Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Грошова маса та грошові агрегати, показник швидкості обігу грошей.






Емісія грошей та регулювання готівкового грошового обігу Національним банком України.

Забезпечення касового виконання державного бюджету.

Заходи адміністративного (прямого) впливу на стан грошово-кредитного ринку.

Зміст і загальна характеристика валютних обмежень. Режими конвертованості валют.

Механізм проведення, форми та цілі валютної політики.

Мультиплікативний ефект: розширення і згортання депозитів і кредитів.

Обов’язкове резервування як метод грошово-кредитної політики.

Операції на відкритому ринку цінних паперів як метод грошово-кредитної політики.

Операції та загальна характеристика балансу центрального банку

Основні напрями діяльності центральних банків з обслуговування уряду.

Основні напрями регулювання НБУ діяльності комерційних банків.

Офіційні золото - валютні резерви: зміст і характеристика.

Процентна політика центрального банку та її вплив на пропозицію грошей.

Регулювання валютних курсів. Механізм проведення валютних інтервенцій.

Регулювання офіційних золото - валютних резервів.

Режими валютних курсів, їх особливості, переваги і недоліки.

Рефінансування центральними банками кредитно-фінансових установ, його мета та вплив на грошово-кредитний ринок.

Роль центрального банку в організації та проведенні міжбанківських розрахунків і функціонуванні платіжних систем.

Роль центрального банку в управлінні внутрішнім та зовнішнім державним боргом.

Статус НБУ, принципи його організації та функціонування.

Сутність та інституційна основа грошово-кредитної політики.

Центральний банк держави, його функції та роль в економічний системі країни.

Цілі грошово-кредитної політики центральних банків

Зміст і загальна характеристика валютних обмежень. Режими конвертованості валют. Валютні обмеження — це сукупність регулятивних заходів, які передбачають установлення законодавчих або нормативних правил щодо заборони, лімітування і регламентації операцій резидентів і нерезидентів з валютою і валютними цінностями Валютні обмеження — один із найважливіших інструментів реалізації валютної політики держави. Його ключовим завданням є формування правового поля реалізації суб'єктами валютного ринку валютних операцій передусім шляхом регламентування порядку їх здійснення через систему законодавчих і нормативних актів. Окрім формування правового поля для організації операцій резидентів і нерезидентів з валютними цінностями на території країни, важливими завданнями валютних обмежень є: 1) підтримання обмінного курсу національної валюти на заданому рівні; 2) вирівнювання платіжного балансу; 3) збільшення обсягів офіційних золотовалютних резервів. Реалізація цих завдань передбачає посилення адміністративного впливу держави в особі центрального банку на порядок здійснення тих чи інших валютних операцій шляхом лімітування можливостей їх здійснення суб'єктами ринку. Потреба у таких заходах може бути зумовлена неефективністю чи недієвістю традиційних економічних ін­струментів реалізації валютної політики центробанку в разі порушення нормального перебігу економічних процесів (наприклад, у періоди валютних криз, виникнення значного диспаритету у зовнішній торгівлі, зростання обсягів зовнішньої заборгованості тощо). У міжнародній сфері економічних відносин валютні обмеження можуть використовуватися як інструмент структурної валютої політики. У цьому випадку валютні обмеження можуть набу­вати форми валютної блокади. Валютна блокада — це система економічних санкцій у формі валютних обмежень, що накладаються однією країною або групою країн на іншу країну, з метою перешкоджання використанню нею своїх валютних цінностей задля реалізації певних економічних чи політичних вимог. Процес реалізації валютної блокади може здійснюватися у таких основних формах: 1) заморожування валютних цінностей даної країни (тобто її іноземних авуарів), що зберігаються в іноземних банках через позбавлення власників рахунків права вільно розпоряджатися коштами на них; 2) припинення іноземних до­помог уряду даної країни; 3) запровадження заборони національним компаніям щодо реалізації інвестиційних проектів на території країни, яка є об'єктом валютної блокади; 4) відмова у наданні кредитів, у тому числі й кредитів міжнародних валютно-кредитних організацій. Сьогодні політика валютних обмежень у зазначених вище формах використовується у міжнародній сфері економічних відносин насамперед з метою боротьби із фінансовою підтримкою міжнарод­них терористичних угруповань, а також протидії легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом. До міжнародних органів, на які покладено відповідні функції, належить передусім Група розроблення фінансових заходів боротьби з відмиванням коштів (РАТР), а також інші міжнародні організації, діяльність яких спрямована на співробітництво у запобіганні та протидії легалізації (відмиванню) доходів. Конвертованість передбачає здатність тієї чи іншої валюти обмінюватись на інші валюти для проведення різних операцій платіжного балансу. Світовий досвід переходу до конвертованості валют дозволяє виділити такі ключові проблеми цього процесу: 1. Вибір моменту і темпів запровадження обміну валют; 2.Для кого – резидентів чи нерезидентів і в якій послідовності запроваджувати конвертованість; 3.За якими операціями платіжного балансу – поточними чи капітальними. озрізняють такі режими конвертованості валют: повна конвертованість, часткова конвертованість, неконвертовані валюти. Також виділяють внутрішню та зовнішню конвертованість, конвертованість за поточними та капітальними (фінансовими) операціями платіжного балансу.

Механізм проведення, форми та цілі валютної політики. Процес реалізації валютної політики у кожній країні забезпечується практичним використанням центральним банком певної сукупності інструментів. Інструменти валютної політики — це ті прийоми, важелі, методи, які використовуються для впливу на валютні відносини суб'єктів ринку з метою реалізації завдань валютного регулю­вання і валютного контролю в країні. Усі інструменти валютної політики залежно від способів їх використання та особливостей впливу на валютні операції можна умовно поділити на економічні та адміністративні. І. Економічні інструменти валютної політики передбачають використання різних засобів стимулювання економічної зацікавленості суб'єктів ринку у здійсненні тих чи інших валютних операцій з метою впливу на динаміку обмінного курсу та інші макроекономічні параметри розвитку національного господарства. До складу основних економічних інструментів реалізації валютної політики центрального банку належать: 1) дисконтна політика; 2) девізна політика; 3) диверсифікація валютних резервів; 4) регулювання режиму валютного курсу; 5) девальвації і ревальвації валют. 1. Дисконтна політика — це система заходів центрального банку щодо встановлення і періодичної зміни облікової ставки за кредитами, що надаються комерційним банкам, з метою впливу на динаміку валютного курсу, стан платіжного балансу і рух капіталів, а також динаміку кредитних вкладень, грошової маси і цін. 2.Девізна політика — це інструмент валютної політики, що впливає на обмінний курс національної валюти через купівлю-продаж державними органами іноземної валюти (девіз). Власне, саме поняття девізи означає платіжні засоби в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків (звідси і назва політики). Девізна політика проводиться у формі валютних інтервенцій. 3. Валютна інтервенція — пряме втручання центрального банку в операції на валютному ринку з метою впливу на обмінний курс національної валюти через операції з купівлі-продажу іноземних валют. 4. Диверсифікація валютних резервів — це інструмент валютної політики центрального банку, який передбачає регулювання структури офіційних валютних резервів шляхом включення до їхнього складу іноземних валют різних країн. Під валютними резервами розуміють належні державі офіційні запаси іноземної валюти, що перебувають у центральному банку, в банківських установах інших країн та міжнародних валютно-кредитних організаціях. Механізм застосування даного інструменту валютної політики передбачає, як правило, продаж 5. Регулювання режиму валютного курсу — діяльність центрального банку, спрямована на встановлення порядку визначення і зміни обмінного курсу національної валюти відносно іноземних валют. Обмінний курс — це вартість грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях іншої країни, групи країн або в міжнародних розрахункових одиницях. Фіксований валютний курс — це курс, що офіційно встановлюється державою і підтримується нею на певному незмінному рівні. Плаваючий валютний курс — це курс, що формується під впливом попиту і пропозиції на валютному ринку. 6. Девальвація і ревальвація валют є інструментом валютної політики, сутність якого полягає у діяльності центрального банку країни, офіційно спрямованої на зміну обмінного курсу націона­льної валюти в бік зниження чи підвищення. Девальвація — це зниження обмінного курсу національної валюти відносно іноземних валют або міжнародних розрахункових одиниць П. Адміністративні інструменти валютної політики передбачають сукупність заходів з нормативно-правового регулювання різноманітних аспектів функціонування валютного ринку країни та діяльності його учасників. Основним напрямом адміністративного регулювання валютних операцій є політика валютних обмежень.

