Значення козацьких повстань 20—30-х pp. XVIІ ст.

· Відстоювання українським козацтвом своїх станових прав і привілеїв уперше набуло форми національно-визвольної боротьби.

· Висунуті козаками гасла захисту православ'я, звільнення від кріпацтва і польського панування об'єднали представників різних станів українського суспільства — селян, міщан, православне духовенство.

· Козацтво на практиці довело свою здатність до виконання ролі провідника українського національно-визвольного руху.

· Повстання започаткувало новий етап в історії визвольного руху України.

· Попри поразки повстань ідея національного визволення і необхідність боротьби за нього набула поширення в Україні.

85. Політика російської імперії щодо України в 1907—1914 рр.

У І та II Державних думах діяла Українська думська громада (відповідно 45 та 47 депутатів), яка вимагала розв’язання земельного питання, автономії України, розвитку національної освіти. 3 червня 1907 р. цар Микола II розпустив II Державну думу — цей день став закінченням революції 1905—1907 рр. Новий політичний режим отримав назву «Третьочервнева монархія». Маніфест про розпуск II Державної думи 3 червня 1907 р. обмежив політичні свободи, проголосив новий антидемократичний закон про вибори і початок репресій проти учасників революції. Багато здобутків національного руху були ліквідовані. Почався період реакції — жорстокого переслідування опозиційного та українського руху. Провідником цієї політики став міністр внутрішніх справ, а згодом голова уряду Росії ПетроСтолипін.

Одним з елементів столипінської реакції було переслідування національних меншин. Царський уряд заборонив викладання українською мовою в школах та вищих навчальних закладах. Був заборонений збір коштів на будівництво пам’ятника Т. Шевченку в Каневі. Припинили свою діяльність «Просвіти». У 1910 р. був підписаний циркуляр про заборону реєстрації національних («інородчеських») товариств та видавництв. Було заборонено продавати українські книжки (у тому числі навіть Євангеліє українською мовою, що його видав Синод), проводити концерти, вечори. В Україні, як і в усій Російській імперії, формуються шовіністичні організації, шириться хвиля антисемітизму.

Із метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські діячі 1908 р. створили міжпартійний політичний блок — Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідерами стали М. Грушевський, С. Єфремов, Є. Чикаленко, Д. Дорошенко. ТУП обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження, ідею національно-територіальної автономії України в складі Росії, займалося культурно-просвітницькою діяльністю.

Столипінська аграрна реформа в Україні

Царський уряд на чолі з П. Столипіним прагнув згладити соціальні суперечності в суспільстві. Із цією метою в Росії 1906—1911 рр. з ініціативи П. Столипіна здійснювалася аграрна реформа (схема 4, с. 740).

Загалом у Росії реформа не досягла поставленої мети. Але саме в Україні вона мала найбільший успіх — з общин вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі. Близько 1 млн українців переселилися до Сибіру. Зросли посівні площі, валовий збір зернових, товарність сільського господарства. Але реформа не змогла послабити соціальну напругу на селі. 1914 р. кількість малоземельних селян сягнула понад 2 млн осіб. Бідняцькі господарства залишалися малопродуктивними і малотоварними.

Незважаючи на успіхи, столипінська аграрна реформа не вирішила основні питання: не було створено опору царському режимові й соціальна напруга на селі не тільки не спала, але й ще більше загострилася. До неприязні між поміщиками та селянами додалася ворожість між заможним та бідним селянством.

Отже, на відміну від Східної Галичини, де до початку XX ст. всі українські партії перейшли на самостійницькі позиції, українські партії Наддніпрянщини дотримувалися плану перебудови Росії у федерацію, де Україна користувалася б правами національно-територіальної автономії, а не самостійної держави. Напередодні першої світової війни на самостійницьких позиціях серед східноукраїнських лідерів стояли лише адвокат М. Міхновський, історик В. Липинський та публіцист Д. Донцов. Популярність федеративного плану серед політичних діячів Наддніпрянської України була викликана тісною інтеграцією українських земель в економічне і культурне життя Російської імперії. Це призвело до відтворення серед частини української інтелігенції так званого малоросійського типу з подвійною (російською та українською) національною свідомістю, представники якого не були зацікавлені в державному відокремленні. За умов постійних репресій з боку царського уряду значна частина національно свідомої інтелігенції продовжувала жити переконанням, що український рух не має серйозних політичних перспектив. Лідери українських партій розраховували на те, що російська демократична інтелігенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог.

