Західноукраїнські землі під владою Австро-Угорської імперії. Розвиток національно - визвольного руху

Якщо на початку ХІХ ст. 90% етнічних українських земель опинилися під владою Російської імперії, то решта - увійшли до складу Австрійської імперії. Це були: Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Такий перерозподіл українських земель відбувся внаслідок трьох розділень Польщі. Після першого (1772 р.) та третього (1795 р.) до Австрійської імперії відійшла Галичина, а після укладання австро-турецької конвенції (1775р.) під контроль Австрії перейшла Північна Буковина, а з ХУІІ ст. - ще й Закарпаття. Отже, Австрійська імперія в кінці ХУІІІ ст. підпорядкувала значну частину українських земель із загальною площею у 70 тис. кв. км, з населенням у 3, 5 млн осіб, серед яких 2, 4 млн були українцями. Етнічний склад західноукраїнських земель був надто строкатим. Тут проживали як українці, так і поляки, румуни, угорці, а також національні меншини: євреї, німці, чехи, словаки, вірмени та ін.

На приєднаних до імперії землях впроваджувалася загальноприйнята у державі система управління. З боку влади проводилася активна асиміляційна політика, внаслідок якої відносна кількість українців, які проживали на цих землях стосовно до загальної маси населення, поступово зменшувалася. У Східній Галичині зростала питома вага поляків, у Північній Буковині – румунів, у Закарпатті – угорців, які ставали правлячим класом і складали основну частину ремісників, купців і службовців.

За своїм економічним становищем західноукраїнські землі залишалися найвідсталішими провінціями Австрійської імперії. Про це свідчило співвідношення сільського та міського населення. Основна частина українського населення проживала в селах і займалася сільським господарством. Бідність цих земель вражала. Сильний тиск на селян з боку поміщиків, примітивні методи господарювання, непомірні феодальні повинності робили життя селян нестерним. Тільки незначна частина українців мешкала у містах і працювала у промисловості, яка носила відсталий мануфактурний характер. У цілому ж, українці, які проживали на цих теренах, становили здебільш селянську націю з нечисленною верствою духовної і світської інтелігенції.

Осібне місце тут займало греко-католицьке духовенство, яке до певної міри наближалося до становища еліти і виконувало роль лідера серед українства. Це пояснювалося тим, що значна частина його знаті полонізувалася, прийняла католицтво і відріклася від простого народу. «Відтак протягом усього ХІХ ст., - зазначає історик О. Субтельний, - західноукраїнське суспільство складалося лише з двох соціальних верств: селянської маси і невеликої касти священиків. Серед українців, за іронічним висловом поляків, були лише холопи та попи». Така ситуація у соціальному становищі українців призвела до того, що у них не було можливості мати своїх представників у владних структурах, крім того, вони не могли повноцінно займатися торгівлею та підприємництвом.

Входження західноукраїнських земель до складу Австро - Угорщини співпало з реформами 70-80 - років ХУІІІ ст. правителів Марії Терези та Йосифа ІІ. Вони були спрямовані на підвищення матеріального становища жителів імперії та розвиток імперії по капіталістичному шляху. Реформи охопили практично всі сфери життя. Найбільш важливою для західноукраїнського населення стала аграрна реформа. У 1779 р. Марія Тереза видала патент, в якому вимагала від поміщиків поводитися з селянами «по-людськи». ЇЇ син, імператор Йосиф ІІ, у 1792 р. пішов на скасування особистої залежності селян від поміщиків. Своїм патентом він надавав їм права обирати професію без згоди пана, одружуватися, переселятися, передавати майно у спадщину тощо. Реформа мала прогресивний характер і позитивно позначилася на становищі західноукраїнських селян, особливо в Галичині.

Значні зміні відбулися і в релігійній сфері. Підпорядкування церкви державі послабило її монополію. Було здійснено урівнювання прав католицької, протестантської і греко-католицької церков, віруючим забезпечувалися рівні можливості в освіті та комерційній діяльності.

Всі ці реформи відповідали суспільному прогресу. Однак їх реалізація наштовхнулася на опір різних сил, і, врешті-решт, частину з них було скасовано самим Йосифом ІІ. Відхід від реформаторського курсу почався після смерті Йосифа ІІ і тривав до радикальних реформ, що розпочалися під час революції 1848р. Імператорським патентом від 17 квітня 1848 р. селян було звільнено від панщини й інших повинностей. 1 липня 1848 р. дія патенту була поширена на Буковину, а згідно з імператорським патентом від 2 березня 1853 р. стало вільним і селянство Закарпаття.

