Половині ХVІІ СТ. Руїна. 1657 - 1687 РР.

1. Козацька держава за часів гетьманування Івана Виговського (1657 - 1659 рр.) та Юрія Хмельницького (1659 - 1663 рр.)

2. Державотворчі та політичні програми українських гетьманів доби Руїни (1663 - 1687рр.)

1. Козацька держава за часів гетьманування Івана Виговського (1657 - 1659 рр.) та Юрія Хмельницького (1659 - 1663рр.)

В останній рік свого життя Богдан Хмельницький, хворий і пригнічений смертю старшого сина Тимоша, якого вважав своїм наступником, відійшов від справ. Фактично козацькою державою керував його соратник, генеральний писар Іван Остапович Виговський. Саме в ньому гетьман вбачав опікуна й регента свого малолітнього сина Юрія, якому тепер хотів передати гетьманство. Свій план спадковості гетьманської влади Б. Хмельницький виклав і ухвалив на генеральній раді старшини в Чигирині в квітні 1657 року. Про це він офіційно оповістив усі держави, з якими Україна мала дипломатичні та союзницькі стосунки. Як свідчать козацькі літописи, і в державі, і за її межами усі охоче погодились визнати наступником гетьмана його молодшого сина Юрія, хоча це і йшло всупереч козацьким традиціям.

Втім, через місяць після смерті батька (27 липня 1657 р.) 16-річний Юрій Хмельницький під тиском генеральної старшини, яка зневажливо ставилася до нього, зрікся гетьманської влади і відправився освоювати науку до Києво-Могилянської колегії. А фактичне виконання гетьманських обов’язків перебрав на себе Іван Виговський, що підтвердила козацька рада в Чигирині 26 серпня 1657 р. Вона ухвалила компромісне рішення: “Нехай булава й бунчук будуть при Юрії Хмельницькому, а доки він дійде літ, військом провадитиме Виговський...”

Гетьманування Івана Виговського (1657-1659 рр.). Іван Остапович Виговський (? -1664) був шляхетною людиною, соратником Б. Хмельницького і його довіреною особою. За життя гетьмана він виконував обов’язки генерального писаря, виявив блискучі дипломатичні здібності і щиру відданість справі розбудови Української козацької держави.

Для підтвердження повноважень новообраного гетьмана та з оглядом на козацьке право у жовтні 1657 року в Корсуні скликали загальновійськову генеральну раду за участю старшини усіх рангів, духовенства і делегатів від рядового козацтва. І. Виговський був відомою людиною в зарубіжних дипломатичних колах, тому на Корсунську раду прибули посли усіх зацікавлених країн. Скориставшись нагодою, гетьман уклав договір зі Швецією (щоправда, він виявився недовговічним), поновив союз із Кримом і Туреччиною, заключив перемир’я з Польщею. До Москви новий гетьман вислав посольство з повідомленням про зміни в українському політикумі і з проханням підтвердити договір 1654 р.

Вдалий початок гетьманування І. Виговського було затьмарено опозицією, що посилювалася на Запоріжжі. Кошовий отаман Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар, кожен сам по собі, почали скаржитися московському урядові, що новий гетьман - “лях”, і займає він пропольську позицію. Одночасно по всій Україні стали розповсюджуватися чутки, що Виговський - польський запроданець.

Москва вдало лавірувала між різними українськими силами, не оприлюднюючи принципової позиції, але насправді співчувала опозиції і, зрештою, підтримала її. Заохочені московськими обіцянками, претенденти на гетьманську булаву розпочали відкритий бунт проти І. Виговського. По правді кажучи, у них, особливо у Мартина Пушкаря, талановитого полководця Визвольної війни, було багато прихильників, незадоволених внутрішньою та зовнішньою політикою І. Виговського. На придушення заколотників гетьман відправив 20 тисяч козаків, приєднавши до них 40-тисячну татарську орду союзників. Бої під Полтавою тривали два тижні і закінчилися розгромом бунтівників. Мартин Пушкар і Яків Барабаш загинули. Полтаву було спалено. Татари захопили багато людей у неволю. Частину з них, за наказом І.Виговського, було відбито. Особисті амбіції короткозорих українських політиків і міжусобна війна забрали життя 50 тисяч українців.

Ця історія довела, що московське керівництво зацікавлене в дестабілізації політичної ситуації в українських землях з тим, щоб перетворити їх на звичайну російську провінцію і забути як жахливий сон договір 1654 р. з його ідеєю державної автономії для України. Посол з Москви відверто заявив І.Виговському, що Україна - це “гілля, відламане від природного кореня Москви”, на що той з гнівом відповів: “Нехай Московщина буде Московщиною, а Україна - Україною...” Відтак, для української політичної еліти знову постала дилема - з якою країною налагодити військово-політичний союз, бо самотужки вони не мали ні сил, ні досвіду для розбудови держави. З зовнішньополітичного чотирикутника - Польща, Швеція, Росія, Туреччина - найбільш привабливішим з точки зору політичної кон’юнктури ставав західний вектор, тобто союз з Річчю Посполитою. На користь цього свідчило таке:

- зацікавленість Польщі в збереженні державних зв’язків з Україною, що робило її політично конкурентоспроможною у великій європейській політиці;

- готовність польської держави у зв’язку з цим йти на великі політичні поступки Україні;

- порівняння політичного устрою і життя в умовах російського абсолютизму і польської демократії було на користь останньої;

- зовнішньополітична ситуація: Польща ослаблена і стомлена війнами; Швеція, перебуваючи в такому ж стані, як і Польща, тимчасово взагалі втратила зацікавленість у вирішенні українських справ; Росія і Туреччина не мали сил, щоб самотужки воювати за українські землі. Отже, настала політична рівновага.

Аналіз зовнішньополітичної ситуації надихав гетьмана І. Виговського, вище православне духовенство на чолі з митрополитом Діонісієм Балабаном, державницько налаштовану козацьку старшину, українську шляхту й усіх свідомих громадян на державний союз з Польщею. Але в широких колах українського населення - селян, міщан, рядових козаків - ця ідея була непопулярною і безперспективною. Вони не безпідставно боялися, що унія з Польщею приведе до повернення старих порядків, панщини, полонізації національно-релігійних утисків тощо. Їх настрої і фобії (страхи) використовували опозиційні українські політики для досягнення власних своєкорисних і честолюбних планів.

Але, незважаючи на внутрішню опозицію, Іван Виговський дав добро на унію України з Польщею та Литвою, яку було укладено 16 вересня 1658 р. у м. Гадячі, де з українського боку виступали Юрій Немирич, якого вважають справжнім творцем майбутнього документа, і Павло Тетеря. Кожен полк України прислав уповноважених, які погоджували пункти договору і скріплювали його своїми підписами. Отже, процедуру підписання Гадяцької угоди було цілком витримано в демократичних традиціях.

(Для розуміння подальших політичних подій звернемо увагу на те, що не всі були щирі під час цієї знаменної події. Так, Юрій Немирич життям заплатить за відданість державницьким устремлінням, а Павло Тетеря лише використає влучний момент для вирішення власних амбіцій. Він був з тих політиків, про яких російською мовою кажуть: “Пострел везде поспел”. Від імені свого родича Б. Хмельницького він підписав у Москві Березневі угоди (1654 р.) і використав ситуацію для отримання від російського уряду документів на земельні маєтки та інші привілеї. Тепер же в Гадячі він підписує прямо протилежний договір, але вже з польським урядом, і тим унебезпечує себе в нових умовах, посилює власні політичні та матеріальні позиції й одночасно закладає фундамент на майбутнє: він потайки виношував думку про гетьманство. Його честолюбні плани частково будуть задоволені у 1663 р.).

Що стосується Гадяцької угоди, то коротко її можна проілюструвати своєрідним математично-історичним рівнянням: Польща (Річ Посполита) + Литва (Велике князівство Литовське) + Україна (Велике князівство Руське) = федерація трьох самостійних держав під назвою Річ Посполита.

