Історія економічних учень - Базилевич:9.6.2. Вивчення історії економічної теорії вітчизняними науковцями 2 страница

10.1.2. Заснування і розвиток кафедри політичної економії та статистики в Імператорському університеті св. Володимира

Для періоду, що безпосередньо передував відкриттю в Києві Університету св. Володимира, в галузі викладання економічної науки характерним було те, що в губернських, земських, приходських школах і училищах України під " економією" розуміли домашнє приватне, а не народне господарство. Високі завдання, які на Заході висували фізіократи та А. Сміт, в українських школах і училищах різних рівнів зводилися до рекомендації рецептів, землеробських прийомів, організації подорожей учнів у промислові та торговельні заклади, на базари, щоб ознайомити їх з процесом виробництва та правилами торговельних оборотів. При цьому більшу частину часу приділяли саме життєвому, практичному застосуванню основних економічних понять. Враховувався ще й специфічно національний момент.
Система і характер освіти у Правобережній Україні були встановлені польською едукаційною комісією в 1773—1793 pp., а потім закріплені в 1803— 1813 pp. візитатором навчальних закладів Київської, Волинської і Подільської губерній Т. Чацьким і залишались майже без змін до відкриття Університету св. Володимира. Загальною і кінцевою метою її була полонізація Правобережної України через народну освіту, інтелектуальне, а з часом і політичне відродження Речі Посполитої в межах цієї території.
Польською мовою всюди викладались усі предмети (в тому числі і російська мова) за винятком Київського народного училища. Учителями були духовні особи переважно католицького або уніатського віросповідання.
У 1805 р. тодішній міністр народної освіти Російської імперії граф Завадовський особисто відвідав Київ, маючи на меті створити на теренах величезного Віленського навчального округу два, а потім відкрити в новому окрузі університет.
Це суперечило польським інтересам, представником яких був згадуваний вже граф Чацький — поляк за походженням, і глибоким переконанням, які панували, зрештою, в багатьох головах, що Правобережна Україна є частиною Польщі.
На зустрічі в Києві з міністром Завадовським він таким чином аргументував недоцільність відкриття в Києві університету: " Відкривати університет в Києві надзвичайно незручно, по-перше тому, що недалеко від Києва вже відкрито університет у Харкові, по-друге тому, що Київ стоїть збоку від північно-західного краю, має невигідне розташування для такого закладу, по-третє тому, що бажання міщан, які вносять свої пожертвування на користь освіти, такі, щоб викладання велося польською мовою, чого не можна досягти в Києві як у найстародавнішому російському місті, де державне право має викладатись на основі права російського — не місцевого, а право церковне на основі права східного, і богослів'я в дусі православ'я. Таке ускладнення не мало б великого значення, якби російське духовенство було більш-менш терпимо освічене; але допоки не усунено цю останню незручність, заснування університету в Києві залишиться справою дуже спірною, тим більше, що шкільна освіта успадкувала тут німецький статут, який допускає лише чотири факультети". Сучасники вважають, що граф Завадовський розумів дійсні причини протистояння графа Т. Чацького відкриттю імператорського університету в Києві, але все ж таки не зробив практичних кроків, щоб подолати польський опір, бо, очевидно, й сам перебував під пропольським впливом.
Відкинувши ідею відкрити університет в Києві, вже 1 жовтня 1805 р. Т. Чацький заснував навчальний заклад в Кремінці, який мав виконувати функції університету, але польського, Кременецьку гімназію.
Т. Чацький доклав немало зусиль, аби залучити до викладання і керівництва гімназією відомих учених, зокрема, ректором став професор математики і секретар Краківської академії Чех. Щодо політичної економії і торговельного права, то їх викладав Кудлицький (Лелевель). Його з часом послали до Гамбурга для удосконалення знань з торговельного права. Природне право і політичну економію також викладав М. Хонський, який продовжував викладання політичної економії і після перейменування гімназії (1818 р.) у Волинський ліцей.
Викладання на останніх курсах вирізнялось різноманіттям — від фізики, хімії, геометрії до військової архітектури, нумізматики і старожитностей. Політична економія і статистика викладалась на другому курсі.
Ліцей був повністю польським навчальним закладом — і за мовою викладання, і за складом викладачів та керівних органів, і за національною належністю більшості студентів. З більш ніж 600 слухачів ліцею українців та росіян було лише 34 особи, які повністю розчинялися в основній масі. Якщо додати до цього обов'язкове щоденне відвідування всіма студентами костьолу, то стає цілком зрозумілим те, чиї погляди, звичаї, мова врешті домінували.
Повстання декабристів 1825 р. стало великим потрясінням для всього суспільства, яке сколихнуло всю імперію, не минувши й університети. Атмосфера в галузі народної освіти дуже змінилась. З одного боку, новий імператор Микола І, який рішуче покінчив з " містицизмом останніх років александрівського царювання", полегшив становище науки, а з іншого — посилились підозри до конкретних навчальних закладів щодо неблагонадійності. У 1832 р. як неблагонадійний був закритий Віленський університет.
