РІК. ПРОВЕСІНЬ. НАДМОР’Я

Павло Загребельний

(1924-2009)

ДИВО

Переказ твору

РІК. ПРОВЕСІНЬ. НАДМОР’Я

Може, їх вабило вікно. Ще позаторік його не було. Усі четверо збиралися в кафе «Ореанда», зваблені широким небаченим вікном, то важило не саме вікно і не море, що заливало його вщерть, а просто гілочка невідомого дерева, яке росло перед кафе.

Один із них був інженер (він запримітив вікно), другий — поет, третій — лікар, четвертий — Отава, син професора.

Вони приходили до свого вікна щодня. Найчастіше незлобиво сперечалися між собою, іноді просто мовчали, посьорбуючи каву, відмахуючись від поета, який намагався просунути в мовчанку свої вірші. Іноді Отава чіплявся своїм кепкуванням до когось, і всі, хоч як це дивно, досить легко зносили його насмішкуватість, призвичаїлись до неї і навіть нудьгували без лукавого товариша.

Інженер, поки вони ще не набачили свого вікна, кілька разів рвонув на танці, навіть завчасно вибрав собі партнерку і поставив її кандидатуру на обговорення всього їхнього товариства. «Була вона ще зовсім молода, висока, міцно, але приємно збудована, мала лукаво вигнуті уста і різнобарвні очі, стриглася під хлопця, носила завжди обтислі светри і туристські штани з еластику».

«— Занудлива особа, — сказав поет, — я її знаю. Вона теж із Москви. Художниця. Вважає себе геніальною».

«— Якщо вона справді художниця, то це вже не жінка, — похмуро посміхнувся Отава, — якщо ж лишилася справжньою жінкою, то ніяка вона не художниця.

Другого дня за сніданком інженер сказав, що вона йому відмовила іти на танці.

Після того цікавість до художниці в їхньому товаристві не спадала, а навіть зросла, але була то цікавість суто теоретична. Лише Отава (професор, син професора) був абсолютно байдужий до художниці, як взагалі до всіх жінок, байдужий до танців, до знайомств, до любовних пригод.

Наближався день, коли всі вони мали роз'їхатися з санаторію.

У кафе «Ореанда» в останні дні перебування біля моря було чимало людей, які ніколи тут не потикалися.

Четверо чоловіків побачили біля дверей художницю з подругою. Надворі було сиро й холодно, їм не хотілося отак одразу повертатися туди, звідки вони щойно прийшли, тому вони з безнадійною наполегливістю намагалися видивитися бодай одне вільне місце. Погляд художниці зустрівся з поглядами чотирьох. І вона з подругою наблизилася до них. Інженер приніс їм крісла. Між ними розв’язалася розмова. Пізніше поет намагався читати свої вірші, але його перебивав Отава, продовжуючи цитувати розпочатий вірш.

«Художниця звела на Отаву просвітлені від стримуваного реготу очі. Вони у неї були доволі дивні. Одне око сіро-блакитне, а друге сіре, із брунатними цятками, якесь пістряве, з гострим, мало не вовчим блиском.

— Якщо ти не замовкнеш, — із присвистом сказав поет, звертаючись до Отави, — то я наб'ю тобі морду. Отут при всіх елементарно наб'ю тобі морду. Я боксер і роблю тридцять ударів за хвилину.

— А я роблю тільки один удар, — сказав різко Отава й піднявся з-за столу.

Усі сиділи. Не пробували втихомирити поета, заступитися за Отаву, власне, й не за нього, а за цілість свого товариства, яке ось так безглуздо, безпричинно розвалювалося тільки через те, що один з них раптом перестав розуміти жарти.

Отава збагнув, що нічого більше не дочекається. Узяв своє пальто і вийшов на вулицю.

Він ішов так швидко, як міг, і раптом зрозумів, що його хтось наздоганяє. То була художниця. Вона просила його повернутися в кафе.

— Так негарно вийшло. Цей поет — типовий ідіот. Я його знаю. Нездара і дурень. Всі нездари такі. Вульгарні забіяки. Ви ж не такий. Усе обійдеться.

Але він не послухав її. І вона залишилася з ним. Вони то мовчали, то розмовляли. Її звали Тая, тобто Таїса; її батько — металург, ще й зараз — на заводі. Коли Тая говорила, то виказувала його думки, що дивувало професора. Коли вони ішли мовчки, то Отава почувався незручно. «Він завжди боявся жінок через їхню балакучість. Їх треба було забалакувати майже до втрати свідомості — лише тоді вони почували себе щасливими».

Пізніше вона сказала, що вже давно за ним спостерігає. Коли вже розходились, запросила його до себе показати деякі свої етюди.

Уночі йому приснилося, ніби він плаче. Прокинувся — і відчув, що все обличчя в сльозах. Для себе вирішив, що уранці поїде до Києва.

На сніданок художниця запізнилася. Коли виходив з їдальні, то зустрів її. Вона розмовляла з ним так, наче вчора і не запрошувала до себе. Він сам сказав, що хоче поглянути на її етюди. Вона погодилась.

Отава готовий був побачити фарби і лінії на її полотні, але не було нічого, біла порожнеча. Мов засніжена Тундра. Вона зізналася, що коли ходила малювати картини, то насправді лише плакала там. Він сказав їй, що плакав теж, уночі, потім повідомив, що від’їжджає.

— Я розумію вас, коли ви ото... Неторкані полотна... Все розумію... Сам не знаю чому, але відчуваю, що зміг би розповісти вам... Ну, спершу про хлопчика, який жив майже тисячу років тому, а вже потім... – сказав Отава.

— Ви думаєте, це помогло б? Тисячоліттям замінити нинішнє? Тим хлопчиком... — вас? Але пробачте. Щасливого вам польоту. Прощавайте. Ідіть.

Він поїхав з міста.