Майже за 100 років від Люблінської унії (1569 р.), що по суті зруйнувала легітимне українське державотворення, віднині ситуація докорінним чином могла змінитися. Цьому сприяли чотири головні фактори. По-перше, Запорізька Січ, яка в результаті національно-визвольних змагань створила своєрідну українську синергічну козацьку державу. По-друге, національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького (1648-1657 рр.), під час якої почалася легітимна розбудова Української держави, хоча й на обмеженій українсько-польськими договорами території України. По-третє, готовність Речі Посполитої піти на певні поступки заради збереження власної держави і задоволення в інший спосіб своїх амбіцій про державу від моря до моря. І, по-четверте, непослідовна і зверхня політика Московії щодо козацької України.

Гадяцький договір знаменував якісно новий етап в українському державотворенні та розвитку польсько-українських відносин. Він став підсумком багатовікової історії взаємин між двома країнами й останнім шансом для обох держав гідно залишитися у великій європейській політиці. Військові і територіальні втрати Польщі в українсько-польській війні 1648-1654 рр. до певної міри вгамували апетити й амбіції польських політиків і зробили їх більш толерантними та гнучкими щодо України. Сподівання українських політиків на союз з Москвою виявилися марними. Майже п’ятирічний досвід взаємовідносин довів, що Україну чекає “хлопська перспектива”, значно гірша, ніж за польських часів, бо політично сама Росія стояла на нижчому, абсолютистсько-монархічному щаблі державного розвитку порівняно з демократичною шляхетською Польщею. Тому новий державний союз ставав нагальною необхідністю, тим паче, що вже був політичний досвід аналогічних литовсько-польських державних відносин.

За змістом Гадяцька унія варта того, щоб зупинитися на ній більш докладніше. Союзницькі відносини оформлялися у федерацію трьох самостійних держав: Польщі, Литви, України. Територія Української держави знову розширювалася до кордонів Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, як це було за часів Зборівського договору (18.08.1649 р.). (Нагадаємо, що за умовами Білоцерківського договору (28.09.1651 р.) козацькою територією визнавалося лише Київське воєводство, і розширення кордонів Української держави можна трактувати як значну поступку з боку Польщі та як заставу серйозності її політичних намірів). У новому територіально-політичному союзі вищезазначені українські землі ставали вільною і незалежною Українською державою під назвою Велике Князівство Руське. Всі три країни проголошувалися окремими республіками, об’єднаними особою спільного короля, якого обирали усі три суб’єкти федерації. Визначалися спільні для всіх республік однаково вигідні, зовнішньополітичні цілі.

Союз цих трьох народів лишався відкритою федерацією для інших країн. Особливо бажаним союзником бачилася Москва.

В основу внутрішнього устрою Великого Князівства Руського було покладено вже відомі з козацько-гетьманських часів принципи правління, пристосовані до нової політичної ситуації.

Вищим законодавчим органом у Великому Князівстві Руському ставали національні збори депутатів, обрані від усіх громадян і земель. Виконавча влада належала гетьманові, обраному на все життя і затвердженому королем. Українська держава дістала власне судочинство із діловодством рідною мовою, власну армію, підпорядковану лише гетьманові, та власну фінансову систему з українськими грошовими знаками.

Дуже болюче в українсько-польських відносинах релігійне питання вирішувалося теж демократичним шляхом. У політичному союзі усі релігії проголошувалися рівними в правах і вище православне духовенство мало дістати місця у федеративному сенаті.

Гадяцький договір був чи не єдиним документом подібного роду, де українці отримали право заснувати два університети і широку мережу шкіл, колегій, гімназій як з латинською, так і з грецькою мовами навчання. Відповідно відкривалася необхідна кількість друкарень. Свобода слова і друку ставала невід’ємним правом кожного громадянина.

Отже, Гадяцька угода відкривала українській політичній еліті широкі можливості державного будівництва, а народові України - переходу в стан державних націй. Зокрема, мало хто в країні був готовий до такого стану речей, мислив такими високими категоріями і думав на перспективу. Тим паче, що після укладання Гадяцького договору Москва перейшла від прихованої до відвертої війни з Україною. Російський цар видав грамоту до українського народу, де проголошував гетьмана І. Виговського зрадником і закликав народ не виконувати його розпоряджень. Це стало сигналом для формування нової опозиції проєвропейсько налаштованому гетьманові та приводом до чергового розколу української нації.

Навесні 1659 р. стотисячна московська армія рушила на приборкання України, наводячи “порядок” вогнем і мечем. Їх союзниками стали промосковсько налаштовані козаки на чолі з призначеним гетьманом І.Безпалим, якого глузливо називали “гетьманом на час”. Біля Конотопа їх майже на три місяці зупинили невеликі українські військові сили (приблизно 5 тис.) під командуванням ніжинського полковника Григорія Гуляницького. За цей час гетьман Іван Виговський привів до порядку свої сили, запросивши на допомогу татарську орду на чолі з ханом Мехмеї Гіреєм, європейські воєнні загони найманців, і в дводенному бою (28 і 29 червня 1659 р.) вщент розгромив московську армію. У Москві поразку сприйняли як нечуване лихо. Очікували появу козаків і татар під Москвою. У місті будувалися укріплення, але використати блискучу перемогу гетьман не зміг, бо проти нього точилася зрада і визрівало повстання. Єдиною приємною новиною стала звістка про те, що сейм у Варшаві ратифікував Гадяцький договір.

У той час, як у Європі вітали початок нової політичної ери в житті трьох сусідніх народів, в Україні почали по-зрадницьки фізично знищувати прибічників І. Виговського серед козацької старшини, вести переговори з московським військом, а ніжинські міщани й козаки на чолі з полковником І. Золотаренком навіть склали цареві присягу на вірність. Одночасно кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко підняв повстання на півдні, проголошуючи гетьманом Юрія Хмельницького. По Україні ширилися анархія і руїна.

При тому політичному розкладі сил, який склався в Україні, гетьман Іван Виговський добровільно склав булаву й емігрував до Польщі. Трьох його братів, які вірою і правдою служили українській справі, було заарештовано, а згодом вони загинули в московській неволі. Гадяцький трактат не об’єднав, а роз’єднав українців. Як справедливо вважають вітчизняні історики М.Костомаров, Д. Дорошенко та інші їх однодумці, “мало кого спокушали гарні постанови Гадяцького трактату, його права й вольності, коли за них треба було проливати стільки крові... Сумно скінчилося гетьманство І. Виговського, а з ним скінчилося й Велике Князівство Руське. Українці показали, що вони не в стані зрозуміти й оцінити цей продукт голів, які стояли вище від рівня цілого народу”.

До сказаного додамо, що велику помилку зробили польські політики, які в такий скрутний для України час не прийшли на допомогу І. Виговському. Взаємна недовіра між двома народами і втрачений шанс нової форми державного будівництва і міждержавних відносин дорого коштував і тим, й іншим. Це було початком втрати держави для обох народів на два з половиною століття.

Державне будівництво в період другого гетьманства Юрія Хмельни-цького (1659 - 1663 рр.) Під тиском російської армії, промосковськи налаштованої старшини та за підтримки запоріжців козацька рада вдруге обрала гетьманом Юрія Хмельницького, а радниками при ньому стали соратники його батька, досвідчені й поважні воїни - полковник Петро Дорошенко, генеральний осавул Іван Ковалевський, кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко. Молодий гетьман зрікся Гадяцького договору з Польщею і 17 жовтня 1659 р. уклав з Московією новий союзний договір, відомий в історії як “Переяславські статті”, який значно відрізнявся від Березневих статей 1654 р. у гірший бік, хоча й подавався російською стороною як їх дублікат. Тепер царський уряд контролював вибори гетьмана й затверджував його персону. Влада гетьмана значно обмежувалася в адміністративних та судових справах. Право призначати полковників і генеральну старшину передавалося козацькій раді, яка фактично була підконтрольною російській адміністрації. Гетьманові заборонялося самостійно вирішувати зовнішньополітичні питання. Митрополит Київський підпорядковувався московському патріархові. Для впливу на місцеве життя царські воєводи з військом мали стояти в Києві, Переяславі, Брацлаві, Умані, Ніжині й Чернігові та утримуватися коштом місцевого населення. Інші пункти “Переяславських статей” не торкалися питань державного життя в українських землях, але принижували козацьку гідність. Тому не дивно, що майже вся правобережна козацька еліта проігнорувала другу Переяславську раду. Для укріплення своїх позицій на Лівобережжі царський уряд милостиво роздав чини, маєтки та інші подарунки своїм прихильникам, причому зробив це без погодження з молодим гетьманом, що, безумовно, підривало авторитет як самого Юрія Хмельницького, так і політичний інститут гетьманської влади в цілому.