8. Мультиплікативний ефект: розширення і згортання депозитів і кредитів. Найважливіша фундаментальна властивість банківської системи в цілому полягає в тому, що вона може розширювати депозити шляхом багатократного збільшення нових резервів, які вона отримує, навіть у тому випадку, якщо окремий банк не може шляхом надання позик розширювати депозити в кількості більшій, ніж надлишкові резерви цього банку. Зменшення загальної кількості банківських резервів призводить до того, що мультиплікативно скорочуються і депозити. В цьому суть дії мультиплікативного механізму. Отже, якщо всі банки будуть використовувати надлишок резервів, що в них утворився, для надання позик, то загальний обсяг резервів у банківській системі зросте лише на початкову суму збільшення резервів у Б-1 (1 млн. грн..) і розподілиться між рештою банків, тобто розширення буде продовжуватись до тих пір, поки весь 1 млн. грн.. нових резервів не буде використаний цим способом 9в ролі обов’язкових резервів). При цьому обсяг депозитів в цілому по системі зросте в 1/0, 15=6, 6(6) разів. Ця величина є оберненою до нормативу резервних вимог і має назву грошового мультиплікатора , який ще називають коефіцієнтом експансії депозитних вкладів, який показує максимальну кількість кредитних грошей, яку може утворити кожна одиниця (грн., дол.) наднормативних резервів при даній величині R – норми обов’язкового резервування. Існують і трохи складніші форми мультиплікаційного ефекту: де D – чекові депозити; Δ R΄ - сума резервів; r – норма обов’язкового резервування. Ця формула – «мультиплікатор депозитів до кредитів» - показує, що відношення загальної кількості нових резервів до загальної кількості нових депозитів відповідає нормі обов’язкових резервів, а загальна кількість нових депозитів є відношенням кількості резервів до норми резервування. Отже, збільшення обсягу резервів у банківській системі викликає мультиплікативне розширення депозитів та збільшення пропозиції грошей. 3воротній (обернений) процес виникає тоді, коли НБУ продає облігації банкам, зменшуючи на відповідну суму величину їхніх резервів. Зменшення обсягу резервів у банківській системі викликає мультиплікативне згортання депозитів та зменшення пропозиції грошей. Згідно з наведеною моделлю можна зробити висновки, що обсяг зростання пропозиції грошей в економіці є обернено пропорційний резервним вимогам і прямо пропорційний приросту банківських резервів: Приріст пропозиції грошей ↑, якщо 1. Обов’язкове резервне співвідношення ↓; 2.Приріст резервів ↑. Обидва ці показники перебувають під контролем центрального банку, отже, напрошується висновок, що НБУ може повністю контролювати пропозицію грошей шляхом регулювання величини цих показників. Цей висновок був би правильним, якби не було інших учасників впливу на пропозицію грошей – банків та їх клієнтів.

9. Обов’язкове резервування як метод грошово-кредитної політики. Дія цього інструменту полягає у зміні центральним банком норми, в межах якої комерційні банки зобов’язані частину залучених коштів зберігати на рахунках у центральному банку. Резервування частини коштів банків спрямовано головним чином на обмеження їх можливості збільшувати грошову масу в процесі депозитно-кредитної емісії.Норма резервних вимог є важливою компонентою грошового мультиплікатора. Залежність обсягу грошової маси від рівня норми резервних вимог простежується у формулі, що визначає пропозицію грошей: MS = MB × mm, де MS — грошова пропозиція (маса); MB — грошова база; mm — грошовий мультиплікатор.У свою чергу, формула грошового мультиплікатора має такий вигляд: , де cr — коефіцієнт депонування грошей, тобто величина співвідношення готівки й депозитів; rr — норма резервування, тобто співвідношення банківських резервів і депозитів. У свою чергу, банківські резерви визначаються двома чинниками: по-перше, нормою обов’язкових резервів, по-друге, величиною надлишкових резервів комерційних банків. Резервні вимоги використовуються центральними банками для розв'язання макроекономічних довгострокових завдань стабілізації грошового обороту та регулювання обсягів грошової пропозиції (маси), тобто як інструмент грошово-кредитної політики. Резервування частини коштів, залучених банками, спрямоване на обмеження їхньої можливості збільшувати грошову пропозицію. Політика обов'язкових резервних вимог використовується центральними банками як засіб антициклічної та антиінфляційної політики. Резервні вимоги, звичайно, насамперед пов'язані з показниками грошової маси, і їх взаємодія з іншими макроекономічними показниками відбувається через трансмісійний механізм впливу змін грошової пропозиції на реальний сектор економіки — на ринок інвестицій, рівень цін тощо. Резервні вимоги використовуються центральними банками як інструмент регулювання банківської ліквідності. Одним із показників, що характеризує ліквідність, є залишки коштів (резервів) на рахунках комерційних банків у центральному банку. Регулюючи стан банківських рахунків, центральний банк намагається підтримувати оптимальну суму коштів на цих рахунках. Політика резервних вимог може мати стимувальну спрямованість. Маневруючи окремими елементами механізму обов'язкового резервування, центральний банк може стимулювати розвиток окремих банківських операцій, наприклад залучення банками довгострокових депозитів, купівлю банками державних цінних паперів тощо. Механізм використання резервних вимог характеризується цілою низкою параметрів, а саме: – порядком визначення норми обов’язкових резервних вимог (на законодавчому рівні чи центральним банком); – базою, що використовується для обчислення обов’язкових резервів (пасиви чи активи, які саме); – визначенням банківських активів, які дозволяється використовувати для задоволення резервних вимог; – величиною норми резервування та критеріями її диференціації; – розрахунковим періодом додержання резервних вимог.