Врешті, змінилася і державна політика. Замість ліберальних ідей, що лягли в основу Статуту 1804 p., з'являється більш прагматичний погляд на освіту, яка має готувати висококваліфікованих і благонадійних державних чиновників. Тоді ж робиться наголос на спеціалізації освіти. У 1833 р. на посаду міністра народної освіти приходить 47-річний С.С. Уваров, який виступав за широке реформування народної освіти, оновлення наукової думки й одночасно формулював базу цієї реформи на основі національно-консервативних ідей. Тобто, з одного боку, він хотів підвищити науковий рівень університету, а з іншого, виходячи з ідеологічних потреб влади, надати навчанню оригінальний " російський" характер. С. Уваров пропагував підбір кадрів виключно за їх науковими заслугами, стимулювання роботи професорів, які повинні проголошувати з кафедри результати власних досліджень, а не лише вже відомі загальноприйняті істини.
Після придушення польського повстання 1830—1831 pp. і закриття відповідно до указу від 21 серпня 1831 р. училищ через рік імперський уряд почав відкривати старі й нові навчальні заклади. Незабаром їх кількість досягла попередньої, а подекуди навіть збільшилась. Організація і напрямок діяльності цих училищ суттєво відрізнялись від того, що було раніше. Зокрема, російська мова і православний закон посіли чільне місце.
Царський указ від 8 листопада 1833 р. передбачав переведення Волинського ліцею з Кременця до Києва і заснування Університету св. Володимира. У складі останнього мало бути два факультети: філософський і юридичний, з перспективою відкрити ще й медичний. Цим самим указом було передано новостворюваному університету фундуші і капітали, що жертвувались Волинському ліцею місцевим дворянством.
У першій третині XIX ст. в європейській науці відбуваються швидкі та кардинальні зміни: в хімії застосовується атомна теорія; створені основи сучасного математичного аналізу; стрімко розвиваються технічні науки; усвідомлюється фундаментальна роль клітини в біології; у політичній економії ідеї класичної школи завойовували передові позиції. Університетська наука мала швидко реагувати на всі ці зміни. Тому, як бачимо, Київський університет із самого початку свого існування опинився в досить непростій ситуації.
25 грудня 1833 р. було затверджено тимчасовий університетський статут, який діяв потім до 15 липня 1842 р. Він суттєво відрізнявся від загального статуту для імперських російських університетів 1804 р. і став символом оновлення університетів, які переживали тоді часи занепаду, зокрема і вітчизняної освіти взагалі. Відмінностями статуту Київського університету відвагальноімперського університетського були організація навчального процесу, перелік та обсяг факультетських предметів. Статут 1804 р. встановлював чотири відділи: " моральних" і політичних наук; фізичних і математичних наук; медичних наук; словесних наук.
Перший відділ найбільше відповідав юридичному факультету Університету св. Володимира, разом з тим за статутом 1804 р. він включав: церковну історію; богослов'я; тлумачення священного писання; філософію.
Власне юридичний напрямок першого відділу включав: " природне", політичне і народне право; цивільне і кримінальне судочинство; право найзначніших як древніх, так і сучасних народів; дипломатію та політичну економію.
За статутом 1833 р. в Університеті св. Володимира концепція наук була зовсім іншою. Економічні науки, зокрема політична економія, були вилучені з юридичного факультету, але не викладалися і на інших факультетах. У вирі подій, які охопили університет, такий прикрий стан щодо економічної науки зберігався до 1842 р.
Урочистий акт відкриття Університету св. Володимира відбувся 15 липня 1834 р. (за старим стилем), і тільки з 28 серпня 1834 р. (за старим стилем) почалися заняття. Чисельно серед викладачів переважали кременецькі професори, як правило, поляки. Докладно склад викладачів та студентів аналізується в " Історії Київського університету (1834—1959)".
У 30-х pp. радикальні ідеї легко знаходили відгук у студентському середовищі. Як не дивно, але влада багато в чому сама провокувала подібні настрої, сприймаючи всерйоз дитячі розмови про конституцію та революцію, надаючи часом неусвідомленим юнацьким пориванням політичного змісту.
9 січня 1839 р. вирішено було роботу університету припинити і замінити особовий склад керівництва навчальним округом через смуту, яка виявилася в університеті. Фактичне його закриття відбулося 17 березня. Він втратив половину своїх викладачів і майже всіх студентів. Викладачів-поляків замінили німецькі викладачі з Дерптського університету, який в ті часи мав найкраще становище серед імперських університетів,
Незважаючи на всі негаразди, 26 квітня 1839 р. указ від 9 січня 1839 р. було відмінено. Заняття відновились у вересні 1840 р.
