Політика українізації та її вплив на к-ру

Україніза́ ція 1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу представників української національності.

Українізація дала позитивні результати. Якщо у 1928 р. питома вага газет українською мовою становила 56% загальних тиражів, то у 1930 р. – 89%. Вже у 1924-1925 рр. було виділено 13 національних районів, в тому числі німецькі, болгарські, польські і єврейські. Одним з центрів українізації став Народний комісаріат освіти, який очолювали Григорій Гринько, Олександр Шумський, Микола Скрипник.

При всій гостроті суперечок, які ведуться зараз про оцінку радянського етапу української історії, успіхи у сфері освіти визначаються найбільше. Ліквідація не писемності у 20-ті роки, зростання загальної професійної культури, прогрес науки обумовлювалася, зокрема, досить стрункою державною системою освіти

46. У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масових літературних організацій — " Плуг". Заявивши, що для мас треба створювати таку літературу, яку вони хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Через рік Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу " Гарт", що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. У групу входили Костянтин Гордієнко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йогансен, Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер'ян Поліщук, Володимир Сосюра, Іван Сенченко, Павло Тичина, Микола Хвильовий та ін.
У 1925 р. після розпаду " Гарту" частина його членів (серед них Микола Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літературну організацію " Вапліте" (" Вільна академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим.

47. Школа " українського монументалізму " М.Бойчука в Києві зі своєю оригінальною стистемою навчання сформувалася до середини 1920-х років і являла водночас новий напрямок в українському мистецтві вже радянського періоду. В ній формувався новий тип митця-універсала, досить характерний для доби модерну і затребуваний за часів революційних перетворень, з поширенням демократизації і масовизації мистецтва. Монументальність, як особливість світовідчуття, ставала однією з найголовніших ознак багатосторонньої творчості представників школи. Бойчукізм набував поширення в Україні.

Сприйнявши запевнення радянської влади у тимчасовості випробувань та про небачений розквіт мистецтва майбутнього, бойчукісти комуністичні ідеали поєднували з ідеалами національного відродження. Створювані ними художні образи зберігають зв'язок з украінським фольклорним світом, легендарно-історичною традицією, з усталеним колом образів-архетипів М.Бойчука.

48. Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 році, коли у Києві утворилися Державний драматичний театр і «Молодий театр» (з 1922 року — модерний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната ЮриОдин із перших українських радянських театрів. Назва театру походить від назви першого весняного місяця — березня. Датою народження театру прийнято вважати 31 березня 1922 року. Першу виставу «Березілю» було представлено 7 листопада того ж року. Вона називалася «Жовтень» і була створена за текстом творчого постановчого колективу. Працював як державний театр з 1922 до 1926 у Києві, а з 1926 до 1933 — у Харкові (тодішній столиці радянської України). Період життя та становлення театру у Києві вважають його «політичним» періодом, а харківський період — філософським.

Заснований Лесем Курбасом як Мистецьке об'єднання (МОБ) на базі однієї з груп колективу «Молодого театру», що почав свої виступи в частинах Червоної Армії. У час свого розквіту театр «Березіль» налічував 6 акторських студій (три у Києві та по одній у Білій Церкві, Умані та Одесі), близько 400 акторів і співробітників, режисерську лабораторію (режлаб), музей театру (нині Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва України у Києві) та десять комітетів, у тому числі й так званий «психологічно-технічний» комітет, який застосовував методи прикладної психології для розробки нових методів навчання акторів та режисерів.

Кожна майстерня, крім постійного репертуару, мала своє особливе завдання і займалася пошуковою роботою в різних галузях театрального мистецтва. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі 477», «Чотири Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»). Театр також видавав журнал «Барикади театру». «Березіль» був сміливим і міцним експериментальним колективом, у якому променіли молоді таланти — Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Наталія Ужвій, Йосип Гірняк, Валентина Чистякова, Олександр Сердюк, Данило Антонович, Іван Мар'яненко, Федір Радчук та інші.

