Зміни в адміністративному і військовому устрої Гетьманщини.

Внаслідок розгрому опозиції верховним органом влади в Україні стала Малоросійська колегія. Генеральна військова канцелярія була перетворена в дорадчий орган, її розпорядження набували сили тільки після візування в Малоросійській колегії. Російські чиновники провели фінансову реформу й розширили оподаткування різних верств населення. Ліквідовувався податковий імунітет російських вельмож, а також козацької старшини й монастирів. Це була позитивна спроба колегії більш-менш справедливо розподілити податковий тягар " між великими і малими, убогими і багатими". Збирання податків колегія зосередила в своїх руках, чим відсунула козацьку старшину від одного з основних джерел збагачення. Зібрані податки відправлялися в царську казну, тобто Україну відкрито грабували.

Також були внесені зміни в судову практику. Царський уряд почав самостійно вирішувати судові справи, активно запроваджувати в місцеве судочинство російські правові норми й кодекси законів. Традиційний принцип процесуального судочинства, що сягав своїм корінням " Руської правди", замінявся інквізиційним методом із застосуванням тортур. Судова влада Малоросійської колегії поширювалась і на духовенство. Шукачі козацтва дістали можливість відновити втрачені козацькі права.

Місцеве самоврядування фактично було підпорядковане російському уряду. Його преставники були наділені правом перевіряти укази Генеральної військової канцелярії, не допускати спілкування населення із запорожцями, слідкувати за неухильним виконанням царських указів про торгівлю " заповідними товарами" тощо. Був контроль за діяльністю місцевих органів влади. Здійснювалася заміна полковників-українців російськими офіцерами. Царський указ застерігав за собою право призначати на старшинські посади. Почалася політична реакція в Україні. Вона негативно позначилась і на становищі української національної культури, бо зачіпала інтереси українських інтелектуалів. Козацька старшина, шляхта, міський патріціат, а також інтелектуальна еліта висловлювали незадоволення різкою зміною державного статусу України.

Тільки після смерті Петра І у січні 1725 р. почався курс на лібералізацію державних і суспільних порядків у державі. Він стосувався й України. Вже в лютому 1725 р. Верховна таємна рада розглядала проект контрреформ в Україні, насамперед відновлення гетьманства. Зміна політичного курсу Росії щодо України зумовлювалася кількома чинниками, у тому числі загрозою війни з Туреччиною, незадоволенням серед українських верхів, а також прагненням Меншикова та інших російських можновладців позбутися оподаткування своїх українських маєтностей. Російський уряд замінив українським козакам Низовий похід виплатою трьох карбованців з кожного, а Катерина II звільнила з ув'язнення козацьку старшину (Полуботок до того часу помер у в'язниці). Звільненим заборонили повертатися в Україну. Виняток був зроблений тільки для Апостола, від якого перед від'їздом взяли присягу бути " вірним рабом російських монархів, охороняти їхні інтереси, не мати зв'язків з турками, кримцями, поляками, запорожцями та іншими " народами сторонніми". Вперше вільнолюбива старшина трактувалася як раб, холоп російських імператорів. Син Апостола залишився заложником у Меншикова.

Наступники російського царя Петра І не наважувались в такій категоричній формі продовжувати політику свого попередника. Тому Верховна таємна рада переглянула запроваджені Вельяміновим статті й деякі з них скасувала. Після приходу до влади Петра II навесні 1727 р. скасовувалися всі податки, введені Малоросійською колегією, що найбільше відповідало інтересам козацької старшини і російських землевласників. Верховна таємна рада після обговорення відповідного проекту з козацькою старшиною 20 червня 1727 р. прийняла рішення про реставрацію українського гетьманства. В " таємних пунктах" вказувалося, що, незважаючи на декларовані українському народові права на обрання нового гетьмана, це написано " для лиця", щоб заспокоїти його. Насправді імператор призначив гетьманом України миргородського полковника Апостола. Спеціальному посланцеві Наумову наказувалося втілити рішення імператора в життя. Якби козаки були проти нав'язаної їм кандидатури, тоді посланець мав зупинити раду й не дозволити обирати іншу кандидатуру. Офіційне повідомлення про згоду на обрання нового гетьмана надійшло до Глухова в липні 1727 р. Царський кур'єр при цьому прямо заявив, що гетьманом призначено миргородського полковника Данила Апостола. Козацтво з наївним ентузіазмом зіграло відведену йому царським урядом роль при обранні Данила Апостола гетьманом України (1727— 1784). Він був одним із старих полковників, що товаришували з І. Мазепою, і добре пам'ятав часи самостійності України. Протягом серпня—вересня 1727 р. Малоросійська колегія припини* ла своє існування. Однак автономні права України знову обмежувалися. Російський уряд залишив за собою контроль над фінансами, підпорядкував козацькі полки російському командуванню, запровадив нову систему контролю за діяльністю гетьмана та козацької старшини. Було також зроблено спробу перевірити права української старшини на маєтності для того, щоб відібрати у неї " неправильно" захоплені землі. Звичайно, старшина робила все, щоб звести нанівець таку спробу. " Генеральное следствие о местностях" (1729—1730 рр.) не дало через опір старшини практичних результатів. Замість обмеження старшинського землеволодіння вийшло закріплення прав на володіння маєтками.