Впровадження реформ в Автрійській імперії сприяло усвідомленню українцями необхідності боротьби за свої права та виникненню національно-визвольного руху.

На чолі національного руху і національного відродження на західноукраїнських землях стало греко-католицьке духовенство, яке піднялося до сприйняття національної ідеї. Саме вони виступили на захист української культури, мови, літератури, історії. Центром національного відродження стало місто Перемишль, де силами духовної інтелігенції було утворено гурток. Його членами стали І. Могильницький, І. Лаврівський, Й. Левицький, А.Добрянський, І. Снігурський та ін. Гуртківці виявили велике зацікавлення українською історією, літературою, мовою. Вони писали книжки для простого народу, активно займалися видавничою діяльністю. Так, І. Могильницький став автором першої в Галичині «Граматики» української мови і наукового трактату «Відомість о руськом язиці», в якому відстоював ідею самобутності української мови, обґрунтовував її рівноправне місце серед інших слов’янських мов. Вийшли друком перші збірки народної творчості «Пісні польські і руські люду галицького» В. Земського (1883р.), «Руське весілля» Й. Лозинського (1835 р.).

У 30-ті роки ХІХ ст. центр національного руху Галичини переміщується до Львова. Тут зусиллями генерації молодого покоління духовенства було утворено напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне товариство «Руська трійця». Її організаторами стали вихованці Львівської духовної семінарії М.Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький, які об’єднали навколо себе близько 20 молодих людей, виключно семінаристів та молодих священиків. Свою основну мету вони вбачали в піднесенні української мови, у просвіті народу; одночасно проводилася науково-дослідна робота, збиралися фольклорні твори, видавалися книжечки для селянства; все це сприяло піднесенню його національної свідомості. У 1834 р. «Руська трійця» підготувала до друку збірник «Зоря», де містилися народні пісні, історичні та публіцистичні твори її членів. Це видання було пронизане ідеєю єднання українців Галичини і Наддніпрянської України, але його заборонили, що свідчило про намагання влади придушити паростки національно-визвольного руху в Галичині. Почалися репресії проти членів «Руської трійці», які в таких складних умовах не припиняли своєї діяльності. У 1837 р. у Будапешті Я.Головацький починає видавати альманах «Русалка Дністрова». Основним змістом цього видання стало визнання єдності українського народу, позитивне ставлення до суспільних рухів та їх керівників, пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Видання альманаху свідчило, що «Руська трійця» намагалася вийти за межі власне культурницької діяльності. Доля альманаху склалася трагічно. Основну частину тиражу було конфісковано владою, і тільки незначна кількість примірників потрапила до читачів. Невдача з альманахом підірвала сили «Руської трійці», і невдовзі вона розпалася. По-різному склалася доля її організаторів: М. Шашкевич, зазнавши переслідувань духовної і світської влади, помер у 32 роки; І. Вагилевич перейшов на пропольські позиції; Я. Головацький найдовше з усіх захищав ідеї «Руської трійці», але і він у подальшому стає на москвофільські позиції і переїжджає до Росії.

Новим поштовхом до активізації національного руху на західноукраїнських землях стали революційні події 1848 р. У ряді європейських країн розпочалися буржуазно-демократичні революції, складовою частиною яких стала боротьба за національне визволення. Ці події отримали назву «весни народів».

Центром українського національного руху 1848-1849 рр. стає Східна Галичина, де у квітні 1848 р. було скасовано кріпосне право і проголошено деякі демократичні свободи. Повноваження представляти інтереси українців взяла на себе створена у Львові українська політична організація – Головна Руська рада. Вона складалася з 309 постійних членів, представників світської інтелігенції та вищого духовенства, на чолі з єпіскопом Г. Яхимовичем. Невдовзі у Львові починає виходити друкований орган Головної Руської ради – перша україномовна газета «Зоря Галицька». Перед українським національним рухом постали завдання різного змісту: створення концепції національної незалежності, питання соціального життя, розвиток культурно - національної сфери. Особливої гостроти набувала проблема співіснування у Галичині двох народів – українців і поляків, які на той час почали визначати себе як окремі етнокультурні спільноти, з різними національними прагненнями.

