Протодержави - Запорізької Січі

Територія розселення козацтва. Особливістю суспільно-політичного життя в українських землях у ХV - першій половині ХVІ ст. було те, що основна маса етнічного населення зосереджувалася на обжитих землях Галичини, Поділля, Волині, Полісся, північної Київщини. Решта території України - Середнє Подніпров’я, Побужжя, Запоріжжя - була майже не заселеною. У цих районах на порубіжжі з Диким полем знаходилися прикордонні військові гарнизони в містах Остер, Канів, Брацлав, Вінниця. Далі тягнулися незаймані землі, де було багато дичини, риби, звірів. Багато українців ходили сюди на сезонний промисел. Це явище стало настільки поширеним, що в 1499 р. київський воєвода видав уставну грамоту про обов’язкову сплату козаками мита з прибутку в розмірі десятини.

Від початку освоєння “уходниками” нових земель вони в придатних місцях будували невеличкі укріплення (засіки, січі). Так поступово виникла система укріплень, яка стала обороною від татарських набігів і плацдармом для військових походів козаків проти турок і татар. Звідси вирушали козацькі загони під проводом старост прикордонних українських воєводств, а саме: Богдана Глинського, Прецлава Лянцкоронського, Остапа Дашкевича, Венжика Хмельницького та ін. На той час користі від них було більше, ніж неприємностей, тому спочатку литовський, а потім і польський уряди ставилися до козаків досить лояльно, хоча в офіційних документах визначали їх як “своєвільних людей”. Польща повела тонку дипломатичну гру: поки українці і татари воювали між собою, вони не створювали загрози польським інтересам, а відтак козаків можна було використовувати як щит проти татарсько-турецької агресії. Самі ж поляки на державному рівні особливо не переймалися облаштуванням і укріпленням південних кордонів підпорядкованих їм українських земель. У той час як московські царі, особливо Іван ІV Грозний, дали наказ на південних кордонах Московії для захисту від татарських набігів розбудувати й укріпити “окраїнні сторожові міста”, тримати там постійні “сторожі”, по лісах створити засіки, які потім склалися в тисячокілометровий захисний кордон під назвою Білгородська межа, український південний кордон укріплявся лише силами місцевого населення. Коли 1533 р. черкаський і каневський староста Остап Дашкевич звернувся до польського уряду з пропозицією побудувати на Дніпрі фортецю як захисний щит проти татар, він зустрів порозуміння, але не отримав ані злотого на її втілення.

На практиці цю ідею реалізував інший староста - легендарний князь Дмитро Вишневецький. У 40-х роках ХVІ ст. він об’єднав розпорошені козацькі ватаги й 1552 р. на острові Хортиця почав будівництво укріпленого земляними валами і дерев’яним частоколом поселення, в якому розмістилися козацький гарнізон, запаси зброї, боєприпасів та продовольства. Так створилася Запорізька Січ - центральне укріплене поселення козаків, де перебувало також військове й адміністративне управління контрольованої ними території. Таку ж назву вживали й на позначення всієї території за порогами Дніпра, обжитої козаками та іншим вільним людом, яку ще називали Запорізькими Вольностями або Землями Війська Запорізького. Отже, поняття “Запорізька Січ” має два значення. У широкому розумінні це була величезна територія, яка охоплювала сучасні Дніпропетровську, Запорізьку, частково Херсонську, Кіровоградську, Донецьку, Луганську та Харківську області. У ХVІІІ ст. за розмірами площі вона наближалася до острівної Англії і була єдиною й унікальною вольницею на всіх теренах Європи.

У в узькому понятті Запорізька Січ - це фортеця, яких у козаків було декілька, і які вони обирали для проживання залежно від обставин. Січ діставала назву від річки або місцевості, на якій розташовувалася. Історія зберегла такі назви Січей: Хортицька, Томаківська, Кам’янська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька, Олешківська, Підпільненська (вона ж - Нова Покровська).

