Курсова робота. Глухівський національний педагогічний університет

Глухівський національний педагогічний університет

Імені Олександра Довженка

Кафедра соціальної педагогіки та соціальної психології

КУРСОВА РОБОТА

з історії і теорії соціальної роботи

на тему: сутність і характер сучасного феміністського руху

Студентки II курсу 26-СР групи

напряму підготовки__________________

спеціальності_______________________

__________________________________

(прізвище та ініціали)

Керівник ___________________________

____________________________________

(посада, учене звання, науковий ступінь, прізвище та ініціали)

Національна шкала___________________________

Кількість балів: __________Оцінка: ECTS________

Члени комісії ________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

________________ ___________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

м. Глухів – 2016 рік

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ФЕМІНІЗМУ ЯК СУСПІЛЬНОГО ЯВИЩА……………………………………………..…………………………….4

1.1. Історія поняття «Фемінізм» ……………………………….…………4

1.2. Характеристика ідей та течій фемінізму……………………….

ВСТУП

Актуальність теми впливу фемінізму на полягає в тому‚ що фемінізм за час свого існування здійснив вагомий вплив на все суспільство‚ сучасне покоління кожного дня стикається з появами фемінізму.

Об’єктом курсової роботи виступає вплив фемінізму на сучасну сім’ю.

Предметом курсової роботи постають особливості впливу фемінізму на сім’ю в сучасному суспільстві.

Метою курсової роботи є висвітлення понятть фемінізм та сім’я‚ вивчення особливостей впливу фемінізму на сучасну сімʼ ю.

З кожним роком підвищується кількість жінок, які починають замислюватися над своїм соціальним і політичним статусом та позиціями, які вони займають у суспільстві. Сучасній жінці доводиться постійно доводити свою правоту, компетентність, самостійність суджень, освіченість та професіоналізм.

Переосмислюючи своє становище, жінки намагаються вирішити свої жіночі проблеми шляхом включення та вступу до жіночих організацій. Жіночий погляд спрямовується на фемінізм, який першочергово звертає увагу на системи панування і їх взаємозв’язок зі статевим, класовим та расовим пригніченням.

За останні роки положення жінок у суспільстві помітно змінилося. Те, що зараз сприймається як обов’язок для жінки – можливість отримувати вищу освіту, виборче право, право на спадок, працевлаштування – виборювалося протягом довгого періоду у різних країнах світу. Саме фемінізму – явищу маловідомому для більшої частини суспільства – слід завдячувати у такому прогресі.

Фемінізм — це явище, яке можна розглядати як мінімум з двох сторін. По-перше, це політичний рух, основна роль якого - боротьба жінок за рівноправність. Саме цей фактор часто порівнюється з класичним фемінізмом, зокрема з рухом суфражисток, які вимагали надати право голосу жінкам на виборах. Більшості здається, що ці проблеми залишилися у далекому минулому, але на початку XX століття жінки не мали виборчих прав практично ніде в світі. В результаті роботи ранніх феміністок ця проблема зникла. По-друге, фемінізм — це інтелектуальний рух та філософська течія, яка за своїм змістом і засадами набагато різноманітніша та ширша, ніж класичний політичний фемінізм.

Гендерна нерівність є однією з найактуальніших тем для розгляду в наш час. Інтерес до цієї проблеми пояснюється постійною зміною світогляду і поведінки людей, різних за статтю, в рамках культурного середовища.

Фемінізм – це боротьба жінок за рівні права та можливості, соціальна теорія і критика як несправедливого суспільного устрою та рух, який бореться за подолання гендерної дискримінації. Тема цього соціального явища буде актуальна до того часу, поки не настане рівність статей або матріархат. Оскільки жінка і чоловік - основа суспільства, то скільки буде існувати патріархат, стільки й фемінізм. Фемінізм можна пояснити як ідею створення нового різновиду суспільного устрою, так званий «біархат».

Теорія рівності статей може привести до того, що почнеться порушення інституту сім'ї та його основних рис. Постає питання, чи присутня межа між фемінізмом, як теорією рівності статей, і матріархатом.

На початку нового тисячоліття головною стає ідея, відповідно до якої, рівність чоловіка й жінки реально може бути досягнута у суспільстві лише через комплексний підхід до цієї проблеми. Розвиток суспільства, його стабільність дуже тісно пов’язані з розвитком особистості загалом і особистостей жінки та чоловіка зокрема. Стратегія розвитку ХХІ століття спрямована на закріплення основ гендерної рівності, гендерної демократії, статевої збалансованості в суспільстві.

Без демократичного розвитку особистостей обох статей демократизація всіх сфер світобачення не є можливою. Система волевиявлення чоловіків і жінок як рівних у можливостях та правах, що закріплені у законодавстві й забезпечені у реальних політично-правових принципах, створенні та розбудові громадських і державних структур з включенням гендерних інтересів та принципів має стати основою функціонування та роботи суспільства в наш час.

Загальна система функціонування суспільства повинна мати критерії рівності між чоловіком і жінкою або питання про перспективи жінок. Концепція комплексного підходу до проблеми гендерної рівності жінки і чоловіка є стратегічною концептуальною складовою людського розвитку ХХІ століття, тому її реалізація в великій мірі буде залежати не тільки від політичних дій держави, але й від швидкості та продуктивності розвитку жіночого руху, його позицій щодо влади та суспільства та впливу на прийняття політичних рішень.

Історія поняття

Термін " фемінізм" походить від лат. femina – " жінка", виникає на початку XIX століття. Означає рухи та ідеології, які зосереджені на питаннях правової, політичної та суспільної рівності між жінками та чоловіками. Термін вперше використали у XIX ст. як медичний; лише у XX ст. його почали застосовувати для означення та характеристики переліку питань, які стосувалися рівноправності та емансипації жінок.

Ряд дослідників вважає, що першим феміністом був Платон, оскільки він вперше в історії філософії став говорити про соціальну роль жінки в державі. Інші науковці вважають, що створення ідей фемінізму належить до епохи Відродження з її культом людини. Саме тоді були написані перші трактати феміністки Крістіни де Пізан та німецького філософа Корнеліуса Агриппи, в яких відкрито говорилося про гноблення жінки в суспільстві.

В кінці XIX століття в контексті руху суфражисток з'являється слово «феміністка», спочатку французьке - ним називають активісток жіночого руху. Тому до початку XX століття значення дефініції поступово змінюється. Останні 100 років під феміністками вже однозначно мається на увазі жінка, яка веде боротьбу за свої права, причому ці права можуть розумітись та сприйматись по-різному, і боротьба не завжди зводиться до формальних вимог політичної рівності.

В сучасній науковій публіцистиці не існує узагальненого поняття «фемінізм»: в літературі міститься більш ніж 300 інтерпретацій цвєї дефініції: фемінізм називається «конструюванням соціально-економічних та політичних зобов'язань по видаленню домінування, яке фундується на розподілі людей по статі» (Б. Хукс); «етикою та методологією» (А. Річ); «політикою, спрямованою на зміну співвідношення сил» (К. Відон), та ін.

На думку Н. Пушкарьової, поняття «фемінізм» необхідно розглядати в кількох значеннях:

· по-перше, як соціально-політичну теорію, в якій аналізується та вивчається приниження жінок та домінантна роль чоловіків в історичному минулому та сьогоденні, а також розглядаються шляхи подолання переваги чоловіків над жінками;

· по-друге, як широкий соціальний рух за рівність можливостей та прав для жінок, який протистоїть соціальній системі, в якій положення чоловіка та жінки є нерівноправним;

· по-третє, як ідеологію, яка протистоїть усім теоріям та діям чоловіків, які протистоять наданню загальноприйнятих прав та свобод жінкам;

· по-четверте, як філософську концепцію соціокультурного розвитку, яка є альтернативною по відношенню до існуючої європейської традиції, та виявляє те, що жіночий соціальний досвід не був врахований в уявленнях про світ та суспільство;

· по-п'яте, як методологію дослідження, що являє собою сукупність дослідницьких практик, заснованих на артикуляції жіночого погляду на світ та жіночої системи цінностей.