У своєму маніфесті Головна Руська рада проголосила, що русини є частиною великого українського народу. «Ми, русини галицькі, належимо до великого українського народу, котрий одним говорить язиком».

Національно - визвольні рухи розгорнулися й на інших частинах західноукраїнських земель – Буковині і Закарпатті.

У цілому, події 1848 р. у Галичині стали переломним моментом в історії Західної України. Незважаючи на те, що національно-визвольний рух у Галичині мав, в основному, культурницький характер і був монополізований духовною інтелігенцією, все ж тут було покладено початок тривалій боротьбі українців за їхнє соціально – національне визволення.

Придушення революції 1848 р. призвело до реакції та намагань ліквідувати революційні реформи й відновити абсолютну монархію. Було розпущено парламент, скасовано конституцію. У цей час у Галичині зростають польські впливи, які підтримуються австрійською владою. Плани щодо поділу Галичини на дві частини було забуто. Польська еліта в політичному житті посідає домінуюче становище. Активізується політика спольщення українців.

У 1867 р., зазнавши поразки у війні з Пруссією, Австрія іде на значні поступки Угорщині і передає в її підпорядкування значну кількість земель, включаючи Закарпаття. Внаслідок австро-угорського компромісу, Австрійська імперія перетворилася в дуалістичну Австро-Угорську монархію. При цьому Буковина і Галичина увійшли до складу Австрійської частини імперії, а Закарпаття стало угорським. Під впливом цих подій поляки вимагали повного контролю над Галичиною і задоволення своїх національних інтересів. Австрійська влада погодилася не втручатися у справи поляків, що негативно вплинуло на стан українського національного руху в Галичині. Конфлікт національних інтересів поляків і українців все більш загострювався і посилював конфронтацію між ними. Набирає сили полонізація українського населення, дискримінація відбувається на всіх рівнях. У таких умовах представники українського національного руху відчули себе зрадженими й не могли протистояти сильному противникові – польському руху. Починається пошук нових шляхів для самоутвердження. Це призвело до появи двох суспільно-політичних течій: москвофільської та народовської.

У 60-х роках ХІХ ст. інтереси та надії українців було звернено у бік Росії, яка активно підтримувала слов’янофільські настрої. Прихильність до Росії знайшла своє втілення у москвофільстві. Його лідерами стали: Д.Зубрицький, В.Дідицький, М.Малиновський, Д.Добрянський та ін. Ідеї москвофілів підтримували представники різних верств населення: духовенство, поміщики, чиновники, інтелігенція, які майбутнє України пов’язували з Російською імперією, але при цьому зберігали лояльність до Австро-Угорщини. Москвофільство набуло свого поширення у Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті. Прихильники течії заперечували існування окремого українського народу, а галицьких русинів зачисляли до «єдиного великоруського народу» і навіть створили для них штучну мову («наречіє» або «язичіє»). На москвофільські позиції перейшла основна частина старої інтелігенції. Ідеї, сповідувані москвофілами, не знайшли відгуку серед молодої галицької інтелігенції, яка сформувала народовську течію. Народовці виступали за єдність українських земель, розвиток української мови, літератури, відстоювали ідею самобутності українського народу. З часом народовський напрямок набув значного розвитку і своїх прихильників. Народовці проводили активну видавничу діяльність, створювали культурно-просвітницькі та кооперативні організації. У 1868 р. з їх ініціативи було створено культурно-освітнє товариство «Просвіта», яке у 70-х роках стало відігравати провідну роль у громадському і політичному житті західноукраїнських земель. Діяльність «Просвіти» сприяла національному відродженню. За таких обставин у 1873 р. у Львові виникає Товариство ім.Т.Г.Шевченка, яке фактично відіграло роль першої української академічної інституції, де активно проводилися українознавчі дослідження (студії).

Піднесення української орієнтації в Галичині було результатом того, що національно свідома частина українців намагалася перетворити її на український П’ємонт (П’ємонт – це невелике королівство в Італії, яке боролося за звільнення та об’єднання італійських земель в одній державі). Поступово народовці, завдяки своїй активній діяльності, послабили позиції москвофільства.

У середині 70-х років у Галичини з’являється молода інтелігенція, яку вже не задовольняли ці течії, і вона намагається модернізувати український національний рух за прикладом європейського. Починається посилення радикальних настроїв, українофільство набуває політичного характеру, що отримує свій прояв у процесі формування перших політичних партій.