Руїна 3

Утворення козацької держави – Гетьманщини – стало новим етапом розвитку нашої тисячолітньої державної історії. Гетьманська козацька держава, яка з'явилася на території Наддніпрянщини – в центрі нашої етнічної території, де ще в ІХ – ХІІ ст.. відбувалося творення східнослов'янської держави (Київської Русі) – була прямим продовженням Київської державної традиції.

Визначним явищем української історії ХVІ – XVII ст. став процес утворення і розвитку козацтва у двох його формах: козацтва на „волості” (у тому числі реєстрованого) і запорозького. Утворення Запорозької Січі та козацького військово-територіального устрою на Наддніпрянщині в другій половині XVI – першій половині XVIIст. й означало закладення підвалин майбутньої державності.

„Козацтво на Україні набуло широкого розвитку і, склавшись зрештою у певний суспільний клас, в особливий інститут, з побутового явища... стало представником національних інтересів свого народу і взяло на себе „державне будівництво України”, - писав М. Грушевський.

Визволення від панування Речі Посполитої стало для українського народу на початку XVII ст. історичною необхідністю, визначальною умовою його національного існування. Боротьба за визволення набула характеру всенародного руху. Ці повстання, пройняті прагненням українського народу до самовизначення, досягли своєї кульмінації в ході Великого повстання 1648 – 1657 рр. під проводом гетьмана Богдана Хмельницького (1595-1657), яке вилилось у справді всенародну боротьбу проти іноземного панування.

У результаті Великого козацького повстання український народ створив державність у формі козацько-старшинської Гетьманщини, яка відповідно до рішень Переяславської ради та Статей Богдана Хмельницького увійшла на основі автономії до складу Російської держави. У ході повстання 1648-1657 рр. та подальших воєнних дій збройні сили України одержали ряд визначних перемог. Український народ врятував себе від польсько-шляхетського і турецького поневолення, забезпечив ширші можливості для досягнення національного розвитку. [7, ст. 4]

Смерть Б. Хмельницького, писав М, Грушевський, була одним „з найбільш трагічних моментів в історії України”. Гетьманщина „в найбільш рішучу хвилю, коли важилася вся її доля, втратила свого довголітнього провідника – єдиного чоловіка, котрий міг покермувати нею...”

Гетьман залишив своїм сподвижникам та нащадкам дуже складну спадщину. Відносини зі всіма сусідами залишалися неурегульованими, соціальні протиріччя усередині українського суспільства наростали. Закони суспільного розвитку штовхали козацько-шляхетську верхівку в напрямку до створення нового благородного класу – шляхти, дворянства. Ті ж закони прирікали вільне селянство та козацтво на поступове загарбання, перетворення його з часом в клас закріпачених селян. А взагалі – йшов процес нормального історичного становлення структури українського феодального суспільства і держави.

А між тим не лише зовнішньополітичне, а й внутрішнє становище Гетьманщини було складним і напруженим.

Перш за все це стосувалося структури влади. Державний устрій Гетьманщини все ще мав військовий характер: військова канцелярія у центрі, полковники і сотники на місцях. Водночас гетьман і його адміністрація керували не лише військом, а й ставали реальною владою, якій підпорядковувалося все цивільне населення.

Незважаючи на потреби селян, міщан, простих та нереєстрових козаків, гетьман приймає політичні рішення, ледь згоджує їх зі своєю старшиною, серед якої теж був вже розкол на групи з різними поглядами, та і проти гетьмана вже виявляли невдоволення, що насправді Хмельницький ще був в змозі припинять. Гетьман, сподіваючись досягти своєї цілі, напружено шукав нові політичні комбінації, роблячи ставку то на шведів, то на трансільванського князя, то знову на Польщу і Туреччину. У тревогах і хвилюваннях, розчаруваннях і нових сумнівних планах, залишаючи Україну серед нескінченої боротьби, на роздоріжжі, гетьман захворів і помер в 1657 році. Не стало проводиря, що вмів з'єднати кругом себе народ Український, водив його до перемог; що вмів приєднати до своєї справи сусідні народи й примусити їх помагати визволенню України. [2, ст. 111]

Аналізуючи роботи деяких істориків, про ті часи, приходиш єдиного висновку, що період „Руїни” почався все ж зі смертю Богдана Хмельницького. Великий гетьман не зміг довершити і втілити в життя свої прагнення та ідеї, а його нащадки, взагалі, мали свої погляди на державність України, її суверенність та політичний стан, які різнилися між різними верствами в суспільстві.

Руїна – так в українській історіографії називається період громадянської війни, яка розгорілася в Україні після того, як 27 червня 1657 року помер Богдан Хмельницький. Ця ганебна і жорстока війна, названа ще й „парадом честолюбств”, привела спочатку до того, що українська козацька держава, створена генієм народу і політичним талантом гетьмана Б. Хмельницького, що зміг консолідувати на її будівництво всі суспільні сили країни, була розірвана навпіл, по Дніпру, на Ліво- і Правобережну Україну, потім – і повним сплюндруванням Правобережної України іноземними загарбниками, після чого вона надовго перетворилася на суцільну пустелю, в якій тільки покинуті людьми селища і міста нагадували про те, що тут ще донедавна буяло заможне життя... [5, ст. 3]

Суперництво двох сусідніх держав – Москви і Польщі – роздирало край навпіл: Лівобережна частина, природно, горнулася до Москви, маючи більше підстав боятися її сили і розраховувати на її допомогу, Правобережна, з тих самих причин, - до Польщі. Татари, за якими стояла Туреччина, пильно стежили за всім, що відбувалося в міжусобиці з метою грабунку та наживи. Зовнішні політичні сили підтримували внутрішнє безладдя в країні, тобто соціальну ворожнечу черні проти знатних. Що було їм тільки на руку: постійні заколоти і бунти сприяли не стабілізації, а навпаки розладу та сваркам в суспільстві. В свою чергу знатні більше тяжіли до шляхетської Польщі, чернь – до Москви. І, нарешті, Запорожжя, цей військовий табір, аж ніяк не схожий на звичайне цивільне суспільство, беручи участь у житті України, стояв на заваді унормуванню цього життя.

Довго боролися сусідні держави за Україну, роздираючи її на часті й руйнуючи, - та й потомились. Помирилися на тому, що Лівобережна Україна має бути в руках Москви, також і Запоріжжє; частина правобічної України трохи не до самого Київа, який зостався за Москвою, належала Ляхам. Подолія – Туркам. Краса й осередок козацької землі од Київа і до Запоріжжя, край що був найбільше зруйнований, мусів зоставатися пустинею.