В основу фемінізму покладено переконання про нерівність жінок і чоловіків та твердження, що жінка є постійним об'єктом дискримінації. Виявленням цього в суспільстві був: маскулінізм (лат. masculinus – чоловічий) – природний характер чоловічого домінування в суспільстві, маніфести про переваги чоловіків над жінками у всіх суспільних сферах; патріархат – поняття, згідно з яким переважання чоловіків у політичній владі є наслідком їхнього домінування в справах сім’ї (відповідно нерівність між чоловіком та жінкою пояснювали як природний результат) та мізогінія (грец. rnisos – відраза та gyne – жінка) – ненависть до жінки, яка виявлялась у критичному сприйнятті всього, що було пов'язане з жіночою статтю.

Фемінізм в даний час сформувався як альтернативна філософська течія соціального та культурного розвитку. Протягом великого відрізку часу він існував як ідеологія рівноправності жінок і як соціально-політичний рух. Ці два фактори дуже важливі для фемінізму: саме в пошуках відповідей на реальні питання, що стосуються місця жінки в соціумі, теоретики фемінізму, не задоволені традиційними засадами соціальної науки, стали формулювати свої скарги до раціонального західного знання та нові теоретико-методологічні підходи до аналізу цього суспільно важливого явища.

Етапи фемінізму

Перший етап

Ліберальний етап

У межах фемінізму " першої хвилі" визначають два головні напрями: ліберальний і соціалістичний. Вимога рівних виборчих прав відповідала засадам лібералізму. В цю течію були покладені й інші вимоги: надання заміжнім жінкам права на власне майно та на працю; однакове право з чоловіками в питаннях розлучень і успадкування набутого майна після процесу розлучення; рівності щодо отримання освіти, особливо вищої; отримання рівних з чоловіками прав на дітей у випадках розлучення тощо.

У Франції ще до початку Великої французької революції 1789 року почав випуск перший журнал, який був присвячений боротьбі жінок за рівність, виникли та поширилися жіночі революційні клуби, учасники яких брали участь у політичній боротьбі. Але французька Конституція 1791 року не дозволила жінкам мати виборче право. Також у 1791 році Національним зборам була представлена для огляду та затвердження Декларація прав жінки і громадянки, створена та підготовлена Олімпією де Гуж за зразком Декларації прав людини і громадянина 1789 року, в якій була присутня вимога визнання повної соціальної та політичної рівності прав жінок.

Того ж часу була створена перша жіноча політична організація «Товариство жінок - революційних республіканок», але в 1793 році діяльність організації була заборонена Конвентом, а пізніше відправлена на гільйотину автор Декларації Олімпія де Гуж. У 1795 році французським жінкам створили заборону появи в громадських місцях і на політичних зборах, а в 1804 році імператор Наполеон видав наказ, що наголошував на відсутність у жінки громадянських, цивільних прав та знаходженні під опікою у чоловіка.

У Великій Британії вимога до створення цивільного рівноправ'я жінок було висунуто Мері Уолстонкрафт (1759-1797) в книзі «Захист прав жінки» (1792). Ця робота - одна з нечисленних творів, що з'явилися до XIX століття, яка зарахована до феміністських творів.

Питання про право володіння власністю для жінок займало важливе місце серед жінок. У 1860 році, після звернення Елізабет Стентон, Законодавчі збори штату Нью-Йорк прийняли в якості закону «Акт про власність заміжніх жінок». Цей документ гарантував жінці право залишати собі зароблене нею, рівне з чоловіком право на опіку над дітьми, а також майнові права вдови, відповідні правам чоловіка в разі смерті дружини.

Також важливою персоною в русі жінок другої половини XIX століття є Еммелін Пенхьорст (Emmeline Pankhurst) - вона стала однією із засновників руху за виборче право жінок. Однією з її завдань було розкриття сексизму як негативного явища, оскільки воно було вкорінене на всіх рівнях у британському суспільстві. У 1868 році Еммелін сформувала Організацію на захист громадських і політичних прав жінок (Women's Social and Political Union, WSPU), яка протягом року об'єднала понад 5 тисяч членів.

Після того, як членів організації стали постійно заарештовувати за прояви підтримки руху, велика кількість з них зважилася на голодування як вираз протесту проти соціальної системи. Результатом голодування стало те, що учасники голодування сильно пошкодили своє здоров'я, чим привернули увагу до невиправданої жорстокості законодавчої системи того часу, і, таким чином, до ідей фемінізму. Під тиском WSPU англійський парламент прийняв ряд законів, направлених на покращення становища жінок, і дав жінкам право голосу на місцевих виборах (1894).

У США в 1869 році були створені дві організації такої ж спрямованості, які об'єдналися в 1890 році в Національну американську асоціацію за жіноче виборче право. Завдяки активності учасників у деяких американських штатах жінки почали допускатися до голосування.

Перший етап характеризувався також передусім боротьбою за надання жінкам з чоловіками рівних виборчих прав, тому дістав назву " суфражистський рух" (англ. suffrage – право голосу). Він найбільше поширився у США та Великій Британії. Своєрідним символом руху стала Суспільно-політична унія жінок WSPU (Woman's Social and Political Union), яка була створена в 1903 p. у Манчестері (Англія). Головний лозунг організації: " Дії, а не слова! ", символ – три кольори (рожевий, зелений і білий).

У 1905 р. парламент Британії відмовив у наданні жінкам виборчого права, а з 1906 р. організація почала застосовувати більш рішучі дії. У 1908 p. WSPU зібрало найбільшу у Великій Британії маніфестацію жінок, у якій прийняли участь понад 500 тис. осіб. Застосовувалися такі дії протесту як: маніфестації, спроби підпалити Вестмінстерське абатство, бійки з поліцією, знищення творів мистецтва, були навіть випадки голодування заарештованих суфражисток. Це змусило Ліберальну партію прийняти в 1913 р. " Акт кота та миші" (The Cat and Mouse Act), який надавав право поліції примусово годувати і привозити заарештованих суфражисток додому з правом повторного арешту, коли їхнє здоров'я покращиться. Цей документ привів до збільшення підтримки суфражисток суспільством і одночасно падіння рівня підтримки населенням Партії лібералів.

У 1917 p. WSPU розвалилася і на її основі створили у 1918 р. Жіночу партію, яку розпустили у 1919 р. Великий вплив на підтримку суфражисток населенням мало масове залучення жінок до праці під час Першої світової війни. У 1918 р. Британський парламент надав виборче право жінкам, яким виповнилось 30 років та що мали у власному володінні будинки; заміжнім жінкам-домогосподаркам; власницям, які одержували від свого господарства прибуток не менше 5 фунтів та випускницям вищих британських навчальних закладів. Однакове з чоловіками виборче право жінки отримали лише у 1928 р., а в США на підставі 19 поправки до Конституції Великої Британії – у 1920 р.

Потрібно позначити, що в фемінізмі " першої хвилі" у США сформувався додатковий поділ, заснований на расовому ґрунті. Це пов'язано з тим, що перші американські суфражистки були білими жінками і належали до багатих верств населення або до середнього класу. Порушені ними проблеми стосувалися всіх жінок. Окрім того, темношкірі американки вже до готових питань додали багато аспектів, що мали відношення до інших форм дискримінації. Через це з’явилася окрема структура для білих і темношкірих жінок. Особливо це стало помічатися після надання у 1920 р. жінкам рівних з чоловіками виборчих прав, коли велика частина чорношкірих жінок та чоловіків в подальшому була позбавлена цього права в цілому ряді штатів.

