Главная страница Случайная страница
КАТЕГОРИИ:
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
Голод 1932—1933 рр. як геноцид проти українського народу.
|
|
Ми підійшли до кульмінації трагедії, що з особливою жорстокістю була розіграна на території України. Є безліч фактів, які незаперечно свідчать про злочинний характер діяльності Сталіна та його оточення, особливо надзвичайних комісій, надісланих у листопаді 1932 р. до Харкова та ряду місць із завданням взяти хліб будь-якою ціною.
Надзвичайну комісію в Україні очолив Молотов. Щоб виконати заготівельний план, комісія повинна була взяти із селянського сектора 131 млн пудів хліба. За три місяці заготівель з листопада 1932 р. по січень 1933 р. вона змогла вилучити тільки 89, 5 млн пудів. Хлібозаготівлі за умов, коли на селі гостро не вистачало хліба до нового врожаю, були найстрахітливішим злочином радянського уряду. Частина вини за це лежить на безпосередніх виконавцях — партійному і державному керівництві республік, сотнях й тисячах керівників на місцях.
Причини трагедії випливали з дезорганізації сільського господарства внаслідок авантюрної спроби виконати п'ятирічку за три роки, а також у діях надзвичайних комісій, які " заготовляли" хліб у місцевостях, де панував голод, навіть на початку лютого 1933 р.
Комісія Молотова не приймала власних постанов, а діяла від імені партійно-державного керівництва республіки. її діяльність почалася з прийняття постанов ЦК КП(б) від 18 листопада і РНК УРСР від 20 листопада 1932 р., майже ідентичних за змістом і під однаковою назвою " Про заходи на посилення хлібозаготівель". Ці постанови передбачали, що в артілі, в якій під час жнив допускали авансування колгоспників понад встановлену норму (15 % від фактичного обмолоту), мають організувати повернення розданого хліба. Було впроваджено практику натуральних штрафів (м'ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами, якщо не було запасів зерна), якими карали колгоспників та одноосібників — боржників хлібозаготівель. Головним серед репресивних заходів був дозвіл райвиконкомам перерахувати в хлібозаготівлю всі створені у колгоспах натуральні фонди — насіннєвий, продовольчий і фуражний.
Села, які мали особливо велику заборгованість з хлібозаготівель, заносили на " чорну дошку". Статут " чорної дошки" означав фактичну блокаду: селянина позбавляли права на виїзд, і, якщо в селі не було продовольчих запасів, люди гинули голодною смертю. Село Гаврилівна Павлоградського району Дніпропетровської області, одним із перших занесене на " чорну дошку", вимерло повністю.
Під виглядом перешкоджання " незаконній" торгівлі хлібом на ринку комісія Молотова перевела на блокадне становище всю Україну. Лише з 15 грудня 1932 р. було дозволено продавати гас, сірники та інші промислові товари в селах, за винятком 82 районів п'яти областей, які найбільше заборгували з хлібозаготівель. Значною мірою голод був пов'язаний із експортом хліба. Але основна його причина — продрозкладка.
Вилучення насіннєвого фонду задля виконання хлібозаготівельного плану створило нову проблему. Треба було готуватися до сівби, а, приміром, Донецька область мала лише 21 % потрібної кількості насіння, Одеська — 14 %, Дніпропетровська — 10 %. 23 вересня 1932 р. уряд надіслав постанову РНК СРСР і ЦУК ВКП(б), в якій застерігалося про недопустимість будь-якої насіннєвої позички.
Партійні й державні керівники України С. Косіор, П. Постишев та інші, які так завзято допомагали виконувати отримані з Москви плани хлібозаготівель, тепер опинилися віч-на-віч з проблемою — де взяти насіннєвий матеріал. " Вихід" знайшли — збирати насіння тими ж методами. Злочинність цих діячів перейшла всілякі межі: на Дніпропетровщині застосовували абсолютно аморальний захід — нагороду за донос. Кожен, хто вказував, де сусід ховає зерно, отримував від 10 до 15 % виявленого у вигляді премії. 17 лютого 1933 р. цей " досвід" поширили на всі республіки у формі спеціальної урядової постанови. Насіннєва проблема відійшла на другий план після того, як Постишев домігся прийняття 25 лютого постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) про виділення Україні позички — 20 млн пудів зерна. Але централізована продовольча допомога Україні, невдовзі надана, становила всього 5, 1 млн пудів хліба. Ця мізерна кількість практично не вплинула на трагічну ситуацію. Щоб надати справді дієву допомогу, треба було бити тривогу, мобілізувати громадськість всередині країни і за кордоном. Проте гласність у боротьбі з голодом означала визнання факту економічної катастрофи, якою завершився сталінський експеримент із форсуванням темпів індустріалізації.
Уряд і партія обрали інших шлях — злочинного замовчування становища на селі. У січні 1933 р., коли масовий голод ширився по країні і ще був час для дій, Сталін заявив з трибуни об'єднаного Пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б): " Ми, безперечно, добилися того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас рік у рік. В цьому можуть сумніватись хіба тільки закляті вороги Радянської влади". Генсек дав директиву ставитися до голоду як до явища, якого немає. Ніде в тодішніх архівних документах радянських та партійних установ нема навіть слова " голод".
Допомогу з-за кордону не пропускали; затримували на митницях, використовували не за призначенням. Від значної її частини керівництво країни взагалі відмовилося.
Про те, що на селі відбувається щось страхітливе, знали всі. Втікачі заповнювали міста і вмирали сотнями просто на вулицях. Інформація про голод проникала і за кордон. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях або ж на вулиці. Лавина голодних смертей наростала з місяця в місяць, аж до початку літа. Точна кількість втрат, яких зазнав український народ, поки що невідома. Різні дослідники називають різні дані. Міжнародна наукова конференція, яка відбувалася ще в 1990 р., дійшла висновку — 9 млн смертей.
Голод 1932—1933 рр. був наслідком спроби здійснити соціалістичні перетворення воєнно-комуністичними методами. Примусова колективізація і продрозкладка, вислання за межі України найкращих і найкультурніших трудівників, штучний голодомор призвели до глибокої деградації сільськогосподарського виробництва, за яку дорого заплатив українському народові.
Питання про так звані шляхи і методи будівництва соціалізму найбільш повно висвітлено в сучасних дослідженнях відомих вчених С. Кульчицького, С. Максудова та Ю. Шаповала, які ми використовуємо тут. Перші повідомлення про голод, які органи радянської влади намагалися всіляко приховати, з'явилися на Заході в останній декаді березня 1933 р. Пріоритет у цьому належав московському кореспондентові англійської газети " Манчестер гардіан" Малькольмові Маггеріджу, який опублікував у трьох її номерах матеріал про свої враження від поїздки Північним Кавказом і Україною. Наприкінці березня в цій же газеті було надруковано статтю колишнього секретаря прем'єр-міністра Ллойд Джорджа — історика Гарета Джонса, який побував у селах Харківщини й дійшов висновку про те, що голод там такий самий, як і в 1921 р. Однак кількісних оцінок втрат в цих повідомленнях ще не було. Звичайно, слід враховувати той факт, що статті з'явилися тоді, коли масовий голод лише розпочався.
