Західні суспільства Українське суспільство

Рисунок 3.1 – Профілі соціальної стратифікації західного та українського суспільств

Соціальна стратифікація існувала у різних типах суспільства, у кожному з яких вона мала свої специфічні риси, але всі прояви можна об’єднати у дві основні форми стратифікації: закриту і відкриту.

Закрита стратифікація характеризується наявністю чітких границь між прошарками і забороною на перетин цих границь. Людина, що народилася у суспільстві з закритою формою стратифікації, була змушена провести все життя у межах тієї страти, до якої належала за фактом народження, і померти в ній же. Прикладом закритої стратифікації є розподіл суспільства на касти та стани.

Відкрита стратифікація характеризується більш тонкими перегородками між стратами, через які індивід може потрапити до іншого прошарку завдяки власним зусиллям або волею випадку. Прикладом відкритої стратифікації є розподіл суспільства на класи.

Розвиток людства супроводжувався змінами, що відбувалися у системах соціальної стратифікації. У чистому вигляді виділяють чотири основні історичні типи соціальної стратифікації:

1. Рабство – найбільш суворий прояв соціальної нерівності, при якому одна людина в прямому сенсі цього слова є власністю іншої людини. Ставлення до рабів відрізнялося від суспільства до суспільства. В одних суспільствах до рабів ставилися як до прислуги, їм довіряли таку відповідальну справу як виховання дітей, в інших – рабів використовували виключно для виконання важкої фізичної праці на плантаціях. Права рабовласників також відрізнялися: в окремих суспільствах власник міг безкарно вбити раба, в інших це заборонялося. У будь-якому випадку рабство довело свою економічну неефективність і було знищено.

2. Каста – закрита група, приналежність до якої визначається народженням індивіда, кожна каста має свою роль, права і обов’язки, перехід з однієї касти до іншої заборонений. Кастова система існувала у Індії і Пакистані. Особливістю кастової системи була ендогамія (тобто заборона шлюбу між представниками різних каст). У даний час де-юре вона знищена, але де-факто окремі прояви ще зберігаються. Кастова система спирається на індуську релігію, в основі якої полягає ідея реінкарнації. Тобто з точки зору індуїзму протягом цього життя людина повинна виконувати ту функцію, яка їй надана: брамини – правити суспільством; кшатріїї – захищати населення від зовнішнього ворога; вайшії – забезпечувати суспільство всім необхідним за допомогою торгівлі; шудри – виробляти все необхідне. Якщо у цьому житті людина добре виконає свою роль, то у наступному – вона потрапить до більш високої касти.

3. Стан – соціальна група, права і обов’язки якої закріплені юридичними законами, релігійною доктриною, традиціями суспільства і передаються у спадок. Класичним взірцем станової організації суспільства була Середньовічна Європа, де існували три основні стани: дворянство, духовенство і селянство. У Росії наприкінці 18 ст. закріпилося п’ять основних станів: дворянство, духовенство, купецтво, міщанство (середні міські верстви) і селянство. Кожен стан включав в себе прошарки, ранги, рівні, чини. Переміщення між станами відбувалося дуже рідко. Характерна риса станів – наявність соціальних символів і знаків: титулів, мундирів, орденів, звань. Дворянство як вищий стан мало спеціальні символи, які підкреслювали його привілейоване становище.

4. Класи – широкі соціальні угруповання людей, що мають схожі економічні ресурси, і, як наслідок, спільні політичні погляди, стилі життя, цінності і уподобання. Класи принципово відрізняються від попередніх стратифікаційних систем. Необхідно назвати чотири основні відмінності, що відрізняють класи від інших історичних типів стратифікації:

1. Класи виступають суто економічним утворенням, тобто приналежність індивіда до класу визначається його матеріальним становищем, обсягом економічних ресурсів, яким володіє індивід. Якщо змінюється економічне становище індивіда, він переходить до іншого класу. Інші типи стратифікації спираються на неекономічні чинники (вплив релігії тощо).

2. На відміну від інших типів класи не спираються на силу релігії чи закону, тобто вони є більш плинними.

3. Індивід може потрапити до того чи іншого класу завдяки своїм зусиллям (чи бездіяльності), а не лише отримати класовий статус при народженні.

4. Відносини між класами носять безособовий характер, у той час як в усіх інших системах завжди присутні особисті відносини між, наприклад, кріпаком і феодалом, рабом і власником. Класові системи функціонують через широкомасштабні зв’язки імперсонального характеру, особливо яскраво це проявляється в епоху відмежування таких функцій капіталу, як власність і управління. Коли компаніями керують наймані управлінці, а володіють групи акціонерів, робітники можуть не мати уяви про власника.