Початком організованого феміністського руху в США вважається 1848 рік, коли в місті Сенека-Фоллз (штат Нью-Йорк) відбувся з'їзд із захисту прав жінок під лозунгом «Всі жінки і чоловіки створені рівними». На з'їзді була прийнята «Декларація почуттів», яка постановила ті ж запитання, що і в Декларації прав жінки і громадянки Олімпії де Гуж. Авторами цього документу були Елізабет Кейді Стентон та Лукреція Мотт.

Уперше жінки здобули рівне з чоловіками виборче право в Новій Зеландії у 1893 р. (це було лише право обирати владу). Пізніше у Австралії в 1902 р. жінки мали право одночасно обирати владу та балотуватися. В Європі першою країною, яка надала жінкам право на вибір влади, була Фінляндія (1906 p.). Далі виборче право жінкам надали такі країни як: Австрія (1918), Бельгія (1948), Греція (1952), Данія (1915 p.), Ірландія (1918), Іспанія (1931), Італія (1945), Нідерланди (1919), Німеччина (1919), Норвегія (1913), Португалія (1931), Франція (1944), Швейцарія (1971), Швеція (1921). Останніми серед європейських країн були Люксембург (1978) та Ліхтенштейн (1986). У державах, які утворились після падіння колоніалізму, жінки отримали рівне з чоловіками право голосу одночасно з проголошенням державної незалежності.

Соціалістичний етап

Соціалістичний напрям фемінізму представили Август Бебель (1840–1913), Клара Цеткін (1857–1933), Олександра Коллонтай (1872–1952).

Август Бебель був автором популярної наукової праці " Жінка та соціалізм" (1883), яка є перекладеною багатьма мовами. Вчений був переконаний, що визволення людства неможливе без рівноправності статей. Гендерну рівність між статями він передбачав за умов запровадження соціалізму та використання досягнень науки та техніки.

Клара Цеткін – лідер німецької соціал-демократії, була однією із засновниць Комуністичної партії Німеччини. В рамках революційної діяльності брала активну участь у боротьбі жінок Німеччини за рівноправ’я з чоловіками. В 1891–1917 pp. редагувала газету німецької соціал-демократії для жінок " Рівність", а з 1907 р. очолила жіночий сектор Соціал-демократичної партії Німеччини, яка стала найсильнішою та найвпливовішою серед європейських партій. Вона вважається автором ідеї свята 8 березня як Міжнародного жіночого дня (1911).

Олександра Коллонтай – російська та радянська політична діячка, була ініціатором створення і керівником з 1920 р. жіночого підрозділу ЦК РКП(б), мета якого передбачалася у досягненні рівноправ’я між жінками та чоловіками та у подоланні неосвіченості жінок. Була першою в історії жінкою-дипломатом. У своїх виступах та публікаціях активно розкривала питання цивільного шлюбу та усунення перепон для отримання жінками розлучень, переглядала традиційні норми сексуальних відносин.

Другий етап фемінізму

Фемінізм «другої хвилі» – характеризується організованою боротьбою за фактичну реалізацію прав жінок, визнаних на законодавчому рівні. Розпочинається протестними виступами у 60-70-х роках ХХ століття у США та Європі. Основоположницею та теоретиком фемінізму «другої хвилі» вважається Сімона де Бовуар завдяки власній праці «Друга стать» (1949), у якій автор намагалась надати сенс проблемі жіночого життя у сучасному суспільстві та дати пояснення причинам другорядної ролі жінок у світі. Спільна вимога феміністок «другої хвилі» — боротьба за право не лише обирати, алей балотуватися самим.

Фемінізм другої половини XX ст. мав різну швидкість оформлення та реалізації концепцій. Якщо " перша хвиля" охоплювала лише високорозвинені країни, то " друга хвиля" засвідчила, що феміністичні організації поширилися вже в більшості країн у всіх регіонах світу, адже в цих країнах протягом довгого періоду відбувався лише процес створення та формування свідомості феміністки у частини жінок. Одночасно у розвинених демократичних країнах, де існували традиції діяльності фемінізму та культури, простежувався подальший суттєвий розвиток положень та засад фемінізму.

До 60-х років XX ст. фемінізм – це своєрідне поєднання окремих засад, ідей, цінностей, сформульованих у межах ліберального та соціалістичного фемінізму. У неофемінізмі прийнято виділяти такі головні поняття: поділ на публічну та приватну сферу; патріархат; стать і тендер (культурна стать); рівність і відмінність.

Поділ на публічну та приватну сфери. Політику загальноприйнятно розуміють як діяльність, над якою працюють в рамках публічної сфери. Сімейне життя розглядають як частину приватної сфери (неполітичне явище). В неофемінізмі політику розглядають як діяльність щодо будь-якого вияву конфлікту в суспільстві. Чоловіча домінація та жіноча дискримінація, які є присутніми в приватній сфері, в неофемінізмі пояснюються як різновид суспільного конфлікту. Тому неофемінізм розглядає поділ на публічну та приватну сфери як неадекватний. Події в приватній сфері мають публічний характер та потребують політичних засобів для вирішення проблеми чоловічої домінації.

Патріархат передбачає, що біологічні/анатомічні відмінності між статями створюють суспільні відмінності. Представники неофемінізму вважають, що домінування батька в сім'ї символізує чоловічу перевагу в суспільстві. Тому патріархат означає владу чоловіків у родині й суспільстві. Неофемінізм визнає, що рівень та форма домінування чоловіка суттєво відрізняється в різних культурах і в часі.

Стать і тендер (культурна стать). Неофемінізм запровадив поняття " гендер" {gender) у суспільне вживання, підкресливши відмінність від статі. " Стать" (sex) характеризує біологічні відмінності між чоловіком і жінкою, які мають люди з народження. Ці відмінності мають природний характер, стосуються акту вагітності, народження, годування немовляти та деяких інших біологічних особливостей. Натомість виховання дітей, їх освіта та розвиток є питанням культури. Відповідно дефініція " гендер" використовується для характеристики статі в суспільному розумінні. Вона передбачає наявність відмінних ролей, моделей поведінки статей у суспльстві. Ці ролі та моделі поведінки керуються не статевими чи біологічними відмінностями, а набутими в процесі соціалізації переконаннями. Тому неофемінізм пояснює гендер як культурну стать.

Рівність і відмінність. За традицією вважають, що сутність фемінізму - досягнення суспільної рівності між статями. Але неофемінізм зробив творчий підхід до цієї проблеми, внаслідок цього зрушилося багато нових запитань. Чи повинні жінки відмовитись від відмінностей між статями на користь міфічної " універсальної" статі? Чи жінки мають потребу розглядати всі присутні відмінності між чоловіком та жінкою лише негативно? Що має означати подолання відмінностей між статями – жінка має стати схожою на чоловіка? Пошуки відповідей на наявні запитання дали можливість неофемінізму створити низку важливих засад: потрібно проводити дослідження не над шляхами досягнення рівності, а над сутністю відмінностей;; жіноцтво повинно усвідомлювати та розвивати власну фемінність.

Представники фемінізму «другої хвилі»: Бетті Фрідан (Betty Friedan), Джулієт Мітчелл (Juliet Mitchell), Ненсі Чодороу (Nancy Chodorow), Люс Іригарей (Luce Irigaray), Джудіт Батлер (Judith Butler) та інші.

Потрібно зауважити, що найбільш яскраво та повно ідеологія феміністського руху «другої хвилі» відбилась у творах американських феміністок Б. Фрідан, К. Міллет, С. Файерстоун, А. Дворкін та ін. Саме зі США ідеї звільнення жінок від тиску патріархального суспільства поширилися країнами Західної Європи у 1970-х рр.