Січ, де розміщувалося козацьке управління, називали “Кіш” або “Кіш Запорізький”. Слово “кіш” тюрського походження й означало ставку, резиденцію командуючого. У Січах-фортецях несли службу тільки чоловіки-військові. А за їх межами, в степу, на Землях Війська Запорізького, козаки, які займалися господарськими справами, створили нову, прокапіталістичну форму господарювання - хутір-зимівник. Козаків, які там мешкали і мали приватні господарства, називали “зимівчаками”. Січовики зверхньо ставилися до тих, хто залишив військовий стрій. Їх глузливо обзивали “гречкосіями” або “сиднями”. Найбільше діставалося одруженим козакам. На Січі їх в’їдливо прозивали “гніздюками” або “баболюбами”. А проте усі вони зберігали вірність козацьким обов’язкам: у мирний час постачали братчикам продовольство, а під час воєнних конфліктів “гніздюки”, кинувши сім’ю й господарство, поспішали на поміч січовому товариству. Загалом усіх козаків, які мешкали нижче або уздовж 12 порогів Дніпра, в офіційних документах того часу називали низовими козаками. А заможних козаків, які проживали поруч з міщанами, селянами, духовенством на землях вище порогів Дніпра в Брацлавському, Київському, Канівському і Черкаському округах, називали городовими козаками. Ще за часів литовських князів їх намагалися занести до державного реєстру і поставити під контроль. Але тоді ці спроби не увінчалися успіхом.

Отже, територією розповсюдження козацтва була практично вся Україна, окрім західних областей, але найбільше їх зосередилося за порогами Дніпра.

Структуризація Запорізької Січі. Об’єднання розрізнених самодіяльних невеликих козацьких засік- “городків” - у понизов’ї Дніпра в єдину військово-політичну організацію з власною столицею-фортецею під назвою Запорізька Січ мало велике суспільне значення. В українців-козаків з’явилася можливість будувати власне національне життя на свій розсуд, незалежно від сусідніх держав і народів, чужих конфесій і правових норм.

Місце для своєї “столиці” козаки обирали із знанням справи. У ті часи Дніпро мав зовсім інший вигляд, аніж зараз. Його перетинали 12 порогів, які тяглися за течією майже на 100 км. Ще було 6 так званих заборів - таких самих лав скель, але не через усю річку. Нижче порогів у Дніпро впадали численні притоки. Тут він розгалужувався на покриті густим лісом острови, яких налічувалося біля 250. Непрохідні очерети, плавні, розлогі степові ділянки завершували картину. Все це природне багатство площею понад 400 км² мало назву Великий Луг. Тут були найкращі умови для полювання й рибальства, землеробства і скотарства, безпечного проживання та ведення козацького господарства. Недарма ж запорожці казали: “Січ - мати, а Великий Луг - батько, отам треба й помирати”.

Серед істориків не існує одностайної думки про початки Запорізької Січі - фортеці. Відомий дослідник історії козацтва Д. Яворницький вважав Хортицю “матір’ю” козацьких січей, а Д. Байду-Вишневецького - “духовним батьком” Запоріжжя. Початок будівництва укріплення на о. Хортиця він визначив 1552 роком.

У той же час польський хроніст М. Бельський у “Всесвітній хроніці” 1551р. вперше розповів про існування за порогами Дніпра козацького коша і фортеці на о. Томаківка. Більшість сучасних авторів підручників з української історії дотримуються думки, що Січ як військовий і політичний центр козацтва, його столиця протягом другої половини ХVІ ст. перебували на о. Томаківка, з 1591 (1593) р. - на о. Базавлук, а на острові Чортомлик була запасна (усі вони в Нікопольському районі на Дніпропетровщині).

Діюча Січ (у вузькому розумінні) являла собою велику і могутню фортецю. Земляні вали й дерев’яний частокіл зовні огинав глибокий рів з водою. До фортечної системи укріплень входили високі вежі з бійницями для гармат, мушкетів та рушниць.

Посередині фортеці був великий майдан, а в його центрі - церква Святої Покрови, неподалік, з одного боку, криниця, а з другого, - стовп, біля якого карали винних.

На січовій площі півколами розташовувалися курені - довгі прямокутні будівлі, покриті очеретом або кінськими шкірами. Тут же знаходилися будинки старшини, канцелярія, пушкарня, склади, арсенал, пекарні та інші службові приміщення.

