Історія економічних учень - Базилевич:9.6.2. Вивчення історії економічної теорії вітчизняними науковцями 6 страница

10.3.2. Внесок учених Київського університету в становлення та розвиток історико-економічних наук

Одна з відмінних рис політико-економічних досліджень і викладання економічних наук в Київському університеті — першочергова увага, яку приділяла університетська професура історико-економічним дисциплінам (історії політичної економії, економічній історії, історії статистики та ін.) як особливим самостійним галузям наукового знання і навчальним курсам.
Процес формування історії політичної економії розпочався в західноєвропейських, українських і російських університетах з 20-х pp. XIX ст. Підготовкою до нього став увесь попередній розвиток політичної економії (економічної теорії). На початку XIX ст. вона вже відбулась у різних варіантах меркантилізму у всіх країнах Західної та Східної Європи, та фізіократії, розвивалася як класична теорія. В Київському університеті формування історії політекономії започаткував у 40-ві pp. XIX ст. І.В. Вернадський, а в другій половині XIX ст. інтенсивно продовжили всі інші провідні університетські вчені, насамперед М.Х. Бунге, Г.М. Цехановецький, М.І. Зібер, А.Я. Антонович, Д.І. Піхно.
Вони дотримувалися схеми, запропонованої по суті А. Смітом, а потім збагаченої відомим українським ученим, почесним доктором Київського університету з 1835 р. М.А. Балудянським (1769—1847).
Відомо, що конспекти лекцій і публікації вченого в " Статистическом журнале" (1806—1808 pp.) отримали назву " Економічна система М. Балу-дянського" і були ґрунтовним викладенням вченим історії економічних учень і економічних теорій того часу (табл. 10.5).

Перші три нариси М. Балудянського мають загальну назву " Национальное богатство. Изображение различных хозяйственных систем", а четвертий — " О разделении и обороте богатства". У М. Балудянського господарські системи — це не економічні системи у сучасному їх розумінні, а фактичні системи економічної думки (учень) — економічні вчення меркантилізму, економістів (така сама назва фізіократів) і Адама Сміта. Як критерій розрізнення господарських систем М. Балудянський обґрунтовано виділяв центральне поняття — тлумачення творцями та прихильниками суті та джерел національного багатства.
Михайло Андрійович Балудянський (1769—1847). Середню освіту одержав в Уйгелі та Кошицах, а вищу — на юридичному факультеті Віденського університету. В 1789—1796 pp. був професором Великоварадинської академії, а в 1796—1803 pp. викладав державне право в Пештському університеті. В 1803 p. M.A. Балудянского було запрошено в Росію. Він поселився в Санкт-Петербурзі, де одержав призначення на посаду викладача Педагогічного Інституту і одночасно працював редактором (в другій експедиції комісії з складання " Свода Законов") з питань державного господарства та фінансів. З 1813 до 1817 р. — викладав економічні та политичні науки великим князям Миколі та Михайлу Павловичам. З часом, в 1819 p. M. Балудянского було обрано деканом філософсько-юридичного факультету Санкт-Петербурзь-ського університету, де він викладав основи юридичних та політичних наук і політичну економію. 27 жовтня того самого року його було обрано ректором університету. В 1839 p. M. Балудянский був призначений сенатором. Праця М.А. Балудянского " Изображение различных хозяйственных систем" заклала основи російської політико-економічної термінології. Помер М. Балудянський З квітня 1847 р.
Українські вчені першої половини XIX ст. (Т.Ф. Степанов та ін.) знали працю М. Балудянського і прихильно висловлювалися про неї. У свій час такої самої думки дотримувався і І.В. Вернадський. Він, як і інші, поділяв] підхід М. Балудянського щодо розвитку економічної науки, його триступеневу схему викладу економічних учень і конкретні оцінки згаданих вище " господарських систем".
