Розвиток суспільно - політичної думки в Україні. Боротьба за національне самовизначення

а/ Культурницький етап українського національного відродження

В умовах, коли Україну було повністю позбавлено автономії та її землі опинилися під владою наймогутніших на той час імперій – Російської та Австрійської, - коли тиск на українців ставав все більш нестерпним – на новий рівень піднімається національна ідея. Її провідником в Україні стає українська інтелігенція, основними джерелами формування якої була козацька старшина й українське дворянство, діти священиків, міщани, козаки. Кого в той час вважали інтелігенцією? Це була нова формація людей, різних за своїм соціальним складом, але переважно освічених, які переймалися проблемами покращення життя простого народу. Їх поява на історичній арені мала велике значення для України, бо національна дворянська еліта у своїй більшості поступово втрачала провідні позиції внаслідок переходу на царську службу та внаслідок культурної асиміляції.

У ХІХ ст. соціальна база для формування інтелігенції розширилася, особливо після реформи 1861 р., коли її коло стало поповнюватися з середовища селян. Важливою в діяльності інтелігенції стала критика існуючого самодержавного режиму та боротьба за зміни у суспільному житті. «З’явившись спочатку в Росії, а згодом в усій Східній Європі, - зазначає історик О. Субтельний, - слово «інтелігенція» у широкому розумінні означало тих, порівняно небагатьох, що мали вищу освіту. Але у вужчому й історично вагомішому значенні під інтелігенцією малися на увазі люди, які з ідеологічних переконань присвятили себе покращенню культурного, соціального становища мас, тобто селянства». Інтелігенти отримували вищу освіту в навчальних закладах України, які стали центрами її формування і відіграли надто вагому роль в українському національному відродженні. Вони починають об’єднуватися у гуртки, де й піднімають соціальні та національні проблеми.

Захоплюючись передовими поглядами західноєвропейських просвітників, досягненнями Великої Французької революції, вони зосереджують увагу на національній ідеї, що призвело до зростання інтересу до власної історії, фольклору, мови та літератури. Під час Великої Французької революції було сформульовано французьку модель нації, яка стала підставою для наслідування її новими національними рухами Східної Європи ХІХ ст. Особливо вплинув на свідомість української за духом інтелігенції принцип, сформульований італійськими революціонерами: «Кожній нації – своя держава», та збройні повстання поляків (1830 р.), які послідовно боролися за самостійну Річ Посполиту. Боротьба за національні інтереси водночас стала боротьбою за соціальні права та демократичні перетворення.

Наприкінці ХУІІІ – на початку ХІХ ст. і в Україні починається національне відродження. Вагомий внесок у визначення змісту «українське національне відродження» зробили провідні українські вчені-історики: М.Грушевський, Д.Багалій, І. Крип’якевич, Д. Дорошенко, І. Лисяк-Рудницький.

«Українське національне відродження» - це процес становлення й розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом ХУІІІ – початку ХХ ст., метою якого стало оздоровлення і консолідація української нації та відтворення української державності. По суті цей процес став протидією тій політиці, яку проводила царська влада стосовно українців, це був свого роду «рефлекс самозахисту та самозбереження цілої нації», який запобіг остаточному її знищенню.

В українському національному відродженні можна визначити два основних напрямки: культурницький, який виявився у збиранні історичної спадщини, фольклору, вивченні національних традицій, народних звичаїв, розвитку української літератури, організації бібліотек, театрів, видавництв; та політичний напрямок, проявом якого став суспільно-політичний рух проти влади самодержавства і за державне визначення українців.

На думку багатьох дослідників, національне українське відродження бере свій початок з Лівобережної України – Гетьманщини і Слобожанщини, які мали певну автономію. Саме тут ще тривалий час зберігалася пам'ять про державницькі традиції і старі козацькі часи. Хронологічно цей процес тривав приблизно 130 років - з кінця ХУІІІ – до початку ХХ ст.