З липня 1842 р. почали діяти новий статут і штатний розпис університету. Вони враховували багато положень статуту 1835 p., спільних для всіх імперських університетів. Але разом з тим у значній частині параграфів статут містив спеціальні постанови саме для Університету св. Володимира. Спільним було все, що стосувалось засідань ради і правління, ведення справ, читання лекцій та проведення іспитів. Решта пунктів статуту відрізнялись. Як зазначав відомий український вчений професор М.Ф. Владимирський-Буданов, " Київський університет нарівні з Дерптським вважається на особливому становищі....Допускаючи свободу, засвоєну в німецьких університетах в навчальній частині, статут в усьому, що стосується управління, не дає і тієї частини прав Університету св. Володимира, яка була надана іншим російським університетам за статутом 1835 р. Цей подвійний підхід пронизав потім всі подальші 20 років життя Університету до 1863 року. Важливим нововведенням став інститут підготовки професорства, так звана доцентура. У загальноімперському статуті російських університетів її не було. 6 квітня 1844 р. з'явилося положення про вчений ступінь.
У жовтні 1842 р. Міністерство народної освіти затвердило розклад кафедр згідно з новим статутом. Передбачалися 37 кафедр, 26 з яких мали очолити ординарні професори, а решту — екстраординарні, при цьому на всі 37 кафедр виділили лише вісім ставок ад'юнктів. Порівняно зі статутом 1833 р. кількість кафедр збільшилася на першому відділенні філософського факультету з п'яти до восьми, а саме: вперше в Університеті св. Володимира відкрили кафедру історії та літератури слов'янських мов і слов'янських старожитностей, самостійну кафедру російської історії, і, нарешті, засновується вперше на цьому факультеті кафедра політичної економії та статистики2. Поєднання на одній кафедрі двох економічних наук відобразило певну традицію. Справа в тому, що регламент (статут) Російської академії наук від 22 липня 1803 р. вперше зобов'язав учених займатися поряд із дослідженнями природничих наук і історії також проблемами політичної економії та статистики.
З 1803 р. політичну економію вперше почали викладати в Московському університеті, а потім і в інших університетах як самостійну навчальну дисципліну. З 1804 р. вона разом із статистикою введена до навчальних планів гімназій, а потім через кілька років — і ліцеїв.
Це сприяло розвиткові економічних наук в Російській імперії, зокрема в університетах. На час відкриття Київського університету інші університети — Московський, Казанський, Харківський, Дерптський (Тартуський), Віленський (закритий 1832 р.), Санкт-Петербурзький — вже нагромадили певний досвід викладання політичної економії, статистики, фінансів та ряду інших економічних дисциплін. З часом його використали і в Київському університеті. Але лише у 1909 р. у Київському університеті дозволили створити кафедру статистики, виділивши цей предмет із раніше єдиної кафедри політичної економії та статистики3.
1. Претендент на кафедру політичної економії та статистики повинен написати твір, в якому, а) викласти історію політичної економії як науки, тобто показати її виникнення і поступове утворення до нашого часу, з критичною оцінкою різних поглядів; б) викласти ті головні начала політичної економії, яких дотримується автор, і в) прикласти ті начала до Російської держави. Твір повинен бути представлений у раду Університету св. Володимира не пізніше 1 березня 1844 р.
Ніхто не може бути ординарним чи екстраординарним професором по вказаній кафедрі в Університеті св. Володимира, не маючи ступеня доктора по 1-му відділенню філософського факультету.
Ординарні професори Університету св. Володимира перебувають у VII, а екстраординарні у VIII класі державної служби.
Ординарний професор в Університеті св. Володимира одержує за рік жалування 1200 руб., квартирних 150 руб. сріблом, а екстраординарний — жалування 860 руб., квартирних — 120 руб. сріблом.
Треба сказати, що Київ на той час, незважаючи на його " провінційність", став одним із " дорогих" міст Російської імперії. Причин цьому могло бути декілька, одна з яких — бурхливий розвиток освіти, принаймні так це пояснював професор кафедри політичної економії та статистики М.П. Яснопольський в своїй праці за 1890 р. " Так зосереджені навчальні заклади, а відповідно і видатки на них посилюють попит на житло, продукти та особисті послуги в місцях розташування навчальних закладів... Інколи ж відсутність поблизу постійного місця проживання спричиняє переселення на досить тривалий термін цілих сімей із сіл та взагалі пунктів країни віддалених від навчальних закладів..." Ясно, що ці обставини впливали на зниження платоспроможності університетської професури, що в свою чергу не додавало переваг їх становищу.
Отже, претендент на кафедру повинен був володіти знаннями не лише в галузі політичної економії, а й її історії, теоретичної і практичної статистики.
Конкурс не дав позитивних результатів. Тоді університет приходить до нового і незвичайного на той час методу, звернувшись із закликом до інших імперських університетів — Казанського, Московського, Петербурзького, Дерптського, Харківського, щоб вони допомогли кадрами або хоча б рекомендували гідних кандидатів у професори за вакантними кафедрами Університету св. Володимира. Але й ця спроба виявилася невдалою, оскільки в інших університетах ситуація була не набагато кращою.
