Ліберально-демократичні схема функціонування соціально-комунікаційних інститутів.

Ліберально-демократична схема управління соціально-комунікаційними інститутами властива правовій державі. Правовою державою визнається держава, якій властиві, по-перше, верховенство права; по-друге, реальність прав та свобод громадян; по-третє, здійснюється принцип розподілу влади. Право – це не будь який законодавчий акт, що прийнятий народними зборами, чи царський маніфест або президентський указ, а незалежна від волі законодавця реалізація соціальної справедливості. Соціально справедливим визнається задоволення абсолютних потреб особистості, соціальної групи, суспільства в цілому. Комунікаційні потреби відносяться до числа абсолютних, тому в правовій державі законодавчо захищаються комунікаційні права та свободи громадян. Право – це міра (норма) свободи, тому про права та свободи говорять одночасно. Комунікаційними свободами є: свобода слова і друку, свобода спілок і зборів, свобода совісті. Обмеження цих свобод є комунікаційним насильством.

Правова держава в якій немає комунікаційного насильства та без перешкод реалізуються комунікаційні права і свободи, є ідеал. Історичні, а не утопічні держави далекі від цього ідеалу. Проте, ще з часів античності людство почало наближатися до правової держави. Англійська й французька революції ХVІІ- ХVІІІ ст. стали полігонами для практичного випробування ідей соціальної справедливості, прав та свобод людини.

Ліберально-демократична концепція правової держави відстоює право громадянського суспільства на неконтрольовану державою господарську, політичну, сімейну та соціально-культурну діяльність. За державою залишається роль " нічного сторожа", який охороняє суспільний порядок, безпеку, права та свободи громадян. Схема індустріальної СКС, побудована за ліберально-демократичними принципами, включає 4 функціональні рівні:

а) Публіка – соціальний замовник в особі громадянського суспільства, добровільного споживача комунікаційних продуктів та послуг;

б) Соціально-комунікаційні інститути, що само управляються й у складі яких діють:

* комунікаційні робітники;

* менеджери;

в) Державне правове регулювання – законодавчі та нормативні акти, що регулюють права і свободи суб’єктів комунікаційної діяльності:

г) Урядові, суспільні, громадські, приватні органи (установи, фірми, підприємства, товариства), що виступають у якості джерел фінансування (засновників, спонсорів) комунікаційних установ.

Приватні фірми також зацікавлені у фінансуванні комунікаційних установ, які здатні приносити прибуток. Громадські організації (профспілки, асоціації, партії) забезпечують соціальну комунікацію між своїми членами, як правило, не переслідуючи комерційної мети. Урядові органи здійснюють фінансову підтримку соціально-комунікаційних проектів національного значення та неприбуткових комунікаційних установ (навчальні заклади, бібліотеки, музеї, архіви). Урядова підтримка здійснюється в таких формах:

5. Надання податкових пільг приватним особам або фірмам, які жертвують гроші на освіту, культуру, мистецтво;

6. Пряме субсидування через незалежні експертні ради, які приймають рішення про розподіл субсидій без участі урядовців. При цьому діє так званий принцип " довгої руки", який покликаний тримати політиків та чиновників на відстані від розподілу грошей. Цей принцип також обмежує комунікаційні інститути від прямого політичного тиску;

7. Пряме субсидування комунікаційних установ через урядові органи (міністерство культури, відділи культури), що орієнтується на прийняті державні програми й попит населення, а не на творчий пошук.