Згідно з прийнятим порядком викладення, послідовно розглядався розвиток економічної думки Стародавнього Світу і Середньовіччя, давалась критична оцінка меркантилізму, висвітлювались учення французьської фізіократії і англійської класичної політекономії. Значно пізніше, наприкінці XIX ст., відомий учений, професор Міланського і Павійського університетів Луїджі Косса запропонував поділ історії економічних учень на історію зовнішню та історію внутрішню (рис. 10.2)

У Київському університеті, як і в інших, формування та розвиток історії! економічної теорії охоплювали одночасно і зовнішню, і внутрішню історію. У фундаментальній праці Й.А. Шумпетера " История экономического анализа" ] перелічуються (а багато з них і аналізуються) праці вчених Англії, Франції, Іспанії, Італії, Німеччини та інших західноєвропейських країн з історії політичної економії.
Роберта фон Моля (1799—1875) включати до третього тому своєї книги " Історія та література державних наук" (1855—1858) розділи, присвячені праці з історії політичної економії. Далі Й.А. Шумпетер згадує ряд досліджень: 1) працю Р. МакКуллоха " Література політичної економії" (1845); 2) передмови Ф. Феррари до " Бібліотеки економіста" (1850—1868); 3) праці В. Ромера у період 1857—1874 pp., більша частина яких присвячена історії економічних доктрин; 4) книгу М. Кольмейро з історії політичної економії в Іспанії (1863)3.
Серед них — 50-томне зібрання творів італійських економістів, здійснене П. Кустоді, зібрання творів і коментарі до них Е. Д'ера, праці з історії економічної думки 20—40-х pp. XIX ст. Ж. Пеккіо (Італія), А. Бланкі, А. Вільнева-Баржемонта (Франція), Дж.Р. Мак-Куллоха (Англія) та багатьох ін. Й. Шумпетер намагається встановити першість тих чи інших представників з історії економічної думки.
Ці посилання важливі, на нашу думку, з погляду відображення процесу становлення історії економічної думки як особливої науки в 20-х pp. XIX ст. одночасно в багатьох європейських країнах.
Очевидно, незнання слов'янських мов завадило видатному австро-американському економісту дослідити внесок російських та українських учених в становлення і розвиток історико-економічних наук.
Між тим Україна XIX ст. у складі Російської імперії не лише не відставала у цьому процесі, але й займала авангардні позиції завдяки історико-економічним дослідженням видатних вітчизняних вчених М. Балудянського,
Т. Степанова, І. Вернадського, М. Бунге, Г. Цехановецького та багатьох інших.
Особливий вид історико-економічної літератури становлять, на наш погляд, рецензії вчених Київського університету та історико-економічні дослідження їхніх колег. Значна кількість цих рецензій належить, наприклад, перу М.Х. Бунге, який давав відгуки на магістерські й докторські публікації Г.Д. Сидоренка, Г.М. Цехановецького, Д.І. Піхна та багатьох інших університетських учених. Аналіз змісту рецензій може додатково висвітлити вивчення питання формування і розвитку історико-економічних наук у Київському університеті в XIX — на початку XX cm. Самі ж рецензії залежно від того, на які з монографій вони написані, належать до згаданих вище розрядів зовнішньої, загальної і спеціальної історії чи внутрішньої історії. Рецензії відзначаються доброзичливістю і, водночас, високою вимогливістю; вперше критерієм оцінки рецензованих праць стала їх відповідність тогочасному стану і перспективам розвитку економічної теорії та історії економічних учень.
Певний інтерес становить тематика праць університетських учених в галузі історії економічної думки (табл. 10.6).

Зазначені вище твори І.В. Вернадського, М.Х. Бунге, К.Г. Воблого охоплюють, по суті, всі відомі на той час історії економічної думки концепції, школи і напрями економічної теорії. Праці інших київських авторів не так повно охоплюють історико-економічний матеріал. Так у роботах О. Гейсмана та Г. Сидоренка розглянуті лише погляди окремих представників французької фізіократії, Г. Цехановецького — економічне вчення А. Сміта, М. Зібера — теорії представника англійської класичної політекономії Д. Рікардо та основоположника пролетарської політекономії К. Маркса. Інші вчені Київського університету — А.Я. Антонович, Д.І. Піхно, М.М. Цитович, В.Я. Желєзнов — розглядали окремі важливі теорії політичної економії в їх історичному розвитку.