Запорізьке військо мало два поділи - військовий і територіальний. Військо поділялося на 38 куренів. Назва “курінь” походить від слів “курити”, “диміти” і вживалася в значенні частини війська. Курінь об’єднував приблизно 600 козаків, які мали спільну скарбницю, і був військовою а, почасти, господарською одиницею, яку очолював виборний отаман. Кожен курінь мав свою назву від назви місцевості, з якої походили козаки даного військового об’єднання. Звідси їхні назви: Канівський, Корсунський, Менський, Пащуківський, Переяславський, Полтавський та ін. Щорічно на січовій раді для кожного куреня визначалося місце полювання та рибальства.

Як правило, десята частина війська постійно перебувала на Січі. Решта, особливо влітку, була задіяна у промислах та військових походах. Чисельність Запорізького війська не була сталою, а коливалася від 6 до 15 тисяч осіб.

Територіально Запорізька Січ (у широкому розумінні) поділялася на паланки (повіти, округи). Паланка в перекладі з татарської мови - це маленька фортеця. Спочатку їх було 5, а пізніше стало 8: Кодацька, Самарська, Орільська, Інгульська, Бугогардівська, Прогноївська, Протовчанська, Каміуська. На теренах Інгульської паланки в майбутньому з’явиться поселення Кривий Ріг.

За січовими фортечними укріпленнями знаходився річковий порт, куди у мирні часи приставали грецькі, італійські, турецькі кораблі з усяким крамом. Купці та іноземні посли жили в так званому “грецькому домі” (своєрідний аналог сучасного готелю). Купівля-продаж відбувалися на базарній площі, де стояли крамниці та шинки. Торгували не тільки люди з України, а й вірмени, греки, євреї, московити, татари тощо. Навколо фортеці розташовувалося передмістя, де жили козаки-ремісники: слюсарі, котлярі, ковалі, зброярі, римарі, шевці, кравці та ін.

Запорізьке військо формувалося на принципах добровільності. Ритуал прийняття на Січ був дуже простим. У новачка серйозно запитували, чи вірує він у Бога, і жартома - чи п’є горілку? Потім записували до певного куреня. Тут він проходив велику школу загартування й військового вишколу. Ті, хто не витримував труднощів похідного життя або не відповідав кодексу козацької чести, відсіювалися чи виганялися з козацького братства. У походах і боях існувала сувора дисципліна, за найменше порушення якої карали смертю без суда і слідства.

Основу війська становила піхота, яка була найбільш чисельною. Під час походів злагоджено діяли усі роди військ: піхота, кіннота і флот, хоча спеціального розподілу, як у сучасному війську, не існувало. Кожен козак повинен був володіти усіма видами зброї і прийомами бою.

Слава про військову майстерність запорожців котилася всією Європою. Тому не дивно, що різні європейські уряди намагалися залучити їх до себе на службу. Польський вчений Ш. Старовольський у своїй книзі “Полонія” (“Польща”), яку було видано у Німеччині у 1632 р., дав влучну характеристику козацького війська: “У своїх таборах вони мають дисципліну стародавніх римлян, а воєнною доблестю та обізнаністю у військових справах вони не поступаються жодній нації у світі”.

Козацьке самоврядування. Формально козаки були підлеглими Речі Посполитої, але фактично Польща вимушена була визнати їх особливий статус, бо польської державної адміністрації у цих небезпечних місцях просто не існувало. Втім, козаки багато чого з державного будівництва перейняли у поляків. Наприклад, з самого початку Запорізька Січ стала українською козацькою міні-державою республіканського типу в межах Речі Посполитої (назва останньої перекладається як республіка). Тобто в Середньому і Нижньому Подніпров’ї виникла самодіяльна (синергічна) республіка в республіці, яку де-факто визнав польський сейм у 1616 р. А отже, можна сказати, що на українських землях створилося своєрідне двовладдя, бо західні та північні українські землі вище порогів Дніпра перебували в колоніальній залежності від Польщі і управлялися польськими державними чиновниками з відповідним ставленням до місцевого етносу, а південні - мали самопроголошену автономію, де населення вважало себе вільним.

На території Запорізьких вольностей державне будівництво розпочалося по суті з чистого аркуша, тому носило яскраво виражений самодіяльний (синергічний) демократичний характер, що завжди притаманно народному ідеалу суспільного життя.

Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом влади на Січі була загальна Рада, яка вирішувала всі найважливіші питання внутрішнього і зовнішнього життя. Вона проводилася планово - тричі на рік: на Різдво, Великдень і Покрову (14 жовтня), а також позапланово - в екстрених випадках за ініціативою будь-якого козака.