10. Операції на відкритому ринку цінних паперів як метод грошово-кредитної політики. Політика відкритого ринку полягає у змінах обсягів купівлі та продажу цінних паперів центральним банком. Ці операції зумовлюють зміну резервів комерційних банків, що, у свою чергу, позначається на обсязі та вартості кредитів. Об’єктом операцій на відкритому ринку виступають, як правило, цінні папери, що мають високу ліквідність, користуються повсюдним попитом при незначних коливаннях ринкової вартості. Традиційно центральні банки проводять політику відкритого ринку в основному з державними цінними паперами на вторинному ринку.Механізм операцій на відкритому ринку нескладний, що робить його привабливим для використання. В той же час для проведення цих операцій центральні банки використовують різноманітні угоди стосовно цінних паперів, які відрізняються за цілим рядом параметрів, а саме: – формою угоди (звичайна купівля чи продаж або ж на умовах зворотної купівлі — РЕПО); – об’єктом угоди; – терміновістю угоди; - учасниками угоди.Історично першою формою операцій на відкритому ринку були звичайні операції центрального банку з купівлі та продажу цінних паперів. Операції РЕПО (REPO — repurchase agreement) — це фінансова операція, що складається з двох частин. У першій частині одна сторона продає цінні папери іншій стороні. В той самий час перша сторона бере на себе зобов’язання викупити зазначені цінні папери у визначений термін або на вимогу іншої сторони. Це зобов’язання на зворотну купівлю відповідає зобов’язанню на зворотний продаж, яке бере на себе друга сторона. Зворотна купівля цінних паперів здійснюється за ціною, яка відрізняється від ціни первісного продажу. Різниця між цінами і є тим процентним доходом, який має отримати сторона, що виступає покупцем цінних паперів (продавцем грошових коштів) у першій частині РЕПО.Операції РЕПО дозволяють центральному банку справляти короткостроковий вплив на кон’юнктуру ринку з подальшим нівелюванням цього впливу через певний проміжок часу. Національний банк України здійснює на відкритому ринку як звичайні операції з цінними паперами, так і операції РЕПО. Згідно з положенням, затвердженим НБУ, операції РЕПО поділяються на три види залежно від терміну дії і порядку визначення процентної ставки: – нічне РЕПО; – відкрите РЕПО; – строкове РЕПО. Політика відкритого ринку широко застосовується в регулятивній діяльності центральних банків. Це найбільш дійовий і гнучкий інструмент грошово-кредитної політики.

Операції та загальна характеристика балансу центрального банку. Центральні банки в процесі своєї діяльності здійснюють операції — активні та пасивні, надають послуги своїм клі­єнтам. Активні операції центральних банків. Центральні банки проводять операції з цінними паперами на відкритому ринку. Операції проводяться переважно з державними цінними паперами на вторинному ринку. Центральні банки проводять операції з рефінансування (кредитування) комерційних банків. Вони надають позички комерційним банкам, здійснюють перерахування векселів, які раніше були враховані комерційними банками. досить мала відносно загальних активів центральних банків. Центральні банки проводять операції з міжнародними ліквідними резервами (золотовалютними резервами). До складу резервів входять: - золотий запас; - запаси іноземної вільно конвертованої валюти; - резервна позиція у МВФ; - спеціальні права запозичення — СПЗ. Пасивні операції центральних банків. Центральні банки емітують на монопольних засадах готівкові кошти в оборот. Вони продають готівку комерційним банкам в обмін на їхні резерви, що зберігаються на рахунках у центральних банках. Центральні банки зберігають резерви комерційних банків. Зокрема, комерційні банки розміщують на рахунках у центральному банку обов'язкові резерви згідно з нормами обов'язкових резервних вимог, що встановлені центральним банком, а також надлишкові (вільні) резерви. Центральні банки залучають кошти урядових структур. На договірній основі центральні банки ведуть поточні депозитні рахунки державного казначейства, міністерства фінансів та інших урядових структур. Центральні банки відкривають рахунки, на яких розміщуються іноземні депозити, тобто депозити, якими володіють іноземні уряди, іноземні центральні банки, міжнародні валютно-фінансові і кредитні організації. Більшість із цих рахунків — це поточні рахунки. їх відкриття полегшує розрахунки за міжнародними фінансовими операціями. Центральні банки можуть одержувати кредити, зокрема від міжнародних валютно-фінансових і кредитних організацій. Так, країни — члени МВФ можуть отримувати кредити у вільно конвертованій валюті для фінансової підтримки економічних реформ і покриття дефіциту платіжного балансу. Центральні банки можуть емітувати та розміщувати, найчастіше серед комерційних банків, власні боргові зобов'язання. Мета емісії — регулювання ліквідності комерційних банків та грошово-кредитне регулювання економіки. Центральні банки формують власний капітал. Характер операцій з формування власного капіталу залежить від форми власності центрального банку — державна чи акціонерна. Баланс ЦБ представляє собою не лише фінансовий документ, за яким можна оцінювати фінансовий стан та особливості його діяльності, але й одночасно – це важливий макроекономічний документ, в якому відображається цілий ряд монетарних показників, цей документ є джерелом інформації для аналізу монетарного сектора економіки.

12. Основні напрями діяльності центральних банків з обслуговування уряду. Центральний банк, виступаючи у ролі банкіра і фінансового агента уряду, тісно взаємодіє з органами державної влади. Вони співпрацюють як при вирішенні загальних питань грошово-кредитної, валютної і фіскально-бюджетної політики, так і під час повсякденного виконання фінансових операцій. Центральні банки відіграють помітну роль у забезпеченні касового виконання державного бюджету. Сутність касового виконання державного бюджету полягає: — в організації роботи щодо приймання платежів до бюджету, у зарахуванні коштів на рахунки відповідних бюджетів та їх зберіганні; - видачі цих коштів на заходи, передбачені бюджетом; - у веденні відповідного обліку та звітності.У світовій практиці використовуються різні системи касового виконання державного бюджету: банківська, казначейська, змішана Центральні банки можуть виступати кредиторами уряду, якщо це дозволено законодавством країни. Уряд стикається з проблемою залучення коштів в умовах незбалансованості держа­вного бюджету. У світовій практиці відомі три методи фінансування дефіциту бюджету: - податкове фінансування; - боргове фінансування; —емісійне фінансування. В основі податкового фінансування — підвищення урядом податкових ставок, введення нових податків, скасування раніше встановлених пільг за податками, що веде до збільшення надхо­джень до бюджету.. В основі боргового фінансування — запозичення урядом коштів шляхом випуску державних боргових зобов'язань (державних цінних паперів), надходження від реалізації яких спрямовується до бюджету. Внутрішні державні запозичення не впливають на грошову масу, а лише перерозподіляють наявні ресурси між групами еко­номічних суб'єктів (окрім випадків купівлі державних цінних паперів центральним банком). Зовнішні державні запозичення забезпечують приплив у країну іноземної валюти, що сприяє, з одного боку, зміцненню національної валюти, а з іншого — збільшенню грошової маси. Центральний банк як банкір уряду викуповує іноземну валюту, отриману урядом від розміщення державних цінних паперів на зовнішньому ринку з тим, щоб уряд мав можливість використо­вувати залучені кошти на фінансування бюджетних видатків. В основі емісійного фінансування — отримання урядом від центрального емісійного банку прямих кредитів або кредитів у формі купівлі банком державних боргових зобов'язань (цінних паперів). Емісія грошей, яку таким чином здійснює центральний банк, безпосередньо впливає на обсяг грошової маси і може призвести за певних умов до небажаних наслідків. Зокрема, якщо дефіцит бюджету є великим відносно ВВП, має постійний характер і фінансується за рахунок емісії, це спричиняє збільшення грошової маси високими темпами, викликає зростання рівня цін і провокує інфляцію. Центральні банки беруть участь в управлінні державним боргом. За своєю економічною сутністю державний борг — це економічні відносини держави як позичальника з її зовнішніми і внутрішніми кредиторами з приводу запозичення коштів. Розмір державного боргу розраховується як загальна сума заборгованості держави зовнішнім і внутрішнім кредиторам.Управління державним боргом складається з чотирьох стадій: - залучення державних запозичень. Залучення може здійснюватись шляхом розміщення державних цінних паперів та отримання кредитів; - розміщення залучених коштів. Кошти від державних запозичень можуть використовуватись як на фінансування інвестиційних програм, так і на задоволення поточних потреб бюджету, тобто покриття його дефіциту; - погашення та обслуговування боргу, тобто здійснення платежів державою з виконання боргових зобов'язань перед кредиторами згідно з узгодженими між ними графіками погашення ос­новної суми боргу та сплати процентів, комісій тощо; - реструктуризація боргу — це угода держави з кредиторами про нову схему погашення боргових зобов'язань у зв'язку з не­спроможністю держави виконувати раніше взяті боргові зо­бов'язання.Центральні банки виступають у ролі радників, консультантів уряду з питань грошово-кредитної і валютної політики, співпрацюють з урядовими структурами в процесі проведення аналізу, оцінки та прогнозування основних макропоказників економічного розвитку країн.Центральні банки представляють інтереси держав у взаємовідносинах з міжнародними фінансовими організаціями, з центральними банками інших держав. Зокрема, Національний банк України співробітничає з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, Європейським банком реконструкції та розвитку, Європейським центральним банком, Німецько-українським фондом та з іншими міжнародними інституціями.