Початки українського національного відродження традиційно пов’язують з виходом у світ першої частини «Енеїди» (1798) І. Котляревського –першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. На чолі першої хвилі цього відродження стала колишня козацька старшина, з середовища якої вийшла значна частина політичних діячів, вчених, письменників того періоду. Процес формування національної еліти не був в Україні простим і мав свої особливості, які були обумовлені становищем України у складі Російської держави. З боку царського уряду робилося все можливе, щоб розпорошити національну еліту і таким чином позбавити українську націю передового загону, у середовищі якого відбувалося генерування ідей української автономії і державності. Тривалий час нащадки козацької старшини перебували в опозиції відносно до імперської влади, намагаючись відстоювати автономні права України. Однак, з часом, серед більшої частини козацької старшини опозиційні настрої починають згасати. Щоб внести розкол у ряди національної еліти, царська влада поступово починає задовольняти її станові інтереси. Так, ще у 1785 р. російська імператриця Катерина ІІ підписала грамоту про вольність дворянства, за якою російські дворяни звільнялися від обов’язкової державної та військової служби. Ці привілеї розповсюджувалися і на українське дворянство, інкорпорація до якого козацької старшини мала складні форми. Належність до цього стану відкривала перед нею великі перспективи, і враховуючи те, що українське дворянство було більш освіченим, ніж російське, то шанси обіймати високі посади в державі були вагомими. «Протягом ХУІІІ ст. – зазначає Я. Грицак, - Малоросія щедро поставляла кадри Російській імперії для проведення реформ та служила містком для західних впливів». Багато представників українського дворянства називали її своєю імперією і робили все можливе для піднесення її ж величі. Входження козацької старшини до стану дворянства мало деякі особливості. Право на дворянський титул треба було довести на підставі родинних документів. Для надання дворянських титулів було створено спеціальну комісію – Герольдію (1797-1835 рр.). Саме пошук родинних документів на підтвердження права на дворянство викликав зацікавлення серед провідної верстви українського суспільства власним родоводом, а відтак і історією, що і стало поштовхом для національного відродження на Лівобережжі. Потомки старшини з великим інтересом ставилися до минулого своєї країни, насамперед шукаючи документи для захисту своїх вольностей. Починається збирання давніх літописів, документів, різних архівних матеріалів. З’явилися ентузіасти цієї справи, які на підставі різного роду джерел досліджують історичне минуле і пишуть свої історичні праці. Так, у 1822 р. вийшла перша узагальнююча праця з історії України, 4-х томна робота Д. Бантиш-Каменського “ Історія Малої Росії”, в якій автор обстоював право України на автономне козацьке самоврядування. Правомірність державної незалежності України розглядав у своїй праці і М. Маркевич.

Особливо місце серед робіт, що з’явилися у той час, належить «Історії Русів». Це був історико-літературний, гостро - політичний твір, написаний невідомим автором. Щодо авторства «Історії Русів», то існує декілька припущень, за якими воно приписується різним видатним діячам того часу: О.Безбородьку, Г.Полетиці, Г. Кониському, А. Худорбі, О. Любосевичу, І.Ханенку та ін. Виклад історії починається з найдавніших часів і завершується 1769 роком. Автор доводить окремішність українців як самодостатньої нації, а відтак і їх право на власну історію. «Історія Русів» стала відомою в інтелігентському середовищі 20-х років ХІХ ст. По суті, це була перша політична історія України, писана з позиції русів-українців, яка до того ж була пронизана ідеєю автономізму, республіканізму, протесту проти національного поневолення. Автор книги обґрунтовував право українців на свободу і державність. «Історія Русів» мала величезний вплив на формування ідеології українського національного руху.

У цей період з’являється багато інших історичних творів. Це роботи М.Максимовича, М. Маркевича, М. Костомарова, В. Антоновича, П. Куліша, М.Драгоманова, Д. Багалія. Найвидатнішим істориком цього періоду, який створив наукову схему національної історії, став М. Грушевський. До числа його праць, де вчений намагається об’єктивно показати власне українські історичні процеси, критично підійти до вивчення історичних джерел, належить десятитомне видання «Історії України», «Нарис історії українського народу», «Ілюстрована історія України».

