Четвертий – від 18-ти до 24-х – змужнілість. Академія з факультетами богословський, юридичний і медичний.

Ян Амос Коменський є автором класно-урочної системи навчання, котра попри все лишається основою педагогічного процесу й у сучасній школі. Також установив поняття шкільного року з його розподілом на навчальні четверті, увів канікули, розробив основу структури та організації такої системи та застосував її на практиці. Кожний урок повинен мати свою тему та своє завдання.

Коменський стверджував, що точний порядок школи треба запозичити у природи [5, с. 4-5 ].

Петро Могила (1597—1647) — політичний та освітній діяч, нащадок князівського роду, широкоосвічена людина. Виходець із Львівської братської школи, він здобув освіту в ряді західноєвропейських університетів. Відомий як засновник Києво-Могилянської колегії, філіали якої відкрив у Вінниці (1634) і Кременці (1636). Був пристрасним борцем за діло православ'я.

Під керівництвом П. Могили в Лаврській друкарні почали застосовувати латинські й польські шрифти. Та найбільшою справою життя П. Могили було заснування Київської колегії. Ще в 1631 році він відкрив Лаврську школу, яку наступного року було об'єднано з братською і названо Києво-Могилянською колегією. І протягом усього життя у полі зору діяча були всі сторони діяльності цієї колегії. Часто П. Могила на свої особисті кошти діставав книжки та інші навчальні посібники і засоби, посилав учитися за кордон викладачів. У заповіті Петро Могила відписав на користь колегії значну суму грошей, прибутків від залишеного майна, коштовностей і найцінніше – свою особисту бібліотеку.

Основним у морально-світоглядній системі Петра Могили було «благочестіє». У правилах виховання, рекомендованих «Авфологією», немає нічого штучного, дріб'язкового, надмірно суворого, чим грішила сучасна П. Могилі західноєвропейська латинська педагогіка, особливо єзуїтська. Педагогічні настанови і правила «Анфології» відзначаються прихильністю автора до учнів.

Петро Могила прожив усього 50 років. І найплідніші 14 були тісно пов'язані з діяльністю колегії. Живим пам'ятником засновникові є відроджений сьогодні навчальний заклад — Києво-Могилянська академія. Однак і досі немає біографії просвітителя, в якій науково обґрунтовано розкривалися б сильні та слабкі сторони його творчості. А це потрібно. Потрібно нащадкам, які повинні знати свою історію, поіменно кожного діяча, чиїми зусиллями зводилася будова духовної культури [1, с. 56-57 ].

Григорій Сковорода (1722 — 1794) — видатний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напряму вітчизняного просвітництва. Син бідного козака із с. Чорнухи на Полтавщині, здобув освіту у Київській академії, продовжував навчання за кордоном — у Відні, Мюнхені та Бреславі. Після повернення (1753 р.) викладав у Переяславському, а потім Харківському колегіумі. Через переслідування за демократизм і наукову самостійність у викладанні припинив педагогічну діяльність і з 1769 р. до смерті залишався мандрівним учителем.

Свої педагогічні погляди виклав у діалогах, віршах, байках, притчах, листах. Проблемам виховання присвячено притчі “Вдячний Еродій” та “Жайворонки”, “Байки Харківські”. Педагогічні погляди Сковороди втілюють основні напрями прогресивної педагогіки: гуманізм, демократизм, високу моральність, любов до Батьківщини й народу. Головним педагогічним принципом вважав виховання природних здібностей людини. Висміював дворянсько-аристократичне виховання, протиставляючи йому позитивний ідеал виховання, мета якого — створення гармонійно розвиненої, “істинної”, вільної, щасливої, корисної для суспільства людини. Провідне значення надавав розумовій освіті, яка допомагає людині пізнати себе, навколишній світ, суть щастя. Обстоював рідну мову у школах, шанував інші мови, радив вивчати граматику, літературу, математику, фізику, механіку, філософію, медицину, юриспруденцію, географію, іноземні мови, хімію, логіку, астрономію, землеробство, мораль. Пропонував використання різноманітних методів навчання (бесіди, роз'яснення, поради, приклади, радив виховувати переконанням, привчанням до критичного аналізу своїх вчинків, дотримуванням режиму тощо). Підкреслював, що людину характеризують її моральні якості: любов до вітчизни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність, сила волі, почуття людської гідності та ін. їй багато дається, але й багато від неї вимагається. Перед народом її совість повинна бути, “як чистий кришталь”. Великого значення надавав вихованню любові до праці, самодіяльності учнів, керівній ролі батьків і вчителів. Обстоював загальнодоступне, безплатне навчання для всіх верств населення. Сковорода був, безумовно, найсамобутнішим мислителем того часу, недарма його називали “українським Сократом”.