Першою кількісною оцінкою жертв голоду була гіпотеза англійського журналіста, кореспондента американської газети " Нью-Йорк Тайме" у Радянському Союзі Уолтера Дюранті. У бесіді з керівниками посольства Великобританії в Москві (жовтень 1933 р.) він повідомив, що населення України зменшилося на 4—5 млн осіб, а загальна кількість померлих від голоду навряд чи менша, ніж 10 млн осіб. Це конфіденційне повідомлення в пресі не з'явилося.
Очевидно, перша оцінка, яка стала відомою громадськості, належала московському кореспондентові газет " Манчестер гардіан" і " Крісчен сайєнс монітор" Вільямові Чемберлену. Побувавши восени 1933 р. в Україні й на Північному Кавказі, він виїхав з СРСР і через деякий час видав у Бостоні книгу, в якій твердив, що голод охопив територію з населенням 60 млн осіб, а число жертв навряд чи менше, ніж 3—4 млн.
У різний час на Заході публікувалися повідомлення про те, що в приватних бесідах радянські державні діячі називали цифру втрат. Зокрема, М. Скрипникові приписувалося твердження про 8 млн померлих селян в Україні й на Північному Кавказі, а Г. Петровському — б млн тільки в Україні. Найбільш відомою була цифра, взята з мемуарів В. Черчілля про Другу світову війну: нібито в Радянському Союзі під час колективізації загинули 10 млн селян. Ці дані, стверджував англійський прем'єр-міністр, йому повідомив Сталін.
Як ці, так й інші оцінки (а їх багато) давали можливість припускати, що в Радянському Союзі були приховані від простих смертних справжні відомості про втрати. Переконаність у цьому базувалася на факті існування в країні розгалуженої державної системи установ, що фіксували громадянський стан. Відділи запису актів громадянського стану (ЗАГС) були структурною частиною виконавчих комітетів місцевих рад і постачали свою інформацію, починаючи з районного рівня, в Управління народногосподарського обліку і при Укрдержплані (УНГО УРСР). В архівному фонді ЦУНГО збереглися демографічні звіти, в тому числі відомості про смертність населення, за кожний місяць і рік по кожному районі.
Щодо якості поточного обліку населення, слід відзначити великі заслуги в цій справі В. Осинського, який очолював у 1932— 1934 рр. статистичну службу країни. Він обіймав цю посаду порівняно недовго і був замінений І. Кравалем. У вересні 1935 р. Сталін і Молотов підписали постанову РНК СРСР і ЦК ВКП(б) " Про постановку обліку природного руху населення", в якій містилося твердження, що " органи обліку часто використовувалися класовими ворогами (попи, куркулі, колишні білі), які пробралися в ці організації і проводили там контрреволюційну шкідницьку роботу (реєстрація по кілька разів смерті тих самих осіб, недооблік народжень і т. п.)". Як бачимо, авторів постанови дуже непокоїв саме недооблік населення. Насправді ж облік проводився дуже ретельно. Навіть у 1933 р., в умовах якнайсуворішої заборони на вживання слова " голод", статистичні органи переважно сумлінно виконували свій професійний обов'язок, фіксуючи щомісяця величезні показники. Проте відомості або знищені, або настільки викривлені, що навіть у разі їх виявлення не матимуть цінності.
Разом з тим, слід констатувати, що під час голодомору було зафіксовано лише частину смертей. Саме тому питання про його демографічні наслідки продовжує існувати. Причини недообліку аналізувалися в ЦУНГО в березні 1934 р., тобто майже одразу після його виявлення. Керівники цього управління доручили статистикам України й інших районів, охоплених голодом, перевірити повноту реєстрації в книгах обліку смертей за 1933 р. померлих по СРСР)". Отже, офіційно зареєстрована смертність в Україні (1, 9 млн осіб у 1933 р.) збільшувалася, згідно з цією експертною оцінкою, на мільйон.
З 1934 р. збирання і обробку демографічної інформації, починаючи з відділів ЗАГС, контролював Наркомат внутрішніх справ, ці дані належали до документів з грифом " цілком таємно". Тому походження, кількість примірників і адресатів будь-якого документа з демографії легко визначити. Зокрема, вказана вище довідка з інформацією про число жертв в Україні в 1933 p., яке визначалося без врахування даних про природну смертність, що становила 2, 4 млн осіб, готувалася, за всіма ознаками, для внутрішнього користування. Це й зрозуміло: уряд не міг звернутися із запитом у ЦУНГО з даного приводу. Навпаки, як буде показано нижче, працівників цього відомства змушували вишукувати найнеймовірніші пояснення причин виникнення демографічного дефіциту, тільки щоби в них не фігурувало слово " голод". З цього випливає, що не можна вірити інформації західної преси з приводу заяв Петровського, Скрипника та інших членів партійно-державного керівництва про розмір втрат населення внаслідок голоду. Такі заяви, якщо вони й робилися (а в це неможливо повірити), не мали документальної основи.
Але чи можна вірити даним ЦУНГО СРСР про кількість жертв на Україні, одержаним по свіжих слідах подій, тобто в 1934 p.? Очевидно, - ні. Це лише експертна оцінка, що не ґрунтувалася на суцільному обліку населення, тобто на переписі. Такий перепис було проведено 6 січня 1937 p., і він став для його організаторів трагедією. Щоб зрозуміти причини цього, необхідно згадати попередні події.
У січні 1934 р. відбувся XVII з'їзд ВКП(б), на якому Сталін заявив, що населення Радянського Союзу наприкінці 1933 р. посягло 168 млн осіб: причини появи цієї цифри, яка викликала жах у демографів, абсолютно ясні. На початку 1938 p., тобто до голоду, населення країни становило, за опублікованими тоді даними ЦУНГО, 165, 7 млн осіб. Щорічний природний приріст у той час досягав 2, 5—2, 8 млн осіб. Сума цих двох величин і дає округлену цифру в 168 млн. Називаючи її, Сталін недвозначно давав зрозуміти, що не було ні голоду, ні втрат від нього. Пізніше, в грудні 1935 p., він виступив на нараді комбайнерів, де заявив, що природний приріст населення становить у країні близько 3 млн осіб. Отже, на початку 1937 р. чисельність населення мала перевищувати 177 млн.
Поки відбувався підрахунок результатів перепису, його організаторів удостоїли державних нагород за зразково проведену роботу. Зокрема, І. Краваль одержав орден Леніна. 14 березня він надіслав Сталінові й Молотову офіційну доповідь статистичного відомства " Про попередні підсумки Всесоюзного перепису населення". Реакція була негайною.
26 березня І. А. Краваль і начальник управління в справах перепису ЦУНГО О. Квіткін були заарештовані. А після них в " най-грубіших порушеннях елементарних основ статистичної науки", які спричинили " недооблік" населення, було звинувачено сотні рядових демографів. Ті ж спеціалісти, кому вдалося уникнути розстрілу й тюрем, стали звичайними статистиками, бо демографічна наука перестала існувати. Відомий у всьому світі Демографічний інститут АН УРСР було ліквідовано.