Саме в цей час створюються перші наукові установи, комісії, товариства, починається видання історико-етнографічних та літературних журналів, організовуються етнографічні експедиції. На Україні з’являються спеціалісти-етнографи: М. Максимович, І. Срезневський, П. Лукашевич та ін. Вони збирають народні пісні, вивчають народну мову, описують звичаї та традиції українського народу.

Значний поштовх у ХІХ ст. отримав літературно-мовний напрямок українського відродження. Мова слугувала могутнім фактором національного українського руху, викликаючи занепокоєння царату, оскільки кінцевим етапом національної боротьби завжди була українська державність. Уряд перейшов до пригноблення усіх можливих форм національно-культурного життя народу, вбачаючи в ньому реальне підгрунтя відродження в майбутньому політичної самосвідомості українців. На нараді в Міністерстві внутрішніх справ Росії в 1876р. напередодні прийняття Емського указу прямо проголошувалося: «Допустить создание простонародной литературы на украинском наречии значило бы положить прочное основание к развитию убеждений в возможности осуществить в будущем, хотя, может быть, и весьма отдаленном, отчуждение Украины от России».

Українці мали забути свою історію, мову, культуру і стати зручними для управління. Російський літературний критик В. Бєлінський писав у цей час: «Ми маємо повне право сказати, що тепер вже немає малоросійської мови, а є обласне малоросійське наріччя, як є білоруське, сибірське та інші подібні».Слід зазначити, що навіть значна частина українців, які обстоювали українську мову, вважали її діалектом, вмираючою мовою, засобом вираження окраїнної нації, визначенням національної ідентичності. Першим, хто виступив проти офіційних концепцій та примітивно-побутових поглядів на українську мову, був харківський вчений-славіст І Срезневський, який у своїх наукових працях довів, що українська мова – це повноцінна, самобутня і самодостатня мова, яка має велике літературне майбутнє.

Тривалі заборони, приниження української мови і культури мали зробити з українців людей безрідних, таких, які ніколи не мали і не можуть мати свою державу. І саме в той час, коли українська мова знаходилася в надто скрутному становищі, майже на грані вимирання, починається її відродження, новий етап у її розвитку. Мова отримує нове життя.

Вибухом стала поява у 1798 р. І частини «Енеїди» І. Котляревського (повний текст було опубліковано у 1842 р. у друкарні Харківського університету), який довів своїм твором літературність української мови, поставив її на один рівень з польською, німецькою, італійською, французькою та іншими мовами. З’являються його драматичні твори, написані українською мовою. Це п’єси І. Котляревського «Наталка - Полтавка», «Москаль-чарівник», що стало початком нової ери у драматургії. Найвищого розвитку досягає літературна діяльність багатьох українських письменників: Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, Є.Гребінки, Панаса Мирного, Марка Вовчка, Б. Грінченка, Лесі Українки, П.Грабовського, М. Старицького, М.Коцюбинського, І. Франка та ін.

На початку ХІХ ст. активізується робота з нормування української мови, укладаються словники.

Особливе місце у розвитку української мови належить Т.Г. Шевченку. У 1840р. вийшла збірка його поезій «Кобзар». Своїми творами автор доводить великі можливості української мови, яка здатна передати всі відтінки людських емоцій, служити точному формуванню думки, а також може бути міцним фундаментом для створення літературних творів. У своїй творчості Т.Шевченко синтезував українські діалекти різних регіонів, чим збагатив українську мову.

Отже, українська література у ХІХ ст. пройшла етапи свого становлення і розвитку в контексті загальних процесів національно-культурного відродження України і стала реальним наповненням національного руху, невід’ємною його складовою частиною.

Національно - культурне відродження, яке розгорнулося по всій Україні й охопило різні культурні напрямки, сприяло пробудженню національної свідомості української нації та плеканню самостійницьких ідей.