На Раді мали право бути присутніми всі козаки - від рядового до старшини. Незалежно від стану в січовому братстві кожен козак мав право голосу, яке він реалізовував шляхом вигуків чи підкидання шапки угору. Прийняте рішення було обов’язковим до виконання. Меншість безпосередньо підпорядковувалася рішенням більшості. Ухвалене рішення супроводжувалося відправленням молебну.

Важливою функцією Ради було обрання козацької адміністрації - військової старшини та органів місцевої влади - паланкових або полкових очільників. Вищою посадовою особою був гетьман (назву запозичено у поляків) або кошовий отаман. Із середини ХУІІ ст. ця людина йменувалася лише кошовим отаманом. Як правило, обирали його на рік. Виняток становили Петро Сагайдачний (9 років), Іван Сірко (15 років), Кость Гордієнко-Головко (10 років), Петро Калнишевський (10 років).

Козацька Рада наділяла кошового отамана необмеженою владою. Але якщо він нею зловживав або недбало виконував свої функції, то могла скинути з високої посади достроково і навіть стратити.

Крім кошового отамана на загальній Раді обирали козацьку генеральну старшину: суддю, писаря, осавула, довбиша, пушкаря та ін.

Військовий суддя був другою за рангом особою в запорізькому війську. Він “стояв на сторожі одвічних порядків і звичаїв”, на яких базувався весь лад козацького життя. У своїх рішеннях генеральний суддя керувався неписаним законом (бо його не існувало), а “стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом”. В юриспруденції це отримало назву “звичаєве право”.

Третім вищим військовим посадовцем був генеральний писар, який фактично виконував обов’язки державного секретаря і відповідав за зовнішньополітичні зв’язки. Його обов’язки вважалися виключно важливими, і тих, хто випадково чи навмисно перебирав на себе його функції, страчували. На цю посаду, як правило, обирали дуже освічену і досвідчену людину, яка володіла іноземними мовами. Так, у 1638 році цю посаду обіймав Богдан Хмельницький.

Замикав четвірку кошових високопосадовців військовий осавул. Його функції були різноманітними. Він стежив за виконанням законів козацького життя і судових вироків, забезпечував продовольчі заготівлі на випадок війни, а у військових походах виконував функції начальника штабу й розвідки і повинен був їхати попереду війська та спостерігати за ходом битви.

Усі чотири вищезазначені особи становили генеральну запорізьку старшину, яка відала військовими, адміністративними, судовими і духовними справами війська. Всі інші великі й малі воєначальники та рядові козаки повинні були виконувати їх волю і накази за умови, що вони не протирічили звичаєвому козацькому праву.

Кожен з членів генеральної старшини мав притаманний його посаді атрибут влади - клейнод: кошовий отаман (гетьман) - булаву, генеральний суддя - печатку, генеральний писар - каламар (чорнильницю з гусячим пером).

Окрім цієї та іншої типово козацької символіки, січове товариство мало ще й виразні ознаки та атрибути державності у вигляді прапора (корогви) та герба (козак з мушкетом на плечі та шаблею).

Запорізька Січ ХVІ-ХVІІ ст. була важливим суб’єктом політичного життя Європи та Азії. З нею рахувалися близькі й далекі країни. Січ була неприступним бастіоном і головною перешкодою наступу Османської імперії на християнський світ. У 1683 р. 20 тис. українських козаків взяли участь у захисті Відня від турецької навали. На честь тієї події в столиці Австрії в “Тюркеншанцпарку” їм встановлено величний пам’ятник, а з ініціативи козака Кульчицького у ХVII ст. у Відні було відкрито першу в Європі кав’ярню, де і донині готують каву не по-турецьки, а по-віденськи.

До запорожців за допомогою досить часто зверталися уряди європейських країн, які в ті часи знаходилися в стані перманентної війни один з одним. Доведений факт, що козацький експедиційний корпус, у складі якого були Б. Хмельницький та І. Сірко, воював на боці Франції у Тридцятилітній війні в Європі (1618-1648 рр.).

Ці та інші історичні факти свідчать, що Запорізька Січ не йшла у фарватері польської зовнішньої політики, а мала власні зовнішньополітичні інтереси і відповідно до них будувала дипломатичні стосунки.