Володимир Якович Желєзнов (1869—1933) народився в с Одоєвському нині Шар'їнського району Костромської області.
Після закінчення гімназії поступив на юридичний факультет Київського університету.
У 1892 p., успішно закінчивши університет, почав займатися викладацькою діяльністю. Він читав лекції з політичної економії та статистики в Київському університеті, пізніше — в Московському сільськогосподарському інституті, Московському комерційному інституті та Московському міському народному університеті ім. А.Л. Шанявського.
Після Жовтневої революції В. Желєзнов продовжував працювати викладачем і, крім того, деякий час працював у Наркомфіні СРСР1.
Основні праці:
Главные направления в разработке теории заработной платы. — К., 1904.
Заработная плата. Теория. Политика. Статистика. — М., 1918.
К теории денег и учета. — М., 1922.
К реформе современной теоретической экономии. — К., 1905.
Очерки политической экономии и историко-критическое исследование теории заработной платы. — 8 изданий, 1902—1919.
Вже в першій половині XIX ст. у світовій і вітчизняній економічній літературі висловлюва лись різні погляди на цю проблему. Відомі французькі історики-економісти (Л. Рейньє, А. Бланкі, А. Вільнев-Баржемон та ін.) вважали політичну економію стародавньою наукою. Цей погляд відобразився навіть у назвах їх історико-економічних праць.
У працях з теорії економічної думки вчені Київського університету не лише викладали погляди представників економічної науки минулого, а й творчо вирішували ряд дискусійних теоретико-методологічних питань в галузі теорії та історії цієї науки. Перша серед них — проблема визначення часу і країн, де політична економія з'явилася як самостійна галузь знань, а також історія політичної економії, як самостійна наука.
Предмет політичної економії та предмет її історії у цих працях тлумачилися досить широко і розпливчато. Так, А. Бланк вважав, що " вона не може бути нічим іншим, як зведенням спроб, зроблених цивілізованими народами для поліпшення долі людського роду. Древні зовсім не поступаються у цьому відношенні такою мірою новітнім народам, як це багатьма припускається, і було б помилково відносити початок економічної науки до такої І недавньої епохи, як друга половина XVIII ст."
Звернення університетських учених до питання про витоки політичної І економії як самостійної науки відкривало їм шлях до з'ясування і інших 1 складних питань становлення та розвитку економічної теорії та історико-економічних наук. Разом з тим з позицій сьогодення необхідно спеціально зупинитись на двох питаннях. По-перше, слід відзначити разючу подібність роздумів І. Вернадського, М. Бунге та інших учених Київського університету про пізню появу політичної економії як науки і поглядів учених XX ст. Зокрема, І Й.А. Шумпетер в результаті свого аналізу прийшов до таких висновків.
Знання на рівні здорового глузду (на противагу науковим знанням) в галузі економіки значно більш обширні, ніж практично в будь-якій іншій і сфері. Тоді цілком зрозуміло, що для того, щоб економічні питання, якими б і важливими вони не були, спричинили власне науковий інтерес, має минути набагато більше часу, ніж у випадку з явищами природи. Природа повна таємниць, проникнення у які захоплює; економічне життя — це сукупність! найбільш звичайних і нудних явищ. Суспільні проблеми цікавлять науковців у першу чергу з філософського та політичного погляду; з наукового погляду j вони спочатку не здаються особливо цікавими і навіть не вважаються " проблемами" взагалі.
До часів фізіократів методи, що застосовувалися вченими, залишались настільки простими, що більшість їх була доступна звичайному здоровому! глузду і з ними легко могли суперничати ненавчені практики.