Урешті-решт, рада університету подала доповідну записку міністру народної освіти, у якій зазначалося, для яких саме кафедр і з яких предметів необхідно підготувати професуру, а той у свою чергу мав вирішити питання відправки молодих вчених у закордонне відрядження до європейських університетів.
Для заміщення посади завідувача кафедри політичної економії та статистики перше відділення філософського факультету найбільш вдалою кандидатурою визнало вчителя II Київської гімназії Івана Вернадського.
Такий спосіб залучення до університету молодих талановитих кадрів виявився найбільш дієвим, оскільки з п'яти кандидатів, направлених у 1843 р. за кордон, вже у 1846 р. університет одержав високоосвічених викладачів.
У травні 1844 р. вакантну кафедру політичної економії та статистики бажав зайняти Я. Вашкевич. До 1832 р. він працював завідувачем кафедри політичної економії Віленського університету. За своїми поглядами Я. Вашкевич був прихильником класичної політичної економії. Однак претенденту відмовили з таких двох причин: ", що на підставі параграфа 76 Статуту Університету св. Володимира " Височайше" затвердженого 1 липня 1842 року кафедру екстраординарного і ординарного професора може займати лише доктор того факультету, до якого належить кафедра., що в минулому році за " Височайшим" повелінням відправлений від університету за його кошт один із кандидатів за кордон для удосконалення себе в політичній економії та статистиці з метою в подальшому зайняти вакантну кафедру з цих предметів в Університеті" 2. Мова йшла про І.В. Вернадського.
Іван Васильович Вернадський (1821—1884) народився в дворянській сім'ї в м. Києві. У 1837 p., ще не закінчивши повного курсу гімназії, вступив до Університету св. Володимира. В 1841 р. одержав золоту медаль. У зв'язку з тим, що він в юності займався і захоплювався словесністю, важко було побачити в ньому майбутнього економіста. Спочатку він був учителем російської словесності в Кам'янець-Подільській, а з 1842 р. — у II Київській гімназії.
За кордоном три роки вивчав політичну економію за лекціями Ріделя, Ріттера, Pay, Шлоссера, Цепфля, Шевальє, Бланкі цікавився також господарською проблематикою, наочно ознайомився з економічним життям і побутом різних народів, Іван Васильович Вернадський — батько всесвітньо відомого вченого-природознавця і Володимира Івановича Вернадського.
відвідав Австрію, Німеччину, Англію, Францію, Бельгію, Голландію, Італію і Швейцарію.
У 1849 р. захистив докторську дисертацію.
У 1850 р. Іван Васильович одружується з Марією Миколаївною Шигаєвою (1831—1860), яка відіграла значну роль у його житті.
Одразу ж після одруження Іван Васильович та Марія Миколаївна переїхали до Москви. А в 1852 р. І. Вернадському було надано чин колезького радника.
На початку 1857 р. Іван Васильович вирушив до Відня на Міжнародний статистичний конгрес. Виголошеною там блискучою доповіддю він привернув до себе увагу учасників конгресу, і його було обрано Почесним членом Центрального статистичного комітету в Брюсселі та почесним членом Лондонського статистичного товариства (1858).
І. Вернадський багато працював над відкриттям земельних банків на півдні; завдяки його старанням були засновані земельні банки в Полтаві та Харкові. У 1876 р. він залишає службу і повертається до Петербурга, з метою поновити свою журналістську діяльність. Згодом починає видавати " Биржевой указатель", друкуючи його у власній друкарні " Словянская печатня".
Внаслідок тяжкої хвороби 27 березня 1884 р. у Петербурзі на 63-му році життя Іван Васильович Вернадський помер.
Основні праці:
О мене и торговле (о протективной системе и дифференциальных пошлинах в России). — СПб., 1865.
По поводу статистических конгрессов и административной статистики вообще. — СПб., 1863.
Очерк теории потребностей. — К., 1847; СПБ., 1857.
Критико-историческое исследование об итальянской политико-экономической литературе до начала XIX века. — М., 1849.
Таким чином, заміщення посад завідувачів деяких кафедр відкладалось на три роки. Тому 18 червня 1843 р. міністр народної освіти як вимушений захід дозволив призначати на ці кафедри тимчасових викладачів або залучати до викладання, з виплатою заробітної плати, професуру, яка водночас викладала на інших кафедрах. Саме так спочатку вирішилося питання про читання лекцій та проведення семінарських занять на кафедрі політичної економії та статистики.
7 листопада 1846 р. після повернення із закордонного відрядження на посаду ад'юнкта Університету св. Володимира був призначений І.В. Вернадський. Власне з цього періоду і розпочинається розвиток кафедри політичної економії та статистики в університеті. Він відбувався у нерозривному зв'язку із загальним розвитком української університетської науки (Харківський та Новоросійський університети).