Основні напрями регулювання НБУ діяльності комерційних банків. Банки — це довірчі установи. Суспільство розглядає виконання державою функції банківського регулювання та нагляду як свого роду гарантію збереження банківських вкладів. Банки відіграють ключову роль в економіці і в той самий час їм притаманна підвищена фінансова вразливість (низька частка капіталу, залежність від банківських ризиків), що зумовлює необхідність прийняття державою заходів стосовно банківського регулювання та нагляду. Основні задачі банківського регулювання й нагляду: – забезпечення стабільності та надійності банківської системи; – захист інтересів вкладників банків; – створення конкурентного середовища у банківському секторі; – забезпечення відкритості політики і діяльності банківського сектора. Необхідність банківського регулювання та нагляду в умовах ринкової економіки ні в якому разі не означає виключення саморегуляції банківського сектора через ринкові механізми. В умовах трансформації економіки в Україні реформується бан­ківська система і одним із найважливіших компонентів цього процесу є створення системи пруденційного банківського регулювання та нагляду.Національний банк України, спираючись на законодавчу базу й світовий банківський досвід, зокрема рекомендації Базельського комітету з банківського нагляду, визначає декілька основних напрямків регулювання діяльності банків. 1. Порядок реєстрації банків у Республіканській книзі реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ. 2. Порядок надання банкам ліцензій на здійснення банківської діяльності. 3. Правила, що регламентують діяльність банків у вигляді інструкцій, положень, рекомендацій, 4. Принципи й стандарти бухгалтерського обліку та звітності в банках. 5. Економічні нормативи, що регламентують діяльність комерційних банків і порядок контролю за їх дотриманням. 6. Методи банківського нагляду, порядок визначення рейтингової оцінки діяльності банків, а також форми наглядового реагування, тобто впливу на банки. 7. Порядок страхування банківських ризиків. Банківський нагляд: методи проведення та заходи впливу Нагляд за діяльністю банків НБУ та його установи традиційно здійснюють за допомогою двох методів: — безвиїзний (дистанційний, заочний) нагляд; — виїзне інспектування банків. Безвиїзний нагляд — це дистанційний моніторинг діяльності окремих банків і банківської системи в цілому, а також застосування наглядовими органами певних заходів з метою реагування на проблеми і недоліки, виявлені в діяльності банків. Оптимальний варіант банківського нагляду передбачає координацію зусиль безвиїзного нагляду та інспектування, тому що ці наглядові методи є взаємодоповнюючими. Система рейтингу банків включає визначення таких показників: – достатність капіталу; – якість активів; – якість управління; – доходність; – ліквідність. Сукупний рейтинг банку визначається таким чином: – за кожним із наведених показників нараховуються бали від 1 (сильний) — до 5 (незадовільний); – бали підсумовуються і діляться на п’ять для визначення сукупної рейтингової оцінки. Сукупний рейтинг характеризує загальний фінансовий стан банку: «сильний», «задовільний», «посередній», «граничний», «незадовільний». До комерційних банків, які порушують банківське законодавство, Національний банк вживає заходів впливу. Вибір таких заходів впливу проводиться з урахуванням: – характеру допущених комерційним банком порушень; – причин, які зумовили виникнення виявлених порушень; – загального фінансового стану комерційного банку; – значущості комерційного банку на ринку послуг. Заходи впливу до комерційних банків: 1) непримусові — лист із зобов’язанням; письмове попередження; 2) примусові — підвищення норми обов’язкових резервів; відкли­кання ліцензії на здійснення окремих або всіх банківських операцій; усунення керівництва комерційного банку від управління; призначення тимчасової адміністрації для управління банком; 3) переведення комерційного банку в режим фінансового оздоровлення представляє систему непримусових та примусових заходів, спрямованих на усунення порушень у діяльності банку, які призвели його до збиткової діяльності або скрутного фінансового стану. Підставою для переведення комерційного банку у режим фінан­сового оздоровлення є віднесення банку до категорії проблемних, відсутність необхідного рівня капіталу, порушення банківського законодавства. Переведення здійснюється відповідно до постанови Правління Національного банку України. Банку, що працює в режимі фінансового оздоровлення, забороняється займатися окремими банківськими операціями (наприклад, залученням вкладів фізичних осіб), в той самий час для підтримки такого банку НБУ може надати стабілізаційну позику.

Офіційні золото - валютні резерви: зміст і характеристика. Золотовалютні резерви — це належні державі валютні активи, що включають золото та міжнародні платіжні засоби і можуть бути використані для міжнародних розрахунків та погашення зо­внішніх боргів. Призначенням золотовалютних резервів є забезпечення міжнародних торговельно-економічних і кредитно-фінансових відносин, що здійснюються на рівні держав, належною кількістю платіжних засобів, покриття дефіциту платіжного балансу, а також проведення девізної політики центральним банком через валютні інтервенції на ринку. Структура золотовалютних резервів значною мірою залежить від особливостей елементів діючої у даний історичний період світової валютної системи, особливостей міжнародних розрахунків, ролі різних країн у світовій торгівлі та міжнародному поділі праці. Основними завданнями центрального банку щодо формування структури золотовалютних резервів за складом валютних активів, які до них включаються, є: 1) відповідність цієї структури спрямуванню платежів за зовнішньоекономічними операціями та обслуговуванню зовнішнього боргу; 2) недопущення знецінення ре­зервних активів унаслідок коливання курсів різних валют; 3) забезпечення по можливості прийнятного рівня дохідності вкладень, розміщених у валютних активах, за мінімального ризику. Склад золотовалютних резервів, що формуються центральним банком, включає, як правило, чотири основні компоненти: 1.іноземна валюта; 2. резервна позиція в МВФ; 3. спеціальні права запозичення (СДР); 4.золотий запас. Запаси іноземної валюти, тобто грошових знаків інших країн, що належать даній країні, перебувають, як правило, у безготівковій формі і зберігаються на кореспондентських рахунках і короткостро­кових депозитах у зарубіжних банках, а також у формі різного роду цінних паперів, виражених у валюті, що обертаються на міжнародному фінансовому ринку. Резервна позиція в МВФ — це особлива форма активів, що означає право країни-члена автоматично отримувати від нього кошти в іноземній валюті у межах 25 % квоти, а також суми, що раніше була надана в кредит Фонду. Спеціальні права запозичення (СПЗ або СДР за англійською абревіатурою special drawing rights) — це компонент золотовалютних резервів, що являє собою запаси коштів в емітованих МВФ міжнародних резервних і платіжних засобах, які розподіляються між країнами-членами пропорційно до їхніх квот. Золотий запас є централізованим резервом золота у вигляді зливків та золотих монет, що перебуває у розпорядженні центрального банку країни. Офіційні золотовалютні резерви Національного банку України за своїм складом відповідають загальносвітовій практиці діяльності центральних банків щодо формування резервних активів. Вони містять такі основні складові: 1.монетарне золото, що розміщене у закордонних банках та у сховищі Державної скарбниці НБУ. Це високочисте золото у формі монет, зливків або брусків не нижче 995 проби; 2.спеціальні права запозичення, що являють собою авуари в СПЗ на рахунку Національного банку України в Казначействі МВФ; 3.резервна позиція України в МВФ, тобто сума міжнародних резервних коштів, еквівалентна квоті нашої країни в МВФ. 4.іноземна валюта, що перебуває на балансі НБУ. Основним джерелом коштів для поповнення офіційних золотовалютних резервів НБУ до 1995 р. були надходження від обов'язкового продажу валютної виручки експортерів. Джерелом поповнення резервів можуть також бути доходи, отримувані від операцій із власними валютними цінностями на зовнішніх ринках через розміщення їх у ті чи інші форми прибут­кових активів.

