Утворення Західноукраїнської Народної Республіки і її возз’єднання з УНР у 1919 р.

18 жовтня 1918 p. українська парламентарна репрезентація скликала у Львові збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, пре­дставників політичних партій, духівництва та студентства Галичини та Буковини. Збори обрали Українську Національну Раду як полі­тичного представника українського народу в Австро-Угорщині, її головою (президентом) став Є.Петрушевич. Українська Національна Рада постановила взяти долю народу в свої руки. В її рішенні було записано: І) всі українські землі під орудою Австрії становлять єдину етнографічну цільність; 2) тепер вони представляють окрему Українську державу; 3) всі національні меншини мають вислати до Української Національної Ради своїх делегатів; 4) Українська Національна Рада прийме найближчим часом конституцію нової держави; 5) Українська Національна Рада приймає рішення, що на майбутній мирній конференції українсь­кий народ презентуватимуть його власні представницькі органи, оскільки австрійська влада не має права говорити від імені незале­жної України. Це рішення було проголошено 19 жовтня 1918 p., і цей день є початком існування ЗУНР.

22 січня 1919 р. в Києві на Софіївському майдані було проголошено возз'єднання УНР та ЗУНР в єдину соборну державу (" акст злуки"). Наступного дня було оголошено відповідні постанови Трудового Конгресу. 3 цього часу ЗУНР дістає назву – Західна Область УНР (ЗОУНР). Але через воєнний час практичне об'єднання обох державних організмів відкладалося на майбутнє. Це питання остаточно мали вирішити Всеукраїнські Установчі Збори. Наприкінці січня 1919 р. Директорія отримала нові повноваження від Трудового Конгресу та нового, шостого члена, яким став президент ЗУНР Євген Петрушевич.
Спроба возз'єднання двох українських держав залишилася декларацією. Польські війська методично витісняли армію ЗУНР з території Галичини. Існування УНР також ставало дедалі більш проблематичним з огляду на вторгнення радянських військ.Фактично керівництво як УНР так і ЗУНР надалі продовжували діяти на власний розсуд. Лише на міжнародній арені були випадки плідної співпраці (спільні делегації, спільні звернення до міжнародної громадськості. Між лідерами обох держав існували протиріччя та взаємні підозри.

48. Конституція України про державну мову і символіку. В ст. 20 Конституції України передбачено, що державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Державні символи затверджуються Верховною Радою України. Державні символи є складовою частиною більш широкого поняття “державні атрибути”, до числа яких входять також сто­лиця держави, офіційна назва держави, державна мова, держав­на печатка, національні пісні, почесні значки. Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

49. Укр. революційна демократія наприкінці ХІХ ст. – поч. ХХст. Створення Революційної укр. партії (РУП). Наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. актиавізувався національний рух, посилилась активність політичних сил, розгорнувся процес утворення політичних осередків. 1897 р. – виникла Всеукраїнська загальна організація у Києві з представникіа громад (В.Антонович, П.Житецький, М.Лисенко, О.Лотоцький, Є. Чикаленко та ін.) До складу цієї організації увійшло майже 20 українських громад та чимало студентських груп. Поява та функціонування Всеукраїнської загаль­ної організації була своєрідним заключним акордом громадівського руху, спробою організаційного згуртування патріотично настроєних національних сил. Проте її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні пот­ребам часу, ні настроям значної частини діячів націо­нального руху, особливо молоді. Саме тому вже 1900 р. група представників студентських українофільських гур­тків у Харкові створила першу на східноукраїнських зем­лях укр. політ. організацію — РУП, до проводу якої увійшли Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов.РУП органічно об'єднала «вільні громади», що функціо­нували у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Лубнах, Ні­жині. На початку XX ст. РУП стала уособленням процесу політизації національного руху. Ця організація діяла до­сить активно. Вже за перші три роки її існування було створено мережу рупівських груп, що діяли у Києві, Хар­кові, Полтаві, Лубнах та інших містах України. Головними формами активності організації були пропаганда та агітація. Основним об'єктом пропаганди стало се­лянство, яке, за переконанням рупівців, було основою української нації. Лівобережжя перетворилося на базо­вий регіон дії РУП, хоча її діяльність поширювалася і на Поділля та Волинь. Отже, на рубежі XIX і XX ст. помітно активізується діяльність українського національного руху, швидко йде процес витіснення культурницьких форм роботи політич­ними, поглиблюється розкол між українською інтеліген­цією старшого та молодшого поколінь, набирає сили тен­денція до організаційного згуртування та політичного са­мовизначення.