10.1.2. Заснування і розвиток кафедри політичної економії та статистики в Імператорському університеті св. Володимира

Для періоду, що безпосередньо передував відкриттю в Києві Університету св. Володимира, в галузі викладання економічної науки характерним було те, що в губернських, земських, приходських школах і училищах України під " економією" розуміли домашнє приватне, а не народне господарство. Високі завдання, які на Заході висували фізіократи та А. Сміт, в українських школах і училищах різних рівнів зводилися до рекомендації рецептів, землеробських прийомів, організації подорожей учнів у промислові та торговельні заклади, на базари, щоб ознайомити їх з процесом виробництва та правилами торговельних оборотів. При цьому більшу частину часу приділяли саме життєвому, практичному застосуванню основних економічних понять. Враховувався ще й специфічно національний момент.
Система і характер освіти у Правобережній Україні були встановлені польською едукаційною комісією в 1773—1793 pp., а потім закріплені в 1803— 1813 pp. візитатором навчальних закладів Київської, Волинської і Подільської губерній Т. Чацьким і залишались майже без змін до відкриття Університету св. Володимира. Загальною і кінцевою метою її була полонізація Правобережної України через народну освіту, інтелектуальне, а з часом і політичне відродження Речі Посполитої в межах цієї території.
Польською мовою всюди викладались усі предмети (в тому числі і російська мова) за винятком Київського народного училища. Учителями були духовні особи переважно католицького або уніатського віросповідання.
У 1805 р. тодішній міністр народної освіти Російської імперії граф Завадовський особисто відвідав Київ, маючи на меті створити на теренах величезного Віленського навчального округу два, а потім відкрити в новому окрузі університет.
Це суперечило польським інтересам, представником яких був згадуваний вже граф Чацький — поляк за походженням, і глибоким переконанням, які панували, зрештою, в багатьох головах, що Правобережна Україна є частиною Польщі.
На зустрічі в Києві з міністром Завадовським він таким чином аргументував недоцільність відкриття в Києві університету: " Відкривати університет в Києві надзвичайно незручно, по-перше тому, що недалеко від Києва вже відкрито університет у Харкові, по-друге тому, що Київ стоїть збоку від північно-західного краю, має невигідне розташування для такого закладу, по-третє тому, що бажання міщан, які вносять свої пожертвування на користь освіти, такі, щоб викладання велося польською мовою, чого не можна досягти в Києві як у найстародавнішому російському місті, де державне право має викладатись на основі права російського — не місцевого, а право церковне на основі права східного, і богослів'я в дусі православ'я. Таке ускладнення не мало б великого значення, якби російське духовенство було більш-менш терпимо освічене; але допоки не усунено цю останню незручність, заснування університету в Києві залишиться справою дуже спірною, тим більше, що шкільна освіта успадкувала тут німецький статут, який допускає лише чотири факультети". Сучасники вважають, що граф Завадовський розумів дійсні причини протистояння графа Т. Чацького відкриттю імператорського університету в Києві, але все ж таки не зробив практичних кроків, щоб подолати польський опір, бо, очевидно, й сам перебував під пропольським впливом.
Відкинувши ідею відкрити університет в Києві, вже 1 жовтня 1805 р. Т. Чацький заснував навчальний заклад в Кремінці, який мав виконувати функції університету, але польського, Кременецьку гімназію.
Т. Чацький доклав немало зусиль, аби залучити до викладання і керівництва гімназією відомих учених, зокрема, ректором став професор математики і секретар Краківської академії Чех. Щодо політичної економії і торговельного права, то їх викладав Кудлицький (Лелевель). Його з часом послали до Гамбурга для удосконалення знань з торговельного права. Природне право і політичну економію також викладав М. Хонський, який продовжував викладання політичної економії і після перейменування гімназії (1818 р.) у Волинський ліцей.
Викладання на останніх курсах вирізнялось різноманіттям — від фізики, хімії, геометрії до військової архітектури, нумізматики і старожитностей. Політична економія і статистика викладалась на другому курсі.
Ліцей був повністю польським навчальним закладом — і за мовою викладання, і за складом викладачів та керівних органів, і за національною належністю більшості студентів. З більш ніж 600 слухачів ліцею українців та росіян було лише 34 особи, які повністю розчинялися в основній масі. Якщо додати до цього обов'язкове щоденне відвідування всіма студентами костьолу, то стає цілком зрозумілим те, чиї погляди, звичаї, мова врешті домінували.
Повстання декабристів 1825 р. стало великим потрясінням для всього суспільства, яке сколихнуло всю імперію, не минувши й університети. Атмосфера в галузі народної освіти дуже змінилась. З одного боку, новий імператор Микола І, який рішуче покінчив з " містицизмом останніх років александрівського царювання", полегшив становище науки, а з іншого — посилились підозри до конкретних навчальних закладів щодо неблагонадійності. У 1832 р. як неблагонадійний був закритий Віленський університет.