15. Процентна політика центрального банку та її вплив на пропозицію грошей. Процентна політика центрального банку — це інструмент грошово-кредитної політики, який є широко відомим і за­стосовується центральними банками практично всіх розвинених країн. Дія цього інструмента полягає в установленні і періодичній зміні центральним банком процентної ставки, за якою він здійснює рефінансування комерційних банків. Офіційна процентна ставка центрального банку часто називається обліковою, або дисконтною.Облікова ставка центрального банку має особливий статус в економіці. Вона є ціною, за якою центральний банк емітує гроші в оборот у процесі первинної безготівкової (кредитної) емісії, що дає підстави вважати облікову ставку офіційною ціною грошей, на яку орієнтуються всі інші суб'єкти грошового ринку. Рівень облікової ставки центрального банку — це одна із головних умов рефінансування комерційних банків, тобто забезпечення їх додатковими резервами на кредитній основі. Змінюючи рівень облікової ставки, центральний банк впливає на пропозицію грошей.Підвищення рівня облікової ставки веде до подорожчання кредитів центрального банку для комерційних банків. У цьому випадку комерційні банки прагнутимуть компенсувати свої втрати, викликані зростанням облікової ставки, тобто подорожчанням кредиту, шляхом підвищення ставок за кредитами, яких вони надають суб'єктам економіки (позичальникам). Крім того, подорожчання кредитів центрального банку стримує попит на кредит з боку комерційних банків. У кінцевому підсумку підвищення рівня облікової ставки призводить до падіння обсягів рефінансування, зменшення грошової бази і звуження пропозиції грошей. Зниження центральним банком рівня облікової ставки має зворотний вплив. Воно стимулює зростання попиту на кредит з боку комерційних банків, веде до зростання обсягів рефінансування, збільшує грошову базу і розширює пропозицію грошей.Процентна політика центрального банку має вплив на динаміку кон'юнктури на ринку цінних паперів, а отже, і на дохідність цінних паперів. Так, підвищення центральним банком облікової ставки веде до зростання процентних ставок комерційних банків за кредитами і депозитами. У цих умовах для суб'єктів економіки (небанківський сектор) зростає привабливість розміщення коштів на депозитах у банках у зв'язку із збільшенням їх дохідності, а для банків зростає привабливість прямого кредитування суб'єктів економіки у зв'язку зі зростанням вартості кредитування. Під впливом наведених чинників попит на цінні папери скорочується, ринкова вартість цінних паперів має тенденцію до зниження, а дохідність цінних паперів — до зростання. Зниження центральним банком облікової ставки спричиняє підвищення попиту на цінні папери, зростання їх ринкової вартості, а отже, зниження дохідності. Процентна політика центрального банку впливає на динаміку обмінного курсу національної валюти через стимулювання при­пливу або ж відпливу короткострокових капіталів, які переміщуються між країнами у пошуку найбільш прибуткового розміщення. Підвищення центральним банком облікової ставки стимулює приплив короткострокових капіталів у країну з тих країн, де облікова ставка нижча, і сприяє таким чином поліпшенню стану платіжного балансу і зростанню обмінного курсу національної валюти. У разі зниження центральним банком облікової ставки має місце відплив капіталів із країни у ті країни, де облікова ставка вища, що зумовлює падіння обмінного курсу національної валюти. Процентна політика — це інструмент грошово-кредитної політики, адекватний ринковій економіці. Оцінюючи ефективність цього інструменту з позиції чинників, слід відзначити, що це — досить гнучкий інструмент регулювання, йому властива зворотність дії (тобто можливе як підвищення, так і зниження облікової ставки).

16. Регулювання валютних курсів. Механізм проведення валютних інтервенцій. Валютна інтервенція — пряме втручання центрального банку в операції на валютному ринку з метою впливу на обмінний курс національної валюти через операції з купівлі-продажу іно­земних валют.Задля підвищення обмінного курсу національної валюти центральний банк продає іноземну валюту, а для його зниження — скуповує іноземну валюту на ринку. Валютні інтервенції можуть проводитися також і для стимулювання експортних операцій. Задля цього перед центральним банком як мета валютної політики може ставитися завдання за­безпечити штучне заниження курсу національної валюти. Завдяки цьому експортери в обмін на виручену ними іноземну валюту отримують більше коштів у національній валюті та збільшують власну норму прибутку або ж, підтримуючи цю норму на незмінному рівні, забезпечують реалізацію своїх товарів за кордоном за нижчими цінами, підвищуючи свою конкурентоспроможність. Механізм проведення валютних інтервенцій передбачає залучення до відповідних операцій на валютному ринку певного кола комерційних банків, що виконують роль свого роду первинних Дилерів на ринку, поширюючи ефект від валютних інтервенцій центрального банку через власні операції зі своїми клієнтами та з іншими банками на загальну динаміку обмінного курсу. У біль­шості випадків об'єктом купівлі-продажу національної валюти в обмін на іноземну в процесі валютних інтервенцій є долар США, а сьогодні зростає також і роль євро.Залежно від впливу на динаміку внутрішніх економічних процесів валютні інтервенції центрального банку поділяються на стерилізовані та нестерилізовані. Стерилізованими називаються валютні інтервенції, за яких зміна іноземних активів центрального банку компенсується відповідною зміною його внутрішніх активів. Наприклад, для того щоб уникнути внаслідок продажу національної валюти на валютному ринку країни надмірного непередбачуваного зростання грошової маси, а отже і сплеску інфляції, центральному банку потрібно здійснити зворотну опе­рацію з внутрішніми активами, у ролі яких можуть бути державні цінні папери. У цьому разі необхідно реалізувати на ринку на відповідну суму державні цінні папери, з тим щоб вилучити над­лишкову грошову масу. Нестерилізованими називаються валютні інтервенції, за яких зміна валютних резервів центрального банку веде до зміни грошової маси в країні.Стерилізація досить ефективно ізолює грошову масу від ймовірного впливу валютних інтервенцій. Однак поєднання цих заходів значно зменшує ефективність проведення валютних інтервенцій з точки зору їх впливу на довгострокові зміни валютного курсу. Уперше валютні інтервенції почали проводитися ще в XIX ст. центральними банками Росії та Австро-Угорщини. Отже, валютні інтервенції не можуть бути ефективним інструментом валютної політики в періоди валютних криз і нестабільної фінансової ситуації в країні. Проте вони є досить дієвим засобом впливу на обмінний курс національної валюти у процесі поточного регулювання центральним банком валютних відносин, особливо коли перебіг господарських процесів у країні відзнача­ється достатнім рівнем стабільності.

