Формування світоглядних ідей у докласичний період

ЛЕКЦІЯ 8. Філософська думка в України

Вступ.

Питання:

1. Формування світоглядних ідей у докласичний період.

2. Класичний період української філософії.

3. Особливості розвитку української філософії у некласичний період.

Висновки.

Мета: вивчити методологічні проблеми української національної філософії і культури, основні риси українського світоглядного менталітету, взаємозв’язок філософської думки в Україні і всесвітньої історії філософії, основні етапи розвитку української філософії

Основні поняття: міфологія, етнос, етногенез, українська етнокультурна, національна філософія, космогонія, аскеза, пантеїзм, філософія серця, споріднена праця, розумний егоїзм, кордоцентризм

ВСТУП

Філософія - явище загальнолюдське. Вона досліджує те, що становило в минулому і становить у наші дні ядро загальнолюдських цінностей, самоусвідомлень, духовних надбань.

Українська філософія в реальному своєму існуванні постає складовою частиною загальносвітового філософського процесу, більш точно - процесу розвитку європейської філософії: українська філософія не зароджується в поступовому русі власної культури (як, наприклад, у Греції чи Китаї), а запозичується із Візантії вже в досить розвиненому стані. І хоча вона набуває певних конкретно-культурних рис та забарвлень, по сьогоднішній день існують сумніви щодо реальності такого феномену, як українська філософія.

Ще один із перших дослідників української філософії, колишній ректор Вільного українського університету у Празі Д. Чижевський казав про те, що українській філософії ще тільки належить проявити себе і що, можливо, писати її історію ще зарано. Він вважав, що підставами для такої оцінки реального стану української філософської думки слугує те, що не існує таких філософських ідей, систем чи теорій, створених українськими філософами, які б набули визнання, прийняття та поширення як явища світової культури. І хоча тут існують деякі винятки (наприклад, філософія Г. Сковороди, деякі ідеї О. Потебні та В. Вернадського), в цілому із цим твердженням не можна не погодитись.

Але, з іншого боку, не можна не звернути увагу й на те, що в цивілізованій історії України не існує таких періодів, на яких би не була присутня філософія чи філософська думка. Тобто, в цілому філософія супроводжує усю цивілізовану історію України.

Українська філософія - це явище переважно внутрішнє у відношенні до української культури, тобто, що вона виражала, концентрувала, виводила на рівень осмислення деякі важливі риси національного характеру та світосприйняття українців.

У наш час питання національної самоідентифікації, національного самоусвідомлення набули особливої значущості тому, що йдеться про свідомий вибір подальшої історичної долі народу. Тому питання про український національний характер має своє виправдання як у плані усвідомлення особливостей української філософії, так і в плані їх сучасного звучання. На основі численних досліджень та осмислень, можна стверджувати про існування таких основних особливостей українського національного характеру: емоційність, сентиментальність, психічна рухливість, вшанування індивідуальної свободи, релігійність та своєрідний культ Землі, а також відчуття близькості із природою. Згадуваний вище Д. Чижевський вважає, що означені риси мають як позитивні, так і негативні прояви.

Емоційність та чутливість в позитивному виявленні постають в якості співчуття, зацікавленого ставлення до людей та справ, проте в негативному прояві вони приводять до певного нехтування докладних раціональних обґрунтувань, послідовних осмислень життєвих ситуацій, продукування розлогих та деталізованих програм дії.

Сентиментальність та естетизм позитивно проявляють себе як любов до краси в усіх її виявленнях, як бажання прикрасити життя, але, в той же час, вони приводять до певної поверховості, схильності до пишнот та декоративізму; останній момент Д. Чижевський характеризує як " схильність більше здаватися, ніж бути насправді".

Психічна рухливість українців приводить до їх вміння швидко адаптуватись до різних ситуацій життя, але може також проявлятися у певній психічній нестабільності, схильності до психічного панікування.

Шанування індивідуальної свободи, як відомо, історично проявлялася у небажанні українців коритися насильству, іноземному пануванню, проте саме ця риса проявляє себе і негативно - у вигляді розбрату, неузгодженості дій, невміння об'єднувати сили для вирішення складних проблем.