На відміну від сторонників жіночого рівноправ’я кінця ХІХ – початку ХХ ст., які за основну мету своєї боротьби вважали досягнення виборчих прав для жінок, нове покоління феміністок наголошувало більше на суспільному рівноправ’ї, вимагаючи однакових із чоловіками можливостей для реалізації своїх прав. Вже з середини ХХ ст. стало очевидно, що отримання жінками права голосу ще не означало досягнення істинної гендерної рівності. Жінки в подальшому продовжували всюди натикатися на прояви дискримінації, особливо, на ринку праці. Так, хоч в 1963 р. у США був прийнятий Закон про однакову оплату за рівну працю, заробітна плата жінок залишалася нижчою за чоловічу. Подібна тенденція була притаманна і країнам Західної Європи.

Тільки британський закон 1975 р. заборонив нерівність в оплаті чоловічої та жіночої праці. Натомість у Франції уже в 1950 р. була офіційно заборонена дискримінація жінок при наймі на роботу та в оплаті праці, але фактично їхня зарплата залишалась на 20 – 40% меншою, ніж у чоловіків.

Статева нерівність виявлялась і в інших сферах суспільно-політичного життя. Зокрема, у 1960-х рр. в більшій частині європейських країн у заміжніх жінок вимагали письмовий дозвіл чоловіка для проведення фінансових операцій.

Зокрема, такі обмеження жіночих прав і спричинили відродження феміністського руху наприкінці 1960-х рр. Характерною рисою його ідеології було прагнення пояснити причини гендерної нерівності та знайти шляхи для зміни другорядних ролей жінок у суспільстві.

Представниці ліберального фемінізму вважали, що істотних змін у становищі жінок можна досягти з допомоги соціально-економічних та юридичних реформ. Першочергово вони пропонували розширити права вагітних жінок (збереження робочого місця після пологів, збільшення терміну декрету) та захист їх прав на ринку праці. Помірковані феміністки в більшій мірі виступали за розподіл обов’язків по дому між чоловіком та дружиною, за нормоване поєднання жінками професійних та родинних ролей, не заперечуючи важливості родини та материнства в їхньому житті.

Потрібно помітити, що у 1960-ті рр. питання виходу жінок за межі сім’ї та інтеграцію їх до сфери суспільстві набули великої важливості для жінок західних країн. Під час Другої світової дуже велика кількість жінок Європи та США замінили на робочих місцях чоловіків, які пішли на фронт. Але після завершення війни у західному суспільстві почали відновлювати традиційну систему гендерних ролей: ЗМІ переконували, що жінкам не потрібна вища освіта, кар’єра, а тим паче – політика

У повоєнній Західній Європі та Північній Америці запанував справжній культ домогосподарки, а в суспільстві (особливо американському), твердо укорінився стереотип «ідеального родинного життя» та «жіночої американської мрії»: успішний чоловік, здорові діти, приміський будинок та дружина, яка опікується приготуванням їжі, прибиранням будинку і пранням. Масовий вихід жінок на ринок праці поступово порушив традиційні уявлення про розподіл суспільства на дві частини– суспільну (чоловічу) та приватну (жіночу). Відбулися трансформації й у жіночій самосвідомості: жінки-робітниці почали відчувати, що можуть бути незалежними. Усе це спричинило наприкінці 1950-х рр. «кризу ідентичності», або, як зазначають деякі науковці, кризу «ідеальної жінки». Цей процес почався і мав найбільший вплив у США: офіси психологів були заповнені жінками, які не розуміли, чому вони припинили задовольнятися роллю домогосподарки та прагнули звільнитися від гніту хатніх обов’язків. Передбаченим підсумком стало опублікування у Сполучених Штатах праці Бетті Фрідан «Таємниця жіночності» (1963 р.), яка розвіяла міф про щасливу домогосподарку. Засновниця ліберального жіночого руху «другої хвилі» Б. Фрідан запевняла жінок відмовитися від стандартного життя домогосподарки та не бути виключно у родині. Автор підкреслювала, що не потрібно робити вибір між шлюбом та кар’єрою, а варто просто якісно спланувати своє життя.

Ліберальні феміністки були впевнені у тому, що забезпечити статеву рівність у країні можливо лише шляхом реформ в існуючому законодавстві, у якому відсутній захист жіноцтва від статевої дискримінації. Перш всього, йшлося про необхідність гарантувати жінкам справедливу оплату праці, вільного доступу до професій та кар’єрного росту.

Трохи іншу позицію мали радикальні феміністки, які вважали реконструкцію системи людських відносин головним в подоланні статевої дискримінації та пропонували змінити традиційні цінності тогочасного суспільства.

Варто зазначити, що саме радикальний фемінізм став найбільш ідейним впливовим у країнах Західної Європи в 1970-ті – 1980-ті рр.

Однією з головних тем фемінізму другої половини ХХ ст. стала критика патріархату та його провів. Радикальні феміністки визначали поняття патріархат як систему домінування чоловіків у всіх сферах суспільства, тоді як жінкам у цій культурі надавалась другорядна роль. Одна з засновників та лідерів американського фемінізму «другої хвилі» Кейт Мілет у своїй публікації «Політика статі» (1970 р.) зазначала, що стосунки між чоловіком та жінкою як у минулому, так і в сучасному світі є несправедливими відносинами панування та підкорення.

Прагнення розкриття механізмів пригнічення жінок призвело до того, що теоретики фемінізму звернулися до розкриття головної суті інститутів родини та материнства. Критикуючи традиційні уявлення, які стосувалися позиції та ролі жінки у родині й суспільстві, вони створили велику дискусію про жіноче призначення. Представниці радикального фемінізму вважали, що експлуатація жінок у родинних справах є моделлю для їхньої дискримінації у суспільстві. Одна з головних представниць радикального фемінізму у США С. Файерстоун була впевнена, що до того часу, поки жінки народжують дітей, їх будуть принижувати у правах та свободах. Вона розуміла патріархат як контроль чоловіків над репродуктивною функцією жінки та робила наголос на тому, що жінки повинні мати контроль не над засобами виробництва, а над засобами відтворення.

Взагалі, ідеології фемінізму «другої хвилі» відповіла ідея про те, що народження дітей – це право, а не обов’язок жінки. Представниці фемінізму прагнули здолати традиційні поняття про головне призначення жінок того часу.

Тому ще однією метою фемінізму другої половини 1960-х – 1980-х рр. стало здобуття права на планування родини, використання контрацепції та легальний і безпечний аборт, що мало означати для жіноцтва право вільно керувати своїм тілом і життям.

Об’єктом уваги радикального фемінізму другої половини ХХ ст. стали також такі питання, як тілесність та жіноча сексуальність і їхній зв’язок зі статевою нерівністю.

Отже, головними рисами ідеології радикального фемінізму «другої хвилі» були критика західної культури повністю та результативний аналіз окремих її частин. Основну причину статевої дискримінації радикальні феміністки знаходили у патріархальному устрої, котре характерне домінування чоловіків у всіх сферах життя та суспільства і, відповідно, побічна роль жінки. Характерними чинниками ґендерної нерівності представниці фемінізму вважали репродуктивну функцію жінок та сексуальну «експлуатацію» їх чоловіками. Право жінок керувати своїм тілом за вільного доступу до засобів контрацепції та легального й безпечного аборту науковці радикального фемінізму вважали важливою частиною роботи на шляху до статевої рівності.

То ж коли виник цей образ жінок-феміністок як «божевільних», які створили війну проти чоловіків? У зазначений період у США та країнах Західної Європи мали місце окремі радикально-екстремістські групи молодих феміністок (переважно, студенток), які запевняли інших жінок до повстання проти чоловіків.

Відверто войовничу спрямованість мали організації «Червоні панчохи», «Відьми», «Хліб та троянди», радикалізм яких був у повній самоізоляції їх учасниць від чоловічої статі. Одна з радикальних феміністок «другої хвилі» Валері Соланас у своєму «Маніфесті Товариства Повного Знищення Чоловіків» вбачала у чоловіках «біологічну випадковість», «неповноцінну жінку», «напівмертву масу», «емоційного інваліда» та ін. Валері переконувала читачів, що у збереженні чоловіків як статі немає жодної користі, оскільки навіть відтворення населення вже стало медично можливим і без участі чоловіків.