Другу Переяславську раду (17.10.1659 р.) слід вважати початком другого в історії України-Русі розколу держави по Дніпру на Ліво - та Правобережжя (нагадаємо, що ініціатором першого розколу був Ярослав Кульгавий (Мудрий), який у боротьбі за великокняжу владу вступив у військово-політичний союз із братом Мстиславом і за його підтримку віддав Лівобережжя зі столицею в Чернігові в одноосібне самостійне князювання (1024-1036 рр.).

У ситуації, що склалася в Україні з початку гетьманування Юрія Хмельницького, на правому березі Дніпра діяли умови Гадяцької унії і розвивалися українсько-польські стосунки, а на лівому березі Дніпра вступили в силу умови “Переяславських статей” і все політичне і соціально-економічне життя підпорядковувалося царському уряду. Для зміни ситуації на свою користь Росія зірвала перемир’я з Польщею і розпочала бойові дії на Правобережжі.

Розклад сил був таким. Росія вислала добре озброєну і вимуштрувану 20-тисячну армію, до якої добровільно приєднався проросійськи налаштований 20-тисячний український корпус Тимоша Цюцюри, того, хто свого часу доклав багато зусиль, щоб поховати справу І. Виговського і зірвати виконання умов Гадяцького трактату. Ю.Хмельницький вимушений був поставити 30 тисяч козаків примусово.

Польща з свого боку виставила 32-тисячну армію, до якої залучився кількатисячний загін українських козаків під командуванням екс-гетьмана України І. Виговського. Татарські союзники прислали 30-тисячну орду.

Взаємна недовіра між командуванням російської та української армій, непогодженість у бойових діях, зневажливе ставлення до молодого гетьмана, взаємні образи призвели до розбалансованості воєнних дій російської й української армій, у результаті чого російська армія була розгромлена поляками, а українські козаки на чолі з гетьманом Ю. Хмельницьким уклали новий договір з Річчю Посполитою на зразок Гадяцької унії, або Слободищенський трактат, відомий в історії як Чуднівський (жовтень 1660 р.).

Але Польща вдруге після 1659 року зробила фатальну помилку, вилучивши з тексту Слободищенського трактату найсуттєвіше, а саме пункт про Велике Князівство Руське, погоджуючись лише на автономію України на чолі з гетьманом. Отже, нова унія з Польщею в плані державного будівництва майже нічим не відрізнялася від Переяславських статей (1659 р.), укладених попередньо з Московією, і лишала прибічників польського союзу будь-яких переваг і аргументів, а сама Польща втягувалася в довготривалу боротьбу, яка знесилить її та перетворить на другорядну державу, що спричинить згодом повну втрату нею своєї державності. В усіх своїх бідах поляки будуть звинувачувати українців і, замість порозуміння та союзу з ними, остаточно перейдуть до політики вогню і меча, чим посіють ненависть до себе та погіршать своє і без того скрутне становище.

А в українських землях почався черговий етап боротьби за владу, де в хід йшли вже перевірені методи підкупу, шантажу, зради, доносів тощо. Рідний дядько гетьмана - переяславський полковник Яким Сомко - зробив політичний переворот і від імені лівобережного козацтва Переяславського, Ніжинського та Чернігівського полків за підтримки Василя Золотаренка склав присягу московському цареві (1660 р.).

Упродовж подальших трьох років з перемінним успіхом точилася завзята боротьба між дядьком та племінником за лідерство в Україні, яка загубила життя тисяч українців і призвела до відставки Ю. Хмельницького. Він добровільно склав гетьманську булаву і пішов у ченці.

Україна фактично розпалася на дві половини, які боролися як між собою, так і всередині. На обох боках Дніпра козацькі низи відверто виражали незадоволення політикою, яку проводила козацька старшина. Детонатором соціальних вибухів було, як завжди, Запоріжжя. Саме воно висунуло на посаду лівобережного гетьмана, колишнього ад’ютанта Б. Хмельницького, Івана Брюховецького на противагу вже обраному козацькою радою Лівобережжя Якимові Сомку.

Державна і соціальна політика “народного” гетьмана Івана Брюхо-вецького (1663 - 1668 рр.) Щоб покласти край безладдю на українській території, підвладній Росії, цар наказав скликати “Чорну раду” під Ніжином (червень 1663 р.), де з трьох претендентів на гетьманську булаву - В.Золотаренка, Я. Сомка та І. Брюховецького - переміг останній, людина підступна й корислива, яка задля чинів і багатства могла продати й рідну матір. Він без будь-яких вагань фізично розправився з опозицією, підписав з Московією черговий договір про співпрацю у вигляді “статей” та почав, по суті, продавати державні інтереси України московській владі. У вересні 1665 р. І.Брюховецький поїхав до Москви, щоб вирішити особисті справи. Для надання “демократичності” поїздці він прихопив із собою півтисячі представників від усіх соціальних верств населення Лівобережжя.

У Москві він отримав урочисту зустріч та аудієнцію у царя. Під час ділових переговорів пронирливий гетьман виявив бажання одружитися з якоюсь знатною “московською дівкою” і просив порекомендувати йому молоду; далі просив собі маєтностей на кордоні з Росією та збільшення російського війська в Україні для власної охорони і комфорту. В обмін І.Брюховецький запропонував цареві повністю підпорядкувати Московії українську фінансову, податкову та митну системи, а це означало, що всі податки й доходи, минаючи українську державну казну, йшли до царської. Змінювалося судочинство. Окрім козаків, усі інші верстви населення ставали підсудними московським воєводам, кількість яких разом із військом різко збільшувалася. Домовленості між продажним українським гетьманом, який публічно видавав себе за оборонця інтересів народу, бо сам вийшов з нього, і царським урядом було оформлено у вигляді договірних “Московських статей” (1665 р.). Навіть московська сторона очманіла від таких щедрот з українського боку і пішла назустріч побажанням І. Брюховецького. Він одружився з дочкою князя Долгорукова, рід якого йшов від засновника Москви, отримав титул боярина і величезні маєтності на Чернігівщині у вічне володіння. Вся старшина дістала маєтності й московське дворянство, духовенство та інші члени делегації - грамоти на маєтності.

Гордий собою і досягненим, гетьман через 4 місяці повернувся додому, а слідом Україну заполонили царські воєводи, військові й збирачі податків. Тепер вони на законних підставах втручалися в адміністративне керування й судочинство, захоплювали землі тощо. Розперезалася й козацька старшина, намагаючись теж вхопити шматок побільше. Все це викликало обурення серед населення, розвіяло міф про “народного гетьмана”, оборонця інтересів “черні”, і привело до падіння популярності І. Брюховецького. Разом з цим падала привабливість московського протекторату.

Як наслідок, на початку 1668 р. на Лівобережній Україні вибухнуло повстання. Повстанці розправилися з московськими воєводами та їх адміністрацією, громили маєтки, відмовлялися платити податки. Переляканий І.Брюховецький намагався вивести з-під удару народних мас себе й козацьку старшину, натомість хитро підставити російських окупантів. У Гадячі він скликав “вузьку раду”, де було ухвалено рішення - вигнати московських воєвод і просити протекції у Туреччини. Така політична непослідовність позбавила І.Брюховецького як царської підтримки, так і довіри власного народу. Його вбили свої ж козаки під час запланованої зустрічі з правобережним гетьманом П. Дорошенком. Так безславно скінчилося життя й політична кар’єра людини, яка намагалася вибитися “з грязі в князі” та яка завдала непоправної шкоди українському державотворенню і спричинила широкомасштабну кризу на Лівобережжі.