Українська релігійність була відзначена навіть спостереженнями за історією сумнозвісних сталінських концтаборів; саме вона допомагала переживати трагічні колізії радянських часів. Але ця релігійність також залишається певною мірою пов'язаною із декоративізмом, вона в основному теоретично не заглиблена, теологічно не деталізована.

Ставлення до Землі та природи із любов'ю також далеко не завжди набуває характеру свідомо запровадженого у життя принципу, тому поруч із ретельним догляданням Землі та природи можна зустрітися на Україні також із фактами знищення лісів (з метою наживи), забруднення річок та ін. Слід сказати, що реальність явища національного характеру визнається далеко не всіма культурологами та соціологами: дехто вважає, що можна знайти факти наявності більших відмінностей між окремими людьми в межах того ж самого народу (чи етносу), ніж між представниками різних етносів. Проте навряд чи варто відкидати провідні тенденції у типах поведінки, уподобаннях, звичаях та ціннісних орієнтирах представників різних націй, народів, етносів, культур. Просто слід враховувати, що це є саме провідні тенденції, а не реальні властивості, що обов'язково повинні бути притаманними кожному окремому представнику даного народу.

Це є цілком нормальне явище, яке спостерігається в реальному житті будь-яких людських спільнот: народне, національне життя - це різнобарвне, а не монотонне та одноманітне явище, а тому нормальним також слід вважати, що люди, які належать до тої самої нації, є різні. Треба не відлучати когось від народу чи то держави, а вміти вести діалог, розмову із урахуванням відмінних позицій між людьми. Як свідчить наша сучасність, на шляху до національного державотворення це дається багатьом людям досить тяжко, значно легше вимірювати всіх " під себе" або вимагати, щоби люди були такими, " як всі".

ФОРМУВАННЯ СВІТОГЛЯДНИХ ІДЕЙ У ДОКЛАСИЧНИЙ ПЕРІОД

Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з'явилася на території України в часи Київської Русі, і занесеною сюди вона була разом із християнством із Візантії - православної грецької держави, що утворилася на Балканському півострові після розпаду Римської імперії (Стародавня Греція входила у склад Римської імперії із 146 р. до Р. X. під назвою " провінція Ахайя"). На час хрещення Русі християнська думка у Візантії набула вже розвиненого, деталізованого та витонченого характеру. А оскільки Візантія була прямою спадкоємницею Стародавньої Греції, то у її філософському вжитку весь час перебували класичні твори давньогрецьких філософів. Разом із християнством та книжковою премудрістю вони стали елементом духовної культури Київської Русі.

Звичайно, розглядаючи духовну культуру Київської Русі, ми повинні враховувати й традиції попередньої язичницької культури. Давні історичні джерела, особливо грецькі, повідомляють про те, що звичаї наших пращурів були досить гуманними, сповненими щирими почуттями до різних людей та шануванням природних сил і багатств. Елементи язичництва тривалий час уживалися в українській культурі із християнством; можна стверджувати, що до певної міри такий стан речей зберігається і по сьогодні. Можна не мати сумнівів до того, що звичаї, традиції та риси характеру давніх слов'ян, сформовані на основі язичницького світогляду на протязі тисячоліть, позначились і на певних інтерпретаціях та формах засвоєння християнства та християнської філософії.

Звертаючись до джерел філософської думки Київської Русі, ми повинні згадати найперший давньоруський літопис - " Повість минулих літ": тут містилися не лише історичні відомості, а й описувались звичаї та світоглядні людські уявлення. Цікаво відзначити й те, що цей літопис починається із звернення до історії світу в цілому (його творення та ін.); це свідчило про те, що історія русичів розглядалася в контексті загальної всесвітньої (та навіть, світової!) історії. В цьому літописі переповідається основний сюжетний зміст Біблії, проводяться порівняння вірувань різних країн та народів. Тут же містяться надзвичайно цікаві та характерні повідомлення про те, як відбувався вибір державної віри князем Володимиром.

Посланці князя до різних народів розповіли наступне: " Найперше ходили до болгар і дивилися, як вони моляться у храмі, а точніше сказати в мечеті, стоячи там без пояса. А поклониться, сяде й дивиться сюди й туди, як божевільний. І нема в них радості, а тільки печаль та сморід великий. І недобра віра їх. І прийшли до німців і бачили, як відправляють службу божу, а краси не бачили ніякої. І прийшли ми в Греки, і водили нас туди, де служать Богові своєму, і не знали, чи ми на небесах були, чи на землі: нема-бо на землі такого видовища чи краси такої, щоб зуміли порівнятися з нею" (Повість минулих літ.-К., 1990. - С. 173).