Таким чином, західний фемінізм «другої хвилі» був неоднорідним явищем в плані ідей та положень, всередині якого співіснували різнорідні концепції. Спільним прагненням для феміністок другої половини 1960-х – 1980-х рр. було знищення всіх проявів дискримінації за ознакою статі та надання жінкам рівні можливості для самореалізації. Але якщо ліберальні феміністки вважали, що досягнення цього можливо і в рамках існуючого суспільного устрою, то представниці радикального фемінізму були впевнені у необхідності його трансформації та руйнування патріархальної культури суспільства. Вони також включили до своєї дискусії перелік ситацій, що раніше вважались «приватними»: домашнє насилля, сексуальні домагання, контрацепція та аборти, жіноча сексуальність тощо. Вчені з фемінізму «другої хвилі» надавали увагу найактуальнішим проблемах жінок, що і призвело до сприяння швидкого поширення цих ідей у країнах Заходу.

Третій етап фемінізму

Третя хвиля фемінізму, початок якої ідентифікують з 90-ми роками XX століття, є спробою застосування до гендерних досліджень актуальні сучасні філософські ідеї, першочергово ідеї постструктуралізму, а також постколоніальну теорію. Дискусія тут створюється з перевагою поняття ідентичності. На цьому етапі вже достатньо важко вести мову про теоретичну спільність та єдність ідей фемінізму.

Фемінізм " третьої хвилі" має прагнення поєднати досвід, накопичений білими феміністками, організаціями кольорових феміністок, лесбіянками, бісексуалками, а також представницями інших спільнот. Вони не акцентують увагу на засадах єдності або несуперечливості думок своїх прихильників. Феміністки можуть виступати за сексуальну свободу та висувати вимоги сімейної вірності, боротися проти порнографії й бути байдужими щодо неї або навіть схвалювати її.

Суперечливість і різноманітність є головною ознакою фемінізму " третьої хвилі". Часто цей напрям називають барвистим, але з певною перевагою рожевого кольору. Йому притаманна відчутна іронія щодо сприйняття всього, що належить до фемінізму. На думку феміністок, гендеризація суспільного життя стала фактом, тому актуальним для них є створення можливостей для вільного виявлення та реалізації індивідуального розуміння жіночості.

В рамках фемінізму " третьої хвилі" сформовано такі цілі:

· боротьба з усіма причинами, які створюють суспільну несправедливість, і не лише стосовно жіночої статі;

· розвиток освіти жінок, щоб вони були вільними, щасливими та гордими зі своєї фемінності та не боялися реалізовувати обрані цілі;

· освіта має стати складовою знання історії фемінізму.

Учасниці " третьої хвилі" надають меншу кількість уваги, в порівнянні з феміністками попередньої хвилі, відносинам між статями та проблемі дискримінації жінок. Замість цього вони надають акцент на питання розподілу сил та влади з метою створення такої трансформації, за якої жінки могли реалізувати свою фемінність повністю будь-де: в праці або в родині. Показовим є те, що організації, котрі вважають себе феміністичними організаціями " третьої хвилі", об'єднують не лише жінок, а й чоловіків та представників різних меншин.

В третій хвилі фемінізму помітно вирізняється рух Riot Grrrl, створений та збудований навколо естетики не лише вільної, а й наділеної владою жінки, яка має здатність бути талановитою та самодостатньою, лідером в соціальному суспільстві — і в цьому сенсі переважає чоловіків.

Таким чином, фемінізм третьої хвилі вимагає свободу навіть від тих обмежень та засад, які були головними у старому фемінізмі.

Різновиди фемінізму

Оскільки в кожній країні фемінізм розвивався з різною швидкістю, то єдиної класифікації напрямів фемінізму немає. Існують такі загальновідомі види феміністської течії:

· ліберальний фемінізм розвиває поняття гендерної рівності, але надалі шляхи прихильників та вчених у цьому напрямі розходяться: у меншій мірі радикальні феміністки думають, що досить видалити ті закони, які обмежують жіночі права, а екстремальні думають, що потрібно посилити преференції на адресу жіноцтва, щоб компенсувати жіночу нерівноправність;

· радикальний фемінізм також не має однорідності у своїх засадах. Радикальні з радикальних думають, що тільки факт, що жінка виношує і народжує дитину, вже ставить її в нерівноправне положення по відношенню до чоловічої статі. Інші міркують, що народжувати повинні жінки і, відповідно, ставлення до жіноцтва повинно бути інше. Радикальний фемінізм завжди був динамічним, повним як розбіжностей, так і цікавих ідей рухом. Його впливовість була помітна в оформленні інших течій фемінізму;

· культурний фемінізм почав розвиток руху після зникнення радикального фемінізму. До культурного фемінізму вступила велика кількість членів радикального фемінізму. Вони створили назву " радикальний фемінізм", і декотрі з наступниць культурного фемінізму використовують цю дефініцію. Різниця між ними достатньо очевидна: у той час як радикальний фемінізм був рухом за перебудову соціуму, культурний фемінізм стає на позицію авангардизму, замість того, щоб розвивати жіночу культуру.Виправданням культурного фемінізму став біологічний детермінізм. Це виправдання було в деталях вивчено і засновано на постулатах, запозичених з книг типу " Перший секс" Елізабет Гоулд Девіс і " Природа досконалої Жінки" Ешлі Монтегю;

· марксистський фемінізм був розроблений в роботах Фрідріха Енгельса - однодумця Карла Маркса – який думав, що нерівність між статями зникне, як тільки жіноцтво отримає можливість працювати. Сучасні прихильники цих положень переконують, що, якщо жінка виховує дітей або веде домашнє господарство, вона неповністю бере участь у здобутті матеріальних цінностей, а зайнята в сфері репродуктивності. Інші вважають, що жінки мають працювати, щоб повністю реалізуватися в суспільстві. Але протиріччя є у тому, що жінкам стереотипно доводиться поєднувати і свою роботу, і обов’язки з домашнього господарства;

· психоаналітичні феміністки докоряють Фрейда у незнаходженні виходу звільнення жінки та її потомства від тиранії батька, тому жіноцтву залишається тільки іти проти приниження і лещат нерівності прав;

· фемінізм постмодернізму зауважує, що не існує єдиної точки бачення ні на одне питання, тому ніхто, навіть успішні жінки, не мають права говорити від імені всього жіноцтва;

· анархо-фемінізм ніколи не мав широкого поширення, особливо в США. Можливо, це сталося через вплив робіт Емми Голдман, яка використала анархізм як основу радикального фемінізму, що мало випередження в часі. Радикальний фемінізм розтрачував велику кількість енергії при підготовці теоретичної основи, з положень якого він піддавав критиці суспільство, не піддаючись Марксистській соціалістичній революції. Також багато сил витрачалося також на спроби уникнути проблем расизму та класового поділу. Голдман вдалося швидко здолати ці протиріччя. Радикальна феміністка Алікс Шульман дала читачам можливість ознайомитися з публікаціями і біографією Голдман, але її рух не зберігся;

· еротичний фемінізм як рух був створений в Німеччині за часу керування канцлером Отто фон Бісмарком. Лозунгом його керування були слова " Кров і залізо". Це було суспільство з чоловіками, які пишалися патріархальною силою. Частина німецьких жінок повстала проти цього патріархату. Еротизм придбав філософське, творче значення;

· екологічний фемінізм за своїм походженням має скоріше відтінок духовності, ніж політичний або теоретичний. Він вважає, що внаслідок культу сили, що є домінуючим в основі патріархально-ієрархічного суспільства, це суспільство продовжуватиме експлуатацію своїх ресурсів, не звертаючи уваги на наслідки. При цьому існують зв’язки між ставленням такого суспільства до оточуючого середовища, тварин, ресурсів і його відношенням до жіночої статі. Своїм протистоянням патріархату еко-феміністки висловлюють також свій протест проти руйнування та грабунку планети.