49. Музика – композитори: Верьовка, Ревуцький, Козицький, Богуславський; хорова капела “ДУМКА” (на чолі Городовенком). Музична культура України розвивалася під впливом трьох основних чинників: традицій народної пісенності, музичної школи М.Лисенка і нової європейської стилістики, закладеної творами Р.Вагнера, Р.Штрауса, М.Равеля, О.Скрябіна, Е.Гріга, А.Двор-жака. Значний внесок у розвиток української музичної культури зробили М.Леонтович (трагічно загинув у 1921 р.), К.Стеценко, Я.Степовий, Б.Підгорецький, П.Сениця та ін.

У 1920—1930 pp. українська музика вийшла на рівень високої професійності, для неї характерна багатожанровість, орієнтація на великі музичні форми, перехід від сольного виконання до поліфонічного багатоголосся тощо. Активно розвивався жанр оперного мистецтва, діяли оперні'театри в Києві, Одесі, Харкові та інших містах. Широкого визнання набула виконавська майстерність І.Паторжинського, М.Литвиненко-Вольгемут, 3.Гайдай, О.Петрусен-ко та ін.

Шлях авангарду й експериментаторству в українській музиці торував композитор, диригент, педагог Б. Лятошинський (1894 — 1968 pp.)- У Західній Україні плідно працювали композитори Л.Січинський, А.Вахнянин, Ф.Колесса, С.Людкевич, Н.Нижан-ківський, В.Барвінський, Й.Витвицький. У Львові відкрився Вищий музичний інститут ім.М.Лисенка (1907 p.), оперний театр (1900 p.). Тут працювали талановиті співаки С.Крушельницька, О.Мишуга, М.Менцинський, О.Руснак та ін. Широку культурно-просвітницьку роботу проводили музично-співацькі товариства " Руська бесіда", " Торбан", " Боян".

50. З 1919 р. в Радянській Україні починається тотальне одержавлення кіно. 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року ввести в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О.Довженка) — одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі. Разом з тим, ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами («Укразія» П.Чардиніна; «Сумка дипкур'єра», «Ягідка кохання» Олександра Довженка). У цей час в Україні з'явилися також екранізації класичних творів національної літератури — «Тарас Трясило», «Микола Джеря», «Борислав сміється».

У Одесі проходили зйомки багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм Сергія Ейзенштейна«Броненосець Потьомкін», що увійшов в десятку кращих фільмів світового кінематографу і став візитною карткою Одеси.

Наприкінці 1920-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці режисера Леся Курбаса з письменниками Майком Йогансеном та Юрієм Яновським. Неторовані шляхи долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор Іван Кавалерідзе («Злива», «Перекоп»).

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Цікаво також те, що Довженко, який знаходився у лавах Армії УНР, тепер знімав фільм Арсенал «з іншого боку». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм«Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно».

51.Розстріляне відродження і його наслідки Розстріляне відродження — літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».

Представники: М. Хвильвий, Підмогильний Валер'ян, Куліш Микола, Зеров Микола, Драй-Хмара Михайло.

Не відомі точні дані щодо кількості репресованих українських інтелігентів у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження. За деякими даними це число сягало 30000 осіб.

Натомість, досить просто визначити приблизну кількість репресованих осіб серед письменників: за наявністю їх публікацій на початку і наприкінці 1930-х. Так, за оцінкою Об'єднання українських письменників «Слово» (організації українських письменників у еміграції), яку було надіслано 20 грудня 1954 року Другому Всесоюзному з'їздові письменників, 1930 року друкувалися 259 українських письменників, а вже після 1938 року — з них друкувалися лише 36 (13, 9%). За даними організації, 192 із «зниклих» 223 письменників були репресованими (розстріляними чи зісланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 — зникли безвісти, 8 — вчинили самогубство.

Ці дані добре узгоджуються з мартирологом українських письменників «Олтар скорботи» (чільний укладач — Олекса Мусієнко), який налічує 246 письменників-жертв сталінського терору. Це число в понад два рази перевищує загальну кількість згаданих там українських письменників репресованих іншими

53.Олександр Довженко – драматург, кінорежисер, письменник Олександр зацікавився новаторським театром «Березіль», став часто з'являтися за лаштунками, познайомився з Лесем Курбасом і, кажуть, мало не вирішив стати театральним режисером.