Починаючи з довоєнних часів, на Заході публікувалися різні дані про підсумки перепису 1937 р. Усі вони, безумовно, не відповідали дійсності. Вперше зміст доповідної записки І. Краваля від 14 березня 1937 р. став відомим з публікації начальника Центрального архіву народного господарства СРСР В.В. Цапліна в квітневому номері журналу " Вопросьі истории" за 1989 р. Виявилося, що, за даними перепису, в країні жило лише 162 млн осіб. Невідповідність фактичних даних і очікуваних результатів переконливо показала величезні демографічні наслідки голоду.
Після репресій постало питання про те, що робити з матеріалами перепису 1937 р. Уцілілі працівники ЦУНГО на чолі з новим начальником відомства І. Веременичевим вирішили " звільнити матеріали перепису від шкідницьких викривлень" і після цього оприлюднити їх. В архівному фонді ЦУНГО зберігся п'ятий примірник великого рукопису (40 сторінок машинопису), підписаний трьома відповідальними працівниками цього відомства, разом із І. Веременичевим. Він датований 13 серпня 1937 р., однак чорнилом ця дата змінена на 19 серпня* Зміст цієї доповідної записки свідчив, що вона готувалася для партійно-державного керівництва країни. Йому пропонувалося санкціонувати розробку фальсифікованих результатів перепису. Як відомо, керівництво на це не погодилося.
25 вересня 1937 р. була прийнята постанова РНК СРСР, в якій матеріали перепису кваліфікувалися як дефектні. Обробка переписних бланків припинялася, статистики одержали директиву провести повторний перепис на початку 1939 р.
Доповідна записка керівників ЦУНГО від 19 серпня 1937 р. — документ воістину трагічний. Демографи були поставлені перед необхідністю не лише підтримати звинувачення на адресу репресованих колег у нібито шкідницькому зменшенні даних перепису, а й " пояснити" Сталінові причини зникнення значної частини населення. Оскільки неможливо було сказати правду про голод, яку диктатор знав дуже добре, доводилося конструювати брехливі гіпотези про відкочовування казахів у Китай, значне перебільшення чисельності населення при переписі 1926 p., недооблік його при переписі 1937 р. У записці докладно, по кожному регіоні, викладалися " аргументи", відповідно до яких фальсифікувалася та чи інша цифра.
Ще до санкціонування (яке так і не було зроблено) фальсифікованих даних ЦУНГО почало давати їх відомствам — споживачам статистичної інформації — як цілком таємний матеріал. Зокрема, в Центральному державному архіві Жовтневої революції, вищих органів державної влади і органів державного управління СРСР зберігається завізована Веременичевим довідка " Попередні дані про чисельність населення по союзних республіках, краях і областях (матеріал до виборів до Верховної Ради СРСР)". Довідку замовила Центральна виборча комісія, щоб визначити межі виборчих округів напередодні перших виборів до Верховної Ради згідно з Конституцією СРСР 1936 р. З неї випливає, що чисельність населення країни на початок 1937 р. нібито становила 168, 5 млн осіб, а нашої республіки — 30, 158 млн. На фальсифікованих, як з'ясувалося після появи вже згаданої статті В. Цапліна, даних були оперті й перші публікації С. Кульчицького про число жертв голоду в Україні.
У записці від 19 серпня 1937 р. наводилися й справжні дані про чисельність населення УРСР — 28, 388 млн осіб, тобто на 1, 770 млн осіб менше від того що, повідомив Веременичев Центральній виборчій комісії. Водночас були наведені для зіставлення трохи скори-говані (на 117 тис. зменшені) порівняно з опублікованими в статистичних довідниках відповідні відомості попереднього перепису населення 1926 р. — 28, 926 млн осіб. Очевидно, різниця пояснювалася деяким коригуванням кордонів республіки, яке було зроблено за 10 років, що минули після попереднього перепису.
Якщо ми небезпідставно не довіряємо поточному облікові смертності під час голоду, то визначити справжні втрати можна шляхом використання по обидва боки від 1933 р. даних переписів, коли чисельність населення визначалася методом суцільного обліку. Якщо ми визнаємо надійними дані переписів і поточного обліку ЗАГС за всі роки, крім голодного, то єдиним невідомим в рівнянні, яке легко скласти, виявиться 1933 р.
Отже, в десятирічному проміжку між переписами 1926 і 1937 рр. чисельність населення України зменшилася на 538 тис. осіб. Саме а такої точки відліку слід починати аналіз демографічних втрат.
Наведені тут дані про народжуваність С. Максудов вважає достатньо надійними, за винятком 1933 р., про який мова піде окремо. В його розрахунках зроблено невелике уточнення через неповноту охоплення населення ЗАГСами (до 3 %). Разом з тим, він висловив думку про те, що таке уточнення може бути надто обережне, і реальний рівень народжуваності вищий. С. Кульчицький зазначив, що після демографічних потрясінь народжуваність, звичайно, збільшується, і її досить різкий стрибок у 1935 р., коли продовольче становище на селі стабілізувалося, можна пояснити саме цим. Несподівана для населення постанова ЦВК і РНК СРСР від 27 червня 1936 р. про заборону абортів не могла не привести на початку до ще більшого зростання народжуваності.
Архівні дані за 1933 р. підлягають суттєвому коригуванню. С. Максудов звертає увагу на те, що народжуваність повинна була досягти найнижчого рівня не в 1933 р, а в 1934 р. Адже в 1934 р. народжувалися діти, зачаті в попередньому, голодному році, а голод, як відомо, приводить до зниження вірогідності зачаття. З другого боку, важко погодитися з можливістю зменшення народжуваності в селах вдвічі в 1933 р. порівняно з попереднім роком, як це зафіксовано у відомостях ЗАГС. Цілком ясно, що в 1933 р. точність обліку на селі знизилася через дезорганізацію життя в умовах голоду. Про недооблік народжень свідчать також дані про рівень смертності в молодшому віці. За відомостями С. Максудова, остання практично однакова і в місті, і в селі, що вказує на неповноту обліку в сільській місцевості. Взявши за основу таблиці смертності 1925—1926 pp., він підрахував, що недооблік дитячої смертності становив у 1933 р. не менш як 150 тис. осіб. Відповідно не менший недооблік був і при оцінці народжуваності. Отже, цифра народжень за 1933 р. коригується до 621 тис.
Якщо керуватися тим, що наведений вище динамічний ряд зареєстрованих в Україні народжень і смертей приблизно відображав справжню картину за всі роки, крім 1933, то втрати населення можуть бути визначені а достатнім ступенем надійності.