50-51. Соціально-політичне та культурне життя в Україні в повоєнні роки (1946-55) мало надзвичайно суперечливий характер. Ключові позиції лишалися в Комуністичної партії, яка на січень 1946 р. налічувала 320 тис. членів. Морально-політична ситуація в Україні в повоєнні роки визначалася подальшим посиленням культу особи Й. Сталіна. Розпочинався новий виток репресій: проти військових і військовополонених, проти діячів науки й культури, державних працівників. У 1948 р. розгорнулась кампанія боротьби з " низькопоклонством перед Заходом", а згодом — з " космополітизмом". Наприкінці 40- на поч.50-х рр.. розпочалися репресії проти єврейських літераторів, митців, учених, діяльність якихбула пов'язана з Україною. Часто сфабриковані справи, судові процеси закінчувались для звинувачених не лише тривалими ув'язненнями, а й розстрілами.Вороже ставлення до діячів науки, освіти, літератури, музичного мистецтва було характерною ознакою того часу. Переважну більшість митців було офіційно реабілітовано лише в 1990 р. під час горбачовської " перебудови".І все ж у важких умовах, що склалися, культурне життя республіки тривало. Воно було невід'ємною складовою післявоєнного відродження. Так, протягом першої половини 50-х років було зведено 1300 нових шкіл на 400 тис. учнівських місць. У 1953 р. у республіці було здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. Наприкінці 50-х років в Україні діяло 11 тис. середніх шкіл — у 2, 5 раза більше, ніж у 1940 р. Найважливішою подією у громадському житті стала поява цілого нового покоління молодих інтелігентів-" шестидесятників": Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Василя Стуса, Ігора та Ірини Калинців, Віталія Коротича, Василя Симоненка, Григора Тютюнника, Василя Шевчука, Івана Дзюби, Вячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка. Ці особи становили нову, непартійну еліту, яка у 1960–1980-х р. стала основним середовищем витворення опозиційних ідей. Рух " шестидесятників " склав опозицію системі, але опозицію в рамках системи відповідно до тих правил гри, які накидувалися " зверху". Натомість кінець 1950-х – початок 1960-х років стали свідком появи справді дисидентського руху. У 1958 р. на Західній Україні виникла підпільна партія – Українська робітничо-селянська спілка. Більшість членів цієї організації становили юристи, що позначилося на характері їхніх політичних вимог. Вони вимагали виходу України зі складу Союзу, але пропонували зробити це цілком законним шляхом, як реалізацію конституційного права націй на самовизначення аж до відокремлення від СРСР. Організація була розкрита у січні 1961 р., а її діячів Л.Лук'яненка, І.Кандибу, С.Віруна, В.Луцького, О.Лібовича, Й.Боровницького, І.Кіпиша суворо покарали, в т.ч. Л.Лук'яненка – до розстрілу за зраду Батьківщини (пізніше змінено на 15-річне ув'язнення, яке він відбув повністю). Окрім групи " українських юристів", у тому ж 1961 році, було розкрито ще дві підпільні організації: " Український національний комітет" та т.зв. " ходорівську групу". У серпні-вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів. Удар був спрямований проти нового покоління, української інтелігенції – у Києві, Львові та інших містах арештували Івана Світличного, братів Богдана та Михайла Горинів, Михайла Косіва та ін. Арештованим не було представлено звинувачень, натомість поширювалися чутки про викриття антирадянської націоналістичної організації. Справа була явно надумана і носила характер відвертої розправи. У захист арештованих виступили представники української інтелігенції – депутат Верховної Ради СРСР М. Стельмах, депутат Верховної Ради УРСР А. Малишко та Г. Майборода, авіаконструктор О. Антонов, кінорежисер С.Параджанов та ін. Восени 1965 р. Іван Дзюба і Василь Стус під час прем'єри у київському кінотеатрі фільму " Тіні забутих предків" закликали глядачів виступити з протестом проти арештів. Під впливом цих подій у вересні-грудні 1965 р. Дзюба написав працю " Інтернаціоналізм чи русифікація? ". Це була перша праця українського опозиційного руху в післявоєнні роки, яка містила розгорнуту програму культурних і політичних вимог. Вона ходила у " самвидаві" і тішилася великою популярністю серед української інтелігенції. Її максимальна вимога виглядала скромно – повернення партійного керівництва до принципів ленінської національної політики (книга Дзюби буквально була начинена цитатами з Леніна, Маркса й Енгельса). Однак, покликаючись на першоджерела радянської ідеології, він постачав опозицію аргументами, що мали слугувати підставою для легальної критики русифікаторського курсу. Написана з великим талантом й ерудицією, книга Дзюби на довгі роки стала головною політичною програмою українського руху й сильно спричинилася до формування його ідеологічного обличчя.