б/ Розвиток національної ідеї в діяльності перших таємних організацій та Кирило- Мефодіївського товариства

Важливою складовою українського національного відродження став суспільно - політичний рух. Виникають перші таємні гуртки, організації, формуються політичні течії та рухи. Поряд з вимогами боротьби проти самодержавства та кріпацтва важливе місце в їх програмних документах посідають ідеї національного самовизначення української нації.

Перші патріотичні гуртки виникають в Україні ще наприкінці ХУІІІ ст. Одним з них був культурно - політичний гурток у Новгород-Сіверському. Його члени захищали ідею відновлення Гетьманщини та повернення політичних прав українському шляхетству. Фактично вони відстоювали ідею автономного устрою Лівобережної України.

У першій половині ХІХ ст. невдоволення самодержавним режимом зростає. Посилюється опозиційне ставлення до влади, що знайшло свій вияв у масонському русі, організаційною одиницею якого стали так звані ложі. Вони об’єднували у свої лавах ліберально налаштовану дворянську еліту. Масонство – це своєрідний релігійно-етнічний рух, який сформувався в Англії в середовищі дворянських та буржуазних кіл на початку ХУІІІ ст. і через деякий час проник в інші країни Європи.

Перша масонська ложа в Україні виникла у 1742 р. у с. Вишнівці на Волині, але на той час масонські ідеї не отримали розповсюдження в Україні. Їх поширення на українських землях починається після війни 1812 р., і ложі починають виникати в багатьох містах України: Києві, Одесі, Полтаві, Житомирі та ін. Членами масонських лож ставали видатні українські діячі, представники ліберальної дворянської інтелігенції: І. Котляревський, В.Капніст, В. Лукашевич та ін. Одну з найбільших лож «Любов до істини» було створено у Полтаві у 1817р. за ініціативи М. Новікова. Активним членом полтавської ложі був український письменник І. Котляревський. У ХІХ ст. діяльність масонських лож набуває політичного змісту. Особливу вагу приділяється національному питанню, але воно не стає домінуючим в їх діяльності. Масони пропагували ідеї визволення всіх слов’янських народів від національних і політичних утисків та їх об’єднання в загальнослов’янську федерацію під егідою України. Отже, незважаючи на те, що масонський рух в України мав свій певний прояв, українські масони не мали в своїй діяльності чітко вираженого українського національного характеру і за своїм змістом більше нагадували клуби ліберального дворянства.

Після закриття полтавської масонської ложі було створено таємний гурток «Малоросійське товариство» на чолі з В. Лукашевичем. Ця організація однією з перших в України висунула ідею її незалежності, яку розділяли не всі члени цього гуртка. Частина з них стояла на позиції автономізму. Царський уряд відчував реальну загрозу з боку масонського руху, і тому указом 1822 р. діяльність масонських лож було заборонено.

Наступним проявом розвитку суспільно - політичного руху в Російській імперії став декабристський рух. Декабристські організації створювалися військово-дворянською інтелігенцією, на свідомість якої сильно вплинули передові європейські ідеї. Під їх впливом вони намагалися досягти прогресивних перетворень у суспільно-політичному розвитку Російської імперії. Перша організація виникла у Петербурзі у 1816 р. – «Союз благоденства». Через деякий час відбувся його розкол на Північне товариство у Петербурзі та Південне - з осередком у Тульчині на чолі з П. Пестелем. Серед учасників декабристського руху було багато українців, вихідців з козацької старшини: Сергій та Матвій Муравйови – Апостоли, брати Борисови та ін.

У своїх програмних документах декабристські організації поряд із завданнями повалення самодержавства, скасування кріпосного права, демократизації суспільного життя висували питання подальшого національного устрою Російської імперії. У своїх поглядах на розв’язання національної проблеми декабристи займали консервативні позиції. У програмі «Південного товариства» - «Руській Правді» - її автор, П. Пестель, так визначав своє ставлення до України: «Малоросія ніколи не була й бути не може самостійною…» Фактично право на національне самовизначення декабристи визнавали тільки за польським і єврейським народами.