Влітку 1926 року Довженка несподівано для багатьох відправляється до Одеси, де починає вчитися кіновиробництва.

У 1928 році Довженко знімає повнометражний фільм «Звенигора», в якому химерно перепліталися епізоди української історії зі сценами Громадянської війни. «Безперечною перевагою сценарію „Звенигора“ було використання прийомів казки в композиції. Вільна, новаторська форма „Звенигори“ набагато випереджала свій час, — пише біограф Р. Соболєв. — По суті, з такою розкутістю розпоряджатися часом і простором, як це робив Довженко в 1928 році, кінематографісти наважилися лише через тридцять з гаком років». Створення «Звенигори» означало народження українського кіно як мистецтва.

Наступний фільм «Арсенал» (1929) приніс Довженку голосну, воістину світову славу. Довженко сам написав сценарій цієї картини про повстання київських робітників. «В „Арсеналі“ я в умовах тогочасної української обстановки виходив у першу чергу як політичний боєць, — говорив режисер. — Я поставив собі дві мети я в „Арсеналі“ буду громити український націоналізм і шовінізм, з іншого боку, буду поетом і співаком робітничого класу України, що здійснив соціальну революцію».

Bін створює «Землю» (1929) — поетичний гімн перетворенню радянського села. Сюжет «Землі» легко переказати. Куркулі вбивають ватажка «свідомої» молоді Василя, але відповіддю на це вбивство стає вступ до колгоспу навіть самих упертих одноосібників. «Земля» знімалася у великому селі Яреськи, розташованому на річці Псел. Майже всі в знімальній групі Довженка були не тільки його однодумцями, але й знавцями народного життя.

Опинившись у Москві, Довженко йде режисером на «Мосфільм», тоді ще студію «Союзкіно», на Потилисі. На початку 1933 року Довженко подає заявку на фільм про Далекий Схід, передбачаючи, що сценарій напише з Олександром Фадєєвим, з яким був дружний. Заявку затвердили.

Довженко написав дев'ять сценаріїв і дві п'єси, переробив сценарії минулих років, робив начерки до «Золотих воріт» — «головної книзі життя», писав «Повість полум'яних літ». Часом він читав лекції у ВДІКу, бував у сценарній студії, допомагаючи починаючим кінодраматургам, звичайно, продовжував писати оповідання...

55. Культура в роки війни

Освіта

-Спрямування освітньої політики фашистів на окупованій території на онімечення українського населення (обов’язкове вивчення німецької мови).

-Налагодження роботи вузів України в евакуації.

-Створення для дітей сиріт у Східних районах СРСР дитячих будинків та інтернатів.

Наука

-Евакуація на Схід наукових закладів України, у тому числі й Академії наук УРСР.

-Утворення при Президії АНУРСР Науково-технічного комітету сприяння обороні на чолі з Богомольцем.

-Плідна робота українських учених у різних галузях:

розробка технології виплавки броньованих сталей (М. Доброхотов);

зварювання під флюсом (Є. Патон).

Література

-Участь літераторів у захисті Вітчизни (109 із 200 членів Спілки письменників перебували на фронті);

-Контроль сталінського керівництва на діяльністю українських письменників.

-Широка публіцистична діяльність.

Мистецтво

-Евакуація майже 50-ти театрів на схід.

-Розвиток кінодокументалістики.

-Основна тема творчості художників – захист Вітчизни (випуск плакатів, листівок тощо)

Художники: В. Касіян, О. Олександрова, В. Корецький.

56.

Освіта

-Відновлення зруйнованих під час війни шкіл, гостра потреба у підручниках, зошитах, навчальному обладнанні.

-Перехід до обов’язкової семирічної освіти (1953 р.).

-Скорочення шкіл з українською мовою викладання.

Наука

-Провідна наукова установа – Академія Наук УРСР на чолі з О. Палладіним.