Основні течії фемінізму

У процесі становлення та розвитку неофемінізму у ньому було сформовано такі напрями: ліберальний фемінізм, фемінізм соціалістичний/марксистський і радикальний. Цей поділ, як і будь-які інші, є умовний, адже в працях, які належать до неофеміністичних, достатньо часто можна зустріти об’єднання засад різних напрямків неофемінізму.

Першим суттєвим кроком до розвитку ліберального неофемінізму стала пцблікація Бетті Фрідан (1921–2006) " Таємниця жіночості" (1963), у якій вона виділила головними проблемами жінок відчуття незадоволення, напруги, які були характерні для багатьох жінок через установлення рамок на діяльность ролей матері та домогосподарки. Вона постановила, що набуття рівних з чоловічою статтю виборчих політичних прав не привело до рішення жіночих питаннь. Наслідування головним у соціумі стереотипам щодо жінки прийзвели до " зручного/затишного концтабору", в якому, згідно з думками Б. Фрідан, знаходилося жіноцтво. Вона однією з перших висловила думку, що жінки не мають відмовлятися від власної амбіційності та мрій, які не були пов'язані тільки із чоловіком, дітьми й домашнім господарством. Вона доводила твердження, що способом зміни ситуації в суспільстві мала бути вища освіта і професійна діяльність. На думку Фрідан, жіноча стать має проявляти таку ж агресивність, прагнення боротьби та беззастережності в публічному житті, як і чоловіча, щоб добитися повного визволення та створення таких умов, після яких обидві статі були би рівними.

Фрідан наголошувала на необхідності права жінок на аборт і декретну відпустку. У праці " Друга стадія" (1983) вона наголосила на небезпеці, яка проявлялася в тому, що пошук істинної жіночої сутності/ідентичності могли дати сумніви щодо значимості потомства та сім’ї. Вона зазначила, що в зв’язку з появленням та розвитком неофемінізму жіноцтво Америки досягло істотних результатів у професійному зрості та входженні в " чоловічі" інститути влади. Але ці дії не дали очікуваного результату. Вона вимушена визнати, що поява та участь жіночої статі у професійній діяльності, прагнення професійної кар'єри не призвели до визволення жінок, а навпаки, призводили до більшої завантаженості їх на роботі та вдома.

Бетті Фрідан досягла висновку, що реальна рівність між чоловіком та жінкою може бути досягнута лише тоді, коли соціум однаково буде ставитись і шанувати цінності обох статей, і саме тоді можливе досягнення рівності прав. Вона почала робити акцент на суспільній необхідності більшого залучення чоловічої статі до приватної сфери та відокремлення унікальних проблем жінок та чоловіків й створення та вдосконалення механізмів захисту, зокрема опікала та захищала права вагітних жінок. У 1966 р. вона виступила головним ініціатором створення у США Національної організації жінок та стала першою її очільницею. Організація об'єднувала білих жінок – представниць середнього класу. Фрідан не підтримувала радикалізм чорношкірих жіночих організацій та поглядів лесбійських структур, намагалась дотримуватися нейтральної позиції.

Основою ліберального фемінізму був індивідуалізм, який проголошував, що індивід має однакову цінність, яка не залежить від статі, раси, релігійної належності тощо. Будь–яка форма дискримінації жінок з цієї концепції повинна бути заборонена. Ліберальний неофемінізм поставив завдання – знищити залишки правових та суспільних перешкод, які заважали жіночій статі створювати та розвивати професійну й політичну кар'єру. Велика увага приділялася вивченню процесів усунення жінки від владних відносин, позиціонування її у цій системі переважно як виконавця, тобто йшлося про встановлення квот жіночого представництва на різних рівнях інститутів влади.

Ліберальний фемінізм – реформістський, оскільки його прихильниці акцентували увагу на необхідності встановлення положень рівної конкуренції між статями, а не вимагали знищення засад патріархату. Ліберальна течія фемінізму не підтримувала тему ліквідації поділу на публічну та приватну сфери. Реформи повинні бути спрямовані на подолання наявних недоліків, забезпечення рівності прав статей у публічній сфері. Приватне життя не повинне бути предметом суспільного розгляду.

Соціалістичний, або марксистський фемінізм в основному розглядав матеріальні та економічні проблеми, які, на думку його представників, визначально формували позицію жінок в суспільстві. Підставою нерівності статей однодумці цього напряму вважали капіталістичну систему, яка опиралась на експлуатацію працівників, при цьому провадила специфічну експлуатацію та дискримінацію жінок.

Відмінність між соціалістичним і марксистським фемінізмом полягала в тому, що марксистський фемінізм окреслював вторинний характер статевої експлуатації щодо первинної – економічної. Соціалістичні феміністки звертали увагу на залежність жінок від чоловіків, гірше ставлення до них, ніж до чоловіків, у питаннях кар'єри та заробітків, наявність формалізму й обмежень щодо зайняття жінками владних позицій у суспільстві. Соціалістичний фемінізм трактував важке становище жінок як сумірний наслідок домінування над ними чоловіків (патріархату) та класових, расових, національних форм нерівності. Отже, нерівність і дискримінація жінки є наслідком діяльності існуючих соціальної, політичної та економічної структур, що ґрунтуються на системі класової експлуатації, в якій чоловіки панують над жінками. Представники цього напряму розглядають домашню працю як різновид глобального поняття праці, яка потребує рівноцінного ставлення поряд з іншими видами праці.

Соціалістичний фемінізм декларував необхідність поглиблення суспільного аналізу, щоби боротьба проти певного різновиду експлуатації не призвела до посилення інших форм. Отже, визволення жінок вважали неможливим без визволення всіх людей. Благо індивіда трактували як значну суспільну цінність, але не розглядали як найвищу цінність. Згідно з представниками соціалістичного фемінізму трапляються ситуації, коли права окремого індивіда треба обмежити заради більшості.

Визволення жінок і пригноблених класів потребує колективної діяльності. Відповідно прихильники соціалістичного фемінізму зробили висновок, що рівність між чоловіками та жінками можлива лише за соціалізму. Чоловіків, як представників іншої статі, не можна вважати конкурентами або опозицією для соціалістичного фемінізму, крім деяких представників, які обіймають владні посади.

Жіночий рух, на думку прихильників/ниць соціалістичного фемінізму, мав надійного партнера в особі соціалістичних і соціал-демократичних партій. Соціалістичний фемінізм був поширений у Сполученому Королівстві, Австралії, Канаді, Франції, а також ФРН. Представникам/ницям цього напряму властива харитативна діяльність різних позаурядових організацій, спрямована на жінок, які потребували допомоги. Тому в соціалістичному фемінізмі значну увагу приділяли питанням соціальної політики, зокрема спеціальним програмам допомоги жінкам, які самотужки, без чоловіка, виховували дитину, забезпеченості дитячими закладами, якості та доступності медичної допомоги матері й дитині тощо.

Радикальний фемінізм, на думку багатьох дослідників, виник у середовищі " нових лівих", унаслідок неможливості цього руху спрямувати свою діяльність на реалізацію інтересів жінок, котрі брали активну участь у його діяльності. Представниці радикального фемінізму розглядали суспільство як єдиний організм, який був поділений на підставі наявних відмінних інтересів. Спільним, що об'єднувало ці окремі суспільні частини, була влада. Відносини влади пронизували всі сфери суспільства. Індивіди, які володіли владою, були чоловіками і використовували її для експлуатації жінок та інших слабших індивідів. На підставі цього радикальний фемінізм констатував, що демократія була лише камуфляжем, який приховував експлуатацію чоловіками жінок. Існуюче суспільство вони трактували як несправедливе, оскільки воно ґрунтувалось на домінації чоловіків. Позиція чоловіків, на думку представниць радикального фемінізму, передбачала прагнення панувати так, щоби залежні від них, передусім, жінки корилися з власної волі. Форма такого упокорювання – кохання жінок до своїх " експлуататорів", бо в цій ситуації вже не йшлося про експлуатацію, гноблення. Жінки підпорювались альтруїстично.