По-друге, не зважаючи на значну кількість відповідей, питання про причини більш пізнього, порівняно з багатьма іншими суспільними науками, запровадження політичної економії фактично ще й до цього часу залишається відкрив тим, дискусійним. " Економічна теорія як самостійна галузь дослідження неї виникає до XVII ст., — констатує відомий сучасний економіст-історик М. Бламуг. Можливо, тому, що економічні угоди у попередні століття не інтегрувалися на національному і навіть регіональному рівні, можливо, тому, що економічне системи жорстко обмежувались військовими чи політичними міркуваннями™ можливо, тому, що економічним мотивам було дозволено чинити вплив лише на деякі аспекти суспільної поведінки. Неясно, чому до XVII ст. всі економічні роздуми були несистематичними й не визнавали економічну діяльність незалежною сферою; але що це було так, спростувати важко".
Важливим питанням, хоч це й може здатися парадоксальним на перший погляд, стало питання про право історії економічної думки на існування як нової особливої науки в системі економічних наук. З моменту її формування в Україні (40-ві pp. XIX ст.) її творцям довелося в полеміці відстоювати права існування цієї нової галузі економічної науки. Справа в тому, що з'явилися нариси з історії економічних учень і разом з тим негативна думка про цю історію дуже авторитетного французького економіста Ж.Б. Сея (1767— 1832). Він виступив проти необхідності та корисності дослідження і викладання історії економічної думки, вважав, що історія має право на існування лише як предмет інтересу.
Протиріччя в поглядах відомого французького економіста полягає ось в чому: якщо не усвідомити помилок сучасності, то можливе повторення їх у майбутньому. Вже з цього погляду вони дуже повчальні і їх не варто забувати.
Під цим кутом зору розглядали питання багато українських істориків-економістів. Виходячи з фактів, які вказують на недосконалість науки політичної економії й багатьох її помилок " в умах народу", І. Вернадський звертав особливу увагу на важливість викладання і критичного розбору таких помилок в історії економічної думки, щоб застерегти дослідників від їх повторення. У численних невирішених, спірних питаннях, підкреслював учений, " єдиний шлях до рішення — власне мислення, єдиний критерій — історія; але щоб не впасти в старі помилки, ми повинні знати й обговорити їх, ми повинні заглянути в стару літературу, де іноді вже торкалися деяких питань і тепер ще хвилюючих розум мислителів".
Становлення ряду історико-економічних наук (історії політичної економії, економічної історії, історії статистики та ін.) як особливих самостійних галузей наукового знання та університетських навчальних дисциплін у західноєвропейських університетах інтенсивно розпочалося з 20-х pp. XIX ст. Підготовкою до нього став увесь попередній розвиток політичної економії (економічної теорії), історія якої становить ядро історії економічної думки.
У Київському університеті формування історико-економічних наук започаткував у 40-х pp. І.В. Вернадський (праця " Критико-исторические исследование об итальянской политико-экономической литературе до начала XIX века", 1849). Його продовжили у другій половині XIX ст. інші провідні університетські вчені, насамперед М.Х. Бунге, Г.М. Цехановецький, М.І. Зібер, А.Я. Антонович, Д.І. Піхно. Кожен із них мав вагомий доробок у галузі історико-економічних наук.
Вчені Київського університету своїми науковими дослідженнями з історії економічної думки відіграли важливу роль у подоланні помилкового погляду французького класика Ж. Б. Сея про недоцільність (або " звуженість") нової економічної науки. Тим самим зроблено важливий крок на шляху становлення системи економічних наук, яка у своєму первісному вигляді з'явилася не раніше другої половини XIX ст.
Критичний аналіз поглядів відомих представників різних напрямів економічної думки університетські вчені здійснювали як в контексті історії економічних учень, так і власне у курсі політичної економії, тим самим пронизували його критико-історичним духом та змістом (" зовнішня" і " внутрішня" історія).