Відновлення гетьманства пробудило в народі сподівання на повернення Україні давніх автономних прав і поліпшення соціально-економічного становища. Особа Апостола найкраще відповідала потребам лідера нації. 73-річний гетьман добре знав життя й запити людей, мав неабиякий авторитет в Україні, на нього зважав і російський уряд. Ім'я Апостола було овіяно славою і романтикою, втілювало в собі козацьку мужність і відвагу в боротьбі зі зовнішніми ворогами. Ставши гетьманом, Апостол виступив поборником тих політичних прав, які виборов український народ під проводом Богдана Хмельницького, але вони в різний час були скасовані імперським урядом.

Зрозуміло, що домогтися повного відновлення для України автономних прав Апостол не міг. Але він не був звичайним статистом в грі, яку провадив російський уряд, і почав, як тільки можливо вибудовувати власну політику. В підписаних у 1727 р. " Пунктах" гетьманові, як і його попередникам, заборонялися самостійні дипломатичні стосунки з урядами зарубіжних країн, що не стосувалися прикордонних проблем з Польщею та Кримським ханством. У військовій справі гетьман підпорядковувався російському генерал-фельдмаршалу. Кандидатів на старшинські посади мав затверджувати цар. До складу Генерального суду поряд з трьома українцями вводилося стільки ж росіян. Передбачалося перевірення старих і створення нових законів. Знімалися обмеження з торгівлі іноземних купців. Мито за імпортовані товари мало надходити до російської казни. Не дозволялося відбирати в козаків і посполитих придбані ними раніше землі. Планувалося перевірення законності придбання маєтків козацькою старшиною, шляхтою, монастирями й містами. Документ мав суперечливий характер. Поряд з обмеженням автономії України в ньому було окреслено шляхи виходу з політично-соціальної кризи, законодавче закріплювалися земельні права нижчих верств населення.

Гетьманові Апостолу дісталася тяжка спадщина: відсутність вищого державного апарату, розладнана управлінська система на місцях, фінанси й торгівля, а також судочинство, хаос у землеволодінні та суцільні хабарництво і зловживання чиновництва. Апостол сформував уряд переважно зі своїх прихильників: генеральний обозний — Яків Лизогуб, генеральні судді — Андрій Кандиба та Михайло Забіла, генеральні осавули — Іван Мануйлович і Федір Лисенко, генеральний хорунжий — Яким Горленко, генеральний бунчужний — Іван Борозна, генеральні підскарбії — Андрій Маркович та Іван М'якінін. Гетьман призначив галицьким полковником Григорія Граб'янку, а лубенським — свого сина Петра.

За короткий час гетьман навів порядок у фінансах, насамперед у податковій системі, сформував державний бюджет у розмірі 144 тис. крб. річних і в розвитку економіки зробив ставку на підприємливу буржуазну верству суспільства. Тим більше, що й власне багатогалузеве господарство розвивав у такому ж напрямі.