І хоча описане літописцем не зовсім точно передає реальні події, самий факт концентрації уваги на аргументі краси є досить красномовним: він, власне, засвідчує про давні корені українського естетизму, що постав зрощеним із релігійністю.

У відомому зібранні текстів " Ізборник Святослава 1073 р." вміщений виклад твору Арістотеля " Категорії" із коментарем неоплатоніка Порфірія, що, знову-таки, засвідчує про шанування книжкової (філософської) мудрості, оскільки із цією збіркою князь не лише проводив своє дозвілля, а й їздив у військові походи.

Твір " Слово про закон та благодать" Київського митрополита Іларіона (1030-1050) був надзвичайно популярним у Давній Русі, оскільки до нас дійшов він у 52 списках. У цьому творі митрополит також вписує історію Київської держави у загальний світовий процес: він звертається до положення апостола Павла про те, що всесвітня історія проходить через два етапи: закону та благодаті. На першому етапі Бог наставляв та карав людей своїми зовнішніми настановами, через закон, а на другому, керуючись безмежною любов'ю до людини, справу життєвого вибору віддав самій людині, подарувавши їй подвиг Христового розп'яття, тобто благодать. Тепер людина наставляється вірою та любов'ю. Митрополит оспівує християнський вибір Володимира Великого як свідчення з'явлення благодаті на землях Київських; вітає він також культуротворчу діяльність Ярослава Мудрого.

Із першої третини X ст. дійшов до нас " Шестидень" Іоанна, екзарха Болгарського, в якому звучить своєрідний гімн Мудрості Бога, що проявилася у гармонії світобудови. Остання поділяється на чуттєве та духовне, а в духовному проходить поділ на живе та розумне. Людина знаходиться в центрі світу. В цьому творі стверджується також, що світ являє собою єдність відомих чотирьох елементів, проте ефір та небо постають елементами нематеріальних сутностей.

„Повчання” Володимира Мономаха, вельми вшанований твір давньої Русі (кінець XI ст.), розпочинається із захопленого описування краси та гармонії світобудови, де все, по-перше, має своє місце та призначення, а по-друге, постає індивідуальним та неповторним. Звідси випливає настанова дітям - будувати своє життя у злагоді зі світом, тобто шукати шляхів до гармонії та злагоди, не втрачаючи свого обличчя.

У " Посланні Никифора, митрополита Київського, князю Володимиру Всеволодичу (Мономаху) " (XII ст.) ми зустрічаємося із намаганням осмислити природу людини: головне в людині - це душа, що складається із розуму, почуттів та волі. Найціннішим в душі є розум, оскільки саме ним людина відрізняється від тварин. Але розум керує людиною через почуття та волю (бажання); тобто тут стверджується розумна природа і почуттів, і волі. Цікаво відзначити, що найкращим почуттям Никифор вважає зір (а не слух, всупереч типовим середньовічним уявленням).

У " Посланні пресвітеру Фомі" Климента Смолятича відстоюється думка про можливість використання філософії для кращого розуміння Святого Письма. При тому уточнюється, що філософія перш за все необхідна для пояснення божественних істин простим людям, бо клірики розуміють їх на більш високому рівні. Проте найважливішим у справі застосування філософії постає необхідність приходити до повчальних моральних висновків, серед яких найпершим є такий: справжнє благо полягає не в багатстві і не у владі, а у " стяжанні мудрості".

У творі " Житіє Кирила філософа" привертає до себе увагу коротке, проте цікаве визначення філософії: на запитання візантійського імператора: " Філософе, хотів би я дізнатися, що є філософія? ", Кирило відповідає: " Той же своїм майстерним розумом тоді рече: " Божим і людським речам розуміння, наскільки людина може наблизитися до Бога...". До цього Кирило додає, що філософія - це вміння сказати у небагатьох словах речі великого розуму.