-Запуск першого в республіці атомного реактора (1946 р.).

-Запровадження в промисловість досягнень науки і техніки.

-Відновлення роботи науково-дослідницьких установ.

Література

-Складні умови розвитку літератури в умовах «ждановщини».

-Розгортання Л. Кагановичем бурхливої діяльності із боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», жертвами якої стали А. Малишко, П. Панч, М. Рильський, Ю. Яновський,

О. Вишня, В. Сосюра.

-Створення укрю письменниками, високохудожніх творів. О. Гончар «Прапороносці»,

М. Стельмах «На нашій землі».

Мистецтво

-Домінування у мистецтві воєнної тематики.

-Основна продукція кінематографа – революційно-патріотичні фільми.

-Діяльність художників М. Глущенка, М. Дерегуса, О. Шовкуненка.

57. Шістдесятники виступали на захист національної Українська мова мови і Українська культура культури, свободи художньої Творчість творчості.

Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Вінграновський Микола Степанович Микола Вінграновський, Симоненко Василь Андрійович Василь Симоненко, Костенко Ліна Василівна Ліна Костенко, Шевчук Валерій Олександрович В. Шевчук, Гуцало Євген Пилипович Є. Гуцало, художники Горська Алла Олександрівна Алла Горська, Зарецький Віктор Іванович Віктор Зарецький, Літературний критик літературні критики Дзюба Іван Михайлович Іван Дзюба, Сверстюк Євген Олександрович Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Іллєнко Юрій Герасимович Юрій Іллєнко, перекладачі Кочур Григорій Порфирович Григорій Кочур, Лукаш Микола Олексійович Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції Розстріляне відродження «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ ст. ХІХ — початку ХХ ст.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам’яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п’єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові. рух Ш. відіграв значну роль у поширенні самвидавної літератури і головне& nbsp; — в посиленні в Україні руху опору проти російського великодержавного шовінізму й русифікації (кн. І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», есеї Є. Сверстюка, самвидавні поезії багатьох авторів, зокрема В. Симоненка, М. Холодного й ін., викривальні памфлети й протестні листи В. Стуса. В. Марченка тощо).

58. Український кінематограф, в найкращих своїх проявах, відомий світовій спільноті явищами: зародження поетичного кіно, зокрема такими представниками як Олександр Довженко та Іван Кавалерідзе, а також безпосередньо піком феномену «поетичного кіно». І тут варто згадати метрів – Леоніда Осику, Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, і не в останню чергу Івана Миколайчука. Оскільки саме його можна озвучити «національним народним генієм», цитуючи Сергія Параджанова.

А й справді Іван Миколайчук яскраво вписався в український світ кіно 60-70-хх років двадцятого століття, і якнайповніше проявив себе в ньому, ставши при цьому «символом» поетичного кіно. Його акторські роботи є чудовим доказом цього твердження: Іван Палійчук у «Тінях забутих предків» Параджанова, Тарас Шевченко у «Сні» Денисенка, Петро у «Білому птасі з чорною ознакою» Іллєнка, та зрештою Фабіан у «Вавилоні ХХ». Ці та й інші його акторські вираження є втіленням глибокого психологізму, душевного ліризму, внутрішньої свідомості, двома словами – проживання образу, до кінця ним відчутого та осмисленого.

59.

60. «Самвидав» (рос. самиздат) — видавані поза цензурою (зокрема в СРСР) підпільні листівки, брошури, книжки й періодичні видання — один з виявів Руху опору.