З відома гетьмана у Глухові в 1728 р. відбулася розширена нарада українських купців, на якій обговорювалися питання торговельної політики уряду Гетьманщини й розв'язання нагальних купецьких проблем. Купці склали колективне прохання до уряду Російської держави про дозвіл вивозити за кордон заборонені раніше товари, насамперед лій, віск, прядиво, шкіри, селітру. Крім того, купці просили Колегію іноземних справ зменшити торговельне мито, дозволити їм торгувати за кордоном тільки за українськими, а не російськими паспортами, давати відкуп на ін-дукту (ввізне мито) лише українцям. Кількома універсалами гетьман оберігав українських купців від конкуренції з іноземними, у тому числі й російськими. Було організовано кредитування купців, відстрочено сплату за векселями, підготовлено проект вільної торгівлі в Гетьманщині.

У 1729—1730 рр. власті провели генеральне слідство про маєтності, яке виявило неконтрольоване роздавання сіл у приватне володіння й катастрофічне зменшення кількості особисто вільних селян. Всі маєтності були поділені на шість категорій — рангові, надані за заслуги, ратушні, вільні, спірні та монастирські. Незаконно одержані старшиною, шляхтою, монастирями, містами і російськими чиновниками села й хутори поверталися до свого попереднього статусу. У зв'язку з цим значна частина селян поліпшила своє матеріальне й суспільне становище. Права землевласників, визнані генеральним слідством на маєтності й підданих, зміцнювалися. Було зроблено спробу покінчити із землеволодінням російських вельмож і чиновників. Гетьман видав старшині спеціальний універсал, щоб вона спонукала російських землевласників спродувати свої маєтки в Україні за прийнятною ціною.

Апостол домігся передачі судових справ у відання місцевих судів. Генеральному судові повертали функції вищої судової інстанції, хоч нею фактично продовжував залишатися російський монарх. Тим самим підривалась незалежність українського судочинства і посилювалася влада центру. Гетьманська інструкція 1780 р. чітко визначила компетенцію різних судових установ та їх чисельний склад. Гетьман планував звести докупи різні законодавчі акти та звичаєві норми й створити новий єдиний кодекс законів для всієї Гетьманщини.

При всій реформаторській діяльності гетьману не вдалося вберегти козаків, селян і міщан від примусових робіт і виконання військового обов'язку далеко від домівок. Справжнім лихом для них на початку 30-х рр. стало будівництво укріпленої лінії поміж Дніпром і Сіверським Донцем. За дослідженнями В. Борисенка, у 1781 р. на її зведення вислано ЗО тис, у 1732 р. — 20 тис, у 1733 р. — 10 тис. селян і козаків. Роботи велися в літні місяці, коли в господарстві особливо були потрібні чоловічі руки. За їх відсутності основний тягар по утриманню сім'ї та веденню робіт лягав на жіночі плечі, й господарства занепадали. Становище українського народу погіршувалося ще й внаслідок зовнішньополітичних акцій російського уряду, в яких мусили брати участь збройні сили України. Тільки в 1733 р. скеровано в Польщу 11-тисячний козацький корпус під командою Якова Лизогуба на підтримку сина покійного польського короля Августа II в його боротьбі проти претендента на королівський престол Станіслава Лещинського.

Але загалом за гетьманування Апостола внутрішнє життя України стабілізувалося. Прості люди відчули себе захищенішими від зловживань властей і багатих землевласників, старшина отримала підтвердження на старі маєтності, купці дістали нові можливості, щоб займатися торгівлею, а ремісники — промислами.

Після смерті Апостола в 1734 р. російський уряд під приводом пошуку відповідного кандидата не дозволив обирати нового гетьмана. Для управління Україною було запроваджено " Правління гетьманського уряду". Воно складалося з трьох російських і трьох українських чиновників на чолі з князем Олексієм Шаховським. Він був наділений фактично необмеженою владою, міг на власний розсуд міняти українських представників у правлінні й навіть виступав за повне усунення козацької старшини від влади. Послідовно посилювався вплив російських чиновників у всіх сферах внутрішнього життя України. Правління проводило обережнішу політику, ніж його попередниця — Малоросійська колегія.

