і втілити їх у життя.

Країни Балтії, кожна окремо територіально, є дуже невеликими – за площею кожна з них дорівнює в середньому площі двох областей України; населення кожної – менше, ніж населення одного Києва. Проте на відміну від значно більших і багатших радянських республік вони не зазнали таких руйнівних наслідків у результаті переходу до незалежності. їхній досвід показує, що невеликі країни легше реформувати. Через досить нетривалий час там відбулося суттєве поліпшення політичного і соціально-економічного клімату.

Країни Балтії за основу суспільно-політичного ладу обрали західноєвропейську модель із розвиненим парламентаризмом і особливим наголосом на тому, що носієм державності є нація. Велике значення для успішного початку і перебігу реформування мала національна самосвідомість і непохитна впевненість у необхідності незалежної держави. На відміну від Росії та України, у країнах Балтії через певні економічні, соціальні, психологічні і правові причини не сформувалися потужні фінансово-політичні групи або олігархії. їхня політична еліта лобіювала і розробляла загальнонаціональні проекти, у тому числі пов'язані з підвищенням рівня життя та європейським вибором. У цьому використали ті можливості, що існували у республік.

Стартові умови наприкінці 1980-х – початку 1990-х років були досить сприятливими. Насамперед, колись аграрні країни, які не мали природних ресурсів, окрім малородючих земель і лісів, за часів радянської влади зазнали індустріалізації. Традиційно в основі їхніх економік лежали торгівля, рибальство і сільське господарство. Після закінчення Другої світової війни тут побудували підприємства нафтопереробки, машинобудівної, електронної, легкої та харчової промисловостей, які на момент початку дезінтеграції СРСР переоснастили новітнім обладнанням. Оскільки ці країни мали незначний промисловий досвід, були відсутні сировина, енергія та робоча сила відповідної кваліфікації, все це йшло з інших республік Радянського Союзу, насамперед із Росії. Відповідно туди вивозилася готова продукція, тобто проблем зі збутом не існувало.

Естонія, Литва і Латвія, так само як і Росія, Україна, Молдова, Казахстан і Киргизстан, використали модель " шокової терапії". Для неї характерне намагання швидко адміністративними методами зруйнувати командно-адміністративну систему і запровадити ринкову економіку. При застосуванні цієї терапії здійснюється прискорена корпоратизація державної власності. Ринкові реформи перетворюються на самоціль. Суспільство платить за це значним погіршенням умов життя, зубожінням широких верств населення. Намагання радикально та якнайшвидше реформувати економіку і суспільство призвело до руйнування командно-адміністративної системи управління і планування, глибокої економічної кризи (спад виробництва, гіперінфляція, зубожіння населення та ін.). Але застосування такої моделі мало різні наслідки для нових незалежних держав, які її використали. В одних її називали " шоком без терапії", в інших це справді стало терапією.