Політична програма іпрактична діяльність правобережного гетьма-на Павла Тетері (1663 - 1665 рр.) Після зречення гетьманської булави Ю.Хмельницьким (січень 1663 р.) на політичному небосхилі Правобережної України спалахнула і майже миттєво згасла гетьманська зірка Павла Тетері (Моржковського) - зятя Б. Хмельницького. Він походив зі шляхетського роду, мав хорошу освіту і був досвідченим дипломатом. За часів Визвольної війни зробив запаморочливу кар’єру - від скромного канцеляриста суду до переяславського полковника. П. Тетеря був наскільки талановитою, настільки й нещирою людиною, досить користолюбною, як і його політичний суперник - лівобережний гетьман І. Брюховецький. Ще з часів підписання ним Березневих статей (1654 р.) у Москві заявив про себе як людина, яка перш за все дбає про власний добробут, а потім про державні інтереси. Тож не дивно, що він скористався розгубленістю Юрка Хмельницького, щоб захопити владу. Для цього він витримав жорстоку боротьбу з трьома іншими претендентами на гетьманську посаду - Г. Гуляницьким, М. Ханенком та П. Дорошенком, яких переміг завдяки підтримці кримського хана. Ще одного серйозного політичного конкурента - екс-гетьмана І. Виговського - згодом підступно фізично знищив.

На початку 1663 р. козацька рада в Чигирині обрала гетьманом П.Тетерю, влада якого поширювалася лише на Правобережжя. Однак у своїй політичній програмі він проголошував об’єднання правобережних і лівобережних земель під однією гетьманською булавою. Для досягнення поставленої мети намагався проводити політику лавірування між державами, які оточували гетьманат і впливали на внутрішнє політичне життя. Він вислав посольства до Бахчисарая та Москви з пропозиціями підписання угод про невтручання у внутрішні справи України. І татарська, і російська влада ухилилися від цього, а цар поставив жорстку вимогу перейти під його протекторат. Тоді новообраний гетьман прийняв рішення визнати сюзеренітет Речі Посполитої. Перед королівською владою він поставив такі вимоги: поважати права і вільності козаків та гідність гетьмана, дати можливість самостійно проводити зовнішню політику, повернути православні храми і ліквідувати унію, звільнити ув’язнену козацьку старшину, виступити гарантом допомоги татар, спільно йти походом на Лівобережну Україну задля об’єднання. З більшістю пропозицій польський уряд погодився.

Восени 1663 р. почався похід польських, татарських і козацьких військ на Лівобережну Україну, але очікуваного результату він не дав. Правобережне населення почало виступати проти пропольської політики П. Тетері та ігнорування ним інтересів простого люду. Серед високопосадовців і духовенства проти нього виникла змова. Козацькі загони кошового Запорізької Січі Івана Сірка нападали на татар і тим самим відволікали їх від союзницьких зобов’язань та розпалювали полум’я народного повстання. До того ж, лівобережний гетьман І. Брюховецький сам вирішив здійснити інтервенцію на Правобережну Україну. Насувалися по суті громадянська війна, розбрат і хаос.

Дві України, два гетьмани, безліч претендентів на булаву і громадянська війна - ось що являли собою українські землі 1663 р., всього через 10 років після Переяславської ради й укладання союзу з Московію, тобто події, на яку покладалися великі надії, а сталося велике розчарування. І Польща, і Росія намагалися використати внутрішньо-політичну ситуацію, а одночасно і ресурси України, не роблячи в неї ніяких воєнних або політичних інвестицій. Інтервенція і громадянська війна стали другою Руїною у вітчизняній історії після татарського погрому середини ХШ ст. Відсутність політичної єдності серед владної еліти була основною причиною розладу державного механізму, занепаду новопосталої держави аж до її повної втрати та подальшої бездержавності.

Менше двох років знадобилося П. Тетері, щоб безславно увійти в українську історію гетьманування. Забравши клейноди та скарби, він згодом втік до Польщі. Але й там почував себе в небезпеці, тож невдовзі помандрував до Османської імперії, де й був отруєний у 1671 р. польським агентом.

Скориставшись ситуацією, гетьманську посаду на 4 місяці захопила малопомітна постать - повстанський ватажок Степан Опара, який сподівався утримати владу за допомогою татар. Але ті першими побачили його нікчемність і запропонували козакам обрати іншого гетьмана. Ним став спочатку тимчасово, а потім на постійній основі Петро Дорошенко (1627 - 1698рр.)

Соборницькі плани і дії Петра Дорошенка (1665 - 1676 рр.) Новообраний гетьман походив зі старовинного заслуженого козацького роду. Його дід Михайло теж був гетьманом і прославився боротьбою проти татарсько-турецької агресії. Політична програма П. Дорошенка ставила на меті - “вигнати всіх ляхів Правобережжя до Польщі, вступити в союз з кримським ханом і навесні йти на лівий берег Дніпра, щоб єднати його з Правобережною Україною під однією булавою”.

Але нестабільність політичної ситуації на Правобережжі і відсутність власного війська сильно гальмували його дії. Щоб не гаяти часу, П.Дорошенко набрав найманців, які стали основою його війська, не залежали від політичних хитань і виконували тільки накази гетьмана. Їх називали сердюками, а полки сердюцькими або охочепіхотними. Після перших політичних успіхів гетьмана до найманого війська додалися 20 тис. козаків, і їх кількість дедалі зростала. Тримав при собі П. Дорошенко і загони татарської кінноти на правах союзників, хоча ці союзники вели себе непевно, непослідовно, але виразно пожадливо, що підривало імідж гетьмана серед населення. У перші місяці свого гетьманування П. Дорошенко вимушений був маневрувати і поводитися як “слуга двох панів” - підпорядковуватися і польському королеві, і кримському хану. Втім, така ситуація аж ніяк не влаштовувала гордого гетьмана, і він мав намір уособити та зміцнити владу, спираючись при цьому на широкі маси, і якомога швидше позбавитися польських окупантів. Це не виглядало аморальним стосовно Речі Посполитої, з якою ще продовжував діяти Чуднівський договір (Слободищенський трактат 1660 р.), укладений Ю.Хмельницьким, адже польський уряд, по-перше, не виконував умови договору, а по-друге, за спиною українського правобережного гетьмана П.Дорошенка почав переговори з Москвою про укладання перемир’я. Так як обидві сторони були виснажені війною, а Росія так і так отримала від лівобережного гетьмана І. Брюховецького усе, що він обіцяв, то їй на деякий час вигідно було відмовитися від збройної боротьби за Правобережжя й віддати його Польщі. Ці плани стали реальністю після укладання Андрусівського договору (13 січня 1667 р.) між Москвою і Польщею, відповідно до якого українські землі було поділено на дві сфери впливу: Правобережжя підпадало під владу та юрисдикцію Варшави, а Лівобережжя й Київ - Москви. Так брутально західний і північно-східний сусіди України задовольнили свої територіальні претензії і за рахунок українських земель досягли певного примирення.

Принцип “розподіляй і володарюй! ” - ось головна домінанта зовнішньополітичних інтересів Польщі і Московії, натомість українські землі для них залишалися лише об’єктом поживи й вгамування власних потреб, які посутньо можна кваліфікувати з позиції української людності лише як загарбницькі.

В Андрусівському договорі окремо відзначалися такі два пункти: Київ залишався під Москвою тільки два роки, а потім переходив у юрисдикцію польської сторони, а самоурядна, бунтівна і гонорова Запорізька Січ переходила в керування обох держав, що насправді означало - ніякої.