Популярною була також збірка афоризмів та життєвих повчань під назвою " Бджола" (вона містила фрагменти з праць Плутарха, Діогена, Сократа, Піфагора, Епікура) та інші джерела. Але при цьому слід враховувати те, що за підрахунками фахівців серед всієї літератури Київської Русі оригінальні твори складали всього лише один відсоток; це пов'язане із загальною установкою християнської думки на коментування, екзегетику, а також тим, що основне завдання книжники Київської Русі вбачали у засвоєнні християнської мудрості, а не у створенні нового.

Від самого початку християнська мудрість постала в Київській Русі у поєднанні із давньогрецькою філософією; зокрема, тут були знаними Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Аристотель, Сенека. Філософія і мудрість сприймалися переважно як найперші настанови для індивідуального самозаглиблення, самовдосконалення та пошуків святості, вищої істини. Таке сприйняття філософії сприяло появі її особливого типу, характерного для давньоруської культури - " філософствування у Христі": вищі духовні цінності поставали невід'ємними від життя, так, що життя повинно було їх демонструвати та підтверджувати, а вони повинні були давати найперші смислові засади життя. Уся ця філософія була схильною до морального повчання та життєвої настанови.

Отже, філософська думка часів Київської Русі була переважно світлою, оптимістичною, спрямованою на етичні, культурні та соціально-історичніпитання. Проте тут мало місце й намагання осмислити природу людини, оцінити значення розуму та духовного начала в людині. При цьому людина розглядалася як органічна складова та певний аналог світобудови, в яку Бог заклав мудрість, красу, доцільність та гармонію.

Наприкінці XIV та у XV ст. в історії України відбуваються суттєві зміни: після татарської навали занепадають міста, знижуються виробнича активність та внутрішня суспільна комунікація. Внаслідок того Україна втрачає свою незалежність: спочатку більша частина її території входить до складу Великого князівства Литовського, а дещо пізніше - Речі Посполитої - об'єднаної польської та литовської держави. І хоча спочатку ця окупація України не була занадто обтяжливою (давньоруська мова використовувалася вільно, українська шляхта мала широкі права, втручання у процеси життя були незначні), все ж, по-перше, населення та територія України тепер були поділені на різні частини, а, по-друге, була втрачена можливість цілеспрямованого аутентичного духовного розвитку. Проте, як це не дивно, в такому становищі України були і свої позитивні сторони:

- внутрішнє життя на теренах України дещо стабілізувалося (нагадаємо, що Київська Русь дуже сильно потерпала від міжосібних князівських воєн та свар);

- відкрилися можливості для більш інтенсивних зв'язків із країнами Західної Європи.

Існує чимало історичних свідчень того, що в Україні того часу проявлявся стійкий інтерес до духовних та інтелектуальних новацій. У 40-60-х рр. XV ст. у Києві утворився науковий гурток так званих " ожидовілих", котрий значну увагу приділив філософським студіям та популяризував такі твори, як " Логіка Авіасафа", " Промова Мойсея Єгиптянина".

Ці твори перекладалися з арабських або єврейських джерел. Напевне, є підстави стверджувати, що зацікавлення у цих творах було не випадкове: тут містилися міркування онтологічного, гносеологічного та етичного планів, а загальне спрямування творів визначалось духовними заглибленнями.На думку Д. Чижевського, " ожидовілі" були тими, хто вперше ввів в українське оточення твори суто філософського змісту. Завдяки цьому вітчизняна інтелігенція ознайомлювалася з творами, що мали безперечну вартість для поглиблення філософської культури. (До речі: деякі з цих творів були перекладені й стали відомими у Західній Європі лише через 20 років).

Вихідці з України з'явилися в європейських університетах майже відразу після їх заснування. Стародавні записи містять прізвища багатьох студентів із Рутенії (саме так іменували Україну в середньовічній Європі). Відомий найдавніший запис про українських студентів датований 6 квітня 1353 р. і засвідчує навчання в Сорбонні Петра Кардована та його товариша. Велику популярність серед українців мали університети в Болоньї, Падуї, Римі, Кенігсберзі, Парижі. Навчання могло тривати п'ять, десять і більше років. Повертаючись на Батьківщину, українці - вихованці європейських університетів, приносили на рідну землю не лише знання (що було важливо й само по собі), а й прагнення до творчості, до пошуку істини, сучасні філософські погляди і, зрештою, - ідеї європейського гуманізму, що стали ядром світогляду доби Відродження.

