Концепція круговороту локальних цивілізацій А. Тойнбі

Англійський історик і філософ А. Тойнбі (1889-1975) розробив інший варіант теорії циклічного розвитку різноманітних культур. Його основна робота - " Осягнення історії", у якій він стверджує, що теза про єдність всесвітньо-історичного процесу є хибною.

Для А. Тойнбі всесвітня історія постає у вигляді сукупності історій самостійних " цивілізацій". У межах світової культури Тойнбі виділив 21 цивілізацію, з яких сьогодні продовжує існувати сім. Цивілізації - це своєрідні " культурно-історичні монади", тобто автономні культурні утворення, що у своєму розвитку проходять стадії виникнення, зростання, надлому та розпаду, після чого вони гинуть, поступаючись місцем новій цивілізації. Проте, на відміну від О. Шпенглера, А. Тойнбі вважав, що в житті цих цивілізацій є спільні моменти, які і забезпечують процес поступального розвитку людської спільноти, її духовного вдосконалення.

Однією із найбільш значимих проблем, які намагається вирішити А. Тойнбі, є пошук механізмів, за допомогою яких здійснюється перехід суспільства із статичного стану в динамічний рух, що власне і зумовлює процес народження та функціонування цивілізації. Один із таких механізмів виражається в законі " Ви- клик-та-Відповідь". Відповідно до цього закону кожен крок вперед у розвитку цивілізації пов'язаний з адекватною відповіддю на " Виклик" історичної ситуації. Тойнбі констатує здатність людської особистості впливати на перебіг історичних подій тому, що адекватна " Відповідь" за своєю сутністю - досягнення " творчої меншості". Саме " творча меншість" стає носієм містичного " життєвого пориву". Своєрідність Виклику-та-Відповіді визначає специфіку кожної цивілізації, її ціннісні орієнтири та світоглядні засади.

У випадку, коли творча еліта не здатна вирішити поставлене завдання, вона перетворюється в " пануючу меншість", яка утримує свою владу не авторитетом, а силою. Основна маса населення в цьому випадку стає " внутрішнім пролетаріатом", який і знищує цивілізацію, якщо вона ще не загинула від військових поразок чи природних катаклізмів. Отже, історія будь-якої цивілізації підпорядкована дії закону " Виклику-та-Відповіді", який сягає джерел цивілізації.

Теоретичні положення А. Тойнбі перегукуються із концепцією О. Шпенглера. Проте значним досягненням А. Тойнбі, безумовно, є спроба виявити дієві сили історико-культурного процесу та визначити механізми, що здатні як породити цивілізацію, так і знищити її.

Одна з найвпливовіших ідейних течій XX ст. - психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосовувати у філософії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів. Досліджуючи психоаналіз як комплекс гіпотез та теорій, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, слід виділяти три його аспекти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний. Розглянемо два перші.

Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939).

Його теоретичні погляди сформувались під впливом традицій класичного природничо-наукового матеріалізму та еволюціонізму в той час, коли вже намічалась криза традиційних уявлень про психічне життя людини, коли з усією очевидністю виявилось, що неможливо розкрити таємницю буття людини, виходячи лише з її природних характеристик.

Психоаналіз Фрейда був спробою синтезу двох напрямків досліджень природи людини:

§ розкриття психічних поривань внутрішнього світу, змісту людської поведінки;

§ аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивчення структури особистості.

Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення. Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя.

Спочатку психіка у Фрейда була представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме -це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї. Передсвідоме - це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам`ять, мислення та ін.). Свідомість Фрейда пов’язував в основному із сприйняттям зовнішнього світу [12; 347].

Джерелом психічної динаміки, за Фрейдом, є бажання сфери несвідомого, що прагнуть розрядки через дію. Але для цього необхідно, щоб вони включились у сферу свідомості, яка управляє реалізацією актів поведінки. Можливим це стає лише за посередництва передсвідомого, яке здійснює цензуру бажань несвідомого. Пізніше Фрейд уточнює, що психічна діяльність несвідомого підкоряється принципу задоволення, а психічна діяльність передсвідомого - принципу реальності.

Теорія З. Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою психоаналітичної системи.

Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний. Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу.

Пізніше 3. Фрейд змушений був скоригувати свою систему, і дещо переглянути структуру інстинктів.

Своєрідними і неоднозначними є уявлення Фрейда про суб`єктивну реальність людини. У праці “Я і воно” (1923) він розкриває структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: “Воно” (ісі, ід), “Я” (едо, его) та (Над-Я” (зирег-едо, зирег-его). Під “Воно” Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетичне первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство [12; 348].

“Я”, як вважав Фрейд, - це сфера свідомого, посередник між: несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності.

Особливого значення 3. Фрейд надавав “Над-Я”, яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. “Над-Я” - це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства.

Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду на природу психічного.

Вчення Фрейда, не будучи філософським, містить у собі значний світоглядний потенціал. Продовжуючи психоаналітичну практику, він від дослідження індивідуальної поведінки звертається до соціальної. Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного закону. Психіка, на думку Фрейда, - це засіб взаємозв’язку всіх епох. Зводячи людське життя до “інстинктивних нахилів”, Фрейд тим самим заперечує соціокультурні закономірності. Він вважає, що культура грунтується на відмові від задоволення бажань несвідомого і існує за рахунок сублімованої енергії лібідо (сублімація - процес відхилення енергії сексуальних потягів від прямої мети і спрямування до несексуальних, соціальних цілей).