Концепт «соціальний клас» був введений у науковий обіг на початку 19 ст. французькими істориками Тьєрі і Гізо, які вкладали в нього, перш за все, політичний зміст. Дійсно активний вжиток цього терміну розпочався з К. Маркса. У сучасній соціології відсутня універсальна інтерпретація терміну, можна говорити про декілька основних підходів до аналізу феномену. Зупинимося на двох основних підходах, а саме: марксистському і градаційному.

1. Марксистська традиція класового аналізу. К. Маркс основною класоутворюючою ознакою вважав наявність власності на засоби виробництва. За цією ознакою він розбивав будь-яке суспільство на два основних класи – клас, що володіє власністю на засоби виробництва, і клас, що не володіє ними. Конкретні прояви цих двох класів змінюються залежно від суспільства. У рабовласницькому суспільстві існують класи рабів і рабовласників, у феодальному – кріпаків і феодалів, у капіталістичному – робочих і капіталістів. Маркс визнавав існування інших великих соціальних груп, наприклад, у капіталістичному суспільстві – це селянство і дрібна буржуазія, але, на його погляд, ці пережитки докапіталістичної економіки зникають у ході розвитку капіталістичної системи.

Класи-власники одночасно виступають правлячими, непродуктивними і експлуататорськими, тобто вони привласнюють додатковий продукт, який був вироблений іншими. Клас, що позбавлений власності, підлягає експлуатації, ним управляють і він є продуктивним.

У марксистській концепції класи були дещо більшим, ніж просто способом опису економічного положення соціальних груп. Маркс розглядав класи не лише як зручну аналітичну модель, а й як реальні соціальні сили, що здатні змінювати суспільство.

Хоча економічний підхід Маркса підкреслює первинне значення об’єктивних характеристик, серйозна увага приділяється суб’єктивним аспектам функціонування класів, а саме класовій свідомості. Маркс відрізняв «клас в собі» – тобто клас, який не усвідомив своїх інтересів, і «клас для себе» – клас з розвиненою класовою свідомістю, який чітко розуміє власні інтереси і бачить методи боротьби за їх відстоювання.

Маркс не дав чіткого визначення класів, тому багато вчених, які вважали себе його послідовниками, намагалися закрити цю прогалину. У радянському суспільствознавстві отримало розповсюдження і широкий вжиток таке визначення: «Класами називають великі групи людей, що відрізняються їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва за їх відношенням до засобів виробництва (більшою мірою закріпленою і оформленому у законах), їх роллю в суспільній організації праці, а отже, засобами отримання і розмірами тієї частки суспільного багатства, якою вони розпоряджаються».

Пізніше спробу вдосконалення марксистської класової схеми зробив Ерік Райт, ця теорія отримала назву неомарксизму. Це було пов’язано з намаганням вписати у схему численну групу менеджерів, яка виникла внаслідок відокремлення таких функцій капіталу як власність і управління. У межах класичної марксистської концепції менеджери потрапляють до робітничого класу, хоча доходи цієї групи, місце у системі організації виробництва і, як наслідок, стиль життя суттєво відрізняються від пролетарського. Ерік Райт окрім власності на засоби виробництва, запропонував ще один критерій класоутворення – наявність управлінських функцій, у результаті чого він відокремив не два, а чотири класи (рис. 3.2):

- буржуазія, яка має засоби виробництва і виконує управлінські функції;

- робочий клас, який не має ні першого, ані другого;

- менеджери, які мають управлінські функції, але позбавлені засобів виробництва;

- дрібна буржуазія, яка має засоби виробництва, але позбавлена управлінських функцій.

Рисунок 3.2 – Класова концепція Е. Райта

2. Градаційній підхід враховує не один, а декілька критеріїв класоутворення (рід діяльності, джерело і розмір доходів, рівень освіти, стиль життя, тип помешкання, район проживання і та ін.). У межах цього підходу частіше виділяється три класи (вищий, середній і нижчий), кожен з яких складається з декількох прошарків. Виник даний підхід у США і досі є популярним, тому надамо дані з розподілу населення за класами у сучасному американському суспільстві.

Вищий клас. До цього класу належать люди та сім’ї, які зосередили у своїх руках контроль над основними соціальними ресурсами: землею, засобами виробництва, фінансами, політичними та інформаційними сферами. Ось чому до класу може належати земельна аристократія (у країнах, де є залишки феодальної системи, наприклад, у сучасній Великій Британії), підприємці, які керують великим бізнесом, власники крупних компаній, виробництв, у тому числі магнати медіа, шоу-бізнесу; фінансисти, банкіри, які управляють грошовими потоками у країні; вищі адміністратори й політики країни, члени урядів, міністри, командуючі військом, поліцією, спецслужбами. До фінансової й політичної еліт можуть приєднуватися представники творчої або спортивної еліт, які мають найвищі статуси і високі особисті доходи.