Найвідомішим українським вченим доби Відродження став Юрій Котермак із Дрогобича (Юрій Дрогобич) (1450-1494), який після навчання у Львові поїхав до Італії. У 1478 р. одержав ступінь доктора філософії, а у 1482 р. - доктора медицини Болонського університету. У 1478 р. став професором цього закладу, викладав астрономію, філософію, медицину, а у 1481 р. він був обраний ректором. Юрій Дрогобич - перший доктор медицини серед українців. Автор праці " Прогностична оцінка поточного 1483 року" (видана того ж року у Римі) - першої друкованої праці українського автора. 1488 року він переїхав до Кракова і став професором Ягелонського університету, в якому працював до кінця свого життя.

Ю. Дрогобич посідає унікальне місце в українській філософії та й у вітчизняній культурі загалом, що зумовлене декількома обставинами. По-перше, він був своєрідною з'єднуючою ланкою між Україною та Європою: одночасно належав і до європейського Відродження, і до українського Передвідродження, ставши (фактично) його провісником. По-друге, його творче " кредо" відроджувало ту духовну засаду, яка культивувалася у культурі Київської Русі: у книзі " Прогностична оцінка поточного 1483 року", у присвяті Папі Римському сказано, що взятися до наукової праці автора спонукала не жадоба матеріальних статків, не прагнення до слави, не інші подібні марноти, а лише бажання пізнати істину й прислужитися людям.

Майже сучасником Ю.Дрогобича був Павло Русин із Красна (7-1517), який навчався у Краківському та Грейфсвальдському університетах, а пізніше працював викладачем у обох цих навчальних закладах. Свої світоглядні позиції він викладав у поетичній формі, славлячи людський розум й висловлюючи віру у його великі можливості. У " Похвалі поезії" він писав: " Вчених книг не згортай ніколи, чистим серцем пий ті зразки високі, й те побачиш, вір, що було ще вчора скрите від тебе". Такі настанови знаходили прихильний відгук і торували шлях розвитку освіти в Україні.

Юрій Дрогобич та Павло Русин сприяли прилученню української громадської думки до ренесансових віянь. Як і в Європі, найпершою ознакою гуманізму тут поставала реабілітація вартості та значущості земного життя людини. Водночас це сприяло поглибленню інтересу до соціальної та природної реальності, а останнє, у свою чергу, відкривало перспективи для розвитку наук та людських самоусвідомлень. Однією із ознак останнього була поява вчених творів народною мовою: таке було в Європі, таке ж можна було спостерігати і в Україні.

Яскравою постаттю українського Відродження був С. Оріховський-Роксолан (1513 - 1566). Одержавши ґрунтовну освіту (навчався в Перемишлі, Кракові, Відні, Віттенберзі, Падуї, Болоньї, Венеції, Римі, Ляйпцігу) і познайомившись з видатними діячами європейського Відродження та Реформації (у тому числі й з М.Лютером}, мислитель написав протягом свого життя низку праць, котрі стали достатньо відомими в Україні та Центральній Європі, і справили певний вплив на процес зміцнення гуманістичних норм суспільного життя.

С. Оріховський-Роксолан порушував у своїх творах суспільно-політичну проблематику: обґрунтував доконечну потребу оборони рідного краю, давав поради щодо оптимізації державного устрою, методів керівництва. Як свідчать спеціальні дослідження, С. Оріховський-Роксолан був одним із перших фундаторів так званої " теорії суспільної угоди", вважаючи, що держава виникає унаслідок погодження громадян передати частину своєї свободи на користь суспільній злагоді. Був він також і пропагандистом " теорії природного права", наполягаючи на тому, що права громадян мають першість у відношенні до повноважень державних персон. Досить цікавими є думки С. Оріховського щодо необхідності об'єднання в суспільному житті та державній діяльності розуму (мудрості) та сили; як на взірець такого об'єднання він посилався на історичний приклад виховання Арістотелем Олександра Македонського. Монарх не зможе належним чином виконати свою місію, коли не матиме " перед собою зразків і філософських настанов, які наповнюють і вдосконалюють розум". Усе, " що дбайливо вибране з надр, може і повинно стати основою для подолання суспільних негараздів".

