України протягом XVIII ст.

І. Скоропадський та зміни в управлінні Гетьманщиною

Після розриву І. Мазепи з царем було призначено нового гетьмана – І.Скоропадського. Він звернувся до царя з „просительними статтями” з 14 пунктів. Самі статті, а також відповідь царя на них дістали назву „Решетилівські статті 1709 р.” Це був законодавчий акт щодо управління Гетьманщиною. Цар підтвердив козацькі права та вольності, укладені попередніми гетьманами, проте козацьке військо отримало нових командирів – російських генералів. У містах України залишалися воєводи, в багатьох з них – військові залоги. Московська влада контролювала казну гетьмана, і вперше цар призначив гетьманові співправителя в особі міністра-резидента. Примітно, що вперше було порушено споконвічну традицію: не укладено договору гетьмана і царя.

У цей період поширилася практика призначення козацької старшини без згоди гетьмана, надання командування козацькими полками російським офіцерам, використання козаків у далеких походах та на будівництві різних споруд далеко за межами України. Українцям заборонили експортувати зерно безпосередньо до Європи. Натомість вони мали возити його у російські порти - Ригу та Архангельськ, - де воно продавалося за встановленими російським урядом цінами. Нарешті самим російським купцям створювалися пільгові умови для продажу в Гетьманщині своїх товарів, у той час як українці мусили сплачувати величезне мито за крам, який везли на Північ.

У 1722 р. царат створює Малоросійську колегію без згоди на те гетьмана П.Полуботка, що викликало його обурення. Колегія складалася з шести офіцерів російських полків, розташованих в Україні. Її президентом став бригадир (генерал) Вельямінов. У цивільних справах малоросійська колегія підлягала сенатові, а у військових – головнокомандувачеві російських військ в Україні М.Голіцину.

За царською інструкцією на Малоросійську колегію покладалися функції щодо:

- нагляду за діяльністю гетьмана, генеральної і полкової старшини;

- встановлення і стягнення податків до царської казни, провіанту до російської армії;

- розквартирування російських офіцерів і солдат в Україні;

- контролю за діяльністю Генеральної Військової Канцелярії;

- роздання земельних володінь офіцерам і старшинам.

Малоросійська колегія була апеляційною установою у судових справах, які розглядались у Генеральному військовому Суді, полкових і ратушних судах Лівобережної України. Всі питання державного життя Гетьманщини український уряд повинен був вирішувати за погодженням з Малоросійською колегією.

Після смерті гетьмана П.Скоропадського Петро І заборонив вибори нового гетьмана, а організаторів опозиції царській політиці на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком було суворо покарано. Вся влада в Україні перейшла до Малоросійської колегії, яка стала прямим органом імперського управління Україною.

Автономістська політика Данила Апостола. Лише в 1727 р. було дозволено обрання нового гетьмана. Ним став миргородський полковник Данило Апостол (1727-1734 рр.), який відразу ж дуже енергійно взявся за відновлення втраченої автономії:

- він призначив на полковничі посади своїх прихильників;

- провів ряд заходів щодо вироблення бюджету Гетьманщини;

- впорядкував українську торгівлю;

- підпорядкував гетьманській владі місто Київ;

- реорганізував судову систему;

- почав проводити заходи з кодифікації права на Лівобережній Україні.

Данило Апостол започаткував ряд практичних заходів з налагодження розхитаної економіки Гетьманщини. упродовж 1729 - 1731 рр. було проведено Генеральне слідство про маєтності, а саме - ревізію поземельного фонду.