Андрусівський трактат мав негативний резонанс як в Україні, так і в її південних сусідів - Криму та Туреччині, які вбачали в ньому небезпеку для себе. Ліво- і Правобережжя були однаково приголомшені безсоромним торгом українських земель і нехтуванням інтересів власне України.

У той час як авторитет лівобережного гетьмана І. Брюховецького після поїздки до Москви почав неухильно падати, популярність правобережного гетьмана П. Дорошенка прямо пропорційно зростала. Великий політичний досвід підказував йому, що ніяким союзникам довіряти не можна, а треба розраховувати на власні сили; але їх у нього було недостатньо, щоб воювати проти великих держав. Ось чому П. Дорошенко вирішив використати третю політичну комбінацію, яка свого часу розроблялася ще Б. Хмельницьким: він почав переговори з султаном про протекторат Туреччини, хоча добре розумів, що для України це не природно. Але ситуація на українських землях була такою скрутною, що ідея турецького протекторату буквально висіла в повітрі. До неї навіть вдався лівобережний гетьман І. Брюховецький, який після Андрусівської змови вирішив розірвати з Москвою й сам очолити антимосковський рух.

П. Дорошенко, скориставшись ситуацією, перейшов з військом на лівий берег Дніпра, де в нього повинна була відбутися мирна зустріч з І.Брюховецьким та його козаками. Але вона так і не відбулася, бо прямо на очах прибулих лівобережні козаки вбили свого гетьмана.

Тріумф Петра Дорошенка, який на коротку історичну мить здійснив мрію про об’єднання України, виявився недовгим. У тил йому вдарили поляки, що змусило П. Дорошенка повернутися на правий берег боронити край, а на лівому березі він залишив наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного.

Після повернення з Лівобережжя (1668 р.) П. Дорошенко втягнувся в довготривалу боротьбу, яку був змушений вести як зі своїми, так і з чужими. “Свої”, а саме запорізькі козаки, висунули на гетьманство молодого писаря Петра Суховія, а кримські татари підступно відмовилися від союзу з П.Дорошенком. Нескінченно, з перемінним успіхом тяглася його боротьба з Польщею. Все це примусило гетьмана піти на непопулярний крок і звернутися до Туреччини з проектом договору про протекторат. Його зміст вказує на те, що П. Дорошенко був зацікавлений лише у воєнному союзі з Османською імперією, тому він усіляко обмежував будь-яке її втручання у внутрішні і релігійні справи України. Турки де-юре погодилися на протекторат, а де-факто зайняли очікувальну позицію, бо на політичному небосхилі з’явився ще один, більш поступливий претендент на гетьманську булаву в особі уманського полковника Михайла Ханенка, двічі наказного гетьмана (за часів Ю.Хмельницького (1660 р.) та П. Тетері (1663-1665 рр.)).

Він звинуватив П. Дорошенка в зраді українській справі за військову допомогу, яку той отримував від турецького султана. Сам М. Ханенко був прибічником союзу з Річчю Посполитою, але при нагоді міг поступитися принципами і вступити в перемовини з південними сусідами - Кримом та Туреччиною. Одночасно він налагодив добрі стосунки з Москвою, виславши туди дипломатичну місію.

Влітку 1669 р. частина правобережних козаків за згодою із Запорізькою Січчю на раді в Умані обрала гетьманом М. Ханенка (1669-1674 рр.). Між ним та П. Дорошенком розпочалася виснажлива війна, в яку М. Ханенко хотів втягнути лівобережного гетьмана Д. Многогрішного, але той відмовився. Військова вдача була на боці то одного, то другого гетьмана. Протистоянням двох правобережних гетьманів користувалися іноземні держави: Польща, Туреччина, Кримське ханство, Московія. Вони ділили між собою українські землі, визискували населення, втручалися у внутрішні справи тощо. Йшла неприхована руйнація українських державних структур, започаткованих Б.Хмельницьким.

Перманентні міжусобні суперечки, нескінченні амбіційні претензії “своїх” плюс зовнішні ворожі сили як павутиння оповили і без того вже дуже ослаблене й пошматоване тіло України, а надто залишків її державності. П.Дорошенко зробив ще декілька зусиль, щоб зупинити цей процес. Він не припиняв переговори з Польщею, Росією, Туреччиною, Кримом, Лівобережжям і навіть звернувся до курфюста бранденбурзького та очільника козацько-селянського повстання у Московській державі - Степана Разіна.

Реально відгукнулися лише турки. Навесні 1672 р. розпочалася польсько-турецька війна, що закінчилася поразкою Польщі й укладанням Бучацького миру (жовтень 1672 р.), за яким Річ Посполита віддавала Туреччині землі українського Поділля й відмовлялася від претензій на козацьку Україну, що ставала самостійною державою під протекторатом султана. Однак жодна зі сторін, які ділили українські землі, не поспішала виконувати умови договору, і кожна з них готувалася до нової війни. П. Дорошенко був розчарований у своїх союзах, але й виходу з цієї ситуації практично не було.

Розчарований і зневірений, П. Дорошенко на козацькій раді в Чигирині (1676 р.) добровільно відмовився від гетьманської булави. А далі, як це повелося серед українських гетьманів, П. Дорошенко повів себе не передбачено. Людина, яка майже усе свідоме життя боролася проти москалів, тепер, під впливом І. Сірка, погодилася скласти присягу на вірність російській короні і вислала гетьманські клейноди, прапори й турецькі санджаки до Москви. Там їх протягли вулицями міста і поклали до ніг царя, а той наказав виставити їх на три дні на показ народові як тріумф російської зброї й дипломатії.

Політична кар’єра П. Дорошенка в Україні безславно скінчилася, але, на відміну від інших українських екс-гетьманів, розпочалася в російській землі. Спочатку він отримав від царя маєток під Москвою, а потім навіть став губернатором невеликого російського міста В’ятка. Помер і був похований у родинному підмосковному селі Ярополче Волоколамського повіту у 1698 р. Рід його плідно продовжився, зокрема в нащадках О.С. Пушкіна, бо перша красуня Росії і дружина поета - Наталія Гончарова - була його правнучкою.

Більшість істориків оцінює державну діяльність гетьмана П. Дорошенка скоріше позитивно, ніж негативно, бо, як каже В. Антонович, “не дрібний егоїзм, не змагання до наживи й особистих вигод кермувало цим гетьманом: він щиро дбав про добро рідного краю...”

Але сучасники називали його “сонцем руїни”, і в пам’яті нащадків він лишився тим гетьманом, який довів Правобережжя до страшної, нечуваної руїни, мертвої, безлюдної землі.

Авторитарне правління Дем’яна Многогрішного (1669 - 1672 рр.) На Лівобережній Україні політичне життя в ці часи було більш стабільним, ніж на Правобережній і залежало в основному від двох факторів.

Перший - уміння знайти спільну мову з московськими можновладцями і зберегти певну рівновагу інтересів російської та української сторін. Другий - згуртуватися навколо національної ідеї та лідера, відкинувши власні політичні амбіції та претензії на гетьманську булаву.

Щоправда, обидві умови постійно порушувалися: то в одному, то в іншому місці виникали вогнища напруження, які часто-густо переростали в сутички, а почасти й у бойові дії.

Після усунення від влади лівобережного гетьмана І. Брюховецького П.Дорошенко призначив наказним гетьманом чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного (1669-1672 рр.). Вже вдруге гетьманом Лівобережної України ставала людина з простих козаків, яку ще називали “мужичим сином”. Втім, на відміну від свого попередника І. Брюховецького, він був українським патріотом, про що свідчать його практичні дії і новий договір з Москвою, відомий як “Глухівські статті” (березень 1669 р.). У головних рисах вони більше нагадували “Березневі статті” (1654 р.) Б. Хмельницького, аніж “Московські статті” І. Брюховецького, і це вже був значний крок уперед. Зменшувалася кількість міст, де постійно перебували царські воєводи, та й у тих вони не мали права втручатися в місцеву управу. Збирання податків до царської казни перейняла на себе гетьманська адміністрація, і частина з них розподілялася між усіма козаками та старшиною. Військові сили гетьмана складалися з 30 тис. реєстрових козаків та особливого полку з 1 тис. реєстрових козаків під назвою “компанійський” для несення охоронної служби і приборкання бунтів. Обмеження стосувалися зовнішньополітичної діяльності гетьмана та ввезення до Росії тютюну і горілки, щоб не підривати її економічних інтересів.