52. Ліберально-опозиційний напрямок у визвольному русі в Україні. Діяльність «Громад». Ліберальний рух кінця 50-х – поч. 60-х рр. було самим широким і мало безліч різних відтінків. Але так чи інакше ліберали виступали за встановлення мирним шляхом конституційних форм правління, за політичні й цивільні волі й освіту народу. Будучи прихильниками легальних форм, ліберали діяли через печатку й земство. Соціальні й економічні зміни кінця ХIХ сторіччя сприяли підйому ліберально - опозиційних рухів, що ставили під сумнів існуючий політичний лад. Ліберально - опозиційний рух, різнорідне по своєму складі, мало два плини - помірне й радикальне.Помірні ліберали здебільшого були земськими діячами. Незважаючи на те, що система виборів у земствах давала явну перевагу представникам привілейованого класу, у їхньому середовищі розвивалася опозиція. Голод 1891 р. дав вирішальний імпульс розвитку опозиції. Вона розвивалася як реакція проти всесилля царської бюрократії, її бездіяльності, проти відсталості самодержавства.
У свою чергу, інтелігенція перетерпіла корінні зміни. Значно збільшилося в ній число представників ліберальних професій; професорів, викладачів, що служать земств. Інтелігенція стала «третьою силою», вона початку гуртуватися в соціальну групу, потенційно готову додержуватися демократичних гасел.
професійні об'єднання, що виникали, культурні асоціації грали для цієї більш радикально настроєної частини населення ту ж роль, що й земства, що об'єднали представників помірних кіл. Наприклад, Комітет з розвитку культури, Вільне економічне суспільство, Московське правове суспільство й інші далечіні лібералам можливість спілкування. Так, поступово сформувалася справжня мережа політичних організацій, що мають абсолютно легальну основу.
Будучи супротивниками насильства, ліберали прагнули до організації «конституційного руху».
Відіграючи значну роль у суспільному русі в сер. ХIX століття, ліберально-опозиційний рух ніколи не було вирішальною силою в політичній боротьбі. Перебуваючи в опозиції до самодержавства й прагнучи до влади, він діяв прийнятний легальними засобами, постійно коливаючись між урядом і революційним рухом. Опозиційність російсько-українського лібералізму зростає в періоди революційного підйому в країні, різко падала з одержанням від уряду незначних поступок. При настанні реакції, дружній нейтралітет лібералів до революціонерів перемінявся спробами виправдати урядові репресії. Соціальна база російсько-українського лібералізму була неоднорідною. Вона включала буржуазію, поміщиків, інтелігенцію.
Своєрідність російсько-українського ліберально-опозиційного руху і його місце в суспільному русі визначалися соціально економічними й політичними умовами розвитку Росії: запізнілі, у порівнянні, із країнами Зх. Європи ліквідація кріпосного права; пізнім, але бурхливим розвитком капіталізму; збереженням самодержавно-станового ладу й пережитків кріпосництва; значним впливом на суспільство, більше прогресивних революційних ідеологій і наявністю розвиненого революційного руху. Ленін підкреслював, що вони «…хотіли «звільнити» Росію «зверху», не руйнуючи ні монархії пануючи, ні землеволодінь і влади поміщиків, спонукуючи їх тільки до «поступок» духу часу. Ліберали були й залишаються ідеологами буржуазії, що не може миритися із кріпосництвом, але яка боїться революції, боїться руху мас, здатного скинути монархію й знищити влада поміщиків. Ліберали обмежуються тому «боротьбою за реформи», «боротьбою за права» тобто дележем влади між кріпосниками й буржуазією». Наприкінці 1850-х рр. почали організовуватися напівлегальні гуртки — громади. Перша громада виникла в Києві 1859 р. на базі таємного гуртка «хлопоманів» (від польського «хлоп» — селянин). Очолив її історик, Володимир Антонович. Громадівський рух, названий владою «українофільством», набув значного поширення. Громади виникли в Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі, Катеринославі та ін. містах. Їхня діяльність мала, в основному, культурно-просвітницький характер (відкриття недільних шкіл, пропаганда художньої і наукової літератури, вивчення української мови, історії, етнографії тощо). Серед найактивніших учасників громадівського руху були композитор М. Лисенко, письменник і драматург М. Старицький, письменники О.Кониський, В. Самійленко, Панас Мирний, історик М. Драгоманов. Культурно-просвітницький рух громад викликав тривогу в урядових колах. Проти громадівців прокотилася хвиля репресій, і в другій половині 1860-х рр. громадівський рух пішов на спад. Громади хоч і утримувалися від політичної діяльності, все ж таки не влаштовували самодержавство. Із прийняттям у 1876 р. Емського акту діяльність громад була заборонена. Частина громадівців виїхала за кордон. Серед них був і Михайло Драгоманов, який упродовж 1878—1882 рр. видавав у Женеві перший український журнал за кордоном «Громада».