Час Правління гетьманського уряду. Після смерті Д. Апостола нова імператриця Анна Іоанівна подовжила заборону на обрання нового гетьмана, а відання українськими справами було передано Правлінню гетьманського уряду (1734-1750 рр.). Складалося воно з шістьох осіб: трьох представників російської колоніальної адміністрації в Україні - царського резидента, князь О.Шаховського, князя І. Баратинського, полковника Гур'єва та - представників козацької старшини - генерального обозного Я. Лизогуба, генерального підскарбія А. Марковича, генерального осавула Ф. Лисенка. Формально члени правління мали рівні права, але фактичним головою став князь О. Шаховський. Діяльність Правління привела до посилення контролю і втручання збоку російського уряду у внутрішні справи Гетьманщини. Удаючи, що його колегія існує лише тимчасово, О. Шаховський мав таємні інструкції - поширювати чутки, що в надмірних податках і невмілому керівництві Гетьманщиною винні попередні гетьмани. Це мусило переконати українців у тому, що скасування Гетьманщини найкраще відповідає їхнім інтересам.

Гетьманщина та Запорізька Січ. З давніх часів один з фундаментальних принципів імперської політики твердив: розділяй та володарюй. Ось саме його і було покладено Москвою в основу своєї політики щодо Гетьманщини та Запорізької Січі в той час. Після зруйнування росіянами в травні 1709 р. Січі запорожці у 1734 р. заснували Нову Січ. Від російського монарха було отримано гарантії протекції та визнання окремою від усієї України статусу. З цього часу запорізькі козаки більше піклувалися про збереження власних корпоративних «вольностей» соціально-економічного змісту та самоврядування. Отримавши певну адміністративно-територіальну автономію, запорізька старшина, як правило, була просто байдужа до справи захисту політичної автономії Гетьманщини.

У 1775 р. набув чинності царський маніфест про ліквідацію Запорізької Січі і приєднання її до Новоросійської губернії. Запорожжя не могло вижити у складі уніфікованої структури Російської імперії. Адже воно мало нетипові для Росії форми господарювання, непідконтрольне урядові населення, яке мешкало в зимівниках (їх налічувалося понад 5, 5 тис.) Офіційним приводом царської немилості стало господарське освоєння запорожцями земель Півдня України – тим паче без погодження з Петербургом.

Окрім цього, Росія, остаточно захопивши Крим, вже не мала потреби в допомозі запорожців, натомість саме існування козацької «вольниці» розглядалося як внутрішня загроза царату. Виходячи з воєнно-стратегічних міркувань, Запоріжжя знаходилося нібито в тилу країни, а тому становило політичну, військову та економічну загрозу імперським планам царату. Відтак Петербург і прийняв рішення - знищити Запорізьку Січ - історичний осередок української ідентичності, самостійності та спротиву зовнішнім силам.

У квітні 1775 року Г.Потьомкін виступив на засіданні царського уряду з проектом ліквідації Запорізької Січі. Пізніше Катерина II у своїх листах на Січ «із материнською ніжністю та щедрістю» обіцяла запорожцям “золоті гори”, вдало присипляючи їхню пильність. Придворний кріпосник Г.Міллер розробляв план каральної операції проти козаків. Він доводив, що запорізьке козацтво — це гніздо крамоли, яке не має права на існування і є «політичним виродком». На початку червня 1775 року 100-тисячне військо під командуванням генерал-поручика П.Текелі п’ятьма колонами з різних боків непомітно наближалося до Січі. Виходець із сербського дворянського роду, колишній австрійський офіцер був типовим найманцем. У ніч на 4 червня 1775 р. царські війська оточили Запорізьку Січ. Час було підібрано дуже вдало: у Січі перебувало лише декілька сотень осіб, що значно ускладнювало її оборону. П.Калнишевський - останній кошовий Січі - стояв перед вибором: або оборонятися до останньої краплі крові, добре усвідомлюючи свою долю (100 російських солдатів на одного козака), або уникнути безглуздого кровопролиття. 85-літній П.Калнишевський та старшина приймають рішення: здати Січ російським військам без бою. Загарбники пограбували військову скарбницю, вивезли зі сховищ зброю з припасами, архів коша Запорізького. Все це спричинило козацьку міграцію: одні йшли за Дунай на турецькі терени, перейшовши під турецький протекторат і заснувавши там Задунайську Січ; інші – заохочені росіянами, йшли на Дон, Кубань, де згодом сформували донське та кубанське козацтво, яке згодом було використано царями для підкорення Кавказу.