Після ухвалення “Глухівських статей” лівобережною старшиною та царськими воєводами Д. Многогрішний підняв свій статус - він перейшов з наказного у ранг повноправного, обраного на загальній козацькій раді, а відтак і легітимного гетьмана Лівобережної України. Правда, це йшло всупереч планам П. Дорошенка, який поставив його лише наказним гетьманом і сподівався, що він буде його помічником і провідником ідей на Лівобережжі. У новій ситуації обом гетьманам не лишалося нічого іншого, як підтримувати між собою приязні стосунки.

Д. Многогрішний перевів гетьманську столицю з Гадяча до Батурина. Прагнучи встановити в підвладній йому Лівобережній частині України порядок і спокій, він придушував будь-які прояви народних та козацьких заворушень за допомогою компанійського полку.

Гетьман сам призначав полковників і сотників, карав без суду тих, хто порушував встановлений ним порядок. Він вважав, що тільки тверда влада є запорукою нормального цивілізованого розвитку суспільства, і міцно стояв на ідеї власного державного будівництва. Багато істориків вважають, що саме завдяки Д. Многогрішному на Лівобережній Україні закінчився період “Руїни”, і вона вступила в новий етап суспільно-політичного розвитку.

Проте перерозподіл майна, перестановка старшини та інші самоправні дії гетьмана викликали опозицію заможного козацтва й старшини. Авторитарними методами правління гетьмана були незадоволені навіть ті, хто сприяв його приходу до влади.

Гетьман зумів навіть зіпсувати відносини зі своїм сюзереном - російським царем. Вони не знайшли спільної мови з польського питання. Д.Многогрішний належав до стану незадоволеної козацької старшини, яку обурювало те, що російський уряд вирішує свої заплутані питання з Польщею за рахунок українських земель. Він вимагав чітко визначених кордонів з Річчю Посполитою і часто-густо діяв за власним зовнішньополітичним сценарієм.

Проти неугодного гетьмана виникла змова. Частина козацької старшини за згодою російських окупаційних військ заарештувала гетьмана Д.Многогрішного і відправила до Москви. Після тортур його з родиною заслали на все життя до Сибіру. У провину лівобережному гетьманові поставили зносини з П. Дорошенком і буцім-то бажання піти разом з ним під турецьку протекцію. Насправді козацькі полковники самі мріяли стати керманичами хоча б Лівобережної України, а тому і прибрали політичного конкурента руками своїх російських союзників.

Протягом трьох місяців Лівобережною Україною правила група старшин, яка усунула законно обраного гетьмана Д. Многогрішного від влади. Старшинська коаліція дбала про забезпечення власних інтересів усунення рядових козаків від впливу на державні справи і недопущення сильної гетьманської влади, яка обмежить їх права й можливості. Однак таке правління було для українців неприродним явищем і виявилося справою безперспективною. Російська влада запропонувала обрати новим гетьманом проросійськи налаштованого генерального суддю І. Самойловича.

Державні та конфесіональні реформи лівобережного гетьмана Івана Самойловича (1672-1687 рр.) У червні 1672 р. на старшинській раді поблизу Конотопа без участі козаків і поспільства (селян і міщан) та під пильним наглядом царської адміністрації, з формальним дотриманням відповідного ритуалу, затвердили кандидатуру лівобережного гетьмана Івана Самойловича (1672-1687 рр.). Тут же було прийнято нові договірні статті, відомі в історії як “Конотопські”, які регулювали стосунки між українською та російською владою при новому гетьманові. Від попередніх “Глухівських” вони відрізнялися добровільним обмеженням гетьманської влади та ліквідацією компанійських полків.

Добре сплановані Москвою дії щодо зміни очільника державної влади на українських землях ледь не “зіпсував” запорізький кошовий отаман Іван Сірко, який у цей час вірою і правдою служив російському цареві: бив татар - союзників правобережного гетьмана П. Дорошенка - і сподівався за це отримати булаву лівобережного гетьмана. Та претензії непередбачуваного запорізького ватажка не на жарт налякали усіх учасників політичного процесу і спричинили навколо нього низку таких інтриг і підступних дій, внаслідок яких він, як і Д. Многогрішний, опинився у Сибіру.

Новообраний лівобережний гетьман був людиною розумною і високоосвіченою, закінчив Київо-Могилянський колегіум. Син священика (за що його все життя звали “поповичем”) зробив блискучу політичну кар’єру і мав військовий та державний досвід.

Діставшись політичних висот, він не хотів ділити владу ні з ким і виношував ідею соборності українських земель під своїм керуванням і під протекторатом Московії. Політичні дії І. Самойловича досить швидко привели до бажаних результатів. У 1674 р. йому передав свою булаву один гетьман Правобережної України - М. Ханенко, а у 1676 р. ще один - П. Дорошенко. Отже, І. Самойловича було проголошено “гетьманом обох боків Дніпра”. Поза його контролем лишилися тільки Запорізька Січ і Слобідська Україна.

Вдосконалюючи політичне і соціальне життя, енергійний гетьман провів декілька реформ. Він посилив владу козацької верхівки. Замість генеральної ради, у засіданні якої брали участь прості поважні козаки, верховним органом влади стала старшинська рада. Гетьман вирішував справи тільки з козацькою верхівкою, а з числа їх синів він створив своєрідну гетьманську гвардію - бунчукових товаришів.

Генеральна старшина (за посадою) і бунчукові товариші (за дорученням гетьмана) виконували військові, адміністративні, дипломатичні та судові функції.

Маючи здібних і політично активних синів, І Самойлович плекав надію - запровадити принцип спадковості гетьманату, тобто втілити аналогічні задуми Б. Хмельницького, хоча це й обмежувало б демократичні принципи державного життя в Україні.

У той же час настійливо, скрізь, де тільки міг, він підкреслював разючі відмінності між демократичним та авторитарним політичним кліматом в Україні й Росії. “У вас, - говорив гетьман царським можновладцям, - по великоросійських містах, усі під страхом перебувають, а по наших містах - воля”.

Такі дії й слова І. Самойловича не подобалися московській владі і викликали певне напруження в міждержавних відносинах.

В адміністративно-територіальному й військовому відношенні гетьманська держава поділялася на 10 полків: Київський, Чернігівський, Стародубський, Ніжинський, Переяславський, Гадяцький, Прилуцький, Полтавський, Лубенський і Миргородський. Полк мав від 7 до 20 сотень з центрами в містах і містечках. Територія та населення кожного полку були різними. Адміністративне керування й суд організовувалися відповідно до територіального поділу.

На чолі полку стояв полковник - виборна або призначувана гетьманом особа, котра у своєму полку відала усіма військовими, цивільними та судовими справами. Керування полком полковник здійснював за допомогою військової старшини - обозного, судді, писаря, хорунжого, двох осавулів, канцеляристів. Аналогічно полковому, але більш обмежено, діяло сотенне керування. У селах керували курінні отамани. Міщани для керування й суду мали магістрати та ратуші.

Зміцнення й вдосконалення державного апарату Гетьманщини за часів І.Самойловича сприяло тому, що він залишався незмінним упродовж цілого віку.

Економічна політика гетьмана була підпорядкована укріпленню гетьманської влади та стабілізації соціальних відносин. З одного боку, він нагороджував маєтками старшину й духовенство, а з іншого, - суворо карав тих, хто допускав надмірні визиски селян і міщан.

Втім, він перший з гетьманів, який надав право українській старшині судити своїх селян (1672 р.), що, безумовно, стало кроком до їх закріпачення.