Врешті, змінилася і державна політика. Замість ліберальних ідей, що лягли в основу Статуту 1804 p., з'являється більш прагматичний погляд на освіту, яка має готувати висококваліфікованих і благонадійних державних чиновників. Тоді ж робиться наголос на спеціалізації освіти. У 1833 р. на посаду міністра народної освіти приходить 47-річний С.С. Уваров, який виступав за широке реформування народної освіти, оновлення наукової думки й одночасно формулював базу цієї реформи на основі національно-консервативних ідей. Тобто, з одного боку, він хотів підвищити науковий рівень університету, а з іншого, виходячи з ідеологічних потреб влади, надати навчанню оригінальний " російський" характер. С. Уваров пропагував підбір кадрів виключно за їх науковими заслугами, стимулювання роботи професорів, які повинні проголошувати з кафедри результати власних досліджень, а не лише вже відомі загальноприйняті істини.
Після придушення польського повстання 1830—1831 pp. і закриття відповідно до указу від 21 серпня 1831 р. училищ через рік імперський уряд почав відкривати старі й нові навчальні заклади. Незабаром їх кількість досягла попередньої, а подекуди навіть збільшилась. Організація і напрямок діяльності цих училищ суттєво відрізнялись від того, що було раніше. Зокрема, російська мова і православний закон посіли чільне місце.
Царський указ від 8 листопада 1833 р. передбачав переведення Волинського ліцею з Кременця до Києва і заснування Університету св. Володимира. У складі останнього мало бути два факультети: філософський і юридичний, з перспективою відкрити ще й медичний. Цим самим указом було передано новостворюваному університету фундуші і капітали, що жертвувались Волинському ліцею місцевим дворянством.
У першій третині XIX ст. в європейській науці відбуваються швидкі та кардинальні зміни: в хімії застосовується атомна теорія; створені основи сучасного математичного аналізу; стрімко розвиваються технічні науки; усвідомлюється фундаментальна роль клітини в біології; у політичній економії ідеї класичної школи завойовували передові позиції. Університетська наука мала швидко реагувати на всі ці зміни. Тому, як бачимо, Київський університет із самого початку свого існування опинився в досить непростій ситуації.
25 грудня 1833 р. було затверджено тимчасовий університетський статут, який діяв потім до 15 липня 1842 р. Він суттєво відрізнявся від загального статуту для імперських російських університетів 1804 р. і став символом оновлення університетів, які переживали тоді часи занепаду, зокрема і вітчизняної освіти взагалі. Відмінностями статуту Київського університету відвагальноімперського університетського були організація навчального процесу, перелік та обсяг факультетських предметів. Статут 1804 р. встановлював чотири відділи: " моральних" і політичних наук; фізичних і математичних наук; медичних наук; словесних наук.
Перший відділ найбільше відповідав юридичному факультету Університету св. Володимира, разом з тим за статутом 1804 р. він включав: церковну історію; богослов'я; тлумачення священного писання; філософію.
Власне юридичний напрямок першого відділу включав: " природне", політичне і народне право; цивільне і кримінальне судочинство; право найзначніших як древніх, так і сучасних народів; дипломатію та політичну економію.
За статутом 1833 р. в Університеті св. Володимира концепція наук була зовсім іншою. Економічні науки, зокрема політична економія, були вилучені з юридичного факультету, але не викладалися і на інших факультетах. У вирі подій, які охопили університет, такий прикрий стан щодо економічної науки зберігався до 1842 р.
Урочистий акт відкриття Університету св. Володимира відбувся 15 липня 1834 р. (за старим стилем), і тільки з 28 серпня 1834 р. (за старим стилем) почалися заняття. Чисельно серед викладачів переважали кременецькі професори, як правило, поляки. Докладно склад викладачів та студентів аналізується в " Історії Київського університету (1834—1959)".
У 30-х pp. радикальні ідеї легко знаходили відгук у студентському середовищі. Як не дивно, але влада багато в чому сама провокувала подібні настрої, сприймаючи всерйоз дитячі розмови про конституцію та революцію, надаючи часом неусвідомленим юнацьким пориванням політичного змісту.
9 січня 1839 р. вирішено було роботу університету припинити і замінити особовий склад керівництва навчальним округом через смуту, яка виявилася в університеті. Фактичне його закриття відбулося 17 березня. Він втратив половину своїх викладачів і майже всіх студентів. Викладачів-поляків замінили німецькі викладачі з Дерптського університету, який в ті часи мав найкраще становище серед імперських університетів,
Незважаючи на всі негаразди, 26 квітня 1839 р. указ від 9 січня 1839 р. було відмінено. Заняття відновились у вересні 1840 р.