Схема 4Столипінська аграрна реформа

Причини здійснення

• Необхідність вирішення аграрного питання, яке з економічного переросло в політичне

• Послаблення конфронтації в суспільстві, відвернення загрози нового революційного вибуху

Мета

• Підвищити ефективність сільськогосподарського виробництва

• Збільшити товарність селянського господарства

• Зміцнити соціальну опору самодержавства на селі

• Вирішити проблему аграрного перенаселення

Складові реформи

• Руйнування селянської «общини» та закріплення за кожним господарем у приватну власність земель, якими він користувався

• Надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк

• Заохочення селян до переселення у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу і Середньої Азії Результати реформи в Україні

• Упродовж 1907—1915 рр. в індивідуальну власність закріпили землю: на Правобережжі — 48 % селян, на Півдні — 42 %, на Лівобережжі — 16, 5 %

• Селянський земельний банк протягом 1906—1916 рр. продав українським селянам 596, 4 тис. десятин землі, переважно поміщицької

• На нові землі протягом 1906—1912 рр. виїхало з Наддніпрянщини близько 1 млн осіб; щоправда майже чверть повернулися додому

Національному рухові українців вдалося зберегтися і розвинутися завдяки тому, що заборони і репресії торкнулися тільки його видимої частини — політичного керівництва та культурнопросвітніх організацій. На відміну від попередніх десятиліть, він зміг діяти через інші, на перший погляд національно нейтральні, товариства — земства і кооперативи.

86. НАЦІОНАЛЬНЙ РУХ В УКРАЇНІ В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

1 СЕРПНЯ 1914р Львові було створено Головну Українську (ГУР). Головою став Кость Левцький його заступник Ганкевич І Павлич. Основною метою діяльності цієї організації було захищати інтереси Укр. в Австро- Угорщині. 3 серпня 1914р ГУР опублікував свій програмний документ- маніфест в якому оголосили про те що будуть вести боротьбу за повну автономію Укр в Австро- Угорщині

Серпень 1914 на Буковині було створено союз Парламентських і сеймових депутатів. Найактивнішими діячами цьго союзу були Пигуляч Драчинський. Вони також підтримували маніфест ГУР

У вересні 1914р у Львові було створено Союз Визволення України (СВУ). Сюди ввійшли Донцов Жук М.Скоропис. Основною метою своєї діяльності вони вважали наблизити поразку центральних держав тим самим домогтися проголошення незалежності України.Формою правління мала стати конституційна монархія з демократичним ладом з гарантією визволенняя України. Розгорнули активну боротьбу за поразку російської імперії. Щодо надніпрянської Украіни то тут найактивніше діяло товариство українських поступовців (ТУП) найвідоміші діячі Грушевський, Єфремов, Чикаленко.Відразу з початком війни вони дотримувалися нейтралітету, але в грудні 1916 року вони змінили свою позицію видавши програму «Наша позиція» де виішили вести боротьбу за самостійність України.

Осінь 1915. Було створено український самостійницький союз.

Але він проіснував недовго.

Партія УСДП намагалася змінити суспільний устрій російської імперії, перетворивши її на федерацію. Входили Петлюра і винниченко.

87.наш край на початку хх ст.

На західноукраїнських землях, що входили головним чином до складу Австро-Угорщини, розвивалися процеси, характерні і для інших країн тодішньої Європи. Мова йде насамперед про інтенсивний розвиток ринкових, капіталістичних відносин. Разом із тим тут були і свої особливості.

На початку XX ст. провідне становище у промисловості Східної Галичини, Буковини, Закарпаття посідали великі промислові об'єднання. У Галичині на 1903 р. налічувалося 24 акціонерних об'єднання, а в 1912 р. їх уже було ЗО. На Закарпатті діяло дев'ять промислових акціонерних товариств. Динамізувався процес концентрації виробництва: з 1902 по 1910 р. кількість робітників Галичини збільшилася на третину, а число підприємств зменшилося майже вдвічі. Нові явища спостерігалися у сфері фінансів та кредиту, банківській справі. Розгортався кооперативний рух. Перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях діяло 1500 різних кооперативів. Важливу роль у розвитку економіки краю відігравав не тільки український капітал, а й іноземний — австрійський, румунський, молдавський.

Що ж стосується сільського господарства, то тут ситуація суттєво відрізнялася від тієї, яка була характерною для промисловості та фінансів. Галичина, Закарпаття, Буковина були відсталою аграрною провінцією Австро-Угорської імперії. У цьому секторі економіки було зайнято близько 90% населення.

Складні соціально-економічні процеси, що відбувалися в цей період на західноукраїнських землях, віддзеркалювались і в суспільно-політичному житті краю. Це, зокрема, знайшло своє відображення у більшій структурованості населення, а відтак — у виникненні численних місцевих українських політичних партій.