Наприкінці XV - XVI ст. в Україні відбулися суттєві зміни у суспільно-політичному житті: через посилення впливів католицтва на православних відбувається дестабілізація життя православних громад, а внаслідок цього даються ознаки реформаторських віянь: церковні громади починають перебирати на себе управління церковним життям, поширюючи водночас і культурне життя та освітню діяльність. Врешті процеси протистояння православних громад та католицької Церкви привели до Берестейської церковної унії (об'єднання): церковний собор 1596 р. ухвалив рішення щодо заснування греко-католицької церкви. Вплив цієї події постійно позначався на стані справ в Україні. Прямо або ж дотичним чином він привів до істотних зрушень в освіті, літературній творчості, філософських пошуках, громадянському житті, і попри всю свою суперечливість торував українському народові шлях в Європу.

Вагому роль в суспільно-політичному, культурному, релігійно-духовному житті тієї доби відігравали церковні православні братства, які й поставали самостійними одиницями організації церковного громадського життя. За історичними джерелами у 1542 р. був затверджений статут братства Успенської церкви, а у 1544 р. - церкви Св.Миколая у Львові; це були перші відомі нам церковні братства. Братства поступово почали відкривати братські школи, перша з яких почала діяти у 1586 р. при православній Успенській церкві у Львові. Саме із діяльністю братських православних шкіл пов'язана поява професійної філософії в Україні, бо саме тут філософія постає в якості обов'язкової навчальної дисципліни. Авторитетним ідеологом Львівського братства був Ст.Зизаній (бл. 1570-1600), який був схильний до раціоналістичних тлумачень церковних догм; зокрема, він відкидав догмат про Чистилище, вважав, що можуть існувати множинні світи, населені розумними істотами, та відстоював тезу про автономне співіснування світської та церковної влади. У Львівській братській школі викладав філософію відомий філософ та поет того часу К. Транквіліон-Ставровецький (? - 1646 р.). Він закликав до мудрості та освіченості, проте не відірваних від повсякденного життя, виправдовував земну красу та земні вчинки людей, доводив, що чесна праця постає основою людської гідності та засуджував паразитизм. Освітня діяльність в Україні, помножена на ентузіазм її фундаторів, врешті підводили українську культуру до Просвітництва.

Першою когортою просвітників в Україні слід вважати членів науково-освітнього гуртка, що утворився в місті Острозі у останній третині XVI ст. (на базі Острозької братської школи, у подальшому - академії) і який очолив ректор Острозької академії Г. Смотрицький. До складу цього гуртка належали відомі пись-менники-полемісти X. Філалет, С. Зизаиій, В. Суразький, Клірик Острозький, 3. Копистенський, М. Смотрицький, першодрукар /. Федоров та інші особи. До цього ж гуртка духовно належав /. Вишенський - вихованець Острозької академії та центральна постать української культури кінця XVI - початку XVII ст. В Острозькій академії викладали достатньо ґрунтовні філософські курси, автором яких був Ян Лятос; залишилися також відомості про філософську діяльність клірика Острозького, В. Малюшицького, М.Броневського.

Світоглядні орієнтири мислителів Острозької академії:

- відстоювали ідею захисту українського народу як етнічної спільності від ополячення і окатоличення;

- порушували питання про громадські права й особисті права громадян;

- обстоювали думку про природну рівність людей незалежно від соціальної і релігійної приналежності;

- орієнтувалися на внутрішнє, духовне життя людини, що узгоджувалось з філософсько-світоглядними впливами Візантії.

Особливе місце в літературі того часу належить Івану Вишенському (1550-1620), вихованцю Острозької академії, ченцеві, який тривалий час прожив на Афоні - святині світового православ'я. Мислителеві належить близько 20 полемічних творів, першим із яких стала книга " Викриття диявола" (1600). У центрі уваги автора перебувала людина, її світогляд, соціальне буття, внутрішній світ та система моральних орієнтирів.

Полеміст закликав відвернутися від облудного земного життя, нестійкого у своїй основі, закликав не вчити латину, бо слово Божіє прийшло на Русь словенською мовою: " Сказую вам таїну великую: как диявол великую зависть шиеет на словенський язик, що ледве живой од гневу; і што некоториї паши на словенський язик хупят й не любят, то тому, што знают, от какого мастера действуют і творят. Ато для того диявол на словенський язик борбу тую маєш, зане ж єсть плодоноснейший ото всех язиков й Богу любимейший".