Самого кошового П. Калнишевського було заслано до Соловецького монастиря, який виконував функцію політичної тюрми. У кам’яному мішку він провів 16 років, після чого йому було відведено звичайну окрему камеру, де він провів ще 9 років. 110-річний в’язень, який за 25 років перебування на самоті осліпнув, зрештою став вільним. Указом від 2 квітня 1801 року найліберальніший цар Олександр І звільнив П. Калнишевського.

Гетьманування К. Розумовського – «Золота осінь» Гетьманщини. Ще раз полегшення для України наступає в часи правління дочки Петра І Єлизавети Петрівни, фаворитом якої був українець Олексій Розум. У 1750 р. було проведено вибори нового гетьмана. Ним було обрано брата Олексія - Кирила Розумовського (1750-1764 рр. гетьманування). Із відновленням гетьманської форми правління К. Розумовський самостійно призначав полковників, зробив невдалу спробу поновити зовнішню політику, зміцнював центральні та місцеві органи влади, обстоював фінансову автономію, започаткував проведення судової реформи. Ці без перебільшення державницькі акції сприяли спалаху політичної самосвідомості еліти Гетьманщини. Стала поширюватися актуальна на той час ідея шляхетської республіки. У 60 - х рр. XVIII ст. козацька старшина остаточно оформилася у замкнену верству, яка вважала себе шляхтою і домагалася зрівняння її в правах з російським дворянством тощо.

Світогляд та сподівання української еліти на майбутнє Гетьманщини відбилися в петиції, розробленій Глухівською старшинською радою у 1763 р. під назвою «Прохання шляхетства і старшин разом з гетьманом про відновлення різних старовинних прав Малоросії». Зокрема, документ містив такі положення: підтвердження прав та вольностей, передбачених договором 1654 р.(!), самостійність внутрішньої політики, скликання кожного року сеймів (Генеральних рад) і сеймиків та надання їм вищої законодавчої влади, повернення до складу Гетьманщини втрачених територій, утворення власної судової та фінансово-бюджетної системи, зрівняння в правах та чинах старшин та шляхтичів з дворянством, визнання рангових земель спадковими тощо. Отже, еліта розглядала Гетьманщину як таку собі самостійну державу (хоч і в складі Російської імперії) зі своїми власними кордонами, системою влади, економікою тощо.

Проте така свідомість була лише в уяві малоросійського патріота, коли бажана ідеологія не була репрезентована справжньою державною політикою. З-поміж безлічі причин та пояснень даної ситуації хотілося б наголосити лише на одній – відсутність консолідації самої еліти у всеукраїнському масштабі. У своїх відносинах з центром імперії – Петербургом – превалювали регіонально-корпоративні інтереси.

Не випадково, що незабаром (1764 р). було ліквідовано і сам інститут гетьманства з вражаючою легкістю і пасивністю та безвіллям козацтва у спротиві царату. Парадокс української історії вкотре виявив безхребетність національної еліти, яка з легкістю проміняла автономію на права дворянства. Так, зокрема, К. Розумовський за зречення з посади гетьмана та, перш за все, за відмову від планів створення спадкового гетьманату отримав від Катерини II чин генерал-фельдмаршала, 60 тис. руб. щорічної пенсії, М.Гадяч з селами (майже 19 тис. селян), Биківську волость і будинок у Батурині.

Після приходу до влади в Росії Катерини II автономію Гетьманщини було ліквідовано остаточно та цілеспрямовано:

- скасувавши в 1764 р. гетьманство, справи управління було передано Малоросійській колегії, на чолі якої стояв генерал-губернатор П.Рум’янцев;

- у 1775 р. силами російських військ було зруйновано та остаточно ліквідовано Запорізьку Січ як військово-політичну та адміністративно-територіальну одиницю;

- у 1781 р. відбувся поділ Гетьманщини на три губернії або намісництва: Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, які разом склали " Малоросійське генерал-губернаторство"; м. Глухів перестав бути столицею;

- у 1783 р. остаточно легалізовано кріпацькі відносини на Україні, було скасовано козацький військовий устрій;

- нарешті, у 1785 р. Катерина II видала „Жалувану грамоту дворянству", відповідно до якої українська знать звільнялася від військової служби та урівнювалася у правах з російським дворянином;

- у 1786 р. проведено секуляризацію монастирських маєтків.