Тільки одна декабристська організація «Товариство об’єднаних слов’ян» (1823р.) схилялася до ідеї реорганізації імперії на федеративних засадах, але й тут Україна не включалася до складу федерації. У цілому, можна зазначити, що декабристи були байдужі до майбутньої долі України і її подальший розвиток пов’язували лише з Росією як її невід’ємною частиною.

Діяльність перших таємних товариств, організацій та національно-визвольних рухів ХІХ ст. стала підґрунтям для розвитку нового етапу українського визвольного руху. У 40-х роках ХІХ ст. у Київському університеті молоді викладачі і студенти створили нелегальний гурток «Київська молода». Метою організації стала ліквідація кріпацтва та боротьба за національне визволення українського народу. У 1846 р. члени цього гуртка об’єдналися в нелегальну політичну організацію «Кирило-Мефодіївське братство», засновниками якої стали М. Костомаров (професор російської історії Київського університету), М.Гулак (чиновник), В. Білозірський (викладач Полтавського кадетського корпусу). Ядро братства складалося з 12 осіб. Серед них були також – письменник П. Куліш та Т. Шевченко, який на той час вже був відомим поетом, котрого знали за революційними творами «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим...». Пристрасна поезія Т. Г. Шевченка пробуджувала національні почуття, сприяла формуванню української національної ідеї і закликала до боротьби за майбутнє України.

Погляди братчиків розділяли і підтримували їхню діяльність близько 100 осіб. «Кирило-Мефодіївське братство» мало свої програмні документи: «Статут і правила товариства», «Книга буття українського народу», - де чітко визначалася мета їх діяльності.

Національна свідомість братства формувалася на основі рухів: українського автономного, польського демократичного і російського декабристського в Україні. Важливою ідеологічною складовою організації була християнська спрямованість, тому в програмних документах на одне з перших місць висувалися ідеали справедливості, свободи й рівності, які поєднувалися з почуттям українського патріотизму. Братчики ставили перед собою різні цілі: досягнення рівності у суспільстві, скасування кріпосного права, ліквідація самодержавства і встановлення республіканського устрою. Особливе місце в програмі займала ідея відродження слов’янських народів та об’єднання їх у республіканську федерацію на засадах рівності та суверенності. «І встане Україна зі своєї могили, - писав М. Костомаров, - і знову озветься до всіх своїх братів слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар. І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі Слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: «От камень, него же не берегоша зиждущий, той бисть во главу [ угла].” Ідея слов’янської федерації базувалася не тільки на засадах справедливості і рівності, а й месіанізму українського народу. Взагалі таке бачення майбутнього України було проявом обмеженості братчиків, які в основній своїй масі (за винятком Т. Шевченка, М. Гулака) виключали ідею повної незалежності України.

Вироблення програмних положень товариства відбувалося в гострих суперечках. Основні розбіжності виявилися між М. Костомаровим і Т.Шевченком. «Точніше буде сказати, - зазначає історик Я. Грицак, - що політична філософія братства мала синкретичний характер. Куліш наголошував на національному елементі, Костомаров – загальнолюдському – християнському, а Шевченко – соціальному елементі».

Серед членів братства не було єдності і щодо тактики та методів діяльності. Більшість з них дотримувалася пропагандистської діяльності й еволюційних перетворень без насильства (М. Костомаров, В. Білозірський, П.Куліш), інші (Т.Шевченко, М. Гулак, Г. Андрузький) виступали за революційні форми боротьби.

В основному, свою діяльність братчики зосередили навколо освіти. Вони збирали кошти для видання популярних книжок, складали проекти запровадження в Україні широкої мережі початкових шкіл, писали шкільні підручники для усіх верств населення тощо.

Розгорнути широку дальність Кирило – Мефодіївському братству не вдалося. У квітні 1847 р. за доносом одного з його членів - студента О. Петрова - організацію було розгромлено, а її найбільш активних членів було заарештовано та покарано. Найтяжче покарання отримав Т. Шевченко, якого було заслано на 10 років у солдати в Оренбурзький корпус без права писати, малювати й співати.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства мала великий вплив на подальший розвиток українського національно - визвольного руху. Це була перша таємна українська політична організація в Наддніпрянщині, члени якої намагалися відійти від власне культурницької діяльності і перейти до політичного етапу боротьби.