Але найбільша небезпека для українства полягала в поширенні сфери впливу " Правління гетьманського уряду" й на Слобожанщину. Тобто перед царизмом відкривалася можливість одночасної зміни місцевих порядків на всій території України, що входила до складу Російської імперії. І новий орган влади зробив перші кроки в цьому напрямі. Створена ним " Канцелярія комісії запровадження слобідських полків" перебрала на себе чимало функцій козацьких полковників. Полкові канцелярії прирівнювалися до російських губернських канцелярій. Судочинство опиралося на російське законодавство. Заборонялося надалі освоювати землю на правах " займанщини", козацтво поділялося на виборних і під-помічників; підпомічників обкладали державними податками, тобто прирівнювали до селян. Антиукраїнські дії " Правління гетьманського уряду" викликали незадоволення місцевих землевласників. За наполяганням слобідської старшини російський уряд у 1748 р. мусив скасувати нововведення. Слобідська Україна відстояла своє право на національний політико-адміністративний устрій. Дві перші спроби російського уряду ліквідувати регіональні особливості внутрішнього устрою України виявилися марними.

Нагадаємо, що під час Північної війни російські війська по-варварськи знищили т. зв. Чартомлицьку або Стару Січ. Запорожці були змушені перейти кордон і зупинитись на турецькій території, заснувавши там у 1711 р. Олешківську Січ. Життя запорожців на Січі було " не з маком". Хоч кримський хан і надав їм широкі права в землеволодінні, промислах, торгівлі та внутрішньому устрої, але вони постійно порушувались і обмежувалися. Ханська адміністрація змушувала козаків воювати на своєму боці, виконувати різні роботи, ремонтувати перекопські укріплення, які вони неодноразово самі брали штурмом і руйнували. Нічого гіршого не можна було вигадати для гордої козацької душі. До того ж татарські мурзи та беї забирали необережних козаків у полон і продавали їх на невільницьких ринках. Запорожцям заборонялося будувати фортеці, мати артилерію, і вони почували себе беззахисними в іноземному оточенні. Але найболючішою була туга за батьківщиною, рідними й близькими, за волею, мовою, національним укладом життя, звичаями й обрядами.

У визначенні своєї долі запорозьке козацтво поділилося на два табори. Один з них на чолі з кошовими отаманами різних часів Іваном Малашевичем та Іваном Гусаком виступав за те, щоб випрохати в цариці прощення й повернутися до обжитих місць. Інший, очолюваний Костем Гордієнком, виступав за продовження війни з Росією до повного визволення України. Між ними точилася то відверта, то прихована боротьба за визначення зовнішньополітичного курсу Війська Запорозького. Кіш Запорозький неодноразово звертався до царського уряду з проханням дозволити йому повернутися на Середнє Подніпров'я. Але на всі ці звернення уряд відповідав відмовою, не бажаючи загострювати взаємини з Туреччиною і Кримським ханством. Запорожці поодинці й гуртом почали самовільно повертатися до своїх домівок на Гетьманщині й Запорожжі. Власті дозволяли переселенцям оселятися поблизу російського кордону, щоб здійснювати над ними прискіпливий контроль.

Відновлення гетьманства подало надію козакам Олешківської Січі повернутися додому. Вони зав'язали листування з гетьманом і, не чекаючи офіційного дозволу, в травні 1728 р. висадились у гирлі Чортомлика. Звідси вони знову звернулися до російського уряду з клопотанням прийняти їх під " високу руку" й подати військову допомогу в можливому військовому конфлікті з Кримським ханством. У відповідь уряд наказав фельдмаршалові Михайлові Гол і ци ну " запорожців багато людством і з рушницями" не приймати, а силою відбивати від кордонів з Росією. Запорожці мусили відійти вниз Дніпром на р. Кам'янку й заснувати Кам'янську Січ дуже близько від російсько-турецького кордону. Тут у 1733 р. закінчилося життя непримиренного ворога російського абсолютизму і незламного борця за незалежність України Гордієнка.

Кіш Запорозький не припиняв домагатися дозволу на повернення в козацький край. Позитивному вирішенню запорозької проблеми сприяли події в Польщі. Після смерті польського короля Августа II в 1733 р. російський уряд всіма засобами, у тому числі й військовою силою, зводив на вільний престол свого ставленика Августа III. За таких умов незадоволені поляки звернулися до Кримського хана з проханням відрядити їм на допомогу в боротьбі проти царських військ олешківських козаків. Щоб не допустити можливої участі запорожців у польських подіях на боці антиросійських сил, уряд Росії дав дозвіл на їхнє повернення. Але для цього козаки мали письмово визнати свій " злочин" перед Росією і присягнути назавжди бути її вірними підданими. У1734 р. майже ЗО тис. козаків Олешківської Січі та членів їхніх сімей повернулися на Середнє Подніпров'я й заснували на р. Підпільній Нову Січ (1734—1775). Але вона мало чим нагадувала Січ часів Івана Сірка чи Костя Гордієнка. Зникли безоглядність задумів і дій, романтика і лицарство, почали запроваджуватися напіввійськова дисципліна й всілякі обмеження. Над головами козаків дамокловим мечем висіла загроза повторення трагедії 1709 р., і вони мусили коритися новим порядкам.