Вражений крахом культурних цінностей та насильницькою смертю сотень тисяч людей в роки першої світової війни, Зігмунд Фрейд в останні роки свого життя піддає сумніву багато завоювань цивілізації. Він проводить ідею культурної танатології, тобто приреченості людської цивілізації.

Психологічні та соціальні погляди Зігмунда Фрейда вплинули на мистецтво, етнографію, психологію, духовне життя західного суспільства в цілому. Після виходу праць Зігмунду Фрейда стало зрозуміло, що неусвідомлювані структури складають особливий онтологічний пласт психіки, цілком досяжний для наукового аналізу. Він ввів до наукового обігу ряд ідей та проблем, які показали, що рівень свідомості є невіддільним від інших глибинних рівнів психічної активності, без вивчення яких неможливо зрозуміти природу людини, запропонував новий підхід до пізнання людини, її духовного світу.

Але є в психоаналізі Фрейда, як і в будь-якій іншій галузі знання, невирішені питання: він не зміг до кінця розкрити роль соціального фактора у формуванні і розвитку свідомості та психіки людини в цілому; є в нього концепції та положення, які з часом виявили свою обмеженість і практичну безперспективність.

Психоаналіз юнга

Карл Густав Юнг (1875 - 1961) - швейцарський лікар-психотерапевт, за рекомендацією Фрейда очолив міжнародне психоаналітичне рух. У 1913 р. він розійшовся із засновником психоаналізу на ідейному ґрунті і створив власне вчення, що отримало назву аналітичної психології. Його основні роботи: " Метаморфози і символи лібідо" (1912), " Психологічні типи" (1921), " Проблема душі сучасної людини" (1928), " Про архетипи колективного несвідомого" (1934), " Йога і Захід" (1936), " Психологія і релігія" (1938), " Психологія і алхімія" (1944) та ін.

Не заперечуючи ролі сексуальності в життєдіяльності індивіда, Юнг тим не менш розглядав її як важливе, але не єдине вираження психічної цілісності людини. На відміну від Фрейда він прагнув досліджувати духовну сторону сексуальності, її нуминозный (язичницький, демонічний, міфологічний) сенс, що виходить за межі біологічної функції лібідо (сексуальна енергія).

Свідомість і несвідоме, за Юнгом, не мають протилежний один одному, а компенсаторний характер. Немає підстав припускати, що несвідоме слід іншим законам, ніж свідомість. Сновидіння, що сприяють вивченню несвідомого, є спотворенням і маскуванням таємних бажань людини, а природною реакцією саморегулівної психічної системи.

Юнг виходив з того, що поряд з індивідуальним (особистісним) несвідомим, який є головним об'єктом дослідження класичного психоаналізу, є колективне несвідоме, що являє собою характерний для всіх рас і народностей загальнолюдський досвід. Колективне несвідоме містить у собі приховані сліди пам'яті минулого людства і є духовною спадщиною, відродженим у індивідуальній структурі мозку. Якщо індивідуальне несвідоме складається здебільшого з комплексів (форм первинних інстинктів, психічних фрагментів, що виділилися в самостійно функціонуючі образи і ідеї), то колективне несвідоме в основному представлено архетипами (несвідомими праформами, що належать успадкованої психічної структурі, формальними зразками поведінки, символічними беззмістовними схемами).

Як певні прообрази, вроджені можливості уявлень всього людського роду архетипи у своєму символічному вигляді можуть виступати в ролі різних фігур, що мають важливе психологічне значення для людини. " Персона", " Тінь", " Аніма", " Анімус", " Самість" - ось тільки деякі з них, з якими доводиться стикатися людині, що здійснює розбір зі своїм несвідомим.

" Персона" - маска колективної психіки, компроміс між індивідом і социальностью, що дає можливість, з одного сторони, виробляти певне враження на людей, а з іншого - приховувати свою справжню природу. " Тінь" - негативна сторона людини, що символізує примітивні агресивні та руйнівні тенденції, що ховаються в глибинах психіки. " Аніма" і " Анімус" - колективні образи в непритомного чоловіка і жінки, з допомогою яких вони вивчають природу протилежної статі. " Самість" - психічна тотальність, Атман, Дао або посудина для милості Божої, компенсація за конфлікт між внутрішнім і зовнішнім, мета життя людини.

Юнг вважав, що невроз виникає з фрагментарного стану людської свідомості, коли комплекси (" маленькі дияволята") утворюють автономні групи уявлень і асоціацій, мають тенденцію самостійно переміщатися і жити власним життям, незалежно від намірів людини. Особистість страждає від духовного розщеплення. Людина втрачає ціннісні орієнтири в житті, позбавляється внутрішніх символів, втілених в образі Бога, переживає своєрідний духовний вакуум.

Сучасна людина перебуває як би в пошуку душі. Тому мета лікування, на переконання Юнга, полягає в наданні допомоги людині знайти цілісність, душевну рівновагу. Аналітична психологія сприяє виявленню справді духовних символів, сенсу і мети життя індивіда, самореалізації її творчих задатків і обдарувань. Мова йде про індивідуації (процес становлення особистості), набутті людиною своєї Самості, яку Юнг називає " Богом всередині нас".

У відповідності з цими ідеями, Юнг піддав критиці уявлення Фрейда про релігію. Для нього архетип - психічна передумова релігійних переконань, релігія - вроджене інстинктивне прагнення людини для збереження психічної рівноваги. Бог не статистична істина, а внутрішній досвід. Безглуздо доводити буття Бога або намагатися його спростувати. В нетрадиційному для релігійних навчань розумінні Юнг розглядає Бога в якості " особистого Бога", тієї доленосної сили, яка проявляється в людині в образі совісті.

Психоаналіз лакана