53. Аграрна реформа Столипіна та її соціально-економічні наслідки для України. Він хотів придушити революцію. Своєю діяльністю П.Столипін затіняв царя. Суть аграрної реформи полягала в тому, щоб забезпечити приватизацію селянських надільних земель. Складові частини реформи: утворення хуторів і відрубів; реформа селянського банку (проценти по кредиту зменшені від 5, 5% до 4, 5%); переселення на казенні землі Сибіру, Далекого Сходу малоземельних і безземельних селян (1 млн 200 тис. – виїхало). Завдань у реформи було декілька: соціально-політична - створити в селі міцну опору для самодержавства з міцних власників, відколовши їх від основної маси селянства і протиставивши їх їй; міцні господарства повинні були стати перешкодою на шляху наростання революції в селі; соціально-економічна - зруйнувати общину, насадити приватне господарство у вигляді і хуторів, а надлишок робочої сили направити в місто, де її поглине зростаюча промисловість; економічна - забезпечити підйом сільського господарства і подальшу індустріалізацію країни з тим, щоб ліквідувати відставання від передових держав. Реформа 1861 року - перший етап переходу до індивідуалізації землеволодіння і землекористування. Реформа, з економ. точки зору, була прогресивним явищем, бо стимулювала економ. розвиток. При Столипіну 3 червня 1907 р. була розігнана перша Державна Дума, визнано укр. іногородцями, закрито всі укр. газети. Ця реформа призупинила початок Першої світової війни.

54. Референдум про підтвердження Акта про незал. Укр. і вибори Президента республіки 1 грудня 1991 р. На підтвердження Акта проголошення незалежності Верховна Рада України вирішила провести 1 грудня 1991 р. республіканський референдум. Він був потрібен, щоб нейт­ралізувати політичні спекуляції противників української незалежності, особливо у східних і південних областях рес­публіки, які заявляли, що народ буцімто не підтримує Акт про незалежність. Союзне керівництво на чолі з президен­том СРСР М. Горбачовим, не втрачаючи надій на укладен­ня нового союзного договору, вело активну роботу в цьому напрямі. Крім того, світове співтовариство не поспішало з визнанням самостійності України, вичікуючи, як розгорта­тимуться події. На всеукраїнському референдумі кожен гро­мадянин мав чітко відповісти «Так, підтверджую», або «Ні, не підтверджую» на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?»

Із 37885, 6 тис. громадян України, котрі були внесені до списків для таємного голосування, взяли участь у го­лосуванні 31891, 7 тис. (84, 18%). Із них позитивно відпо­віли 28804, 1 тис. виборців (90, 32%). Зокрема, у Криму відповіли на запитання референдуму «Так, підтверджую» 54, 19% громадян, у Севастополі — 57, 07%; у Донец., Луган., Одес., Харків. областях підтвердили Акт про незалежність понад 80% виборців; в Івано-Франк., Львів., Терноп., Волин., Рівнен., Житомир., Київ., Хмельн., Черкас., Вінниц. обл. за незалежність прого­лосувало понад 95%, у решті обл. — понад 90% громадян. За результатами референдуму вже ні в кого не могло бути сумніву, чи український народ хоче мати свою са­мостійну державу. Втретє за 350 років від Визвольної війни середини XVII ст. Україна здобула самостійність. Головним завданням стало збереження незалежності й суверенності Української держави, недопущення поми­лок, зроблених на двох попередніх етапах існування дер­жавності, — у середині XVII ст. і в 1917—1920 рр. В один день з референдумом відбулися і вибори Президента Укр. У голосуванні взяли участь 31 млн 892, 4 тис. чоловік. До виборчого бюлетеня були включені:

- Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук;

- голова Львівської облради В. Чорновіл;

- голова Української республіканської партії Л. Лук'яненко;

- заступник Голови Верховної Ради України В. Гриньов;

- голова Української народної партії Л. Табурянський;

- голова Народної ради в парламенті України І. Юхновський.