Для збільшення надходжень від податків на утримання війська в екстремальних випадках вводив непопулярні заходи - оренди (віддача на відкуп) на продаж вина, дьогтю та тютюну на визначений термін. Можливо, через це, а можливо, для того, щоб дискредитувати гетьмана і якомога швидше усунути від влади, його звинувачували в користолюбстві та хабарництві. Відомий історик другої половини ХІХ ст. М. Костомаров стверджував, що без хабара “не було до гетьмана приступу: хто нічого не дасть, той нічого й не доб’ється”. Тож не дивно, що гетьмана І. Самойловича вважають одним із “хрещених батьків” української корупції.

За часів гетьманування І. Самойловича втратила автокефальність (незалежність) Українська православна церква, ієрархія якої була висвячена єрусалимським патріархом Феофаном у 1620 р. Восени 1684 р. український гетьман позитивно відгукнувся на пропозицію московського патріарха на перехід Київської митрополії під омофор (підпорядкування) Московського патріархату.

У той же час І. Самойлович, як істинний християнин, допомагав матеріально православній церкві. На його кошти в Глухові збудували кам’яну Успенську церкву, а в Густинському монастирі (поблизу м. Прилуки) у стилі українського бароко - головну Троїцьку церкву.

Завдяки гнучкій політиці лавірування між різними політичними силами, І. Самойлович зумів зберегти певну незалежність і авторитет. Він міг вирішувати важливі політичні справи, не порадившись зі старшиною, а інколи і всупереч їй, що викликало її роздратування.

Падінню гетьмана І. Самойловича сприяли зовнішньополітичні обставини. Суть їх полягала в тому, що у 1683 р. під час Віденської битви об’єднані війська Австрії, Німеччини, Польщі та інших країн, до яких додалися запорізькі козаки на чолі з С. Палієм, вщент розгромили турецькі війська і таким чином унебезпечили Європу від ісламської експансії. Ця подія призвела до зближення Польщі та Московії з метою витіснення Туреччини з українських земель і розподілу їх між собою.

21 квітня 1686 р. Московська держава і Річ Посполита підписали “Вічний мир”, за умовами якого ці країни вступали у воєнний союз проти Туреччини й Кримського ханства. Договір підтвердив існуючий відповідно до Андрусівського перемир’я (1667 р.) поділ України по Дніпру та узаконив більш ніж на 100 років існування “двох країн”. Київ і Запоріжжя підпорядковувалися Москві. За поступку православної столиці - Києва, яку Москва розглядала як фундамент для творення так званого третього Риму, який вже не паде ніколи! (“Два Рима падоша, Москва - третий, а четвертому - не бывать! ”), Польща отримала з царської казни 146 тисяч карбованців. Але це було варто тих дивідендів, які згодом Москва отримає.

Сама назва “Вічний мир”, за якою стояв розподіл української землі й узаконення існування “двох Україн”, свідчить про те, що обидві держави саме в такий спосіб не прямо, але опосередковано оприлюднили свої вічні претензії на українські землі, а задовольнивши їх, заключили “Вічний мир”. Отже, українські землі для них були головним об’єктом зазіхань і приводом до війн.

Поступово наростало напруження у взаємовідносинах між гетьманом і російськими можновладцями з приводу залагодження російсько-польських протиріч за рахунок українських земель. “Не так воно станеться, як Москва у своїх мирових умовах з поляками постановила. Зробимо так, як нам треба! ” - говорив гетьман.

За 15 років правління І. Самойловича накопичилося багато негативу, назрівала змова, і його усунення від влади було неминучим - шукали лише серйозний привід для розправи над гетьманом. Невдовзі його звинуватили у зраді та провалі кримських походів проти татар. У липні 1687 р. І Самойловича та двох його синів заарештували. Гетьмана і його сина Якова заслали до Сибіру, а другого сина - Григорія, чернігівського полковника, стратили. Їхнє майно конфіскували. Половина відійшла в казну Російської держави, а решта - у розпорядження новообраного гетьмана І. Мазепи.

Через три роки (1690 р.) Іван Самойлович помер на засланні у м.Тобольську. Його суперечлива постать викликає неоднозначні оцінки істориків, але в одному вони одностайні: гетьман був людиною самовладною і честолюбною, виходив поза межі інтересів лише Лівобережжя і дбав про всю Україну.

Маріонеткова політика турецького підвладного Ю. Хмельницького, “князя Сарматського” (1677 - 1681 рр.; 1685 р.) Після відставки гетьмана Правобережної України П. Дорошенка боротьба за цей спустошений край не вщухала. Туреччина за будь-яку ціну намагалася втримати його у своїх руках, задля чого султан вирішив використати Юрія Хмельницького у своїх планах щодо завоювання цього краю. Його повернули на гетьманство як “князя Сарматського” (1677 р.).

Ні лівобережні козаки, ні російська влада не очікували такого несподіваного повороту подій. Почався новий раунд боротьби за українські землі, інтервенції та громадянської війни. Найбільш вперті бої з перемінним успіхом йшли за Чигирин, столицю двох видатних гетьманів - Б.Хмельницького та П. Дорошенка - і символ козацької слави. Під час чигиринських походів турків і татар проти лівобережних козаків та російської армії місто-фортеця було вщент зруйноване. Це справило гнітюче враження на українське суспільство, бо сприймалося ним як символ загибелі Правобережної козацької України, а найбільш свідомі й далекоглядні громадяни вбачали в цій події перший крок до загибелі так важко завойованої легітимної української державності.

Юрій Хмельницький вимушений був змінити зруйновану батьківську резиденцію на місто Немирів, звідки він почав привертати під свою владу місцеве населення, а потім став сміливішим і зробив декілька наїздів разом з татарськими загонами на Лівобережну Україну. Щоб відбити охоту до завоювань і поховати великодержавницькі зазіхання Ю. Хмельницього, лівобережний гетьман І. Самойлович відправив на правий берег свого сина Семена з козацьким військом (1679 р.). Ті зруйнували і зрівняли з землею міста, де ще були залишки житла, а їх населення, немов татари, силою зігнали на Лівобережжя. Історики називають цю подію “великим згоном”, у результаті якого середня й південна Київщина остаточно перетворилася на безлюдну пустелю.

На початку 1681 р. у Бахчисараї за спинами українців між Росією, Туреччиною і Кримським ханством було укладено двадцятирічне перемир’я, за яким сторони визнали приєднання Лівобережної України до Росії, а Південна Київщина, Брацлавщина й Поділля залишалися під владою Туреччини. Ними керував Ю. Хмельницький. Але того ж року турки змістили його з гетьманства й направили до Стамбула.

1685 р. турки знову повернули Ю. Хмельницького на підвладну їм українську територію і вчетверте зробили гетьманом так званої “ханської України”. Хвора людина з якоюсь паталогічною жорстокістю ставилася до співвітчизників і більше руйнувала, ніж будувала. Нарешті він усім так набрид, що турки стратили його того ж року. Так зійшов з політичної арени рід Хмельницьких, з іменем якого пов’язане проголошення вперше за п’ятнадцять століть нашої ери самостійної Української держави й визнання її низкою держав, що робило її абсолютно легітимною, повноправною і самодостатньою.

* * *

60-80-ті роки ХУІІ ст. увійшли в історію України як доба Руїни. Політичні спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно продовжити його справу державотворення. Безпорадність та амбіції нових лідерів, розкол українського суспільства і втрата міцної соціальної бази, ускладнення геополітичної обстановки, порушення суверенітету України сусідніми держави призвели до фатального розколу країни і фактичної поразки національно-визвольної революції.