У працях з історії економічної думки вчені Київського університету досліджували та викладали розвиток політичної економії (економічної теорії) у такій хронологічно-просторовій та сутнісній послідовності: економічна думка Стародавнього Світу, економічні вчення Середньовіччя, меркантилізм, фізіократія, класична політична економія. У працях останньої третини XIX — початку XX ст. до цього долучався ще розгляд німецької історичної школи (" старої" і " молодої"), марксизму (або більш широко — різних соціалістичних учень). Концепції провідних представників основних шкіл і напрямів економічної думки досліджувались і викладались в світовому і національному (італійському, англійському, французькому, німецькому, американському та ін.) розрізах.
При дослідженні історії економічної думки вчені Київського університету уникли двох крайностей: з одного боку, на відміну від ряду тогочасних західноєвропейських учених (Т. Твісс, Є. Дюрінг, Г. Ейзенгарт та ін.), не ігнорували донауковий (доісторичний) етап у формуванні економічної теорії, шукали її дійсні витоки і не спрощували складний процес пошуку істини. З іншого — правильно вирішували питання часових і просторових координат, де політична економія виникла як самостійна галузь знань, пов'язуючи це з найбільш розвиненими західноєвропейськими країнами другої половини XVIII ст.
Разом з тим підходу київських університетських учених XIX — початку XX ст. до аналізу і викладання історії економічної думки властивий ряд суттєвих недоліків. Серед них — відсутність розгляду розколу марксизму на дві течії і поглядів так званих критичних марксистів (" ревізіоністів"); фактичне ігнорування проблеми становлення вітчизняної економічної науки та необхідності дослідження її історії; певна однобічність (окрім досліджень М.І. Зібера) у характеристиці марксистських і соціалістичних теорій.
У своїх працях учені Київського університету виступали переважно як представники загальноросійського ліберально-буржуазного руху. Вони дотримувались здебільшого позицій класичної наукової школи, а в своїх університетських курсах особливу увагу приділяли розгляду питань про політекономію як про особливу науку та про її значення у розвитку господарства країни. Економічна освіта й наука в університеті, як і в Україні в цілому, продовжували розвиватися переважно в річищі загальноросійського їх плину з притаманними йому рисами. Відмінності були пов'язані з порівняно більшим політичним впливом західноєвропейської економічної науки, поглибленим дослідженням соціально-економічного розвитку областей України, окремих галузей промисловості, особливостей у розвитку її сільського господарства, кооперації, діяльності місцевих господарських установ тощо.
Складні соціально-економічні та політичні умови розвитку України, зміни умов економічного життя протягом XIX — початку XX ст. значною мірою впливали на формування і розвиток основних напрямів тогочасної економічної думки, характер її еволюції, дослідження і викладання цих проблем ученими Київського університету. Підготовка та здійснення великих економічних реформ сприяли пожвавленню наукових досліджень та викладанню економічних наук в університеті.
Такі тенденції в розвитку економічної науки утвердились і відобразились у працях університетських учених. Після реформ 1861 р. різко зросла кількість оригінальних економічних досліджень, змінилась їх тематика, характер наукових дискусій.
Дослідження та викладання економічних наук, насамперед, політичної економії у Київському університеті здійснювалися з урахуванням нерозривного зв'язку позитивної і нормативної економічної теорії, її макро- і мікрорівнів.
У Київському університеті політична економія була представлена різними її напрямами, в основному класичним, меншою мірою — історичним, неокласичним. Університетським ученим, за винятком М.І. Зібера, були притаманні відверте неприйняття економічної теорії марксизму й соціалізму, антиобщинна позиція, захист вільного розвитку капіталізму в сільському господарстві.
Університетські вчені зробили значний внесок у формування та розвиток нових для XIX ст. історико-економічних наук — історії економічних учень, економічної історії, історії фінансів тощо. У цьому контексті виділяються, насамперед, праці І.В. Вернадського, М.Х. Бунге, Г.М. Цехановецького, І.В. Лучицького, М.Ф. Довнар-Запольського та ін.
Учені Київського університету розглядали історико-економічні науки як органічну складову економічної науки загалом у нерозривному зв'язку з політичною економією, статистикою та іншими конкретними економічними дисциплінами, досліджували їх взаємозв'язок та взаємовплив.