Регулювання офіційних золото - валютних резервів. Одним із головних завдань центрального банку в процесі реалізації валютної політики є ефективне управління офіційними золотовалютними резервами країни. Його цілями є забезпечення покриття дефіциту платіжного балансу країни і вплив на обмінний курс національної валюти через девізну політику, а також вплив на динаміку обсягів грошової маси всередині країни з метою досягнення цінової стабільності як стратегічної мети грошово-кредитного регулювання загалом. Для забезпечення ефективного управління золотовалютними резервами центральному банку необхідно мати у своєму розпорядженні систему показників, котрі б відображали: - по-перше, кількість золотовалютних резервів, тобто відповідність обсягу резервів потребам у них, що визначаються масштабами зовнішньоекономічних операцій даної країни, сальдо пла­тіжного балансу, величиною зовнішнього боргу, а також динамікою руху капіталів; - по-друге, якість золотовалютних резервів, що обумовлюється такими чинниками, як динаміка обмінних курсів резервних валют на світових ринках, частка золота і СДР у резервах, вели­чина зовнішньої заборгованості країн-емітентів резервних валют, кон'юнктура на світових ринках золота. Важливим завданням у процесі управління золотовалютними резервами є забезпечення належної їх диверсифікації за видами валют з метою уникнення ризиків, а також приведення цих резервів у відповідність до структури зовнішньоторговельного обороту країни, тобто до валют, у яких укладаються угоди. Зрозуміло, що із запровадженням євро значна кількість контрактів з партнерами з країн — учасниць Економічного і валютного союзу стала укладатися саме у цій валюті. Це, а також нестабі­льність курсу долара на світових фінансових ринках змушує Національний банк України диверсифікувати належним чином золотовалютні резерви: близько 60 % валютних резервів НБУ становлять дол. США (оскільки 75 % зовнішньоекономічних роз­рахунків в Україні провадиться саме у цій валюті), близько 30 % — євро, а решта — англійський фунт стерлінгів, швейцарський франк та золото. Підтримання обраної валютної структури офіційних золотовалютних резервів НБУ здійснює шляхом інтервенцій на міжбанківському валютному ринку України. У зв'язку з цим в окремі періоди виникає ситуація, коли НБУ продає долари США і купує замість них інші валюти — євро, англійські фунти стерлінгів, швейцарські франки. Важливим завданням НБУ при здійсненні цих операцій є підтримання постійної вартості офіційних валютних резервів, не допускаючи її зниження внаслідок значних коливань обмінного курсу долара США на світових валютних ринках. Це завдання вирішується Національним банком через установлення збалансованої валютної структури золотовалютних резервів. Підтримання оптимальної структури офіційних золотовалютних резервів країни вимагає від центрального банку встановлення правильного співвідношення не лише за окремими видами ва­лют, а й визначення частки монетарного золота, що належить до резервів Оскільки золотовалютні резерви країни безпосередньо впливають на процес формування грошової бази, яка, у свою чергу, визначає величину грошової маси, необхідним елементом ефек­тивного управління резервами є уникнення центральним банком дестабілізуючого впливу процесу формування резервів на стан грошового обігу.

Режими валютних курсів, їх особливості, переваги і недоліки. Установлення режиму обмінного курсу національної грошової одиниці — напрям валютної політики центрального банку, метою якого є визначення порядку розрахунку та особли­востей регулювання валютного курсу на території країни. В умовах золотомонетного стандарту при металевій основі грошового обігу і юридичного закріплення ролі золота як загального еквівалента у міжнародних економічних відносинах основою для визначення валютного курсу національних грошових одиниць був монетний паритет. Монетний паритет — це співвідношення вагової кількості золота, що міститься у валюті однієї країни, до вагової кількості золота у валюті іншої країни. В умовах обігу нерозмінних на золото паперово-кредитних грошових знаків основою для визначення валютних курсів є паритет купівельної спроможності. Паритет купівельної спро­можності — це співвідношення між купівельною спроможністю окремих валют відносно певного набору товарів і послуг. При формуванні валютного курсу, на його конкретну величину значний вплив має ціла низка інших чинників. До них, зокрема, належать: 1.Економічний розвиток країни і темпи зростання її валового внутрішнього продукту, що, власне, і визначає вартісне напов­нення національної грошової одиниці. Збільшення ВВП країни веде до подорожчання її національної валюти, а зменшення — до зворотного процесу. 2. Стан платіжного балансу впливає на обмінний курс залежно від характеру сальдо. За активного сальдо попит на національну валюту збільшується, а її курс зростає, за пасивного сальдо зменшення попиту веде до здешевлення національної валюти. 3.Динаміка грошової маси впливає на рівень цін, що позначається на рівні валютного курсу. 4.Рівень процентних ставок на ринку позначається на міжнародному русі капіталів. Підвищення ставок визначає приплив капіталів у країну, що підвищує попит на національну валюту та стимулює зростання її обмінного курсу. 5. Обсяги використання національної валюти у міжнародних розрахунках визначають динаміку її обмінного курсу залежно від масштабів зовнішньоекономічних операцій, в угодах за якими дана валюта використовується як засіб платежу, що, відповідно, визначає динаміку попиту на неї на світових ринках незалежно від рівня купівельної спроможності на внутрішньому ринку. 6. Функціонування світових валютних ринків впливає на динаміку обмінного курсу даної валюти залежно від того, наскільки широко вона використовується при укладенні строкових валют­них угод та здійсненні спекулятивних операцій. 7. Валютна політика держави визначає масштаби регулятивного втручання повноважних державних органів у процеси формування обмінного курсу національної грошової одиниці виходячи із стратегічних завдань економічного розвитку, що визначає реалізацію відповідних заходів з підвищення або зниження валютного курсу. Так, зниження курсу національної валюти сприяє зростанню експорту товарів, позаяк експортери отримують додаткові доходи при обміні виручки в іноземній валюті на національну. Проте зниження валютного курсу посилює тягар зовнішніх боргів в іноземній валюті, для обслуговування яких доводиться витрачати більше грошових коштів у національній валюті. Крім того, подорожчання імпорту негативно позначається на динаміці внутрішніх цін та інфляційних процесах усередині країни. Фіксований валютний курс передбачає такий режим установлення обмінного курсу національної валюти, за якого держава в особі уповноважених нею органів визначає твердий паритет на­ціональної грошової одиниці відносно іноземних валют та здійснює відповідні заходи валютної політики для підтримання цього паритету. Плаваючий валютний курс — це співвідношення між валютами різних країн, що складається на ринку під впливом зміни попиту і пропозиції на національну й іноземну валюту. При цьому окремі різновиди плаваючого валютного курсу можуть передбачати встановлення центральним банком таких режимів, як: а) вільне плавання, за якого на зміну валютного курсу впливає лише ринкова кон'юнктура; б) регульоване плавання, за якого центральний банк проводить операції на валютному ринку з метою згладжування курсових коливань; в) обмежене плавання, за якого центральним банком задаються граничні норми коливання обмінного курсу національної валюти в бік підвищення і в бік зниження (валютний коридор).