Отже, Козацька Січ мала певні ознаки національного державного організму: територію, адміністративно-військовий поділ і устрій, органи самоврядування, військово-політичну владу, суд і судочинство, військо, фінанси, міжнародні зв’язки тощо.

Де-факто це була станова (козацька) держава, розташована приблизно на половині етнічних українських земель і створена синергією (сумісна, спеціально незапланована і неусвідомлена дія або співпраця) волелюбного місцевого етносу. Державне будівництво являло собою гібрид європейської (польської) та “степової” (тюркської) демократії. За формою держава була військовою організацією, за правлінням - республікою, за режимом - демократичною, за ідеологією - православною. Ці риси надихнули одного із засновників Кирило-Мефодіївського товариства, історика М. Костомарова назвати Запорізьку Січ “християнською козацькою республікою”, і це визначення стало класичним.

Господарські відносини носили прогресивний характер. Козаки першими в Європі впровадили початкові форми капіталістичного способу виробництва (на 20-30 років раніше, ніж у Нідерландах, і на 100 років раніше за Англію).

Втім, де-юре Запорізька Січ так ніколи і не набула повноцінного, як за мірками того часу, державного статусу через низку причин. По-перше, це був деформований варіант державності, в якому пріоритет віддавався розвитку виключно військової галузі, а політика, економіка та інші сфери державного механізму не бралися до уваги і знаходилися в синкретичному (нерозвиненому) стані.

По-друге, на думку багатьох сучасних істориків, демократизм Запорізької Січі - це класична охлократія (влада натовпу), несприятлива для утвердження ідеї державності. Тільки в духовному плані вони виражали інтереси усіх верств українського населення, а що стосується політики, економіки, соціальних відносин, то тут козацтво керувалося не загально-національними інтересами, а лише власними, корпоративними.

По-третє, в міжнародному плані землі Запорізької Січі не визнавалися її територією, бо юридично вони належали країнам-протекторам.

Перешкодою на шляху усунення причин, що гальмували створення повноцінної держави, був соціальний і майновий розкол у козацькому середовищі.

Два шляхи розвитку козацької верстви. Польщу весь час турбував ріст самостійності та авторитету українського козацтва. Вона постійно вдавалася до приборкання козацького руху, посилення польського впливу на нього та використання козаків у польських державних інтересах, особливо у зовнішньополітичних справах. Задля цього король Сигізмунд І (Старий) ще 1524 р. доручив українським панам С. Полозовичу та К. Кмітичу організувати загін із козаків у 1-2 тис. осіб для захисту порубіжних кордонів. Проте цей проект не було здійснено через брак коштів. У 1541 р. невгамовний король наказав укласти реєстр (список) козаків у Київському, Канівському та Черкаському округах. Але всі проекти цього короля щодо українського козацтва лишилися на папері і були втілені в життя лише його наступниками.

До цього їх підштовхували Крим і Туреччина, які весь час скаржилися королеві на козаків за їх напади на Крим і погрожували війною. Щоб урегулювати відносини з південними сусідами, розколоти і приборкати свавільних козаків, король Сигізмунд (Жигмонт) П Август 1572 р. наказав сформувати із заможних козаків невелике козацьке військо з 300 осіб. Їх вписали до особливого списку (реєстру) і зарахували на державну службу. Так з’явилася нова - привілейована категорія козацтва - реєстрове, якому сплачували за службу польській короні гроші (жолд) і надавали правові, податкові, майнові та інші привілеї. На чолі реєстровців за королівським наказом поставили старшого, якого пізніше на польський кшталт назвали гетьманом. Гетьман керував військом за допомогою реєстрової старшини. За службу вони отримували рангові маєтності.

Відтепер у Речі Посполитої по суті юридично було визнано факт появи нового соціального стану з його обов’язками і правами.

Козацький стан у феодальній суспільній структурі Речі Посполитої займав проміжне місце між шляхтою і селянством. Як шляхтич, козак відбував військову службу і був особисто вільним, але, на відміну від нього, не мав права володіти підданими. Він, як і селянин, сам працював у своєму господарстві або ж наймав робітника за свій кошт.