Наприкінці 90-х років почали проявлятися суперечливі тенденції в діяльності Української радикальної партії, створеної 1904 р. з ініціативи Б. Грінченка, С. Єфремова, Д. Дорошенка. В її лавах сформувалися три політичні групи: власне радикальна на чолі з М. Павликом, К. Трильовським, Ю. Бачинським, соціал-демократична на чолі з Р. Ярославичем, М. Ганкевичем, М, Новаковським; та національно-демократична на чолі з В. Охрімовичем, М. Левицьким, В. Будзиновським. Остання виступала за згуртування всіх українців навколо ідеї української державності. Соціал-демократи пропонували реформувати УРП та об'єднати її з соціал-демократичною партією Австрії. Радикальна група не заперечувала ідею утворення Української соціал-демократичної партії, висловлювала свою готовність співпрацювати з нею, але відкидала необхідність об'єднання із соціал-демократичною партією Галичини, звинувачуючи її в націоналізмі.

18 вересня 1899 р. на конференції соціал-демократів було прийнято рішення про утворення УСДП, а 26 грудня того ж року на з'їзді представників національно-демократичного крила УРП, організації «Народна Рада» та Комітету львівських русинів була створена Українська національно-демократична партія.

Загострення соціально-економічної та політичної ситуації на західноукраїнських землях виявлялося також у зростанні страйкового руху. Найбільших масштабів сягнув страйк 1902 р. у Галичині, в якому взяли участь до 200 тис. сільських робітників і який був підтриманий всіма українськими партіями краю. Дедалі частіше на мітингах і страйках, окрім економічних, звучали й політичні вимоги. Такого характеру набули страйки будівельників (1902 р.), нафтовиків Борислава (1904 р.). У період 1905—1907 рр. страйковий рух під впливом російської революції набув усеохоплюючого характеру.

Завоювавши у 1907 р. загальне виборне право до віденського парламенту, трудящі Галичини в 1908— 1914 рр. розгорнули боротьбу за загальне виборче право й до галицького сейму. Галичина делегувала до австрійського парламенту 20 українців — переважно соціал-демократів та радикалів.

Заслуговує на увагу питання про ставлення українських партій до Першої світової війни. Українські соціал-демократи розуміли, що Галичина стане першою мішенню російської армії, тому виступали проти війни. Ці погляди поділялися й іншими українськими партіями краю.

Важливою складовою суспільно-політичного руху на західноукраїнських землях початку XX ст. була діяльність спортивно-молодіжних організацій. Львівська організація «Сокіл» стала провідною у Східній Галичині і функціонувала аж до 1939 р. Не менш популярним було товариство «Січ», засноване К. Трильовським — юристом за фахом, депутатом віденського парламенту та галицького сейму. Слід наголосити, що згадані організації не обмежували свою діяльність спортивно-оздоровчими питаннями, а чимало уваги приділяли вихованню молоді на українських традиціях культури, освіти, військової справи.

Таким чином, на західноукраїнських землях на початку XX ст. відбувалися важливі зрушення, пов'язані з перебудовою економіки на ринкових, капіталістичних засадах. Це стосується й інших сфер життя українців, які жили під егідою Австро-У горської імперії. Дуже важливим було те, що кращі представники західноукраїнської інтелігенції попри утиски й переслідування робили все можливе для того, щоб підтримувати ідеї боротьби за національну і політичну незалежність України як єдиної держави.

88. Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі російської імперії Щоб скористатися багатствами України і насамперед її людськими ресурсами, назавжди приєднати українські території до складу Російської імперії, необхідно було замкнути українців у міцні лещата російського адміністративно-територіального устрою. Із цією метою на зламі XVIII-XIX ст. підросійську Україну було поділено на 9 губерній. Адміністрування, тобто управління в них здійснювалося за імперськими зразками. Колишні козацькі полки Слобожанщини було перетворено на Слобідсько-Українську губернію. На території колишньої Гетьманщини створено Чернігівську та Полтавську губернії. Правобережжя поділено на Волинську, Київську та Подільську губернії. Південні землі включено до складу імперії як Катеринославську (колишні землі запорозьких козаків), Херсонську (землі Османської імперії від гирла Дніпра до гирла Дністра) і Таврійську губернії (землі колишнього Кримського ханства). З невеликими змінами даний адміністративно-територіальний поділ зберігався до часів української революції 1917-1921 pp. Імперський уряд не враховував географію розселення українського народу. Значна частина земель, заселених переважно українцями, була по-живому відрізана від українських губерній і приєднана до сусідніх із Україною російських. Так, поза межами 9 українських губерній залишилися великі райони Кубані, Війська Донського, Воронезької, Курської, Гродненської, Могильовської губерній і частина Бессарабії та Холмщина.