Насамперед, потрібно виокремити з розрахунку втрат нормальну смертність 1933 р. Вважаючи, що вона дорівнюватиме середній арифметичній з показників смертності за 1927—1930 pp., тобто 524 тис, і виходячи з відкоригованого показника народжуваності (621 тис), одержимо природний приріст за цей рік — 97 тис, а за десятиріччя між переписами — 4, 043 млн осіб. Пам'ятаючи про те, що кількість населення У PCP за переписом 1937 р. зменшилася на 538 тис порівняно з даними перепису 1926 p., одержимо демографічний дефіцит — 4, 681 млн осіб.
Чи можна його відносити на рахунок голоду 1933 р. повністю, чи слід робити поправку на несприятливе для України сальдо міграційного балансу? Щодо цього С. Кульчицький і С. Максудов дотримуються різних поглядів. У вже згаданій доповідній записці керівників ЦУНГО від 19 серпня 1937 р. зазначалося, що в 1934— 1935 pp. міграція за межі У PCP з урахуванням новоприбулих становила близько 100 тис. осіб, а в 1936 р. трохи переважав приплив населення. При цьому вказувалося, що облік механічного руху населення не був позбавлений недоліків. Що ж до періоду 1927—1933 pp., то керівники ЦУНГО визнали величезні неточності в підрахунках. Після такого попередження було названо сальдо міграційного балансу за десятиріччя між переписами, яке зводилося з великими втратами для України — 1, 343 млн осіб. Ця цифра може відрізнятися від справжньої, на думку С. Кульчиць-кого, на десятки, якщо не на сотні тисяч у той чи інший бік, але на неї слід зважати.
Віднімаючи з демографічного дефіциту між переписами 1926 і 1937 pp. (4, 581 млн осіб) негативне для України сальдо міграційного балансу, одержимо розмір прямих втрат від голоду 1933 р. — 3, 238 млн осіб. Враховуючи можливі помилки демографічної статистики 30-х pp. при визначенні природного і механічного руху населення, справжні втрати можуть коливатися в діапазоні від З до 8, 5 млн осіб.
Втрати населення України від голоду 1932 р., який став безпосереднім наслідком зимових хлібозаготівель 1931—1932 рр., можуть бути визначені таким чином: якщо вважати для 1932 р. нормальною смертність розміром 542 тис. (як і для 1933 р.), то ці втрати становлять 144 тис. осіб. Голод 1932 р. і голод 1933 р. — це якісно різні явища.
С. Максудов категорично проти використання даних про міграційний баланс, які є в фонді ЦУНГО, навіть з поправкою на сотні тисяч осіб у той чи інший бік. За його розрахунками, протягом усього досліджуваного десятиріччя склався приблизно нульовий баланс. Це означає, що втрати від голоду 1933 р., на його думку, становлять від 4 до 4, 5 млн осіб, причому остання цифра вірогідніша.
С. Кульчицький зазначає, що повні дані про втрати від голоду, разом із ненародженими, які наводилися в його попередніх публікаціях, також повинні бути враховані, хоча б як додаткові відомості. Справді, якщо голод зумовив зниження природного приросту населення в Україні з 662 тис. у 1927 р. і 644 тис. у 1928 р. до 97 тис. у 1933 р. (не враховуючи померлих від голоду) і 88 тис. — у 1934 р., то хіба не слід ці непрямі втрати записати до демографічних втрат?
Середня народжуваність за п'ятиріччя (1927—1931 рр.) дорівнювала 1080, 6 тис. осіб. Недобір народжуваних внаслідок голоду становив у 1932 р. 298, 6 тис, у 1933 р. — 459, 6 тис. і в 1934 р. — 509 тис. осіб. Загалом за 1932—1933 рр. повні втрати становлять, якщо враховувати дані про механічний рух населення, які виявлено в архівному фонді ЦУНГО, 4, 649 млн осіб. Неточність відомостей про природний і, особливо, механічний рух населення змушує визначати повні (тобто з урахуванням зниження народжуваності) втрати в інтервалі від 4, 3 до 5 млн осіб.
Якщо ж відкинути дані ЦУНГО про міграційний баланс, як це робить С. Максудов, і припустити, що за десять років між переписами 1926 і 1937 рр. кількість осіб, які виїхали за межі України, приблизно дорівнювала кількості прибулих сюди, повні (з урахуванням ненароджених) втрати від голоду 1932—1933 рр. становлять як мінімум 5, 5 млн, а в максимумі — трохи більше 6 млн осіб.
Семимільйонна цифра жертв голоду в Україні, яка найчастіше фігурувала в попередніх публікаціях, не підтверджується документально. Максимальна оцінка прямих демографічних втрат, яку можна зробити на основі двох довоєнних переписів і матеріалів поточного обліку населення, становить 4, 6 млн, а з врахуванням ненароджених — понад 6 млн осіб. Хоча наведені у цій статті цифри поступаються звичній оцінці, за ними — суттєва перевага. Адже вони опираються на державну статистику, яку власті ретельно приховували від дослідників понад півстоліття. Як бачимо, приховували недаремно. Усі відомі людству випадки геноциду неможливо порівняти з тим, що трапилося в Українській PCP на початку 30-х pp. Голод 1933 р. — найстрахітливіший серед численних злочинів сталінщини.
| Тоталітарний політичний режим в Україні. Початок 1933 р. позначився арештами членів київської філії літературної організації " Західна Україна" (наприкінці січня — на початку лютого було заарештовано В. Атаманюка, М. Козоріса, А. Фертюка та ін.)" ЗО січня 1933 p. М. Козоріс у листі до правління Спілки у Харків дописав червоним олівцем: " Щойно мені сказали, що заарештовано Атаманюка, за що — не знаю". 4 лютого він пояснював (чи радше — намагався це зробити): " В останньому листі я згадав Вам про арешт Атаманюка, тоді я писав це на підставі слухів. Тепер підтверджую це як дійсний факт. Яка причина — це важко сказати. Та справа тут мене цікавить з боку видавництва... По відомостям, у нього запечатали його кімнату, там всі справи видавництва і, здається, що і рукописи та договори... На мою думку, Спілці треба написати відповідне відношення до ДПУ, і треба, щоб вони, порозумівшись у цій справі Атаманюка, видали матеріали видавництва". Важко сказати, чи передбачав сам М. Козоріс, що його так швидко заарештують. Мабуть, таки відчував, що це неминуче. У листах кінця 1932 р.— початку 1933 р. він немов підбивав підсумок свого життя. Так, 20 грудня 1932 p. М. Козоріс писав до товаришів у Харків, характеризуючи члена Спілки " Західна Україна", згодом відомого літератора Л. Дмитерка: " Він парень толковий, має всі дані, щоб з його вийшли люди, якщо він спам'ятається і перестане " важнічати", бо знаєте, коли людина з 23-ох років починає " важнічати", то що лишиться на старість?! Письменник, справжній, повинен бути скромний, безпретензійний. А його було б шкода — матеріал хороший, треба б зберегти Його від того, щоби заскоро постарівся. Юність сто раз цінніша за старість, це я Вам можу вже сказати". На нашу думку, М. Козоріс як юрист за фахом мав краще за інших розуміти, що діється, з трагічних подій, що розгорталися тоді в Україні. Тим більше, що в його бурхливій біографії були і робота повітовим комісаром на Косівщині за ЗУНР (1919 р.), і завідування земельним та участь у юридичному відділі Галревкому (1920 р.), й два арешти, до того ж з діаметрально протилежних мотивів. " У 1914 р., — писав він у автобіографії 1927 р., — як російська армія окупувала Галичину, мене... заарештувала в Калуші російська військова влада, передала під полевий суд, який не засудив мене вправді, але як " опасного для русских войск й ма-зепинца" рішив вислати, і мене... в березні 1915 р. вислано в Наринський край. В Наринському краю проживав... до 1917 р.". Вдруге М. Козоріса заарештував на початку червня 1918 р. вінницький гетьманський староста. Тоді він відбував ув'язнення у вінницькій і проскурівській тюрмах та жмеринському концентраційному таборі. Причина арешту — " опасный для украинского государства". На початку лютого 1933 р. М. Козоріса було заарештовано втретє й востаннє. Принаймні, у листі від 25 лютого 1933 р. до П. Гірняка й М. Ірчана у Харків член Спілки А. Фертюк, що обіймав посаду керівника та головного редактора Київського обласного радіомовлення, досить прозоро натякав; " Матеріали, що я їх узяв від Вас для передачі В. Атаманюку або Козорісу, не передав, бо ні того, ні другого я вже було не застав". Наступною була черга самого А. Фертюка... Згодом український літератор Я. Савченко (1890—1937), характеризуючи процес " творчого піднесення радянської літератури в Києві", зазначав, зокрема, що різні " Козоріси, Атаманюки, — всі оті контрреволюціонери і дворушники, — намагалися збочити розвиток радянської літератури, зробити її знаряддям куркульсько-націоналістичної пропаганди. Комуністична партія розгромила буржуазно-націоналістичні гнізда". Намагаючись хоч якось зарадити лихові, один із керівників Спілки " Західна Україна" І. Ткачук опублікував у її літературному органі пасквіль. У ньому він звинувачував київську філію, нібито остання завжди " домагалася якихось ширших прав для себе, якоїсь " автономії", саботуючи роботу " ЗУ" і водночас займаючись іншою роботою, як виявляється тепер, шкідницькою, контрреволюційною". Принагідно зазначимо, що ситуація, яка складалася на той час у суспільно-політичному та економічному житті країни, зокрема щораз сильніші репресії, аж ніяк не сприяла літературній творчості. На зміну літературному плюралізмові з його розмаїттям течій і напрямків, літературних організацій та їхніх друкованих органів Йшов " казьонний" оптимізм " соціалістичного реалізму". У згаданій публікації І. Ткачук, назвавши вже заарештованого В. Атаманюка " куркульсько-петлюрівським прихвоснем", зробив, зокрема, на його адресу характерний закид: " У своїй... творчості В. Атаманюк " скиглить", " оплакує" поневолену Західну Україну, " жаліє" " уярмлених братів" " під'яремної України" та сипле прокляття " кровожадним катам-окупантам". Про класову боротьбу західноукраїнського пролетаріату і трудящих мас... не згадує". Цікаво, як же відповідав на подібні " звинувачення" сам Василь Атаманюк? В одному з останніх своїх листів (від 22 січня 1933 р.) він писав про долю власної поетичної збірки: " Галицькі ночі" міськліт затримав і надіслав до Харкова свої зауваги, через які він хоче зарізати книгу. Як мені удалось довідатись, то головною причиною є мотто в одному оповіданні (" На кордоні"): Ой, на двох боках кордону Двох братів журба прибила... Київський міськліт не дозволяє зразу двом братам журитися тим, що кордон порізав їх землю. Коли один брат журиться, то другий має витинати гопака і приспівувати " Інтернаціонал". Ніяких почуттів нашому братові, крім патріотичних, не дозволяється... Між іншим, Київський міськліт завше хворіє на манію вишукування контрреволюції, головним чином в тих творах, що проходять перегляд у Харкові. Тут хочуть бути лівішими за ліву ногу". Спроби керівництва Спілки " Західна Україна" врятуватися, віддавши на поталу київську філію, не дали бажаних наслідків. ДПУ " взяло слід" й діяло за власним планом. Арешти поступово перекинулися й на західноукраїнських літераторів, що мешкали у Харкові (було заарештовано В. Бобинського, В. Гжицького, М. Ірчана та ін.). 9 травня 1934 р. львівський часопис " Діло" сповіщав: " Прийшли до нас звістки, що галичанина Василя Бобинського, відомого поета, що кілька літ тому виїхав до Харкова, комуністична влада засудила на " ізоляцію", як контрреволюціонера. Бобинський видавав у Львові радянофільський журнал " Вікна", а у Харкові викладав в Інституті Народньої Освіти. Своїми поглядами він все був комуніст". Ось як згадував ці арешти в Харкові член Спілки " Західна Україна" В. Гжицький — один із небагатьох, кому пощастило, пройшовши сталінські табори, в другій половині 50-х рр. повернутися в літературу. Він жив у будинку письменників " Слово", де разом з ним мешкало 66 літераторів з родинами. " Одного зимового дня, — писав В. Гжицький у мемуарах (1969 р.), — точніше сьомого грудня 1933 року, я мусив покинути це помешкання... назавжди. І дивно, того ж дня покинув своє помешкання з тої ж причини... Остап Вишня. І ми знову стали сусідами, і в одному будинку, але вже не бачили один одного. Так тривало чотири місяці, все ще в Харкові...". Постановою судової " трійки" при ДПУ УРСР від 23 лютого 1934 р. В. Гжицького за сумнозвісною 58-ю статтею Карного кодексу було засуджено на 10 років таборів. Там, у таборах, знову перетнулися життєві шляхи його, В. Бобинського і О. Вишні. З В. Бобинським " ми... в 1934 році опинилися в Дмитрові, в редакції однієї газети, " Перековка", в дуже мізерному амплуа, — пригадував В. Гжицький. — Редагували ми неграмотні дописи численних кореспонденті в-лагерників, правили коректуру, ось і вся наша робота. В тій редакції я покинув Бобинського в 1934 році. Восени цього року я був переведений на Північ". Про причини цього переведення можна дізнатися з табірного щоденника О. Вишні, де 11 серпня 1934 р. (отже, В. Гжицький трохи помилився у часі свого переведення) занотовано: " Зустріч з Гжицьким... Виявилось, Гжицький в Дмитлазі подав докладну записку про те, щоб видавати там газету українською мовою, обстоював це, агітував і т. д. Ну, й зрозуміло — Ухтпечлаг! А Ухтпечлаг вважається для всіх лагерів за пугало, за лагерь штрафний і т. д. Ах, який наївний Гжицький! ". А своєрідним прологом " великого терору" з повною підставою можна назвати " чистку" партійних рядів, розпочату в 1933 р. У республіці саме цього року вона проходила у Київській, Донецькій, Одеській, Вінницькій областях, а наступного, 1934 р., — у Харківській, Дніпропетровській, Чернігівській областях і в Молдавській АРСР. Прийом у партію тимчасово припинили. За даними, які П. Постишев навів на листопадовому (1933 р.) Пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У, зі 120 тис. членів і кандидатів у члени партії, які пройшли чистку, на 15 жовтня " вичистили" 27 500 " класово ворожих, нестійких, таких, що розклалися, елементів". За даними К. Сухомлина, в Донецькій, Київській, Вінницькій, Одеській областях " чистку" пройшли 267 907 осіб, вигнали з партії 51 713 осіб, або 19, 3 %. Було дано і пояснення, за що виганяли з партії: 23, 1 % — за " пасивне перебування в партії", 21 % — " за порушення партійної і державної дисципліни", потім ідуть " ворожі і класово чужі елементи — 18 %". Всього по КП(б)У, як зазначав у доповіді на XII з'їзді К. Сухо-млин, за два з половиною роки було притягнуто до відповідальності 104 458 осіб, з них вигнали з партії 39 017 осіб. Серед притягнутих до партвідповідальності 17 150 осіб кваліфікувались як " праві опортуністи, троцькісти, " ліваки", примиренці, націоналісти і націонал-ухильники". 6323 осіб саме таких вигнали з партії. " Хід чистки, — зазначав К. В.Сухомлин, — виявив, що класовий ворог і його агентура — праві опортуністи, троцькісти, націоналісти — намагались знизити значення і ефективність чистки, намагались організувати саботаж чистки, змови мовчання і т. д.". Хвиля репресивних заходів, що почали застосовуватися до членів партії, в 1934 р. була посилена деформацією карного та карно-процесуального законодавства. Рішенням ЦВК СРСР від 10 липня 1934 р. замість ОДІТУ створювався загальносоюзний наркомат внутрішніх справ (НКВС), а постановою від 5 листопада 1934 р. при наркомі внутрішніх справ було створено Особливу нараду. Це був по суті антиконституційний позасудовий орган, що діяв в системі органів держбезпеки і практично не був нічим пов'язаний у розв'язанні питань про підстави та межі застосування карної репресії. Особлива нарада, а також інші позасудові органи (" двійки", " трійки") стали знаряддям масового знищення людей у добу сталінщини. У 1935 р. прокурором СРСР було призначено А. Вишинського. Він скасував прокурорський нагляд за законністю у діяльності органів державної безпеки у справах про державні злочини. 1 грудня 1934 р. у Ленінграді було вбито С. Кірова. Того ж дня за пропозицією Сталіна приймається постанова ЦВК СРСР " Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів". Згідно з постановою, термін розслідування зменшувався до 10 днів, розгляд справ у суді проводився без участі адвоката і прокурора, оскарження вироку та клопотання про помилування не дозволялося, а вирок виконувався негайно після винесення. 9 грудня Г. Петровський підписав постанову ВУЦВК " Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу УРСР", де були враховані вищезгадані положення, що стали основою беззаконня на наступні роки. Зрозуміло, що всі ці арешти й процеси викликали безліч болючих запитань на Західній Україні й негативно впливали на ставлення значної частини галицької інтелігенції до Радянської влади. Водночас замість реальної інформації про становище в Радянському Союзі та в УРСР за кордон, зокрема до Галичини, надходила дозована й відповідним чином препарована інформація, що нагадувала тонесеньку цівку, яка витікає з піщаного годинника. Саме тоді в нашій країні відбувався процес відвертої й безпардонної фальсифікації реальності. Монополізованими засобами масової інформації зовнішній світ подавався радянській людині в надзвичайно спотвореному, майже сюрреалістичному висвітленні. Водночас Сталіну та його поплічникам надзвичайно хотілося, щоб поза межами СРСР створеною ними адміністративно-командною системою всі захоплювалися, щоб їй аплодували. У штучно створеному інформаційному вакуумі блискавично поширювалися всілякі чутки, вигадки, ідеологічні міфи. Розповсюдженню їх сприяла й польська окупаційна влада, що систематично посилювала наступ на українське друковане слово в Галичині. Так, покинувши редакцію журналу " Вікна" влітку 1932 р. (восени того ж року часопис було ліквідовано польськими властями), до 1935 р. жив без роботи у свого тестя на Гуцульщині в с. Березів-Нижній Я. Галан. Один із його найближчих друзів, В. Шаян, що мешкав у тому ж селі, в жовтні 1982 р. писав до керівників Спілки " Західна Україна" в Харків: " Якщо Ви в силі уявити собі жахливу, глуху березівську відірваність — ніякогісінького радянського журналу чи книжки, ніякої преси, кромі найпоганіших шмат, часті ревізії й стала їх загроза (забирають тоді найневинніші манускрипти, зовсім їх не читаючи) — тоді відпишете мені напевно". Зрозуміло, що в такій ситуації пропагандистський часопис " СССР на стройке" (нинішній " Советский Союз"), який вряди-годи, як і інша легальна й нелегальна література, потрапляв до Березова завдяки турботам старшого брата Я. Галана — Івана (1898— 1937), своєю парадною ураінформацією формував у них хибне уявлення про перебіг реальних процесів у Радянському Союзі. До речі, його дванадцятий номер за 1933 р. цілковито було присвячено будівництву сумнозвісного Біломорсько-Балтійського каналу. Цей брак правдивих вістей про становище в СРСР значною мірою пояснює такі рядки з листа Я. Галана (18 лютого 1934 р.) до його дружини, що студіювала медицину в Харкові: " Хоч яке життя не тяжке, та які ми щасливі, що довелося жити нам в такій великій епосі змагань за новий світ — світ соціалізму. З подивом і пошаною дивлюся на вождя радянського (і не лише радянського) пролетаріату Сталіна, що його прізвище побіч імен Маркса і Леніна глибоко вріжеться в пам'ять майбутніх тисячів... Вудь горда суть, що ти, як малюсінька дівчинка, працюєш під його могутнім керівництвом, під керівництвом авангарда радянського пролетаріату". Отже, відсутність реальної інформації про життя в Радянській Україні сприяла поширенню у Галичині всіляких чуток, особливо про долю репресованих галицьких інтелігентів. Характерно, що 1956 р. П. Козланюк пригадував, як " в 1940 році у Львові були вісті, що В. Бобинський звільнений з таборів і живе з сім'єю десь у селі Московської області". Насправді ж відомого західноукраїнського поета було розстріляно ще 2 січня 1938 р. Сумна доля спіткала і його родину. У грудні 1934 р. у першій " кіровській хвилі", серед 28 представників української інтелігенції на підставі вироку виїзної сесії військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням В. Уль-ріха, що проходила 13—15 грудня 1934 р. у Києві, було, зокрема, розстріляно західноукраїнських літераторів І. Крушельницького та Р. Сказинського. Водночас репресіям було піддано й інших членів численної родини Крушельницьких — письменника й громадського діяча, колишнього міністра освіти ЗУНР, а згодом видавця радянофільського часопису " Нові Шляхи" Антона Крушельницького та його другого сина — Тараса, що у 1932 р. та 1934 р. переїхали до УРСР. Трагедія родини Крушельницьких набула широкого розголосу серед української еміграції: в січні 1935 р. відомий український поет О. Олесь (1878—1944) написав у Празі драму " Земля обітована". В ній ідеться про трагедію сім'ї Західноукраїнського літератора Шумицького (читай — Крушельницького), який виїхав до УРСР з глибоким переконанням, що " правда і майбутнє не тут" на Заході, а там, на Сході, звідки завжди сходило і сходить сонце". Цей драматичний твір мав і особистий підтекст для його автора, який, перебуваючи в еміграції, одним з перших закордонних українських літераторів визнав Радянську владу. Так, 1922 р. представництво УРСР в Берліні повідомляло, що " на еміграцію... зробило певне вражіння наближення до нас Олеся...". Протягом 20-х рр. його твори видавалися чималими тиражами в УРСР. Отже, драмою " Земля обітована" О. Олесь підводив і для себе риску під власними колишніми радянофільськими симпатіями, сподіваннями на українізацію. Відгукуючись на репресії щодо родини Крушельницьких, львівське " Діло" зауважувало: "...На всій українській землі ніхто в те не повірить, щоби Антін Крушельницький зі синами... могли мати яке-небудь відношення до атентату на Кірова. Вони ж були певно аж занадто лояльними громадянами УРСР". Серед західноукраїнських письменників, що їх було репресовано 1934 р., опинився й голова Спілки " Західна Україна" М. Ірчан. Йому, як і більшості заарештованих галицьких літераторів, інкримінувалася належність до так званої. Української військової організації (УВО). У 1934 р. кореспондент американської газети " Українські Щоденні Вісті" В. Самітний (В. Рибак), який побував тоді в Радянській Україні, писав у одній із своїх кореспонденцій, нібито органи ДПУ " дослідили", що " Ірчан, як і більшість членів тої " революційної спілки" (тобто Спілки " Західна Україна". —Лет.), був зв'язаний з підпільною контрреволюційною організацією, що працювала за вказівками штабу німецького фашизму... Ірчан мав грати провідну роль в тій контрреволюційній організації. З його викриттям цій роботі прийшов кінець. Ірчана арештовано і засуджено". Після самогубства М. Скрипника лише із системи Наркомосу республіки, дотримуючись тогочасної термінології, було " вичищено" 2 тис. " шкідницьких", " контрреволюційних", " шпигунських" елементів. Серед них було чимало галичан, що приїхали в Радянську Україну з-за Збруча, щоб узяти участь в індустріалізації, у проведенні політики " українізації". Звернемо увагу на ті прізвища, що їх, як уособлення розкладницької роботи " шпигунів-диверсантів", наводив новий нарком освіти УРСР В. Затонський. " Всім відомо, — проголошував він, — яке кубло звили собі різні Бадани, Ерстенкжи, Вітики та інші шпигуни й контрреволюціонери в апараті Наркомосу України". Зазначимо, що Олександр Іванович Бадан (Яворенко) та Микола Васильович Брстенюк, уродженці Західної України, працювали в особистому секретаріаті наркома освіти України М. Скрипника: перший — вченим секретарем (1927—1930 рр.), другий — помічником вченого секретаря і водночас особистим секретарем наркома (1927— 1933 рр.)* Через них та за їхніми підписами проходило величезне за обсягом листування НКО УРСР із діячами мистецтва, освіти, науки, кооператорами Східної Галичини. Крім того, за дорученням М. Скрипника вони займалися й такою делікатною справою, як листування з політичними в'язнями в Польщі, що досить часто зверталися з проханнями надіслати літературу, надати допомогу тощо. Так, навесні 1929 р. до наркома освіти України звернувся політичний в'язень К. Тацій, який відбував 8-річне покарання за приналежність до КПЗУ в польській в'язниці Равіч. " Тюрма — це наш університет, — відзначалося в листі. — Тут виховуються характери, вироблюється свідомість, набираються товариші теоретичних знань, бо практику кожний мав — виписану на своїй шкурі дефензивськими резіновими киями. По тюрмах виховуються члени молодих компартій — Західної України та Білорусії. Матеріал увесь — робітники і селяне, які потрібують ґрунтовної обробки". Автор листа, що виконував обов'язки в'язничного бібліотекаря, звертався до наркома освіти (не називаючи його прізвища) з проханням надіслати книжки. " Щоби цей тюремний університет справді виконав своє завдання — зроблення з нас, робітників і селян, кадрів революції, для того треба книжок", — писав К. Тацій (його псевдо — Буй-Тур). 11 травня 1929 р. у листі до К. Тація вчений секретар НКО УРСР повідомляв: " Дорогий Товаришу І. У відповідь на Вашого листа, який Ви писали на ім'я одного товариша й де прохали про надсилку Вам книжок, з його доручення повідомляю вас, що листа він одержав і надсилає Вам бажані книжки. Моя адреса: Олександру Бадану, вул. Артема, № 29, Наркомосвіта, м. Харків". (Як старанно обминають і О. Бадан, і К. Тацій прізвище М. Скрипника!). 18 травня 1929 р. розпочалися арешти в справі " Спілки Визволення України" " Зараз важко з'ясувати, чи вже тоді ДПУ УРСР за вказівкою " згори" розпочало " підкоп" під М. Скрипника, але є дані про те, що в серпні того ж року під час чергової " чистки" О. Бадана вигнали з лав КП(б)У. Вже після самогубства М. Скрипника й загибелі О. Бадана під час " боротьби з націоналізмом" 1933—1934 рр. досить широко цитувався виступ наркома освіти України на засіданні перевірочної комісії осередку КП(б)У НКО УРСР (протокол № 3 від 2 серпня 1929 р.) на захист Бадана. "...Скрипник спростовує всі ті заяви, наклепи, які були на минулому засіданні перевірочної комісії, коли на Бадана подавали окремі члени партії цілий ряд заяв і компрометуючі матеріали, — відзначалося в протоколі.— тов. Скрипник зазначив, що Бадана, як члена партії, перевірено десять раз, з них чотири рази було перевірено відповідними органами, а шість раз цілим рядом шляхів перевіряв сам тов. Скрипник, і ці перевірки доказали, що робота Бадана за кордоном безумовно була революційною, партійною і дуже корисною як для революції, так і для партії". Втім, навіть тоді не дійшло до сподіваної розв'язки — звільнення Бадана чи арешту за " націоналізм". М. Скрипник чинив спротив. О. Бадан змушений був піти зі своєї посади, але до 1933 р. працював професором у одному з харківських ВНЗ. " Чистка" 1933—1934 рр. охопила й науково-дослідні установи республіки. " Органи ДПУ викрили і звільнили Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів (ВУАМЛІН) від цілої групи контрреволюціонерів", — зазначалося в одній з тогочасних публікацій. Серед " найважливіших шпигунів" переважали галичани. Наведемо лише декілька прізвищ з характеристиками, що від них ще й сьогодні стає моторошно. Отже: " Лозинський М. М. — був науковим працівником Інституту радбудівництва і права ВУАМЛІН, в 1918—1919 році був членом галицького буржуазно-поміщицького уряду — товариш міністра закордонних справ. Член УВО, шпигун. Під час перебування на Радянській Україні (з 1927 р.) входив у керівні органи контрреволюційної організації УВО. У ВУАМЛ ІНі вів шкідницьку контрреволюційну роботу. Демчук П. І. — був керівником кафедри в Інституті радянського будівництва та права. Членом австрійської компартії був з 1920 р., членом КП(б)У був з 1929 року. В минулому — командир сотні галицької армії. Член УВО. З 1925 року переїхав на Радянську Україну і вів контрреволюційну роботу, шпигун. Романишин В. І. — був науковим працівником Інституту радянського будівництва та права. Колишній офіцер австрійської і галицької армії. Член УВО. На Радянську Україну прибув в 1925 році. Шпигун, організатор контрреволюційних повстанських гнізд. Чехович М. Т. — був науковим працівником Інституту радянського будівництва і права, член УВО. Колишній офіцер австрійської і галицької армії. Шпигун. Вів контрреволюційну шкідницьку роботу в ВУАМЛІНі. Вітик С. І. — був членом КП(б)У з 1925 р. Був дійсним членом Інституту історії ВУАМЛІНу. Кол. член австрійського парламенту, віце-президент буржуазно-поміщицької Західно-Української народної республіки, був міністром по галицьких справах при петлюрівському уряді. Член УВО. Шпигун. Вів шкідницьку контрреволюційну роботу на культурному фронті. Чичкевич М. В, — був членом КЩ(б)У. Був науковим працівником ВУАМЛІНу. Член УВО. Колишній офіцер австрійської і галицької армії. Вів шкідницьку контрреволюційну роботу в ВУАМЛІНі. Онишкевич В. К. — був зав. кафедри чужоземних мов ВУАМЛІН. Член УВО. Був заст. нач. штабу бригади укр. галицької армії, секретарем міністерства закордонних справ буржуазно-поміщицької Західно-Української народної республіки. На Радянську Україну прибув в 1925 р. Входив до керівництва постанською роботою УВО. Шпигун. Вів шпигунську контрреволюційну роботу в ВУАМЛІНі". Звичайно, цей список можна було б продовжувати... Ці й безліч інших інтелігентів — вихідців з України " недержавної", що віддавали свої знання та працю для відродження державної України та майбутнього возз'єднання всіх українських земель, загинули внаслідок сталінських репресій. Л. Кагановичу належить вислів: " Ми знімаємо людей шарами". Одним з таких " шарів" і була західноукраїнська еміграція (або вихідці з Галичини) в УРСР. Наступна хвиля " походу на галичан" пов'язана з " великим терором" 1987—1938 рр. Саме тоді Компартію Польщі та її складові частини — КПЗУ та Компартію Західної Білорусії — було звинувачено в проникненні ворожої агентури до керівництва партійних органів. Більшість партійного активу КПП, КПЗУ та КПЗБ було піддано репресіям. Згубний вплив цих злочинних дій навіть важко собі уявити. Історія Компартії Західної України ще чекає на своє об'єктивне висвітлення. Це справді героїчна і водночас страдницька історія. Історія боротьби не лише проти польських окупантів і українського націоналістичного табору. Це разом з тим драматичне зіткнення ідеалів і жахливої реальності. Суперечності, що ятрили сумління багатьох комуністів-підпільників, образно відтворено в романі " Сестри Річинські" львівської письменниці І. Вільде (1907—1982). Один із героїв твору, підпільник Б. За вадка, у розмові з інструктором ЦК КПЗУ, " товаришем Зеленим", каже: " Зрозумійте, дорогий товаришу, що тисячі-тисяч нас роками б'ються в тенетах поміж двома крайностями. З одного боку — щаслива, не подибувана досі в історії ера людства, мало що не райське життя на землі, ідилічні малюнки святково одітих в українські народні строї хлопців і дівчат з невід'ємною бандурою, фото нових височенних будов, великанської, казкових розмірів техніки, графічні порівняння видобутку чавуну, вугілля, машинобудування за царської Росії і тепер, небувалих висот розквіт культури народу, ліквідація безробіття, безземелля, неграмотності, фантастичний ентузіазм праці, безприкладна відданість вождю і партії. З другого боку — розповіді утікачів, неймовірні вісті про терор, арешти людей, документи про голод на землі шпихліра Європи, система шпіонажу і підозрінь, психоз шкідництва і провокації, хвороблива недовіра". Вершиною несправедливості щодо КПЗУ стала постанова Виконкому Комінтерну 1938 р. про розпуск КПП, а разом з нею й КПЗУ та КПЗБ. Вона мала фатальні наслідки для революційно-демократичних сил Польщі, особливо в період боротьби трудівників цієї країни проти гітлерівської навали та під час окупації 1939—1944 рр. Сумними були ці наслідки й для Західної України, причому як для періоду боротьби трудівників краю проти фашистських загарбників, так і на етапі становлення й зміцнення Радянської влади. Адже з політичного життя регіону в переломний, надзвичайно відповідальний момент було усунуто організацію, члени якої глибоко розуміли ситуацію і впливали на частину трудового населення. Таким чином, західноукраїнські комуністи, що йшли в авангарді боротьби за возз'єднання, опинилися на маргінесі суспільно-політичного життя, а значна їх частина була ще до того фізично знищена на терені СРСР або потрапила до таборів ГУЛАГу" Крім того, політична недовіра до КПЗУ, галицької інтелігенції після возз'єднання Західної й Радянської України значною мірою переносилася й на місцеве населення взагалі. Література Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків* мовою документів. — 1991. Голубничий В. Причини голоду 1932—1933 // Вперед. — Мюнхен, 1958. — № 10. Гонтар О. Деякі питання міжнаціональних відносин на Україні в 20-ті роки // УІЖ. — 1991. — № 7. Данилейко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні: 20—30 роки. — К., 1991. Кульчицький С. Ціна " великого перелому". — К., 1991. Кульчицький С. 1933: Трагедія голоду. — К., 1989. Курс лекцій з історії України та її державності. — Л., 1997. Лавріненко Ю. Розстріляне відродження: Антологія 1917— 1933: Поезія. Проза. Драма. Есей. — К., 2002. Мейс Д. Політичні причини голодомору в Україні (1982— 1933 рр.) // УІЖ. — 1995. — № 1. Ряппо Я, Система народної освіти України. — X., 1924. Скрипник М, Вибрані твори. — К., 1991. Стрельський Г., ТрубайчукА, Михайло Грушевський, його сподвижники й опоненти. — К., 1996. Сувениров О, Всеармейская трагедия // Военно-исторический журнал. — 1989. — № 3. Табачник Д., Розпальний В. Розстріляний округ // Київ. — 1989. — № 2. Шаповал Ю. Україна XX століття: особи та події в контексті важкої історії. — К., 2001. |