Формування та бойовий шлях легіону Українських січових стрільців

Головна Українська рада 1914 р. створила Центральну бойову раду, яка звернулася до австро-угорського уряду з проханням організувати окрему українську військову частину. Так було створено легіон Українських січових стрільців (УСС), або «усусів». Перший курінь УСС очолив підстаршина Дмитро Вітовський. Видатними старшинами «усусів» були М. Варан, Г. Коссак, Я. Струхманчук, Т. Рожанковський. Незабаром легіон УСС було перетворено на полк, а при ньому створено кіш — запасну частину, що займалася набором новобранців.

Австрійське командування не поспішало кидати «усусів» до бою, не маючи впевненості щодо їхньої лояльності. Уперше бійці УСС взяли участь в оборонних боях із кубанськими козаками російської армії на Борецькому й Ужоцькому перевалах. Після цих битв відбулося доукомплектування УСС українськими селянами із закарпатських сіл. Австрійське командування завжди скеровувало «усусів» на найважчі завдання. У 1915—1917 pp. «усуси» виявили героїзм у битвах із частинами російської армії на горі Маківка в Карпатах, під Галичем, Бережанами і під час Брусиловського прориву, поблизу містечка Козова.

Найбільших втрат «усуси» зазнали в битвах за гори Маківка і Лиеоня, Запеклі бої точилися в Подільських степах. Після низки поразок і репресій стрільців було переведено в тил, і лише взимку 1917 р. вони повернулися на фронт. Наприкінці 1917 — на початку 1918 р. в Києві було створено курінь УСС на чолі з Євгеном Коновальцем, що став найбільш боєздатною частиною українських військ у 1918 р.

Створення УСС стало першою спробою організувати українську національну армію, яка могла б захищати інтереси українців і звільнити їх від іноземного панування.

Перша світова війна перетворила українські землі на об'єкт загарбання і театр воєнних дій, а українців — на учасників братовбивчого протистояння. Два військово-політичні блоки вели кровопролитну війну за українські землі без урахування національних інтересів народу. Серед учасників національного руху в Галичині й Наддніпрянській Україні не було єдності в питаннях ставлення до війни та майбутнього України: яку позицію варто зайняти у війні й до чого закликати український народ. Але розкол українського національного руху не знищив ідеї створення самостійної української держави.

Проголошення ЗУНР. В міру того як наближалася воєнна поразка Четверного союзу, серед населення клаптикової монархії Габсбургів розгортався рух за утворення національних самостійних держав. 18 жовтня 1918 p., коли Австро-Угорська імперія розвалилася, у Львові зібралися представники громадськості, щоб утворити Національну Раду — вищий орган майбутньої держави. Рада задекларувала претензії на Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну частину Буковини й Закарпаття, тобто на етнографічні українські землі в межах імперії.
Тим часом відроджена Польща також готувалася взяти владу в Галичині. Щоб запобігти цьому, Національна Рада в ніч на 1 листопада зайняла збройними силами Львів, а потім і всю територію Східної Галичини. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Президентом її став голова Національної Ради Є. Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) — К. Левицький.

Першим кроком уряду ЗУНР було створення жандармерії і Української галицької армії (УГА). Однак сформувати власне велике військо він не встиг, і польські збройні сили після жорстоких боїв 22 листопада зайняли Львів. Уряд ЗУНР змушений був переїхати до Тернополя.

Соціальне напруження взимку 1918/19 р. матеріалізувалося в появі, на російський взірець, непредставницьких революційних організацій — рад робітничих і солдатських депутатів. З'явилися комуністичні групи, які під гаслами ліквідації приватної власності - прагнули соціально розколоти суспільство, котре вже поділилося за національними ознаками. Все це призводило до загострення класової боротьби й зводило додаткові перепони на шляху досягнення державної незалежності українських земель. У лютому 1919 р. на конференції в Станіславі було утворено Комуністичну партію Східної Галичини (КПСГ). Сама її назва свідчила про невизнання утворення «буржуазної» ЗУНР. У ніч на 14 квітня комуністи підняли збройне повстання у Дрогобичі. Вони проголосили повалення влади Національної Ради й надіслали привітання радянським урядам України та Угорщини. Однак розрахунки на розростання повстання не справдилися. Після кровопролитного бою урядовим військам вдалося зайняти Дрогобич.

Напр. червня — на початку липня 1919 р. добре оснащені державами Антанти польські війська окупували Східну Галичину й Західну Волинь. Було ліквідовано всю структуру української державності, включаючи органи місцевого самоврядування. Будь-який опір польській військовій адміністрації нещадно придушувався.