Назва саміздат з'явилася в народі як пародія на назви радянських державних видавничих організацій на зразок Госіздат, Політіздат тощо. Імовірно, першим близьке за змістом та формою слово «самсебевидав» (рос. самсебяиздат) ужив поет Микола Глазков, який вже в 1940-і роки ставив це слово на виготовлених ним розфарбованих і переплетених машинописних збірках своїх віршів. 1964 року підпільна націоналістична організація «Український Національний Фронт» видала перше число машинописного журналу «Воля і Батьківщина» (загалом відомі 16 випусків). Відтак, у січні 1970 р. львівський журналіст В'ячеслав Чорновілрозпочав випуск машинописного журналу «Український вісник», який став найвідомішим органом незалежного слова в радянській Україні. Після розгрому редакції, група дисидентів (Степан Хмара, Олесь і Віталій Шевченки) зробили спробу відвести підозри від редактора Чорновола, випустивши незалежно від нього 7 і 8 числа «УВ». Видавці були так само вирахувані КДБ й покарані багаторічними термінами. Водночас інша група підпільників — «Українська загальнонародна організація», або як її ще називають УНФ-2, під керівництвом Миколи Крайника видає кілька чисел ще одного «Українського вісника».

В Україні з початку 1960-х років активно поширювалися у «Самвидаві» поезії Ліни Костенко, Миколи Вінграновського вірші і щоденник Василя Симоненка, інших шестидесятників.

Серед найважливіших текстів українського «Самвидаву» були трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», опублікований, у формі листа до ЦК КПУ у грудні 1965 р., збірник матеріалів В'ячеслава Чорновола «Лихо з розуму» про арешти і суди 1965—1966 рр.(1967), твори Валентина Мороза, Євгена Сверстюка, Михайла Осадчого, Василя Голобородька, Ігоря Калинця, Василя Стуса, Миколи Холодного.

У «Самвидаві» поширювалися також передруки в українських дореволюційних, з західно-українських і еміграційних видань, зокрема з історії й публіцистики (Івана Франка, Махайла Грушевського).

61. Український живопис 60—80 років 20 століття, характеризувався негативними тенденціями партійного диктату соціалістичного реалізму, що насаджував народницький академічний стиль 19 століття, пропагандизм і догматичність. Крім того, згідно з гаслом про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим «широким масам», на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. Водночас і далі творили такі видатні художники як Олексій Шовкуненко, Тетяна Яблонська, Садовського Віталія, Михайло Дерегус, Василь Касіян.

Сьогодні твори Тетяни Яблонської, Івана Марчука, Феодосія Гуменюка, Садовського Віталія, Андрія Чебикіна, Олександра Бородая та інших відомі далеко за межами України.

До кращих з мист. погляду належать пам'ятники: О.Пушкінові (1962) і М.Лисенкові (1965) у Києві О.Ковальова та модерніший Т.Шевченкові у Москві (1964), створений групою скульпторів (М. Грицюк, А.Фуженко, Ю.Синькевич) та архітектів (А.Сницарєв і Ю.Чеканюк). Варто відзначити пам'ятник І.Франкові перед Львівським Університетом роботи В.Борисенка, Д.Крвавича, Е.Миська, В.Одрехівського і Я.Чайки (1964). Ювілейні пам'ятники поставлено Т.Шевченкові в Канаді в Палермо (1951, М.Вронського) і в Торонто (1961; М.Ковтуна), В.Стефаникові перед бібліотекою у Львові (1971, В.Сколоздри, архітект М.Вендзилович) і Л.Українці у Києві (1973, Г.Кальченко).

Окрему численну групу монументальної С. в УССР творили неперсональні пам'ятники і меморіальні ансамблі, присвячені іст. подіям, жертвам війни, ювілейним датам тощо (1971-1975 — понад 70), виконувані групами скульпторів і архітектів, через що втрачалися індивідуальні прикмети окремих мистців.

62. Була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на межі 1950—1960-х років. Період так званих «шістдесятників» створив новітні стилі в українській літературі, змусив творити щось нове, атипове, щось авангардне, але, як і завше, безжальне та максимально критичне щодо влади та тодішнього режиму.

Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а збірка «Мандрівки серця» (1961) не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я поміж визначних майстрів української поезії.

На початку 1960-х брала участь у літературних вечорах київського Клубу творчої молоді. Починаючи з 1961, її піддавали критиці за «аполітичність», був знятий з плану знімання фільм за сценарієм Л.Костенко «Дорогою вітрів».