в/ Громадівський рух другої половини ХІХ ст. та його вплив на пробудження національної свідомості українців

У другій половині ХІХ ст. відбувається нове піднесення українського національного руху. Послаблення царського режиму та амністія сприяли поверненню до активної політичної діяльності визначних діячів українського національного руху: М. Костомарова, П. Куліша, В. Бєлозірського та ін. У 1859 р. у Петербурзі вони створили першу українську громаду. Пізніше до них приєднався Т. Шевченко. Враховуючи пом’якшення політичного режиму та цензури, колишні кирило-мефодіївці відійшли від політичної боротьби й основну свою увагу зосередили на культурницькій діяльності. Більшість членів «Громади» підтримувала цей напрямок, але деякі з них, а саме Т. Шевченко, наполягали на більш радикальних формах боротьби. Аналогічного роду організації стали з’являтися власне і в містах України. У 1861 р. почала роботу перша громада у Києві, до якої увійшли студенти і викладачі Київського університету. Громади діяли у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Що являли собою громади? По суті – це були організації культурно-просвітницького толку, що ставили своєю метою поширення національної ідеї шляхом розповсюдження літератури для народу. Навколо громад об’єдналася найбільш передова частина української інтелігенції, яка стала на захист української національної ідеї. Діяльність громад привернула увагу заможних українців, які вболівали за долю України: В. Тарнавського, Г.Галагана та ін. Вони надавали кошти на видавницьку діяльність, фінансово підтримували видання місячника «Основа», де публікувалися наукові дослідження з української історії, результати етнографічних та фольклорних експедицій, твори Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша, І. Котляревського Марка Вовчка та ін. Важливим напрямом діяльності громадівців стала організація недільних шкіл для дорослого населення. З 362 шкіл, відкритих в імперії у 1859-1861 рр., більше сотні припадало на українські губернії. Для цих шкіл громадівці писали підручники, складали збірки усної народної творчості, збирали кошти на видавництво літератури, підбирали вчительські кадри тощо.

На початковому етапі культурницька діяльність громад не викликала занепокоєння з боку влади. Але по мірі того, як збільшувалася кількість україномовної літератури, уряд відчув загрозу в тому, що діяльність громад веде до послідовного відродження української нації. Широка видавнича діяльність громад створювала базу для їх виходу за межі вузького кола інтелігенції і давала можливість донести національну ідею до народу.

Реакцією царського уряду на громадівський рух стала поява 18 липня 1863 р. указу міністра внутрішніх справ Валуєва, за яким заборонялося видання духовної і навчальної літератури для народу українською мовою. В указі зазначалося, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і не може бути».

Реакційні дії царського уряду призвели до послаблення громад. У Санкт- Петербурзі вони втрачають свою популярність і сприймаються як власне культурницькі організації при повній відсутності політичного забарвлення.

Саме тоді, коли значна частина старої інтелігенції відійшла від українського національного руху, на політичній арені з’явилася нова генерація українців, так звані “ різночинці ”, які вийшли з різних станів суспільства. Вони очолили народницький рух в Україні.

Лідером народницького руху в Україні, що отримав назву «хлопоманство», став В. Антонович, у подальшому професор історії Київського університету. «Хлопомани» - це, в основному, вихідці з ополячених поміщицьких родин, які порвали зі своїм аристократичним минулим і повернулися до своїх коренів, ототожнивши себе з народом. Вони всіляко намагалися зблизитися з народом: вбиралися в національні строї, збирали і співали народні пісні, дотримувалися народних звичаїв та свят, розмовляли українською мовою, навіть вживали просту сільську їжу. Цей рух поєднував у собі романтизм з ідеалізмом народництва та поклонінням усьому українському, був позбавлений політичного забарвлення й отримав назву українофільства. Його широке розгортання бентежило царську владу, яка почала жорстоко тиснути на нього.