Свою педагогічну концепцію він будував на основі своєї гносеології, позитивного досвіду роботи освітніх установ. Головний педагогічний принцип Сковороди — розвиток природних здібностей людини. Суттєві моменти його педагогічної теорії і практики, викладені у віршах, байках та у філософських творах, давно привернули увагу дослідників.

Освіту Григорій Сковорода розглядав як один з основних засобів у реалізації свого соціального ідеалу. Виходячи із своєї філософської концепції та особистого педагогічного досвіду, він обґрунтував низку актуальних проблем. Вирішуючи їх, зробив вагомий внесок у розвиток вітчизняної педагогічної науки. У притчах, байках, листах філософ оголошував війну невігластву. Він критикував школу, яка не виховує справжньої людини, а лише прищеплює прикмети показного благородства, манери світської поведінки.

Як до одного із засобів виховання Григорій Сковорода звертався до рідного слова, народної творчості. Він засуджував механічне засвоєння чужоземних педагогічних теорій, стверджував, що люди простого звання здатні до самостійної педагогічної діяльності. На глибоке переконання мислителя, освіта має бути доступною для всього народу.

У його педагогічних поглядах відбились основні напрями передової педагогіки: гуманізм, демократизм, висока моральність, любов до батьківщини і народу. У притчах та байках Сковорода висміював бездуховне дворянсько-аристократичне виховання і протиставляв йому позитивний ідеал виховання, мета якого — утвердження високих моральних якостей, формування гармонійно розвинутої людини.

Григорій Сковорода наголошував, що в кожній людині закладені великі творчі сили, здібності. Завдання педагога полягає передусім у тому, щоб ці здібності розпізнати і відповідно розвинути. «Клубок сам собою поточится из горы, отними только препятствующий камень претыкания. Не учи его катиться, а только помогай. Яблони не учи родить яблока, уже сама натура её научила...»

Григорій Сковорода твердив, що природа, вільні нахили, а не штучна муштра, є основою виховання. Він відкидав поширене тоді серед панівних класів захоплення іноземними гувернерами, підкреслював важливу роль батьків як природних вихователів своїх дітей, підносив принцип гармонійного виховання розуму, серця і тіла, обстоював трудове виховання.

Григорій Сковорода збагатив і продовжив найкращі традиції вітчизняної педагогіки. Його педагогічні ідеї розвивали Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ'яненко. Вони вплинули на освітню діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, на формування педагогічних поглядів Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського.

З кінця XVIII ст. українська освіта почала занепадати. До цього часу українська нація, перебуваючи між православним Сходом і латинізованим Заходом, була для них джерелом наукових ідей та кадрів. Ще на початку XVIII ст. російські правителі традиційно пропонували найвищі церковні, урядові та освітні посади авторитетним і освіченим українським діячам. Найвидатнішими з них були Ф. Прокопович, С. Яворський, Д. Туптало, С. Полоцький. Наприкінці XVIII ст. кордони Російської імперії значно обмежили контакти України із Заходом, а політика уніфікації, централізації та русифікації освіти призвела до втрати Україною своєї унікальної культурної самобутності та обмеження її роллю культурної провінції [4, с. 93-95].