8 квітня 1963 р. на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології А.Скаба заявив: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до викривлення і затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів М.Вінграновського, І.Драча, Л.Костенко». Це був сигнал до погрому покоління шістдесятників.

1963 — зняли з друку книжку віршів Л. Костенко «Зоряний інтеґрал», книжку «Княжа гора» зняли з верстки.

У ці роки вірші Л. Костенко публікували журнали в Чехословаччині, газети в Польщі, і лише зрідка — в Україні. Її вірші ходили в «самвидаві».

1965 — Л. Костенко підписала лист-протест проти арештів української інтеліґенції. Була присутня на суді над М. Осадчим і М. Зваричевською у Львові. Під час суду над братами Горинями кинула їм квіти. Разом з І.Драчем звернулася до редакції журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін») і до львівських письменників з пропозицією виступити на захист заарештованих. Письменники не зважилися на протест, але подали в суд клопотання з проханням передати на поруки Б. Гориня як наймолодшого з заарештованих. Усе це не вплинуло на перебіг судів, але мало величезне моральне значення.

Травень 1966 — у Спілці письменників України, де таврували «націоналістичних відщепенців», частина молоді влаштувала овацію Л. Костенко, яка відстоювала свої позиції і захищала І. Світличного, О. Заливаху, М.Косіва і Б. Гориня.

1968 — написала листи на захист В.Чорновола у відповідь на наклеп на нього в ґазеті «Літературна Україна». Після цього ім'я Л.Костенко в радянській пресі довгі роки не згадувалося. Вона працювала «вшухляду».

1973 — потрапила до «чорних списків», складених секретарем ЦК КПУ з ідеології В.Маланчуком. Лише 1977 року, після відходу В. Маланчука, вийшла збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а 1979-го, за спеціальною постановою Президії СПУ, — історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років. За нього поетеса 1987 року була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.^[3]

Перу Л. Костенко також належать збірки поезій «Неповторність» (1980) і «Сад нетанучих скульптур» (1987), збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987).

63. Драматурги: М. Старицький «За двома зайцями», «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка»;

М. Кропивницький «Дай серцю волю, заведе в неволю»;

І. Карпенко-Карий «Мартин Боруля», «Наймичка», «Сто тисяч».

Театри: аматорські;

Перша українська професійна трупа – львівська (1864 р.), у Наддніпрянщині – Товариство українських акторів (Єлісаветград, 1882 р.) під проводом М. Кропивницького, згодом –

М. Старицького.

Актори: М. Садовський, М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовська-Барлотті

Музика

Опери: С. Гулак-Артемовський «Запорожець за Дунаєм»; П. Сокальський «Мазепа»,

«Богдан Хмельницький»; М. Лисенко «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба»,

«Пан Коцький».

- М. Лисенко обробив понад 600 зразків українського музичного фольклору.

-Пісня М. Вербицького на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна…» виконувалася як національний гімн, а з 2001 року є Державним гімном України.

64. Під натиском опозиції 16 липня 1990 р. Верховною Радою була прийнята Декларація про державний суверенітет України, а 2 серпня — Закон " Про економічну самостійність Української РСР". Такі самі процеси відбувалися в усіх союзних республіках. Консерватори із союзного керівництва 19 серпня 1991 р. зчинили заколот і запровадили надзвичайний стан у країні. Дії гекачепістів остаточно дискредитували компартію. Скориставшись повною деморалізацією Компартії України, Верховна Рада 24 серпня 1991 р. прийняла " Акт незалежності України", який був підтверджений на всенародному референдумі 1 грудня того ж року. Водночас було прийнято рішення про деполітизацію армії та правоохоронних органів, з ЗО серпня Президія Верховної Ради заборонила діяльність Компартії України. Частина колишніх комуністів у жовтні створила Соціалістичну партію України. 7—8 грудня 1991 р. президенти України Л. Кравчук та Росії Б. Єльцин і голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич під час зустрічі на білоруській землі у Біловезькій пущі оголосили про припинення існування СРСР. Кожна республіка ставала суверенною державою, а замість СРСР було заявлено про створення Співдружності незалежних держав.