Вітчизняні історики вважають, що причини поразки національно-визвольних змагань українського народу такі:

- відсутність загальновизнаної суспільством національно-державної ідеї, переважання регіонально-кланових інтересів над загальнодержавними і національними;

- перманентна політична боротьба між старшинськими угрупованнями, під час якої через особисті чи групові амбіції вони блокувалися з іноземними державами, часто-густо нехтуючи інтересами власного народу;

- відмова більшості української політичної еліти від ідеї спадкоємного гетьманства й обстоювання ними республікансько-олігархічної форми правління, що спричинило суперництво претендентів на гетьманську булаву;

- принципові помилки лідерів революції, яких вони припустилися в ході проведення соціально-економічних реформ, що призвело до розколу українського суспільства на окремі ворогуючі соціуми.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Назвіть причини, завдяки яким стало можливим укласти Гадяцьку угоду.

2. Доведіть, що Гадяцький договір знаменував собою якісно новий етап в українському державотворенні.

3. Чим відрізняється Слободищенський трактат від Гадяцького договору?

4. Чому Ю. Хмельницький, розпочавши гетьманування з промосковського зовнішньополітичного курсу, змінив його й уклав з поляками Слободищенський трактат?

5. Хто з українських гетьманів першим поїхав до Москви за царською милістю і підписав “Московські статті”? Чому вони викликали невдоволення лівобережного козацтва?

6. Якого гетьмана і чому співвітчизники називали “Сонцем Руїни”?

7. Доведіть, що внутрішню політику гетьмана Д. Многогрішного можна кваліфікувати як авторитарну. Як закінчилася його політична кар’єра?

8. Хто з українських гетьманів вдруге після Б. Хмельницького намагався впровадити у політичне життя України спадковий гетьманат?

9. Якими були умови “Вічного миру” і хто отримав від нього користь?

10. Чому 60-і-80-і роки ХУІІ ст. увійшли в історію українського державотворення як доба Руїни? Чи засвоїли нащадки її уроки?

Історичні дати:

27 липня 1657 р. - смерть Б. Хмельницького.

серпень 1657 р. - обрання гетьманом Ю. Хмельницького.

1657 р. - жовтень 1659 р. - гетьманство І. Виговського.

кінець 1657 р. - червень 1958 р. - повстання під проводом М. Пушкаря і Я. Барабаша.

вересень 1658 р. - Гадяцька унія. Спроба федерації України з Польщею

червень 1659 р. - Конотопська битва.

1659-1663 рр. - гетьманство Ю. Хмельницького.

жовтень 1659 р. - союзний договір з Московією - “Переяславські статті”.

жовтень 1660 р. - Слободищенський трактат.

червень 1663 р. - “Чорна рада” під Ніжином. Політичний розкол України.

1663-1668 рр. - гетьманство І. Брюховецького на Лівобережній Україні.

1663-1665 р.р. - гетьманство П. Тетері на Правобережній Україні.

1665 р. - союзний договір з Росією - “Московські статті” (І. Брюховецький).

1665-1676 рр. - гетьманство П. Дорошенка на Правобережній Україні.

січень 1667 р. - Андрусівське перемір’я між Московією та Річчю Посполитою, поділ України.

1668-1672 рр. - гетьманство Д. Многогрішного на Лівобережній Україні.

березень 1669 р. - союзний договір з Московією - “Глухівські статті”

(Д. Многогрішний).

1672-1687 рр. - гетьманство І. Самойловича на Лівобережній Україні.

червень 1672 р. - союзний договір з Московією - “Конотопські статті”

(І. Самойлович).

березень 1674 р. - проголошення на козацькій раді у Переяславі Самойловича гетьманом усієї України.

1676-1681 рр. - гетьманство Ю. Хмельницького на частині Правобережної України під протекторатом Туреччини.

1677-1681 рр. - Російсько-Турецька війна за Правобережну Україну.

1685 р. - гетьманство Ю. Хмельницького на частині Правобережної України під протекторатом Туреччини (підтверджено частково).

1685 р. - підпорядкування Київської митрополії московському патріархові.

травень 1686 р. - “Трактат про вічний мир” між Росією і Польщею.

Персоналії:

Балабан Діонісій (7-1663) - єпископ луцький (1655), митрополит київський (1658-1663).

Барабаш Яків Федорович (? -1658) - кошовий отаман Запорізької Січі (1658). Разом з М. Пушкарем підняв повстання проти гетьмана І. Виговського. Потерпів поразку і загинув.

Брюховецький Іван Мартинович (бл. 1623-1668) - Гетьман Лівобережної України (1663-1668). Вбитий козацьким натовпом у с. Будищах Полтавської обл. Похований у Гадячі.

Дорошенко Петро Дорофійович (1627-1698) - гетьман Правобережної України (1665-1676). Воєвода російського м. В’ятка (1679-1682). Похований під Москвою.

Золотаренко Василь Нікіфорович (? -1663) - ніжинський полковник (1658-1663). Страчений за наказом гетьмана І. Брюховецького.

Многогрішний Дем’ян Гнатович (бл. 1630-бл. 1707) - наказний гетьман П. Дорошенка на Лівобережній Україні (гетьман Лівобережної України (1669-1672). 1672 р. заарештований і відправлений на довічне заслання до Сибіру. Перебував на російській військовій службі (1688-1696). 1696 р. постригся у ченці. Похований в Іркутську.

Пушкар Мартин (? -1658) - полковник полтавський. Підняв повстання проти гетьмана І. Виговського. Убитий в бою під Полтавою.

Самойлович Іван Самійлович (? -1690) - гетьман Лівобережної (1672-1687) та Правобережної (1674-1687) України. Усунутий від влади козацькою опозицією разом з московськими військами (липень 1687). Помер на засланні у Сибіру, м. Тобольську.

Сомко Яким Семенович (? -1663) - наказний гетьман Лівобережної України (1660-1663). Страчений за наказом гетьмана І. Брюховецького.

Тетеря (Моржковський) Павло Іванович (бл. 1620-1671) - гетьман Правобережної України (1663-1665). Польський емігрант (1665-1670), турецький емігрант (1670-1671). Отруєний польським агентом. Похований у православній церкві м. Адріанополя (зараз м. Едірне, Туреччина).

Ханенко Михайло Степанович (1620-1680) - гетьман Правобережної України (1669-1674) пропольської орієнтації. Передав булаву лівобережному гетьману І. Самойловичу (березень 1674). Ймовірно загинув у в’язниці м. Батурина.

Хмельницький (Хмельниченко) Юрій (Гедеон) Богданович (1641-1685) - гетьман України (1659-1663), гетьман Правобережної України (1677-1681 страчений турками.

Терміни:

Бунчукові товариші - привілейовані війська, наближені до гетьмана, тобто ті, що перебували під гетьманським бунчуком (ознака влади).

Де-факто - фактично, насправді. У міжнародному праві - одна з форм фактичного визнання однією державою іншої держави або уряду, що не зумовлює встановлення дипломатичних відносин (прот. - де-юре).

Де-юре - згідно з законом, формально. У міжнародному праві - офіційне визнання держави або уряду, що веде до встановлення дипломатичних та інших відносин між державами (прот. - де-факто).

Легітимність - (з лат. - legitimus) - законний, правомірний. За С.М. Ліпсетом - визнання політичної системи, що найбільше відповідає даному суспільству.

Опозиція - (від лат. opposition - протистояння) - опір, протидія, протиставлення однієї політики або поглядів іншим.

Протекторат - (з лат. - potector - охоронець, захисник) - форма залежності, коли одна держава (протектор) бере на себе здійснення зовнішніх відносин іншої держави, захист її території і фактично ставить під контроль її внутрішні справи через свого резидента.

Ратифікація (від лат. ratus - затвердження + facio - роблю) - затвердження верховним органом державної влади міжнародного договору, який з цього моменту набирає юридичної сили для держави.

Сюзерен - держава, по відношенню до якої інша держава знаходиться у васальній (з лат. - vassus - слуга) залежності.

Сюзеренітет - верховне право однієї держави щодо іншої, залежної від неї.

Федерація - форма державного устрою - союзна держава, що складається з ряду держав або державних утворень, кожне з яких, поряд із загальнофедеральними, має власні законодавчі, виконавчі, судові органи.

ТЕМА 7. УКРАЇНСЬКА КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА КІНЦЯ XVII –