Незважаючи на істотні розходження в програмах, усі кандидати підтримували ідеї незалежності України. У результаті голосування Президентом України був обраний Леонід Кравчук, за якого віддали голоси 19 млн 643, 6 тис. громадян (61, 56% тих, хто взяв участь у голосуванні). Отже, Голову Верховної Ради УРСР підтримали більше половини українських виборців.

Його передвиборчою програмою була програма п'яти «Д»: Державність, Демократія, Добробут, Духовність, Довіра. 5 грудня 1991 р. на засіданні Верховної Ради України Л. Кравчук прийняв присягу Президента України, виклав програмні орієнтири своєї політики на новій посаді. «Президент, - підкреслив він, - одержавши владу від народу, повинен служити йому і забезпечувати добробут, права і свободи кожної людини».

55. Походження націон. символіки. Використання прапорів, тризуба, бунчуків на укр. землях. Перша літописна згадка про тризуб як про великокнязівський знак стосується ІХст. Його зображен ня відоме із печатки Святослава Ігоревича.Згодом цей знак карбується на срібних монетах великого князя київського Володимира Святославовича де з одного боку портрет володаря, а з іншого - тризуб. Тризуб символізує туж саму трійцю життєтворчих енергій, що й хрест та шестикутна зірка, тобто Мудрість, Знання і Любов (або Вогонь, Воду й Життя). Тож тризуб можна зустріти на цеглі Десятинної церкви, на плитах Успенської церкви у Володимирі-Волинському, його зображення знайдено на варязь кому мечі, в гербі французької королеви Анни, на надробку св.Еріка у Швеції та ін. Тризуб на час прийняття Руссю-Україною християнства був настільки популярним, що хрест довелось об" єднати з ним в один знак, - для сприйман ня широкими верствами народу. Поєднання хреста й тризуба і сьогодні височить над Києвом на маківці реставрованих Золотих воріт, на маківках Володимирського собору (де тризуб уже ледь помітний).

Українське синьо-жовте сполучення - одне з найдавніших. Походить воно від герба Галицько-волинського князівства: золотого лева в синьому полі, який з'явився в другій половині XIII ст. У 1410 році ополчення Львівської землі брало участь у Грюнвальдській битві під синьою корогвою із зображенням жовтого лева, що спирається на скелю. Є й інший погляд на походження нашого прапора. Золотаві хлібні лани і миріє ніжно-блакитне небо над ними, синя дніпровська або морська хвиля і жовтий пісок - усе це зроду-віку складало краєвид нашої землі.

У березні 1918 р. Центральна Рада затвердила жовто-блакитний прапор символом УНР. З 28 січня 1992 р. Верховна Рада України затвердила синьо-жовтий стяг Державним прапором України. В Конституції України від 28 червня 1996 р. визначено: " Державний прапор України стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів". До найбільших святинь будь-якого народу належить і гімн. Це ті слова і музика, які змушують кожного підійматися при перших же акордах, з трепетом в душі слухати ту мелодію, яка віднаходить найпотаємніші струни, кличе до високого й світлого. Є такий символ і в українців - це гімн " Ще не вмерла Україна".

56. Пилип Орлик. Конституція (1710 р.) Українська політика Петра І. укр. політичний, державний і військовий діяч, Гетьман Війська Запорозького у вигнанні (1710–1742), поет, публіцист. Один із упорядників першої у світі Конституції (відомої під його ім'ям) — першого козацького суспільного договору.

П. Орлик зі своїми колегами перейняли ідеї не лише конституційної науки Заходу, створивши парламентарний уряд з усіма атрибутами розвинутої державності, а й запровадили засоби якісного контролю над економікою держави та боротьби з економічними злочинами і корупцією.

Отже, ця перша в світі конституція була пройнята демократичним духом і визначала прогресивний історичний парламентський напрямок розвитку державних реформ. Хоч і не втілена в життя, вона однак є однією з найвидатніших історичних державно-політичних пам'яток.