Однією із значних заслуг учених Київського університету другої половини XIX — початку XX ст. є започаткування зусиллями М.Х. Бунге та Д.І. Піхна української школи маржиналізму та подальший її розвиток О.Д. Білімовичем, Є.Є. Слуцьким та ін.
Визначну роль в організації, становленні та розвитку економічної теорії в Київському університеті відіграв його випускник, професор М.Х. Бунге (1823— 1895), який у свої працях досліджував важливі проблеми політичної економії, історії економічної думки, а щодо практичної діяльності як високий державний службовець є відомим реформатором, демократом і лібералом. Він підготував плеяду відомих учених-економістів і фінансистів, які згодом працювали в Київському та інших університетах України.

РОЗДІЛ 11 ГЕНЕЗИС ТА ЕВОЛЮЦІЯ КЕЙНСІАНСТВА

11.1.1. Історичні умови виникнення кейнсіанства

Кейнсіанство — один з провідних напрямів економічної науки XX ст. і сучасності. Свою назву він отримав за прізвищем видатного англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883—1946) — засновника макроекономічної теорії та принципів державного регулювання ринкової економіки.
Теоретична система Кейнса знаменувала наукову революцію в економічній теорії XX ст., докорінно змінивши траєкторію її попереднього розвитку.
Особливістю докейнсіанської наукової ситуації було панування неокласичного напряму. Ідейно та теоретично він наслідував і розвивав класичну доктрину ринкового лібералізму (laissez faire) з її ідеями стихійної ринкової рівноваги, ринкового саморегулювання та невтручання держави в економіку. Ця доктрина відповідала реаліям господарювання в умовах вільної ринкової конкуренції, які переважали у XIX ст. Але наприкінці XIX — на початку XX ст. світова економіка вступила в нову фазу соціально-економічного розвитку, що породила нові економічні явища та протиріччя, осмислення і розв'язання яких потребувало інших підходів в економічній теорії. Задовольнити запити свого часу і був покликаний новий науковий напрям — кейнсіанство.
Історичними переду мовами генезису кеинсіанства в економічній теорії першої третини XX ст. став комплекс взаємопов'язаних економічних, політичних та теоретико-гносеологічних чинників, які стали поворотними у розвитку капіталістичної системи господарювання та світової економіки. Найголовнішими з них були такі.
Політичним прологом до подальшої ланцюгової реакції економічних та політичних потрясінь та катаклізмів початку XX ст. стала Перша світова війна. Руйнування господарських механізмів мирної доби значною мірою обумовив глибинні суперечності подальшого економічного розвитку, зокрема, входження в смугу кризового розвитку, яка розпочалась післявоєнним розпадом валютної системи, кризою 1920—1921 pp. Світова війна стала також могутнім фактором нарощування політичної нестабільності, загострення питання про майбутні перспективи капіталізму як суспільної системи.
Безпосереднім економічним приводом до переосмислення класично-неокласичної ліберальної доктрини та розробки проблем макроекономіки стала світова економічна криза 1929—1933 pp. її роль в економічній історії XX ст. дійсно була безпрецендентною за своєю масштабністю та багатоплановою зазначенням і наслідками. Разом з тим вона становила лише " верхівку айсбергу", ставши закономірним результатом попередньої тривалої глибинної трансформації ринкової системи.
Суть зазначеної ринкової трансформації, що відбувалась в останній третині XIX — першій третині XX ст., полягала у модифікації ринкового механізму, внаслідок чого він дедалі більше втрачав характер вільного ринку, трансформуючись в ринкову модель недосконалої конкуренції. В основіцього процесу лежав комплекс об'єктивних соціально-економічних факторів:
посилення концентрації та централізації виробництва і капіталу;
корпоратизація підприємницького сектору;
— монополізація та олігополізація ринкових структур;
— виникнення і розвиток фінансового капіталу та фінансової олігархії.