Вищий клас має важливий спільний ресурс – соціальні зв’язки, солідарність тих, хто належить до верхівки суспільства, систему взаємних послуг. Як правило, дітей з родин вищого класу, починаючи ще з шкільних закладів та університетів, свідомо готують до ролі топ-менеджерів, власників та політиків. Вони вчаться здебільшого у закритих приватних навчальних закладах, престижних і коштовних університетах. Спосіб життя цього класу залишається улюбленою темою преси, особливо так званих «жовтих» видань, які спеціалізуються на світській хроніці й скандалах «у вищих колах». У цілому представники «вищих кіл» намагаються вести замкнений і непомітний для широкого загалу спосіб життя, уникаючи прилюдних скандалів та втручань преси. Непопулярною сьогодні є демонстрація розкоші, навпаки, вихідці з найбагатших родин намагаються поводитися демократично, не відрізнятися зовнішньо від інших людей.

Вищий вищий клас – багаті сім’ї, що мають вельможне походження, володіють великим багатством, яке отримали у спадщину (менше 1 %).

Нижчий вищий клас – люди високих статків, які нещодавно разбагатіли (нуворіші). До цього класу потрапляють зірки спорту, кіно, «комп’ютерні генії» (біля 4 %).

Середній клас. Середній клас є чимось проміжним у соціальному просторі між позиціями «бідних» і «багатих». Статус середнього класу має низку якісних ознак, що робить цей клас спільнотою з власним «обличчям». Отже, середній клас об’єднує тих, хто:

· має міцне економічне становище, певну власність, банківський рахунок, що забезпечує відносну незалежність та свободу вибору у реалізації життєвих планів, пошуку роботи;

· має високі показники в освіті та професіоналізмі, є конкурентноспроможним на ринку праці, у бізнесі, державній службі;

· характеризується специфічним способом життя, спільною структурою споживання і схожими уподобаннями щодо проведення вільного часу, відпусток зі своїм колом «не бідних, але й не надто багатих»;

· шукає притулку в окремих кварталах, селищах, зонах помешкання, будинках, які відповідають статусу середнього класу;

· у політичному житті підтримує переважно центристські та помірковані політичні сили, уникає екстремістських течій та партій;

· характеризується як «гарний громадянин», «добропорядна людина», тобто має порівняно сталий авторитет у суспільстві.

В останню чверть ХХ ст. у розвинутих країнах абсолютна більшість населення перетворилася на середній клас. Це була найбільш вагома подія з точки зору трансформації соціальної структури.

Вищий середній клас – висококваліфіковані особи, зайняті розумовою працею (юристи, лікарі, наукова еліта, менеджери вищої ланки), власники середнього бізнесу, чиї прибутки у США дорівнюють більше 80 тис. дол. на рік (біля 15 %).

Середній середній клас – особи, зайняті менш престижною розумовою працею (вчителі середньої школи, менеджери середньої ланки, бухгалтери тощо), чиї річні прибутки у США варіюють від 40 до 80 тис. дол. (біля 30 %).

Нижчий середній клас – некваліфіковані робітники – канцелярські працівники, секретарі, касири, офіціанти, а також дрібні власники і працівники фізичної праці, чиї прибутки не перевищують 40 тис. дол. на рік (біля 30 %).

Нижчий клас. Нижчий клас об’єднує осіб і сім’ї, чий статус не дотягує до середнього; спосіб життя та стандарти цього класу залежать від економічної ситуації в країні, але вони не є престижними та не виступають об’єктом заздрості. До класу належать виконавці, люди, які зайняті переважно фізичною працею або існують завдяки системі соціального страхування (наприклад, пенсіонери).

Особливості нижчого класу зумовлені його економічним становищем. Для представників цього класу завжди зберігається загроза бідності. Тому вони шукають найдешевших товарів і послуг, не цураються розпродажів і дешевих крамниць, користуються різними соціальними програмами допомоги незаможним, наймають недороге житло у непрестижних районах, їх діти вчаться у загальних державних школах тощо. У цілому складає біля 20 %.

Вищий нижчий клас – працівники некваліфікованої фізичної праці, тимчасові та сезонні працівники.

Нижчий нижчий клас – жебраки, безробітні, бездомні, іноземні робітники.

Також у соціології існує поняття – найнижчий клас (aндерклас, буквально «підклас», використовується у значенні «соціальне дно»), – яким позначаються прошарки, що лишаються «за бортом» індустріального суспільства. До них належать соціальні невдахи, хронічні безробітні, а також волоцюги, алкоголіки та наркомани, які скотилися «на дно». У США до цих прошарків переважно потрапляють емігранти у першому поколінні, вихідці з Латинської Америки, чорношкірі. Найнижчий клас утворює власні райони проживання – трущоби, нетрища великих міст, своєрідні сучасні гетто, куди «не ступає нога» представників середнього класу, хіба що проводиться кримінальне розслідування чи здійснюється якась благодійна акція. Вважається, що саме андерклас виступає живильним середовищем для злочинного світу.