19. Рефінансування центральними банками кредитно-фінансових установ, його мета та вплив на грошово-кредитний ринок. Термін " рефінансування" означає отримання грошових коштів кредитними установами від центрального банку. Центральний банк може видавати кредити комерційним банкам, а також переобліковуються цінні папери, що знаходяться в їхніх портфелях (як правило векселі). Переоблік векселів довгий час був одним з основних методів грошово-кредитної політики центральних банків Західної Європи. Центральні банки пред'являли певні вимоги до враховувати векселі, головним з яких була надійність боргового зобов'язання. Векселі переобліковуються за ставкою редісконтірованія. Цю ставку називають також офіційною дисконтною ставкою, зазвичай вона відрізняється від ставки по кредитах (рефінансування) на незначну величину в меншу сторону (у Європі 0.5-2 процентних пункту). Центральний банк купує боргове зобов'язання по більш низькій ціні, чим комерційний банк. У разі підвищення центральним банком ставки рефінансування, комерційні банки будуть прагнути компенсувати втрати, викликані її ростом (подорожчанням кредиту) шляхом підвищення ставок за кредитами, що надаються позичальникам. Тобто зміна облікової (рефінансування) ставки прямо впливає на зміну ставок по кредитах комерційних банків. Останнє є головною метою даного методу грошово-кредитної політики центрального банку. Очевидно, що зміна офіційної процентної ставки впливає на кредитну сферу. По-перше, утруднення або полегшення можливості комерційних банків отримати кредит у центральному банку впливає на ліквідність кредитних установ. По-друге, зміна офіційної ставки означає подорожчання або здешевлення кредиту комерційних банків для клієнтури, тому що відбувається зміна процентних ставок по активних кредитних операціях. Недоліком використання рефінансування при проведенні грошово-кредитної політики є те, що цей метод зачіпає лише комерційні банки. Якщо рефінансування використовується мало або здійснюється не в центральному банку, то зазначений метод майже повністю втрачає свою ефективність. Крім встановлення офіційних ставок рефінансування і редісконтірованія центральний банк встановлює процентну ставку по ломбардних кредитах, тобто кредитами, що видаються під яку-небудь заставу, у якості якого виступають звичайно цінні папери. Слід врахувати, що в заставу можуть бути прийняті тільки ті цінні папери, якість яких не викликає сумніву. " У практиці зарубіжних банків як таких цінних паперів використовуються звертаються державні цінні папери, першокласні торговельні векселі і банківські акцепти (їхня вартість повинна бути виражена в національній валюті, а термін погашення - не більше трьох місяців), а також деякі інші види боргових зобов'язань, визначаються центральними банками "

Роль центрального банку в організації та проведенні міжбанківських розрахунків і функціонуванні платіжних систем. Системи міжбанківських розрахунків і платіжні системи в розвинутих країнах з ринковою економікою функціонують відповідно до загальних моделей, що базуються на трьох основних видах міжбанківських розрахунків: 1.розрахунки через організацію кореспондентських відносин між комерційними банками, їх називають лоро-ностро; 2.розрахунки через кореспондентські рахунки, що відкриваються в установах центральних банків. Як правило, це повні розрахунки, які виконуються індивідуально, на валовій основі, їх можна характеризувати як платежі брутто; 3.розрахунки через клірингові установи. Це розрахунки або платежі нетто. Міжбанківські кореспондентські відносини. Ці відносини включають різні форми співробітництва банків на засадах коректності, чесності та узгодженості щодо виконуваних операцій. Хоча банки конкурують за сфери впливу з метою залучення клієнтів та ділових партнерів на ринку, вони можуть бути і кореспондентами, тобто клієнтами один одного. Необхідність у кореспондентських відносинах виникає, коли банк не може запропонувати певні послуги своїм клієнтам, або коли відомо, що інший банк зробить це швидше, краще та деше­вше. З огляду на це й обирають банки-кореспонденти. Кореспондентські відносини між банками можуть виникати не лише в межах однієї країни, а й з іноземними банками. Цей вид кореспондентських відносин в основному використовується для міждержавних розрахунків. Для встановлення кореспондентських відносин з іноземним банком комерційному банку необхідно отримати ліцензію в центральному банку. Рахунок-лоро — «Ваш рахунок у нас». Рахунок-ностро — «Наш рахунок у Вас». Отже, банк може відкрити обмежену кількість рахунків-ностро в банках-кореспондентах, що стимулюватиме конкуренцію між останніми. Щоправда, у країнах з розвинутою економікою великі банки нерідко відкри­вають значну кількість кореспондентських рахунків, деякі з них і за межами своєї країни — від 300 до 500 і більше. При цьому, звичайно, використовується найновіша комп'ютерна та організаційна техніка. Так, один з найбільших банків ФРН — Дойче Банк АГ — має 4 тис. кореспондентів у 184 країнах світу і тільки у Франкфурті-на-Майні веде близько 5 тис. поточних рахунків іноземних банків. Розрахунки через кореспондентські рахунки, що відкриваються в установах центральних банків. Потреба в централізованій установі, що надає розрахункові послуги практично всім учасникам банківської системи, може бути задоволена через установлення ще однієї функції центрального банку країни, тобто останній може бути централізованою установою, що відкриває кореспондентські рахунки для комерційних банків. Розрахунки через клірингові установи. З метою полегшення управління міжбанківськими розрахунками, зниження їхніх ризиків та зменшення потреби тримати великі резерви в центральному банку вдаються до клірингу, тобто заліку взаємних вимог. Кліринг — це система безготівкових розрахунків, що базується на заліку взаємних вимог і зобов'язань фізичних та юридичних осіб. Системи міжбанківських розрахунків призначені для здійснення пла­тіжних трансакцій між банками, що зумовлені виконанням платежів клієнтів банків або власних зобов’язань одного банку перед іншим. Системи міжбанківських розрахунків різних країн можуть значно відрізнятися. В світі не існує єдиної платіжної моделі, але існують загальні принципи побудови платіжної системи. Згідно з нормативними актами Національного банку міжбанківські розрахунки на території України можуть здійснюватись – через систему електронних платежів (СЕП) Національного банку України; – внутрішньобанківську платіжну систему; – прямі кореспондентські відносини між банками (за наявності дозволу регіонального управління НБУ за місцем відкриття кореспондентського рахунку). СЕП побудована як деревовидно-мережна структура. На нижньому рівні СЕП містяться банки-учасники електронних розрахунків. Середній рівень СЕП представлений мережею регіональних розрахункових палат (РРП). РРП — це підрозділ регіонального управління Національного банку, який обслуговує банки-учасники СЕП відповідного регіону. На верхньому рівні СЕП знаходиться Центральна розрахункова палата (ЦРП), яка організує функціонування СЕП у цілому і керує роботою регіональних розрахункових палат.