До того ж в Україні було введено російське судочинство та рекрутчина, чого, власне, тут ніколи не було. Відтак вчорашня Гетьманщина перетворилася на звичайну адміністративно-територіальну одиницю імперії. Відтепер Україна практично нічим не відрізнялася від інших територій самодержавної Росії: самобутнє й автономне скасували та знищили, а загальноросійське й імперське нав’язали та ввели в наказному порядку.

Отже, упродовж 1764 – 1786 рр. йшов процес цілковитого та остаточного зруйнування самоврядування Гетьманщини й водночас інкорпування козацької України до складу Росії. Вже, по суті, вчорашня майже самостійна країна перестала бути державою козаків в їх першопочатковому значенні воїнів-захисників Батьківщини. Колишні козаки стали імперськими чиновниками та регіональними бюрократами. Українська еліта поступово розмилася та асимілювалася в загальноросійському просторі. Деякі науковці називають це просто - зрадою національних інтересів. Разом з цим, наприкінці XVIII ст. – початку XIX ст. українці прийняли якнайширшу участь у розбудові Російської імперії: вже по суті наднаціональної держави. Такий процес називають інкорпорацією, тобто поступовим мирним, частково лояльним та відносно поміркованим входженням однієї держави до іншої.

Українська етнополітична свідомість стала виявлятися лише в реанімації історичної пам’яті в окремих літературних творах другої половини XVIII ст. („Розмова Великоросії з Малоросією” Семена Дівовича, „Ода на рабство” Василя Капніста, публіцистична діяльність Григорія Полетики тощо).

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Охарактеризуйте положення України напередодні Північної війни (1700-1721 рр.) та Полтавської битви.

2. Чому Полтавська битва (1709 р.) стала переломним моментом в подальшій історії українського народу?

3. Поясніть, чому І.Мазепа вважав Швецію меншим злом для України ніж Росію. (Див.: „Маніфест до українського війська і народу 1708 р.”

4. Оцініть діяльність П. Орлика і охарактеризуйте його „Конституцію і пакти прав і вольностей Війська Запорізького” та дайте йому оцінку.

5. Доведіть на конкретних історичних фактах, що на кінець ХVІІІ ст. Україна втратила свою державність.

6. Чому Запорізька Січ в другій половині ХVІІІ ст. втратила політичний вплив в українсько-російських відносинах?

7. Дайте визначення головних автономних прав і привілеїв, якими користувалася Гетьманщина у складі Російської держави.

8. Поясніть різницю між „Військом Запорозьким” і „Військом Запорозьким низовим”.

Історичні дати:

1700 - 1721 рр. — Північна війна.

1701, 26 вересня — надання Київському колегіуму статусу академії.

1708, жовтень — перехід гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII. Підписання шведсько-української угоди про протекторат.

1709, 27 червня — Полтавська битва.

1708—1722 рр. — гетьманування П. Скоропадського.

1710, квітень — обрання на гетьманство П. Орлика. Затвердження " Пактів і Конституцій прав і вольностей Війська Запорозького".

1722, квітень — запровадження Малоросійської колегії.

1728—1734 рр. — гетьманування Д. Апостола.

1734—1750 рр. — Правління гетьманського уряду.

1750—1764 рр. — гетьманування К. Розумовського.

1764—1786 рр. — діяльність другої Малоросійської колегії.

1775, серпень — маніфест про скасування Запорозької Січі.

Терміни:

Генеральна старшина — збірна назва найвищих (генеральних) урядників у гетьманаті (Війську Запорозькому). Уряди старшини відповідали військо­вим посадам козацького війська, що сформували протягом кінця XVI — се­редини XVII ст.

Генеральна військова канцелярія — вища управлінська та військово-адміністративна установа Гетьманщини.