З липня 1842 р. почали діяти новий статут і штатний розпис університету. Вони враховували багато положень статуту 1835 p., спільних для всіх імперських університетів. Але разом з тим у значній частині параграфів статут містив спеціальні постанови саме для Університету св. Володимира. Спільним було все, що стосувалось засідань ради і правління, ведення справ, читання лекцій та проведення іспитів. Решта пунктів статуту відрізнялись. Як зазначав відомий український вчений професор М.Ф. Владимирський-Буданов, " Київський університет нарівні з Дерптським вважається на особливому становищі....Допускаючи свободу, засвоєну в німецьких університетах в навчальній частині, статут в усьому, що стосується управління, не дає і тієї частини прав Університету св. Володимира, яка була надана іншим російським університетам за статутом 1835 р. Цей подвійний підхід пронизав потім всі подальші 20 років життя Університету до 1863 року. Важливим нововведенням став інститут підготовки професорства, так звана доцентура. У загальноімперському статуті російських університетів її не було. 6 квітня 1844 р. з'явилося положення про вчений ступінь.
У жовтні 1842 р. Міністерство народної освіти затвердило розклад кафедр згідно з новим статутом. Передбачалися 37 кафедр, 26 з яких мали очолити ординарні професори, а решту — екстраординарні, при цьому на всі 37 кафедр виділили лише вісім ставок ад'юнктів. Порівняно зі статутом 1833 р. кількість кафедр збільшилася на першому відділенні філософського факультету з п'яти до восьми, а саме: вперше в Університеті св. Володимира відкрили кафедру історії та літератури слов'янських мов і слов'янських старожитностей, самостійну кафедру російської історії, і, нарешті, засновується вперше на цьому факультеті кафедра політичної економії та статистики2. Поєднання на одній кафедрі двох економічних наук відобразило певну традицію. Справа в тому, що регламент (статут) Російської академії наук від 22 липня 1803 р. вперше зобов'язав учених займатися поряд із дослідженнями природничих наук і історії також проблемами політичної економії та статистики.
З 1803 р. політичну економію вперше почали викладати в Московському університеті, а потім і в інших університетах як самостійну навчальну дисципліну. З 1804 р. вона разом із статистикою введена до навчальних планів гімназій, а потім через кілька років — і ліцеїв.
Це сприяло розвиткові економічних наук в Російській імперії, зокрема в університетах. На час відкриття Київського університету інші університети — Московський, Казанський, Харківський, Дерптський (Тартуський), Віленський (закритий 1832 р.), Санкт-Петербурзький — вже нагромадили певний досвід викладання політичної економії, статистики, фінансів та ряду інших економічних дисциплін. З часом його використали і в Київському університеті. Але лише у 1909 р. у Київському університеті дозволили створити кафедру статистики, виділивши цей предмет із раніше єдиної кафедри політичної економії та статистики3.
1. Претендент на кафедру політичної економії та статистики повинен написати твір, в якому, а) викласти історію політичної економії як науки, тобто показати її виникнення і поступове утворення до нашого часу, з критичною оцінкою різних поглядів; б) викласти ті головні начала політичної економії, яких дотримується автор, і в) прикласти ті начала до Російської держави. Твір повинен бути представлений у раду Університету св. Володимира не пізніше 1 березня 1844 р.
Ніхто не може бути ординарним чи екстраординарним професором по вказаній кафедрі в Університеті св. Володимира, не маючи ступеня доктора по 1-му відділенню філософського факультету.
Ординарні професори Університету св. Володимира перебувають у VII, а екстраординарні у VIII класі державної служби.
Ординарний професор в Університеті св. Володимира одержує за рік жалування 1200 руб., квартирних 150 руб. сріблом, а екстраординарний — жалування 860 руб., квартирних — 120 руб. сріблом.
Треба сказати, що Київ на той час, незважаючи на його " провінційність", став одним із " дорогих" міст Російської імперії. Причин цьому могло бути декілька, одна з яких — бурхливий розвиток освіти, принаймні так це пояснював професор кафедри політичної економії та статистики М.П. Яснопольський в своїй праці за 1890 р. " Так зосереджені навчальні заклади, а відповідно і видатки на них посилюють попит на житло, продукти та особисті послуги в місцях розташування навчальних закладів... Інколи ж відсутність поблизу постійного місця проживання спричиняє переселення на досить тривалий термін цілих сімей із сіл та взагалі пунктів країни віддалених від навчальних закладів..." Ясно, що ці обставини впливали на зниження платоспроможності університетської професури, що в свою чергу не додавало переваг їх становищу.
Отже, претендент на кафедру повинен був володіти знаннями не лише в галузі політичної економії, а й її історії, теоретичної і практичної статистики.
Конкурс не дав позитивних результатів. Тоді університет приходить до нового і незвичайного на той час методу, звернувшись із закликом до інших імперських університетів — Казанського, Московського, Петербурзького, Дерптського, Харківського, щоб вони допомогли кадрами або хоча б рекомендували гідних кандидатів у професори за вакантними кафедрами Університету св. Володимира. Але й ця спроба виявилася невдалою, оскільки в інших університетах ситуація була не набагато кращою.