У 70-х роках тиск на українофілів було послаблено, і вони з новими силами відновили свою діяльність. В. Антонович та його однодумці - М.Драгоманов, В.Русов, М. Зібер, С. Подолинський - утворили таємну організацію «Стара громада», куди увійшли як діячі громад 60-х років, так і молодь. Основна їх діяльність зосередилася на культурництві. Для цього вони активно використовували можливості утвореного в 1873 р. у Києві Відділення Російського географічного товариства. Через нього видавалися архівні матеріали, історичні дослідження, засновувалися музеї, бібліотека. У Російському географічному товаристві було видано «Історичні пісні українського народу» В.Антоновича та М. Драгоманова, збірки казок М.Драгоманова, декілька томів етнографічно-статистичної експедиції, яку було проведено у 1869-1871 рр. у Південно-Західному краї під керівництвом молодого українського етнографа П.Чубинського (автор слів українського національного гімну «Ще не вмерла Україна»). Пропаганду своїх ідей старогромадівці здійснювали і через газету «Киевский телеграф», яку придбали у 1875 р. «Стара громада» намагалася використовувати будь-які можливості для пропагандистської діяльності. У 1873 р. за фінансовою допомогою аристократки Л. Скоропадської-Милорадович та відомого цукрозаводчика В.Семеренка було започатковано у Львові Літературне товариство ім.Т.Г.Шевченка, у подальшому перетворене у «Наукове товариство ім.Т.Г.Шевченка».

У багатьох містах України виникли громадівські організації за зразком київської «Старої громади». У 1873 р. остання виступила зі своєю політичною програмою, за якою вони вимагали федеративного ладу Росії і широкої автономії для України. Така активна діяльність громад привернула увагу уряду. Наприкінці 1874 р. з Києва до Петербурга надійшов меморандум, автором якого був помічник попечителя Київської шкільної округи, полтавський поміщик М. Юзефович. У своєму меморандумі він вимагав закриття Південно-Західного відділу Руського географічного товариства і зазначав, що українці хочуть «... вільної України у формі республіки на чолі з гетьманом». Поява цього документа призвела до нової хвилі реакції, наслідком чого став указ Олександра ІІ, так званий Емський (1876р.). Реакційні дії уряду виявилися в закритті Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, забороні видання «Киевского телеграфа» і репресіях, які було спрямовано проти найбільш активних членів громадівського руху (М. Драгоманова, П.Чубинського та ін.). Цей указ завдав великого удару по українофільству. Не вбачаючи для себе ніяких перспектив для розвитку українського національного руху на даному етапі, найбільш активна частина старогромадівців вимушена була залишити межі України та емігрувати (М.Драгоманов, М. Зібер, С.Подолинський, Ф. Вовк та ін.).

У Женеві М. Драгоманов починає видавати журнал «Громада». На його сторінках було сформульовано принципи, покладені в основу програми українського національно-визвольного руху.

Головною стала ідея федералізму. М. Драгоманов вважав, що українське суспільство не готове до відокремлення від Росії і єдиний вихід для українців він вбачав у федералізації Російської та Австро-Угорської імперій. Так, Російська імперія, за М. Драгомановим, повинна перетворитися на конфедерацію автономних регіонів, адміністративно-територіальною одиницею яких визначалися області, створені за етнічними, економічними та географічними ознаками. Щодо конкретно України, то вона могла б бути поділена на три області: Київську, Харківську й Одеську, які об’єднувалися у федеративну спілку.

З часом, М. Драгоманов поряд з національними ідеями все частіше починає висловлювати радикально-соціалістичні. Це стало причиною його остаточного розриву з київськими громадівцями і зближення з галицькою молоддю (І. Франко, М. Павлик та ін.).

Національно-визвольний рух 60-80-років ХІХ ст. був слабким і не мав масового прояву. Українській інтелігенції не вдалося донести свої ідеї до народу і розгорнути широку мережу своїх організацій. Недостатня політична спрямованість українського національного руху відштовхнула від нього значну частину учасників. Але, незважаючи на деякі недоліки, ці рухи відіграли визначну роль у житті українців, пропонуючи різні моделі української державності.