Малоросійські колегії — органи виконавчо-розпорядчої влади Російсь­кої держави в Лівобережній Гетьманщині XVIII ст. Перша Малоросійська колегія була заснована в 1722 р. з числа призначених царськими указами цивільних і військових урядовців з метою контролю діяльності українських центральних і місцевих установ і впорядкування їх роботи відповідно до інте­ресів російської політики. Існувала до 1727 р. Другу Малоросійську коле­гію засновано після скасування інституту гетьмана в 1764 р.; її діяльність поширювалася на всі сфери державного управління Гетьманщини; сприяла процесу остаточної ліквідації українських автономій (політичної, адмініст­ративної, військової та ін.). Ліквідована 1786 р. в ході реорганізації україн­ських адміністративних установ.

Гетьманщина – назва української національної держави, відновленої внаслідок національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, існувала впродовж 1648 – 1782. Офіційна назва держави – Військо Запорізьке. Царський уряд уникав вживання терміну Гетьманщини і в офіційних документах називав її – Малоросією. Столицями Гетьманщини в різні часи були Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів.

Козацька рада – колегіальнийорган козацького управління, що існував на Запорізькій Січі.

Компанійські полки – вільнонаймані (“охотницькі”) кінні полки у Гетьманщині, створені в 60 – 70-х рр. XVII ст. гетьманським урядом з метою несення охоронно-поліцейської служби.

Корогва – бойовий прапор у військових підрозділах українського козацтва в XVI – XVII ст.

Лівобережна Україна – те саме, що й “Гетьманщина”, проте вживається і щодо інших періодів історії, а не лише другої половини XVI – XVIII ст.

Малоросія – в офіційних документах царської Росії назва тієї частини України, яка з другої половини XVII ст. входила до складу Російської держави.

Низ – те саме, що і Запорізька Січ. У XVI – XVIII ст. ця назва часто вживалася для означення території, освоєної козаками-запорожцями, де проживали нереєстровці.

Новоросія – штучний термін, що виник в офіційних документах царської Росії 1765 р. для означення обширної території на півдні держави без чітких кордонів. Нині це землі України, Росії та Молдови.

Правління гетьманського уряду – орган, створений російським урядом у 1734 - 1751 для управління гетьманщиною.

Персоналії:

Мазепа Іван (1639—1709) — гетьман Лівобережної України (1687— 1709). З початку XVIII ст. починає шукати нового протектора для козацької України. У жовтні 1708 р., після вторгнення шведських військ на Лівобережжя, Мазепа зі своїми прибічниками й частиною гетьманського війська переходить на бік короля, підписуючи угоду про оформлення шведського протекторату над Україною як незалежною державою. Після поразки королівської армії під Полтавою разом із Карлом XII переховувався в турецьких володіннях (м.Бендери), де й скінчив своє життя.

Орлик Пилип (1672—1742) — гетьман Правобережної України в 1710— 1714 рр., голова української політичної еміграції (1714—1742). Підтримавши антиросійський виступ, у 1709 р. разом із частиною гетьманського війська й старшини виїжджає до Бендер, де, після смерті Мазепи, був обраний новим гетьманом. Наслідуючи мазепинську політику, намагався через укладення системи військово-політичних договорів (зі Швецією й Кримським ханством) і організацію кількох походів визволити Лівобережну та Правобережну Україну з-під московської влади. Автор першої української конституції.

Розумовський Кирило (1728—1803) — гетьман Лівобережної України (1750—1764). Син незаможного козака, що зробив блискавичну кар'єру при петербурзькому дворі завдяки впливу свого старшого брата Олексія, який перебував у шлюбі з імператрицею Єлизаветою. Послідовно сприяв відновлення автономних прав Гетьманщини. Провів серію реформ у галузі судочинства (1760—1763), кодифікації права, політичного та військового устрою (1762— 1763). Занепокоєна цією діяльністю Катерина II в листопаді 1764 р. змусила піти його у відставку й підписала маніфест про скасування інституту гетьманства.