Поряд з цією формою поширеного підкорення жінок представниці радикального фемінізму визнавали залежність жінок через страх, коли чоловіки компенсували підкорення жінок добробутом та безпекою. Жінки навіть працювали лише тоді, коли чоловікам це було вигідно. Чоловіки фактично приватизували жінок, трактуючи їх як колективну власність. Жінок, котрі були незалежними, робили професійну кар'єру, також принижували чоловіки. Це виявлялось у тому, що вони працювали на нижчих посадах, за нижчу від чоловіків платню. Право було не здатне захистити жінок, позаяк по-різному їх трактувало: заміжні й ті, котрі є " нічиїми".

Радикальні феміністки вважали, що чоловіки сприймають жінок як знаряддя для сексу та продукування дітей. Суспільна інфраструктура, передусім ЗМІ, працюють над тим, аби нав'язати жінкам вигідну для чоловіків модель поведінки. На їхню думку, жінок примушують винятково/переважно перейматися своїм зовнішнім виглядом, станом свого тіла заради того, щоби подобатися чоловікам. Навіть народження дітей чоловіки ставлять у залежність: жінки мають народжувати за їхньої згоди. Якщо ж їм це не потрібно, то примушують жінку робити аборт. Якщо народжується небажана дитина, чоловіки відмовляються її визнавати.

Саме таку конструкцію патріархату з певними відхиленнями розробили представниці радикального фемінізму. Вихід з цієї ситуації – глобальна сексуальна революція і побудова якісно нового суспільства. Вони вважали, що ліберальний фемінізм de facto приймав засади патріархального суспільства з властивою йому домінацією чоловіків, оскільки виступав лише за реформування цієї моделі суспільства. Він не міг реально змінити становища жінок у суспільстві, тому його треба відкинути. Радикальний фемінізм декларував необхідність нового суспільства, в якому б не було пригноблених і гнобителів.

У радикальному фемінізмі було сформульовано проблему андрогени (від грец. androgynous – " двостатевий", " той, що поєднує в собі протилежні властивості"). Її прихильники вважали, що треба розпочати реалізовувати в суспільній практиці програми виховання хлопців і дівчат у дусі андрогенії, щоб вони поєднували в собі жіночі та чоловічі риси/властивості, тобто формувати новий тип людини, в якій були би синтезовані найкращі властивості обох статей.

Засади радикального фемінізму були сформовані в Русі визволення жінок, який виник у США в 1968 р. та у Франції в 1970 р. На першому етапі діяльності його представниці вважали, що для зміни ситуації треба змінити свідомість чоловіків. Усі випадки неоднакового ставлення до жінок у суспільстві кваліфікували як суспільну дискримінацію жінок, іноді для означення відмінного трактування жінок використовували поняття " чоловічий шовінізм".

Головною складовою радикального неофемінізму є аналіз патріархату, який розглядався як універсальне явище щодо різних часів і культур. Дискримінацію жінок феміністки з Руху трактували як первинну щодо всіх інших різновидів суспільної дискримінації. Вони боролися за фактичну рівність жінок і чоловіків шляхом ліквідації поділів на чоловічу та жіночу роботу в родині, професійній діяльності, під час виконання суспільних і політичних функцій; наголошували на вирішальній ролі жіночої статі в історії людства.

Формуванню радикального фемінізму сприяла праця Кейт Міллетт (нар. 1934) " Сексуальна політика" *66. Вона критикувала патріархат у Західному суспільстві, у тому числі в літературі/культурі, розглядала його як систему чоловічої домінації над жінками. На її думку, патріархальний характер влади було покладено в основу функціонування всіх суспільств, перевищуючи за своїм значенням класові та расові відмінності. Патріархат підтримували за рахунок процесів соціалізації, економічної експлуатації та сексуального насильства. Патріархат, за К. Міллетт, передбачав дві головні засади: чоловіки мають домінувати над жінками, старші чоловіки – над молодшими чоловіками. Міллетт запровадила поняття " сексуальної політики", під якою розуміла виявлення влади чоловіка в суспільстві, результатом якого був контроль над жінкою. Сексуальні відносини, кохання вона трактувала як різновид чоловічої влади та використання жіночої довіри з метою закріплення домінації чоловіків. Протистояти цьому жінки мали передусім за допомогою освіти, проведення суспільних дискусій з актуальних для них питань, що мало спричинити зростання жіночої самосвідомості. Визволенню жінок мала також сприяти ліквідація інституту родини.

*66: {Цю працю як докторську дисертацію К. Міллетт захистила в 1970 р. у Колумбійському університеті США.}

Шуламіт Файерстоун (нар. 1945) також належить до засновниць радикального фемінізму. Її праця " Діалектика статі" (1970) присвячена аналізу суспільних та історичних процесів стосовно поділу суспільства на статі. Вона вважала, що статеві відмінності зумовлені біологічно. Оскільки жінка народжує дітей, то вона змушена бути залежною від чоловіка в питаннях охорони/захисту та матеріального існування. " Біологічна нерівність " виявляється і в суспільній організації сім'ї. Суспільні позиції жінки вона характеризувала з допомогою поняття " статевий клас" і вважала, що єдиним способом визволення жінки є відмова від традиційної родини одночасно із вмонтованими в цей інститут відносинами домінації. Незалежність жінки від біологічного підпорядкування чоловікові Ш. Файерстоун вбачала у штучному заплідненні, використанні засобів контрацепції, легалізації абортів. Розвиток науки і техніки, на її думку, давав змогу у перспективі перенести репродуктивну функцію в лабораторії, а виховання дітей покласти на пари або лесбійські спільноти, тим самим звільнити жінку від тягаря біологічної родини.

Модерну конструкцію патріархату запропонувала у 1990 р. Сільвія Уолбі в праці " Теоретизуючи патріархат". Патріархат вона розглядає як систему структур та суспільних практик, з допомогою яких чоловік домінує, утискає й експлуатує жінку.

Авторка вирізняє шість структур, в яких і за допомогою яких функціонує патріархат. По-перше, виробничі відносини в домашньому господарстві. Жінка в умовах патріархату змушена здійснювати неоплачувану домашню працю та доглядати дітей. По-друге, оплачувана праця. На ринку праці жінки не допускаються до певних професій, отримують меншу платню і спрямовуються до праці, яка передбачає нижчу кваліфікацію. По-третє, патріархальна держава. З погляду пріоритетів і політики держава систематично сприяє патріархальним інтересам. По-четверте, чоловіче фізичне насильство. Хоча чоловіче насильство зазвичай розглядається як сукупність поодиноких випадків, воно має впорядкований та систематичний характер. Жінки постійно, в межах сукупності стандартних форм, мають справу з ним. Держава досить поблажливо ставиться до цього виду насильства. По-п'яте, сексуальні патріархальні відносини. Вони виявляються в примусовій гетеросексуальності та подвійних стандартах щодо трактування поведінки жінки і чоловіка (стосовно чоловіків діють відмінні/особливі " норми" сексуальної поведінки). По-шосте, культурні патріархальні інститути. Сукупність різних інститутів і практик, до яких можна віднести ЗМІ, релігію та освіту, репрезентують жінку з позиції чоловіків. Це зумовлює формування суспільством для жінок відповідних норм поведінки.

Сільвія Уолбі розглядає дві форми патріархату. Приватний патріархат передбачає домінацію над жінками з боку " індивідуального патріарха" вдома. Він опирається на стратегію усунення жінки від публічного життя. Публічний патріархат має переважно синтетичний характер, оскільки передбачає присутність жінки в публічному житті, але не допускає її до грошей, влади і статусу. Авторка визнає, що з часом відбувається поступова еволюція патріархату. Якщо раніше жінки зазнавали дискримінації лише вдома, то нині це простежується в усіх суспільних сферах.