Формування ринкових монополій та олігополій позначилось на модифікації ринкових відносин — становленні механізму недосконалої конкуренції, який супроводжувався відповідними змінами характеру, форм та методів конкурентної боротьби. Монополістичні тенденції вели і до якісних зрушень в системі ринкового ціноутворення: суттєвого зниження її гнучкості, переважання тенденцій стабільності та зростання цін.
Ці процеси суттєво позначились на функціонуванні ринків товарів і послуг, кредитно-інвестиційних ресурсів, праці. Зазначені зміни в нових економічних реаліях першої третини XX ст. обумовили зниження дієвості традиційних стихійних регуляторів ринку: ціни (ринок товарів та послуг), заробітної плати (ринок праці) та процента (ринок капіталів та грошей). Під впливом монополістичних тенденцій вони поступово втрачали свою природну еластичність, зокрема, здатність до зниження в умовах переважання пропозиції над попитом. Цим ускладнювалося автоматичне урегулювання надвиробництва і безробіття, забезпечення рівноваги заощаджень та інвестицій. В цілому відмова автоматичних ринкових регуляторів блокувала механізм стихійного відновлення економічної рівноваги, що врешті й спричинило світову економічну кризу.
Глибокий довготривалий циклічний спад на межі 20—30-х pp. Виявив неспроможність автоматичного ринкового саморегулювання. Цим заперечувались теоретичні основи класично-неокласичної доктрини про стихійну ринкову рівновагу та неможливість загального надвиробництва (закон Сея), повну зайнятість та добровільність безробіття, взаємовідповідність заощаджень та інвестицій.
Під впливом зазначених факторів об'єктивно виникла потреба критичного перегляду неокласичної ортодоксії, нового переосмислення основ функціонування ринку, розробки макроекономічних проблем як самостійної галузі теоретичного аналізу.
Світова економічна криза 1929—1933 pp. стала закономірним наслідком у ланцюгу попередніх економічних суперечностей, спонтанним глобальним вибухом макроекономічної нестабільності. Крах 24—29 жовтня 1929 р. на Нью-Йоркській фондовій біржі став початком найбільш глибокої та руйнівної за всю історію капіталістичного господарювання кризи надвиробництва 1929—1933 pp. Вона охопила економіки Сполучених Штатів Америки та провідних країн Європи, в яких майже протягом п'яти років не могла відновитись порушена ринкова рівновага. Стрімкий обвал ринків спричинив хвилю масових ланцюгових банкрутств, тривалу бездіяльність підприємств, руйнацію фінансової та банківської систем, масове хронічне безробіття, затяжну посткризову депресію, що тривала до кінця 30-х pp. XX ст.
^^ Параметри Великої депресії 1929—1933 pp.
США: Загальний обсяг промислового виробництва у 1932 р. склав 53, 8 % від докризового рівня 1929 р. Найбільшого кризового спаду зазнала важка промисловість: видобуток вугілля скоротився на 42 %, сталеливарна промисловість опинилася на рівні 1901 p., чавуноплавильна — на рівні 1886 р. За роки кризи внаслідок фінансового краху припинила існування 1/5 частина всіх банків. У 1933 р. рівень безробіття в країні досяг 25 % від загальної чисельності робочої сили.
Німеччина: Обсяг промислового виробництва з 1929 по 1933 р. впав на 40, 6 %. Найбільший спад спостерігався у галузях важкої промисловості: 65 % падіння виробництва сталі, 70 % — чавуну, 62 % — машинобудування, 80 % — суднобудування. У 1932 р. промислові підприємства використовували свої потужності всього на 33 %. Країна досягла рекордного рівня безробіття серед інших європейських країн 50 % чисельності робочої сили.
Велика Британія: Найбільшого рівня кризове падіння виробництва досягнуло у 1933 p., знизившись на 29 % порівняно з 1929 р. Криза найбільше вразила базові індустріальні галузі економіки. Наприклад, вдвічі скоротилось виробництво чавуну, що відкинуло країну на 70 років назад. На 44 % впало виробництво сталі. Суднобудівництво скоротилось майже на 90 %. У 1932 р. англійський експорт знизився порівняно з 1929 р. майже наполовину. Рівень безробіття у 1932 р. сягнув 25, 5 % від загальної чисельності найманої праці.