Урешті-решт, рада університету подала доповідну записку міністру народної освіти, у якій зазначалося, для яких саме кафедр і з яких предметів необхідно підготувати професуру, а той у свою чергу мав вирішити питання відправки молодих вчених у закордонне відрядження до європейських університетів.
Для заміщення посади завідувача кафедри політичної економії та статистики перше відділення філософського факультету найбільш вдалою кандидатурою визнало вчителя II Київської гімназії Івана Вернадського.
Такий спосіб залучення до університету молодих талановитих кадрів виявився найбільш дієвим, оскільки з п'яти кандидатів, направлених у 1843 р. за кордон, вже у 1846 р. університет одержав високоосвічених викладачів.
У травні 1844 р. вакантну кафедру політичної економії та статистики бажав зайняти Я. Вашкевич. До 1832 р. він працював завідувачем кафедри політичної економії Віленського університету. За своїми поглядами Я. Вашкевич був прихильником класичної політичної економії. Однак претенденту відмовили з таких двох причин: ", що на підставі параграфа 76 Статуту Університету св. Володимира " Височайше" затвердженого 1 липня 1842 року кафедру екстраординарного і ординарного професора може займати лише доктор того факультету, до якого належить кафедра., що в минулому році за " Височайшим" повелінням відправлений від університету за його кошт один із кандидатів за кордон для удосконалення себе в політичній економії та статистиці з метою в подальшому зайняти вакантну кафедру з цих предметів в Університеті" 2. Мова йшла про І.В. Вернадського.
Іван Васильович Вернадський (1821—1884) народився в дворянській сім'ї в м. Києві. У 1837 p., ще не закінчивши повного курсу гімназії, вступив до Університету св. Володимира. В 1841 р. одержав золоту медаль. У зв'язку з тим, що він в юності займався і захоплювався словесністю, важко було побачити в ньому майбутнього економіста. Спочатку він був учителем російської словесності в Кам'янець-Подільській, а з 1842 р. — у II Київській гімназії.
За кордоном три роки вивчав політичну економію за лекціями Ріделя, Ріттера, Pay, Шлоссера, Цепфля, Шевальє, Бланкі цікавився також господарською проблематикою, наочно ознайомився з економічним життям і побутом різних народів, Іван Васильович Вернадський — батько всесвітньо відомого вченого-природознавця і Володимира Івановича Вернадського.
відвідав Австрію, Німеччину, Англію, Францію, Бельгію, Голландію, Італію і Швейцарію.
У 1849 р. захистив докторську дисертацію.
У 1850 р. Іван Васильович одружується з Марією Миколаївною Шигаєвою (1831—1860), яка відіграла значну роль у його житті.
Одразу ж після одруження Іван Васильович та Марія Миколаївна переїхали до Москви. А в 1852 р. І. Вернадському було надано чин колезького радника.
На початку 1857 р. Іван Васильович вирушив до Відня на Міжнародний статистичний конгрес. Виголошеною там блискучою доповіддю він привернув до себе увагу учасників конгресу, і його було обрано Почесним членом Центрального статистичного комітету в Брюсселі та почесним членом Лондонського статистичного товариства (1858).
І. Вернадський багато працював над відкриттям земельних банків на півдні; завдяки його старанням були засновані земельні банки в Полтаві та Харкові. У 1876 р. він залишає службу і повертається до Петербурга, з метою поновити свою журналістську діяльність. Згодом починає видавати " Биржевой указатель", друкуючи його у власній друкарні " Словянская печатня".
Внаслідок тяжкої хвороби 27 березня 1884 р. у Петербурзі на 63-му році життя Іван Васильович Вернадський помер.
Основні праці:
О мене и торговле (о протективной системе и дифференциальных пошлинах в России). — СПб., 1865.
По поводу статистических конгрессов и административной статистики вообще. — СПб., 1863.
Очерк теории потребностей. — К., 1847; СПБ., 1857.
Критико-историческое исследование об итальянской политико-экономической литературе до начала XIX века. — М., 1849.
Таким чином, заміщення посад завідувачів деяких кафедр відкладалось на три роки. Тому 18 червня 1843 р. міністр народної освіти як вимушений захід дозволив призначати на ці кафедри тимчасових викладачів або залучати до викладання, з виплатою заробітної плати, професуру, яка водночас викладала на інших кафедрах. Саме так спочатку вирішилося питання про читання лекцій та проведення семінарських занять на кафедрі політичної економії та статистики.
7 листопада 1846 р. після повернення із закордонного відрядження на посаду ад'юнкта Університету св. Володимира був призначений І.В. Вернадський. Власне з цього періоду і розпочинається розвиток кафедри політичної економії та статистики в університеті. Він відбувався у нерозривному зв'язку із загальним розвитком української університетської науки (Харківський та Новоросійський університети).