Одним із методів антиукраїнської політики Петра і було ослаблення і винищення живої сили Гетьманщини — її населення. З цією метою десятки тисяч українських козаків виганялися на далеку північ на тяжкі примусові роботи: копати канали навколо Ладозького озера, будувати на фінських болотах Петербург, зводити лінію укріплень понад Каспійським морем на Кавказі. Тисячі козаків гинули в болотах від епідемій, на будівництві — від морозів, від спекотного вологого клімату на Каспійському узбережжі — від голоду. Українців змушували воювати в Білорусії, Литві, Ліфляндії, Фінляндії за чужі інтереси.

Наприкінці XVII — у першій чверті XVIII ст. царизм почав вводити значні обмеження в сфері економіки України, щоб зруйнувати її як самостійний економічний організм; все частіше купцям і торговим людям заборонялося торгувати за кордоном, вводилася державна монополія на багато товарів. Широко практикувалося обов´ язкове перекуповування різноманітних товарів у російських купців, з чого вони мали значні прибутки. У квітні 1722 р. цар створює нову керівну установу — Малоросійську колегію, що фактично позбавляла гетьмана влади. Заснування Колегії було мотивоване тим, що на генеральний суд і старшину надходять скарги за здирства й хабарі, а також непорядки в генеральній канцелярії (гетьманській канцелярії). До складу Колегії входили шість російських офіцерів на чолі з бригадиром С.Вельяміновим. Гетьман Скоропадський протестував проти цього заходу, доводив, що це суперечить статтям Богдана Хмельницького і обіцянкам самого Петра І шанувати українські права і вольності. Однак цар її затвердив і дав Вельямінову інструкцію, як контролювати гетьманський уряд. Старий гетьман не виніс цього удару і в липні 1722 р. помер. А Колегія вже з перших кроків своєї діяльності наклала податки на старшину, церкву, монастирі, що посилювало їх невдоволення. Антиукраїнській політиці Петра І фактично постійно протистояла опозиція представників різних суспільних кіл, що дратувало його. Після смерті Скоропадського цар не дав дозволу обирати гетьмана, а призначив наказним гетьманом чернігівського полковника Павла Подуботка. Зокрема, свої власні величезні багатства здобув, не. перебираючи у засобах збагачення, дозволяв собі різні утиски козаків, селян та міщан. Вів активну закордонну торгівлю і завдяки цьому став одним із найзаможніших людей у Гетьманській державі. Він не примирився з функціонуванням Малоросійської колегії, протестуючи проти того, що скарги та прохання приймала вона, а не гетьманська канцелярій, а також проти наказів, які нею надсилалися до гетьмана. Полуботок не лише не примирився з позицією царя, а й безперервно нагадував йому про необхідність обрання гетьмана. У відповідь Петро І написав, що всі попередні гетьмани — зрадники і тому слід зачекати, поки знайдеться вірна і надійна людина. Він також заборонив Полуботкові «докучати в цьому ділі». Щоб вибити із рук Петра І і його Колегії такий аргумент, як хабарництво і тяганину провінційних судів, Полуботок реформував їх, зробивши колегіальними, і суворими наказами вимагав, Щоб там не було хабарництва і волокти. Поряд з ним погрожував суворим и карами старшині за зловживання і утиски населення. Таким чином він доводив, що Малоросійська колегія, яка начебто захищала населення від старшини, виявилася непотрібною. Обурений Петро І викликав Полуботка і частину генеральної старшини до Петербурга.

Павло Полуботок і тут подав цареві петицію, щоб Україні були повернуті її права. З України почали надходити аналогічні прохання від старшини і козаків. Роздратований цар наказав заарештувати Полуботка і старшин, що з ним прибули, і посадити до Петропавлівської фортеці. А його однодумців полковника Данила Апостола та багатьох інших старшин в Україні також було арештованої привезеного до Петербурга, у Петропавлівську фортецю. Полуботок 18 грудня 1724 р. помер у фортеці, а 28 січня 1725 р. помер і Петро І. У зв´ язку з цим старшин-в´ язнів випустили з фортеці, але вони ще довго перебували у Петербурзі фактично під домашнім арештом.

Це був останній погром царизмом української старшини за її спроби мирним шляхом відстояти автономію Української гетьманської держави. Тепер усе замовкло і принишкло. Краєм управляла Малоросійська колегія із послушною старшиною. Вельямінов вводив все нові й нові податки, сам керував їх стягуванням і відправляв до Москви. Натуральні податки передавалися інтендантській службі російської армії.