Навколо Січі розташовувалися землі Запорожжя. Вони простягалися від р. Синюхи на Правобережжі до р. Кальміуса на Лівобережжі та р. Самари на півночі й майже до гирла Дніпра на півдні. Вся територія спочатку поділялася на п'ять, пізніше — на вісім паланок: Бугогардівську, Протовчанську, Орельську, Кодацьку, Інгульську, Прогноїнську, Самарську й Кальміуську. Адміністративним центром і найважливішим оборонним пунктом па ланки була укріплена слобода. У ній стояв гарнізон, розташовувалися полковник і старшина. На Січі господарськими й одночасно військовими одиницями були 38 куренів: Батуринський, рюховецький, Васюринський, Величківський, Верхньостеблів-ський, Джереліївський, Дерев'янківський, Донський, Дядьківський, Іванівський, Іркліївський, Калниболоцький, Канівський, Кисляківський, Конелівський, Куренівський, Корсунський, Кри-лівський, Кущівський, Лезушківський, Ведмедівський, Мінський, Мишастівський, Нижньостеблівський, Незамайківський, Пашківський, Переяславський, Пластунівський, Платнірівський, Полтавський, Поповичівський, Рогівський, Сергіївський, Тимо-шівський, Титарівський, Уманський, Шкуринський і Щербинів-ський. Вищим виконавчим органом залишався кіш, колективний оргаи у складі кошового отамана, писаря, судді, осавула й довбиша. Роль загальнокозацької ради занепала. Натомість підвищилася роль старшини. Збираючись на малі ради, вона часто самостійно вирішувала поточні справи Запорожжя.

Зі зміцненням позицій в Україні перед Росією відкривалися широкі перспективи для виходу до Азовського і Чорного морів. Головну роль у цих планах російський уряд відводив економічним і людським ресурсам України, яка також була життєво зацікавлена у вирішенні південної проблеми. Україна на своїх плечах винесла основний тягар російсько-турецької війни 1734—1739 рр. У жовтні 1735 р. майже 20 тис. лівобережних, слобідських і запорозьких козаків та 19 тис. російських солдатів завдали чимало поразок ногайським татарам. Навесні наступного року приблизно така ж кількість козаків та 38 тис. російських солдатів оволоділи Перекопом, Козловом (Євпаторія), Бахчисараєм, Ак-Мечеттю (Сімферополь), а також фортецею Кінбурн на Чорному морі. У військових і допоміжних діях 1737 р. брало участь вже 65 тис. козаків. У наступні роки вони успішно діяли в складі російської армії на території Північної Буковини та Молдавії.

Але сепаратний вихід Австрії з війни змусив Росію в 1739 р. підписати з Туреччиною Белградський мирний договір. За його умовами, Росія закріпила за собою Запорожжя, дістала інші території. Головне ж завдання — вихід до Азовського і Чорного морів — залишалося невирішеним

Війна завдала Україні страшного лиха. Протягом 1737— 1739 рр. турецько-татарські війська неодноразово нападали на правобережні, лівобережні та слобідські полки, руйнували міста й села, винищували і полонили людей, забирали худобу, майно, спалювали те, що не могли вивезти. Центральні й північні землі Гетьманщини і Слобожанщини страждали від постоїв російських військ. На їхнє утримання командування фактично реквізувало сотні тисяч голів великої рогатої і дрібної худоби, величезну кількість зерна та інших продуктів.

Занепад господарства негативно позначився навіть на фізичному стані козаків. Вони йшли в похід виснажені, без необхідної зброї та спорядження. Особливо це впадало у вічі на фоні ситих, хвацьких і озброєних до зубів запорожців. Населення страждало також від брутального поводження й різних зловживань армійських чинів, але ніякого захисту у вищих інстанціях воно не знаходило.