1576 р. король Стефан Баторій продовжив політику попередника з приборкання козацької верстви. Він збільшив козацький реєстр до 500 осіб, які повинні були підпорядковуватися черкаському старості М.Вишневецькому (не плутати з Дмитром Байдою-Вишневецьким). Реєстровці отримували юридичну незалежність від польської колоніальної адміністрації та суду. За ними визнавалося право власної військової, адміністративної та судової юрисдикції. На Середньому Подніпров’ї була чітко окреслена територія реєстрового козацтва, яка адміністративно поділялася на полки і сотні. Полковими містами стали Чигирин, Черкаси, Переяслав, Корсунь, Біла Церква, Канів. Центром дислокації війська, своєрідною столицею стало містечко Трахтемирів (нині - село на Київщині) разом із Зарубським монастирем, де було споруджено шпиталь і притулок для немічних козаків. Православні ремісники, які мешкали на цих землях, отримали привілеї забезпечувати козацтво шаблями. Отже, польський уряд свідомо поступився частиною окупованої української території і штучно створив дві влади та дві території у козацькому середовищі.

За надані польською короною пільги реєстровці повинні були відбувати службу за власний кошт. Щоб заохотити козаків, польський уряд посилав їм іноді невеликі суми грошей (6 кіп литовських грошових знаків) та сукно на жупани.

Король Речі Посполитої вручив реєстровим козакам грамоти і клейноди - символи влади, до яких належали корогва (прапор), бунчук, булава, тростина, пірнач, литаври, печатка. На рожевому полі корогви був зображений білий орел - герб Польщі, а на печатці - козак з мушкетом на лівому плечі й шаблею при боці. До наших днів збереглася печатка 1596 р.

У квітні 1582 р. Стефан Баторій ввів козацький імунітет, за яким козаки звільнялися від податків, підкорялися лише власним владним структурам, вільно розпоряджалися майном, були не підсудні польській юстиції (крім винних у навмисному вбивстві чи зґвалтуванні). До 1628 р. реєстрові та нереєстрові козаки мали спільного гетьмана.

Після організації реєстрового війська польський уряд вважав за козака тільки того, кого було вписано до реєстру. За всіма іншими козаками він не визнавав не тільки козацьких прав, але й самої назви “козак”. Реєстровий козак відбував службу у Південному Подніпров’ї, здебільшого за порогами. З цього часу реєстрове військо почали називати в офіційних документах “Військом Запорізьким”. Називаючи так реєстровців, польський уряд намагався підкреслити, що ніяких інших козаків - передусім тих, які належали до Запорізької Січі, - він не визнає.

Пізніше, коли вже запорізьке нереєстрове козацтво різко збільшилося і стало реальною силою, але не мало офіційно визначеного статусу, його, щоб уникнути плутанини в термінології, стали називати “Військом Запорізьким Низовим”.

Граючи на амбіціях козацтва, польська влада методично поглиблювала започаткований розкол. У 1590 р. козачий реєстр виріс до 1 тис. осіб, 1625 р. він становив уже 6 тис., а 1635 р. - 8 тис. У національно-визвольній війні під проводом Б. Хмельницького нарівні з політичними, економічними, культурно-релігійними вимогами завжди стояло питання про збільшення козацького реєстру, бо це тягло за собою правове визнання, пільги, привілеї, зміцнення і збільшення добробуту. Але з політичної і соціальної точок зору це був нескінченний процес, шлях, який вів у нікуди, бо тоді лави нереєстрового козацтва поповнювали селяни та інші соціальні верстви, становище яких було ще гіршим. Козацтво, яке міцно стояло у відкритому бою проти ворога, ставало безпомічним, коли йшлося про соціальні привілеї і матеріальний добробут. Це його й згубило.

Подальші події в Україні довели, що політична тактика окупантів була для Польщі дуже вдалою, бо перешкоджала росту патріотичної свідомості та консолідації української нації навколо державницької ідеї, створенню національної політичної еліти, а відтак і самої української держави. Ті паростки державності, які, незважаючи ні на що, все ж таки пробивалися на Запорізькій Січі, зводилися нанівець через відсутність єдності у провідній верстві українського народу - козацтві.

Владний розкол у козацькому стані посилився у першій половині ХУІІст. Старшина розділилася на реєстрову - з дислокацією у Середньому Подніпров’ї - та нереєстрову - з дислокацією на Січі. Фактичне двовладдя, яке нав’язала Річ Посполита козацькому війську, давало їй можливість послідовно проводити згубну для українського народу політику: “Поділяй і пануй! ”