У творчому доробку радикального фемінізму особливе місце посідає міф про історичне існування матріархату як своєрідна утопія " золотої доби жіночої культури". Елізабет Девіс у праці " Перша стать" (1978) доводила, що існували підстави вважати, що на одному з попередніх історичних етапів жінки виконували домінуючу функцію в суспільстві. На певному етапі чоловіки збунтувалися і перебрали владу до своїх рук, унаслідок чого змінили/переписали історію, видаливши факт існування матріархату. Панування жінок опиралось на духовну, а не на фізичну силу, що сприяло стабільному розвиткові. Завдяки мобілізації жінок з допомогою феміністичних структур цей стан можна було би повернути в майбутньому.

Згодом радикальні феміністки дійшли висновку, що природу чоловіків змінити неможливо, тому треба створити власний альтернативний світ звільнених жінок, який у перспективі міг би поширитися на весь світ. Це призвело до формування наприкінці 70-х років XX ст. фемінізму лесбійок. їхнім гаслом став вислів Ті-Грейс Аткінсон: " Фемінізм – це теорія, лесбіянство – це практика". Прихильниці цього напряму вважають, що кожний зв'язок жінки і чоловіка призводить до пригнічення жінки. Згідно з їхніми поглядами гетеросексуальність є одним з різновидів патріархату. Автономія жіночих спільнот мала би бути досягнута шляхом самовизначення або відмежування від гетеросексуального суспільства, де домінували чоловіки. Жіноча спільнота мала ідентифікуватися лише з жінками. Цій спільноті мали бути властиві окремішні від чоловіків економічні, політичні та сексуальні відносини. Найбільшого поширення цей напрям набув у США, де представлений організаціями: Лесбійський сепаратистський рух (Lesbian Separatist Movement), Радикальні лесбіянки (Radicalesbians).

На близьких концептуальних засадах з лесбійським рухом перебував так званий культурний фемінізм, переважно поширений у Франції. Його прихильниці використовували тезу про існування окремих жіночої та чоловічої культур; панування жіночої культури над чоловічою. Представниці культурного фемінізму засуджували порнографію як своєрідний різновид мізогінії, оскільки жінку трактують здебільшого як сексуальний об'єкт, особливо в рекламі. Жінки, згідно з постулатами цього напряму, мають відчутні проблеми з артикуляцією власних інтересів, а більшість з них взагалі не в змозі звільнитися з павутиння патріархальної дійсності.

Представниці культурного фемінізму звинувачують чоловіків у проблемах, від яких потерпає населення Землі на зламі двох століть/тисячоліть, вважають, що чоловіки привели людство до краю провалля. Причиною такого стану є політика, якою традиційно опікуються чоловіки, їхня домінація в науці, техніці, економіці. До негативних наслідків також належить поширення культу грошей, споживацтво. Завдання культурного фемінізму – проголосити суспільну справедливість та звільнення жінок. Перевага жінок над чоловіками полягає в тому, що вони, на відміну від чоловіків, не прагнуть до поневолення інших, а дотримуються засад моральності та свободи. Засобами визволення жінок, якими зазвичай володіють чоловіки, прихильниці культурного фемінізму вважають: звернення до суду з вимогами дотримання права, входясення в структури влади. Вони можуть застосовувати абсентеїзм (від англ. absent – " відсутність"), який передбачає чоловікам залишитися сам на сам, а жінкам обрати гомосексуалізм або сексуальну стриманість. У перспективі можливе творення жіночого суспільства. Ці умови є потужним засобом, але для його успішної реалізації спочатку треба об'єднати всіх жінок та створити спільний жіночий фронт.

Культурний фемінізм негативно ставиться до християнства, вважаючи, що релігія за своєю сутністю є патріархальною і насичена маскулінізмом. Феміністки закликали ігнорувати агресивний і зіпсутий світ, створений чоловіками, і концентруватися на жіночій культурі та жіночому способі життя: спробували створити винятково жіночу мову, написати " правдиву" історію людства, де наголос мав бути на ролі жінки.

В межах фемінізму " другої хвилі", передусім у США, де існує найбільш плюралістична мережа жіночих структур, простежуються суттєві відмінності між жіночими організаціями щодо питань: чи діяти через/з допомогою уряду, чи лише опираючись на безпосередні акції протесту/тиску; чи співпрацювати з чоловіками з метою досягнення поставлених цілей, чи ні; чи можна жінкам-активісткам неофемінізму перебувати у гетеросексуальному зв'язку/зв'язках; чи жінки повинні боротися за особливі жіночі права, чи бути прихильниками засад формальної рівності.

Достатньо контраверсійним виявилося і ставлення до порнографії, яке призвело до дихотомії між противниками цього явища та прихильниками абсолютного трактування права на свободу слова.

В країнах Близького Сходу та Африки, де поширене мусульманство, місцеві феміністки по-різному ставляться до носіння традиційного жіночого одягу (бурка і чадра), а також до трактування окремих аспектів їхньої релігії. В багатьох країнах, що розвиваються, жінки і жіночі організації поділені стосовно: релігії, етнічного та племінного походження, підтримки окремих суспільно-політичних лідерів та організацій, державної влади і опозиції, а також питань стратегії – зосередження на подоланні проблем лише жіночої дискримінації чи боротьба проти загальних/ " універсальних" злиднів, пригнічення, що стосуються всіх без винятку.

Отже, завдяки фемінізму " другої хвилі" жінкам стали доступні засоби контрацепції, було легалізовано право жінок на аборти, відкрито двері до елітних навчальних закладів, змінено характер публічних розмов щодо місця та ролі жінок у суспільстві, щодо сексу та насильства в родині. Він сприяв формуванню суспільних стереотипів щодо сприйняття феміністок, які не завжди були позитивними, радше обережними.

Боротьба за отримання виборчих прав стала великою спільною метою жінок з різних країн, що сприяло налагодженню співпраці між жіночими національними структурами/ініціативами: у 1904 р. було створено міжнародну організацію суфражисток – Міжнародний альянс жінок, а у 1910 р. – Всесвітню раду католицьких жіночих організацій. Вони вірили самі й переконували інших, що отримання рівних з чоловіками виборчих прав призведе до ліквідації нерівності між чоловіками та жінками. Після прийняття рішень щодо надання жінкам рівного з чоловіками виборчого права не відбулося подолання всієї сукупності інших нерівностей між статями. Усвідомлення цього виявилось у відчутному падінні рівня жіночого руху в усьому світі.

В результаті вивчення специфіки поведінки людей обох статей сформувалося нове розуміння «гендерного ідеалу». Під ним ми розуміємо очікування строго певної поведінки чоловіків і жінок, яке характерно для культури сучасності. Виділяється ряд особливих якостей, які стереотипно приписуються в суспільстві чоловікові і жінці. Так, для чоловіка властиві такі характерні риси як абстрактність, логічність, влада, незалежність, індивідуальність, мінливість, невірність і ін. Жінці ж властиві інші особливості - сталість, вірність, пасивність, статичність, несвідомість, інтуїтивність і ін. Так з'ясовується, що жінки заздалегідь «засуджені» до певних якостей, що дискримінує їх особистість [3, c. 186].

Дискримінація має місце в системі зайнятості, коли роботодавці дають чоловікам і жінкам, які мають однакову кваліфікацію, різні види роботи, жінки мають менші, ніж чоловіки, можливості піднятися по службових сходах, жінкам встановлюється менший рівень заробітної плати і менші додаткові пільги, ніж чоловікам, які мають такий же рівень кваліфікації. Дискримінація має місце також і в іншому економічному контексті: іноді жінкам, внаслідок їхньої статі, відмовляють в отриманні позики або в кредиті, їм відмовляють в страховці на рівни