Роль центрального банку в управлінні внутрішнім та зовнішнім державним боргом. Відповідно до діючого законодавства Національний банк здійснює обслуговування державного боргу. Національний банк України виконує функцію генерального агента Міністерства фінансів з обслуговування розміщення облігацій внутрішньої державної позики та проведення платежів за ними. Національний банк України організує продаж облігацій на первинному ринку в формі аукціонів, а також шляхом продажу за фіксованими цінами. Покупцями облігацій на торгах, що проводяться Національним банком, виступають комерційні банки та їх філії. Банкам надається право купувати облігації за рахунок власних і залучених коштів, а також за рахунок коштів клієнтів за їх дорученням. Операції нерезидентів на ринку облігацій обслуговують уповноважені комерційні банки, які уклали відповідні договори з Національним банком України. Національний банк здійснює розрахунки з погашення облігацій та сплати доходу на підставі платіжного доручення Державного казначейства. Національний банк виконує функції контролюючого органу на ринку облігацій внутрішньої державної позики. Національний банк приймає участь у процесі обслуговування державного зовнішнього боргу. Загальний зовнішній борг країни складається з державного зовнішнього боргу і приватного, негарантованого державою, зовнішнього боргу. До складу державного зовнішнього боргу входять: – прямий державний зовнішній борг; – умовний державний зовнішній борг (гарантований державою). Згідно з чинним законодавством України функції управління та обслуговування зовнішнього державного боргу покладені на Міністерство фінансів України. Національний банк України в процесі обслуговування зовнішнього державного боргу виконує функції платіжного агента Уряду України, але його роль цим не обмежується. З метою задоволення поточних потреб в іноземній валюті для виконання зовнішніх фінансових зобов’язань НБУ організує на території України купівлю-продаж конвертованих валют за гривню. Національний банк України виступає розпорядником кредитів, отриманих від Міжнародного валютного фонду. Обслуговування державного зовнішнього боргу в частині зобов’язань щодо повернення валютних коштів, отриманих від Міжнародного валютного фонду, здійснюється за рахунок коштів НБУ.На Національний банк України покладена відповідальність за складання платіжного балансу. Платіжний баланс — це структура макроекономічних показників, яка відображає результати зовнішньоекономічної діяльності держави за відповідний період часу та джерела її фінансування. У платіжному балансі фіксуються всі операції між резидентами та нерезидентами держави, при яких потоки товарів та капіталів перетинають кордон економічної території України. На Національний банк України покладена відповідальність за моніторинг стану загальної зовнішньої довгострокової заборгованості України і за подання Світовому банку звітності стосовно загального зовнішнього боргу країни.

Статус НБУ, принципи його організації та функціонування. В сучасних умовах ринкової економіки в кожній країні, як правило, функціонує центральний емісійний банк. Він виконує функції, що відрізняють його від інших ланок грошово-кредитної системи, і відіграє особливу роль в економіці. Центральний банк — це орган координування і регулювання грошово-кредитної системи країни. Під правовим статусом ЦБ розуміють його роль і місце в системі інших державних органів, які закріплені на конституційному і законодавчому рівнях. Основні положення, що визначають статус центрального банку: - порядок визначення основних завдань центрального банку; - характер взаємовідносин центрального банку з органами державної влади; — рівень економічної незалежності центрального банку; — порядок призначення керівництва центрального банку. Тривалий термін функці­онування центральних банків у різних країнах світу дає змогу сформулювати основні їх завдання: — забезпечення стабільності національної грошової одиниці (цінової стабільності) і таким чином сприяння (опосередковано) стабільному економічному зростанню; — сприяння ефективному розвитку банківської системи та її надійності; Принцип незалежності Національного банку. Відповідно до цього принципу Національний банк у межах наданих йому повноважень є незалежним у своїй діяльності, а органи законодавчої і виконавчої влади не мають права втручатися у його діяльність щодо реалізації функцій, передбачених на законодавчому рівні. Принцип парламентського та президентського контролю за діяльністю Національного банку. Рада Національного банку вносить Верховній Раді України Основні засади грошово-кредитної політики для інформування. Голова НБУ допові­дає Верховній Раді України про діяльність Національного банку. Принцип розмежування державних фінансів і коштів Національного банку. Національному банку згідно з Законом забороняється надавати прямі кредити уряду як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування видатків Державного бюджету України, Принцип організації Національного банку на підставі державної власності. Статутний капітал банку у розмірі 10 млн. грн. є державною власністю. Джерелами формування статутного капіталу є доходи Національного банку, а при необхідності — кошти Державного бюджету України. Принцип здійснення діяльності без мети одержання прибутку. Згідно з Законом одержання прибутку не є метою діяльності Національного банку. Принцип економічної самостійності. Національний банк здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах кошторису, затвердженого Радою Національного банку. Принцип централізації системи Національного банку України. Система Національного банку організована у такий спосіб, щоб забезпечити реалізацію єдиної державної грошово-кредитної політики в усіх регіонах України під загальним централізованим керівництвом. Принцип єдності системи Національного банку України. Усі структурні підрозділи, одиниці, підприємства та заклади Національного банку об'єднані спільністю цілей і завдань, що стоять перед банком. Принцип колегіальності управління системою Національного банку. Керівні органи Національного банку України — Рада Національного банку і Правління Національного банку — є колегіальними за порядком прийняття рішень. Принцип вертикальної структури управління системою Національного банку України означає, що призначення посадових осіб та їх підпорядкованість здійснюються тільки по вертикалі.

Сутність та інституційна основа грошово-кредитної політики. Грошово-кредитну (або монетарну) політику звичайно визначають як комплекс взаємопов’язаних заходів з регулювання грошово-кредитного ринку, які проводить держава через центральний банк. Центральний банк виступає в ролі провідника, автора грошово-кредитної політики, тобто її головного суб’єкта. Проте слід зазначити, що при розробці грошово-кредитної політики, визначенні ії основних параметрів центральний банк орієнтується на макроекономічні показники, які визначаються органами законодавчої і виконавчої влади.Ключовим суб'єктом монетарної політики є держава, яка відповідає за створення в країні найсприятливіших для економічного і соціального розвитку монетарних умов. Цю місію держави виконують через уповноважені органи — центральні банки, ор­гани нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інституції страхування банківських депозитів тощо. В Україні головною уповноваженою державою інституцією, яка відповідає за розроблення і реалізацію монетарної політики, є Національний банк України. Як передбачено Конституцією України (Ст. 100), Рада НБУ самостійно розробляє і затверджує Основні засади грошово-кредитної політики на кожний рік та здійснює контроль за її проведенням. Реалізує ж завдання грошово-кредитної політики безпосередньо апарат НБУ в процесі своєї повсякденної діяльності. Об'єкти монетарної політики можна розділяти на віддалені (кінцеві) та наближені (безпосередні). Віддаленими є реальний сектор економіки та соціальна сфера, адже саме задля забезпечення їх належного розвитку здійснюється грошово-кредитне регулювання. Безпосередніми об'єктами виступають ті змінні грошового ринку, через які монетарні імпульси здійснюють вплив на віддалені об'єкти. Це, зокрема, маса грошей, ціна грошей, валютний курс. На масу грошей вплив здійснюється через зміну про позиції грошей, на ціну грошей та валютний курс — через зміну попиту і пропозиції грошей. Грошово-кредитна політика тісно пов’язана з бюджетною, податковою, валютною, зовнішньоекономічною. Так, якщо уряд стимулює економіку суттєвим збільшенням державних витрат, результат буде значною мірою позначатися на характері грошово-кредитної політ


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.011 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал