Україна в період післявоєнного сталінського режиму.

Неймовірно тяжко постраждала Україна від лихоліть Другої світової війни. По українській землі пройшли мільйонні армії чужинців, знищуючи все на шляху. На фронті, в загонах УПА, від терору карателів загинуло майже 7 млн українців, було зруйновано 714 міст, 28 тис. сіл, 15 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, 33 тис. шкіл, технікумів, ВНЗ і науково-дослідних інститутів, 19 тис. бібліотек. Близько 250 сіл зазнали долі Хатині. Пограбовано ЗО тис. колгоспів і радгоспів. У 1945 р. залишилося всього 19 % від довоєнної кількості підприємств. Тільки прямі збитки, завдані народному господарству, становили 285 млрд крб. Загальна сума втрат, яких зазнали населення і господарство республіки, досягла 1, 6 трлн крб. (у довоєнних цінах).

На кінець 1945 р. східні області України втратили близько 20 %, а західні — ЗО % населення. Такий великий відсоток зменшення кількості людей у західних областях пояснюється особливо жорстоким ставленням як коричневих, так і червоних окупантів до населення завойованих територій, масовим виселенням місцевих жителів до Німеччини і особливо в Сибір. Крім цього, сотні тисяч людей з Галичини, Західної Волині, рятуючись від кривавого більшовицького режиму, емігрували на Захід. Лише в 1960 р. чисельність населення України досягла довоєнного рівня.

Переживши страхіття війни, заплативши за перемогу над загарбниками таку високу ціну, народи СРСР сподівалися на поліпшення матеріального й духовного життя, ліквідацію колгоспів, які ніколи не могли забезпечити населення продовольчими товарами. Однак усе повернулося до старого. Відповідно до планів комуністичної партії, СРСР (в тому числі й Україна) за 1946— 1950 рр. повинен був, пройшовши відбудовчий період, досягнути в економічному розвитку довоєнного рівня. Навіть за фальшивою радянською статистикою цього не сталося. Промисловість, враховуючи й роздуту військову, перевищила рівень 1940 р., але сільське господарство, як завжди, хронічно відставало. Причин було немало — на селі залишилися переважно жінки, інваліди, старі й діти. Катастрофічно скоротилося поголів'я худоби, сільськогосподарської техніки. Головами колгоспів, радгоспів ставали, зазвичай, некваліфіковані партійні чиновники або демобілізовані воїни. Скрізь по містах і селах відновлювали терористичну адміністративно-командну систему. Практично повернулася політика " воєнного комунізму".

Катастрофу сільського господарства України довершила жорстока посуха, що знищила врожай у південних областях республіки та Молдови. Почався голод, який охопив населення України. Голодні ринули в Галичину та Волинь. СРСР, як підтверджують найновіші сучасні дослідження, мав достатні зернові резерви для забезпечення людей. Однак у 1946—1947 рр., як і в 1932—1933 рр., добірну пшеницю вивозили за кордон, а населення партія й уряд кинули на поталу. Від нелюдської смерті багатьох своїх східних братів і молдаван врятували селяни західноукраїнських областей. Тут не було посухи, не знали вони й колгоспів. Вони чесно, по-християнськи виконали людський обов'язок перед земляками й сусідами, які опинилися у безвихідному становищі.

Замість надати колективну допомогу знедоленим, тодішній перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов у 1947 р. розробив черговий план вирішення аграрної проблеми. Вихованець Сталіна, він був заражений хворобою гігантоманії. Цього разу з його ініціативи розробили проект " агроміст", будівельним майданчиком яких мала стати Україна. Згідно із задумами М. Хрущова, невеликі села, хутори повинні були ліквідовувати. Населення мало жити в " агромістах" чисельністю не менше 5 тис. осіб. Знищенню підлягали присадибні ділянки, приватна худоба, птиця тощо. Селянам-колгоспникам належало жити в багатоповерхових будинках міського типу. Над цими людьми можна було б здійснювати суворий контроль і вводити для них військову дисципліну. Багатостраждальне колгоспне селянство вороже зустріло хрущовське нововведення. Для сільських трударів присадибні ділянки та домашня худоба завжди були єдиним джерелом харчування. До того ж, на будівництво " агроміст" у партії та уряду, як і на інші гігантоманівські проекти, не вистачало сил і капіталів.

Ціною величезного напруження сил якоюсь мірою було загоєно рани війни. Відбудували шахти в Донбасі, Дніпрогес, заводи " За-поріжсталь", " Азовсталь", машинобудівні заводи Києва, Харкова, увели в дію газопровід Дашава—Київ. На кінець 1950 р. більше, ніж до війни, видобували залізної руди, виробляли прокату чорних металів, продукції машинобудування, електроенергії, цементу, майже стільки ж виплавляли чавуну й сталі, добували кам'яного вугілля.

Війна перервала процес радянської колективізації у західноукраїнському селі, розпочатий у 1940—1941 рр. Однак тоталітарна суть колгоспної системи виявилась прийнятною і для фашистського режиму. На захоплених територіях на базі багатьох колишніх колгоспів німецька окупаційна влада створила державні сільськогосподарські підприємства — лігеншафти, які працювали на користь рейху. У Львівській області, наприклад, було утворено 214 таких господарств із 296 колгоспів, що діяли на початку червня 1941 р.

З 1944 р. процес колективізації у західних областях радянській владі довелось розпочинати практично заново. Організовані формально, насильницькими методами, організаційно та економічно слабкі колгоспи західних областей свою діяльність після війни відновити не могли. На відміну від довоєнного часу, цей процес відбувався не тільки у важких умовах відбудови зруйнованого війною господарства, а й за наявності гострої суспільно-політичної та збройної боротьби в регіоні. Негативний досвід колгоспного будівництва в 1940—1941 рр. посилював недовіру селянства до колективізації. Ці обставини навіть для влади ставили під сумнів доцільність негайного проведення колективізації, яка загрожувала зниженням рівня товарності сільськогосподарського виробництва у західноукраїнському селі. У той час економічні інтереси радянської системи тимчасово були поставлені вище за політичні. Проводячи паралелі з сьогоденням, мусимо, на жаль, констатувати, що перетворення у стосунках власності, проведені в західноукраїнському селі на початку 90-х рр., виплили найперше з політико-революційного несприйняття колгоспної системи і бажання її ліквідувати, а не з очевидної тимчасової економічної доцільності її існування та збереження колгоспного виробництва як єдиного на цей час виробництва (окрім радгоспів) товарної сільськогосподарської продукції.

Для радянського режиму в умовах тотальної руїни сільського господарства надзвичайно важливим було зберегти та забезпечити майбутнє поступове підвищення рівня продуктивності селянських господарств, продукція яких запівдарма вилучалась державою з допомогою запроваджених і нею ж договорів контрактації, численних податків тощо. Цим пояснюються надзвичайно низькі темпи проведення колективізації, а подекуди і відсутність цього процесу протягом 1944—1946 рр.

Післявоєнний розвиток сільського господарства на західноукраїнських землях розпочався з передачі селянам землі, яка була конфіскована у заможніших землевласників радянською владою перед війною і яку було повернено господарям у власність в роки війни. За підрахунками дослідника П. Когута до 15 червня 1945 р., 325 тисячам селянських господарств західних областей України було передано 438, 6 тис. га землі із 489, 1 тис, шо підлягали передачі. До кінця року цей процес було повністю завершено. А безземельні та малоземельні селяни Закарпаття, яке ввійшло до складу УРСР у післявоєнний період, згідно з рішенням І з'їзду Народних комітетів, одержали в 1945 р. 59, 2 тис. га конфіскованих поміщицьких і церковних земель.

В умовах післявоєнної руїни одного лише надання земель селянству було недостатньо для розвитку сільськогосподарського виробництва. У бідняків і частини середняків не вистачало сільськогосподарського інвентаря, тяглової сили, насіння, досвіду самостійного господарювання тощо. Вихід з такого становища владні органи пропонували шукати з допомогою найпростішого кооперування селянства. Однак досвід кооперації Західної України не використовувався. Причиною цього стало звинувачення її в буржуазно-націоналістичному характері, а монополія радянської держави на торговельно-збутові функції, що були основними напрямками діяльності західноукраїнської кооперації, робила її досвід просто непотрібним. Виробнича ж кооперація, яка становила найбільший інтерес для тодішніх державних структур, в Західній Україні розвинутою не була.

У перші повоєнні роки радянська влада розвивала в західних областях України традиційні, хоч і надзвичайно примітивні, форми виробничої селянської взаємодопомоги. В постанові ЦК КП(б)У і Раднаркому УРСР з питання про державний план розвитку сільського господарства республіки на 1945 р. (а також у зверненнях до трудівників республіки від 23 березня і до селян західних областей від 31 березня 1945 р.) бідняцько-середняцьким селянським господарствам західних областей пропонувалось створювати супряги, громадські кузні, пункти очищення і протруювання зерна, насіннєві фонди, спільними зусиллями вирішувати інші господарські проблеми. Згодом в постанові ЦК КП(б)У і РНК УРСР від 7 травня цього ж року " Про заходи по відбудові та дальшому розвитку господарства у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Рівненській, Волинській і Чернівецькій областях УРСР на 1945 рік" основною формою найпростішої виробничої кооперації в селі були визнані земельні громади. З весни 1946 р. це рішення поширювалося і на Закарпатську область. Земельні громади утворювали в селах, де нараховувалось не менше 25 господарств. У великих населених пунктах їх могло бути декілька. Порядок роботи громад визначався статутом, відповідно до якого усіма справами керували загальні збори, а у проміжках між ними — вибрана на таких зборах рада.

В умовах радянського тоталітарного режиму в наявні форми виробничого кооперування селянства був закладений політичний зміст. Допомога надавалась лише окремим категоріям селянства, виходячи з політичної доцільності й, насамперед, з перспективи залучення їх до колективних форм господарювання.

Окрім земельних громад, як основного і найпоширенішого способу об'єднання селянства, на місцях використовувалися й інші, часто тимчасові форми колективної праці, здебільшого для громадських потреб: догляду за ставками, садами, лісами, луками, для будівництва доріг, мостів, громадських приміщень, для спільного випасання овець у гірських районах тощо.

Земельні громади та інші найпростіші форми кооперування селянства відіграли певну позитивну роль у розвитку сільськогосподарського виробництва. Але існування земгромад та інших форм виробничого об'єднання в західноукраїнському селі було тимчасовим. Вони дозволялися державною владою лише тому, що повинні були відіграти роль перехідної ланки до єдиної форми тогочасного об'єднання селянства — колгоспів. Створені громадами, матеріальні цінності використовувались пізніше для формування і зміцнення економічної основи колгоспного виробництва. Радянське керівництво вважало колгоспи найвищою формою кооперування селян, тому будь-якої альтернативи колгоспам існувати не могло.

Применшувалось значення інших форм кооперування: вони оцінювались лише як окремі стадії підготовки до колективізації.

Найпростіші форми кооперування мали на собі відбиток усієї авторитарно-бюрократичної системи, що призводило до формалізму в їхній діяльності, відступів від статутних норм, підкорення місцевим органам влади — сільрадам тощо. Непоодинокими були випадки, що прямо компрометували колективні форми роботи. Так, в земгромаді № 1 с. Влажів Самбірського району Дрогобицької області селянка Є. Сташів за обробіток супрягою одного гектара землі відпрацьовувала шість місяців, а в земгромалі № 3 с. Ра-лівка цього ж району селянин Коренай за оранку і боронування гектара землі заплатив 1500 крб.

Отже, в післявоєнний період було закладено однобокий та без-альтернативний шлях розвитку сільського господарства західноукраїнського регіону. На цьому ґрунті протягом десятиліть формувалось одержавлене колгоспне виробництво та його продуктивна основа — типовий радянський селянин-колгоспник. Саме це значно ускладнює сучасний процес запровадження багаторівневих та багатоукладних господарсько-виробничих взаємин.

У важкому становищі залишалося сільське господарство. Виснажене війною, зубожіле від сталінської феодальної системи керівництва, українське село тяжко перенесло голод 1946—1947 рр. До ЦК КП(б)У надходило багато листів із проханням надати допомогу, продовольчу позику. " Незабаром, — зазначав М. Хрущов у мемуарах, — стали надходити офіційні донесення про людей, які померли від голоду. Відмічалися випадки людоїдства... Кириченко, який був тоді секретарем Одеського обласного комітету партії, сказав мені, що він їздив до одного з колгоспів перевіряти, як люди переносять зиму. Йому запропонували зайти до однієї жінки, яка працювала у цьому колгоспі. Ось як він розповідав про це: " Я побачив жахливу картину. Жінка різала на частини труп своєї дитини, що лежала на столі. При цьому вона промовляла: " Манечку ми вже з'їли. Тепер ось засолимо Іванечка, протримаємось ще трішечки". Уявляєш собі все це, ця жінка збожеволіла від голоду і зарізала власних дітей! "

Такий стан речей підштовхнув М. Хрущова до рішучих дій. Він наказав підготувати для уряду СРСР документ, що містив би об'єктивну оцінку продовольчої ситуації в республіці. Хрущов просив запровадити в південних областях продовольчі картки, щоб забезпечити сільське населення продуктами харчування. Він ризикував, бо знав про невдоволення Сталіна тим фактом, що Україна не тільки не виконує планів хлібопостачання у союзний фонд, а й звертається з проханням нагодувати власне населення. У відповідь Сталін назвав М. Хрущова " підозрілим елементом", але все ж дав

вказівку виділити Україні продовольчу та насіннєву позику, а також 140 млн крб для організації безплатного харчування населення. Хоча ця " допомога" була мізерною, але якоюсь мірою полегшувала становище українських селян південних областей.

Як відомо, комуністичні правителі були неперевершеними майстрами показухи й окозамилювання. Вони першими в 1947 р. скасували карткову систему на продукти харчування, а згодом — і на промислові товари. Це була пропагандистська пустопорожня балаканина. Голодна, розорена країна не могла прогодувати населення з допомогою карток, та, скасувавши їх, поставила його на край прірви. У містах люди стояли в чергах за хлібом по кілька діб. Промислових товарів у продажу не було. Грошова реформа " почистила" до кінця кишені простих трудівників.

Хоч як не старалися " борці за світле майбутнє", сільське господарство республіки переживало важкі часи. Про його незадовільний стан свідчила насамперед низька врожайність культур. Розвиток ініціативи колгоспників, зростання продуктивних сил на селі гальмували постійні та повсюдні порушення принципу матеріальної зацікавленості, слабка трудова дисципліна, надмірна централізація керівництва сільським господарством. Інакше й бути не могло. Командно-адміністративна система вбила в селянинові господаря. Його негласно оголошено громадянином другого сорту: майже неоплачувана праця (так звані трудодні насправді переважно нічого не давали); позбавлення змоги виїхати з села й жити в місті, адже паспортів селянам не видавали, а під час перебування в місті не дозволяли селитися в готелях, а тільки в спеціальних гуртожитках для колгоспників. Для них не існувало відпусток, державних пенсій, гарантованої грошової зарплати. Село в Україні уподібнилося до резервацій американських туземців. Щоб викачати хліб до зернини з колгоспів і радгоспів, на села налітали ватаги районних, обласних, республіканських уповноважених" партійних і радянських чиновників, десятки управлінців сільського господарства, спеціалістів і різних прихвоснів. І кожний з них безоплатно тягнув з колгоспного поля чи комори продукти, не відчуваючи при цьому найменшого сорому. Не дивно, що й самі колгоспники, часто спиваючись, втрачали почуття господаря, виробничника.

Втретє російські " визволителі" загарбали західноукраїнські землі в 1944 р. Як відомо, Галичина в 1914—1916 рр. вперше потрапила в руки царських карателів. Уже тоді, воюючи з " мазе-пинством", окупанти ліквідували українські школи, газети, товариства, організації, вислали вглиб Росії громадських і церковних діячів, у тому числі митрополита греко-католицької церкви А. Шептицького. Вдруге " визволила" західних українців Червона армія у вересні 1989 р. Як наслідок, за півтора року було депортовано до 1 млн осіб, винищено у в'язницях десятки тисяч невинних людей, закрито понад сто періодичних видань, заборонено всі українські організації і товариства. Майже кожна сім'я потерпіла від " братніх" обіймів.

Втретє зустрічали Червону армію в Західній Україні насторожено. Ще до її приходу сотні тисяч людей, з болем і розпукою покидаючи рідний край, виїхали на Захід. Свідомі люди розуміли, що більшовизм несе нові страждання українському народу. І справді, вже з 1944 р. в усіх місцевостях радянські каральні органи розгорнули великомасштабний терор. Вони поспішали якнайшвидше зрівняти в усіх відношеннях західних українців із їхніми східними братами, тобто розтоптати високу національну свідомість галичан, українську греко-католицьку церкву, загнати людей у колгоспне ярмо. Окупанти намагалися все це здійснити швидко, блискавично, але зазнали повної невдачі. Проти непроханих " визволителів" виступила значна частина населення краю, в тому числі провід і збройні сили — ОУН—УПА.