Франція: У 1932 р. обсяг промислового виробництва впав на 44 % порівняно з 1930 р. За роки кризи випуск продукції машинобудування знизився до 69, 6 % від рівня 1929 p., виробництво засобів виробництва — до 80 %, виробництво сталі та чавуну — до 50 %. Зовнішня торгівля за цей період скоротилась більш ніж у два рази.
Крім того світова економічна криза мала тяжкі далекосяжні політичні наслідки. Розчарування в механізмах вільного ринку та політичної демократії в ряді країн сприяло приходу до влади тоталітарних сил (Німеччина, Італія та ін.). В цілому ж негативні наслідки кризи безпосередньо позначились на загостренні боротьби за політичний перерозподіл світу, яка в подальшому призвела до Другої світової війни.
Для економічної теорії Велика депресія виявилась каталізатором кризи неокласичних теоретичних уявлень про основи функціонування ринкового господарського механізму. Незаперечні у недалекому минулому постулати неокласичної школи про збалансованість ринку завдяки саморегулюванню попиту та пропозиції не спрацьовували. Також не спрацьовували важелі досягнення повної зайнятості, адекватного рівня заробітної плати, збільшення інвестицій та норми прибутку. Не діяв традиційний неокласичний принцип, згідно з яким економічна система у випадку виходу зі збалансованого стану неодмінно прагне і досягає його відновлення.
Таким чином, в кінці 20-х — на початку 30-х pp. XX ст. виникла криза неокласичного напряму. Якщо на практиці вона проявилася у недієздатності політики природної свободи (laissez faire), свідченням чого стала економічна криза 1929—1933 pp., то в теорії — у неспроможності неокласичної ортодоксії знайти вирішення нових макроекономічних проблем.
Теоретична обмеженість неокласики виявилась у таких головних напрямах. Якщо у дослідженнях неокласиків економіка розглядалася як механічна сума окремих фірм, економічна рівновага — як така, що досягається автоматично шляхом вільного коливання цін, а головною проблемою було вирішення питання пропозиції товарів, то в нових історичних умовах національну економіку необхідно було розглядати вже як єдине ціле, тобто з позицій не мікро-, а макроекономічного аналізу. Центральною проблемою став сукупний попит, а не пропозиція. Неокласики, як відомо, безробіття трактували як добровільне явище, як індивідуальну справу кожного, хоча на новому етапі розвитку вона стала вимушеною і перетворилася на глобальну проблему, що потребувала вирішення. Життя спростувало традиційне заперечення неокласиками втручання держави в економічне життя, навпаки, вимагаючи розробки і здійснення державного регулювання економіки. Нарешті, не відповідало новим умовам тлумачення неокласиками національного доходу: економічна теорія займається лише знаходженням шляхів оптимізації розподілу та перерозподілу останнього. На порядок денний стало питання забезпечення приросту національного доходу, а відповідно і всіх доходів суспільства.
Як зазначив М. Блауг, " у 30-х роках маятник хитнувся у зворотному напрямку: стурбованість проблемою сукупного ефективного попиту змусила багатьох економістів погодитися з Кейнсом у тому, що " повне домінування рикардіанського підходу протягом 100 років було катастрофою для прогресу економічної науки". На противагу неокласиці мала прийти і прийшла нова система поглядів, що більше відповідала новим історичним умовам економічного розвитку капіталізму з урахуванням державного регулювання на макроекономічному рівні.
Новий напрям економічної теорії започаткував видатний англійський економіст Джон Мейнард Кейнс, чиї теоретичні погляди і програма практичної економічної політики найбільш відповідала назрілим потребам часу. До кінця XX ст. кейнсіанство, невпинно еволюціонуючи, залишається важливим надбанням теоретичного аналізу і практичного регулювання економіки провідних країн світу.