Європейська валютна система

У ході економічної інтеграції, що здійснюється у Західній Європі, ряд західноєвропейських країн у березні 1979 р. оголосив про створення регіональної валютної системи - Європейської валютної системи (ЄВС), що передбачає скоординоване плавання курсів національних валют по відношенню до долара з метою їх більшої стабілізації. Режим колективного плавання валют отримав назву " європейської валютної змії", у зв'язку з тім, що курси валют могли плавати лише в обмежених межах. У випадку, якщо курси виходили за допустимі межі, центральний банк країни зобов'язав був здійснювати валютну інтервенцію.Механізм колективного плавання курсу валют спільноти забезпечував їх відносну стабільність, проте періодично країни проводили офіційні девальвації чи ревальвації.
Однак основною рисою Європейської валютної системи був механізм ЕКЮ - спеціальної європейської розрахункової одиниці, заснованої на " кошика" із 10 валют країн Західної Європи на чолі з німецькою маркою. Квота національних валют - компонентів ЕКЮ - визначалася економічним потенціалом країн і підлягала перегляду кожні п'ять років. При перегляді " кошика" всі активи і пасиви переоцінювалися за новим курсом.
На відміну від Ямайської валютної системи, юридично закріпила демонетизацію золота, ЄВС використовувало золото як часткового забезпечення ЕКЮ, об'єднавши 20% офіційних золотодоларового резервів країн - членів союзу.
Наступною стадією розвитку валютної інтеграції європейських країн стало створення економічного і валютного союзу, який передбачає:
єдину грошову політику країн - членів союзу;
створення єдиного центрального банку спілки;
введення єдиної валюти союзу.
Перехід був здійснений в три етапи. На першому етапі (почався в січні 1990 р) були скасовані всі валютні обмеження по руху капіталів усередині союзу, знижені темпи інфляції і скорочені дефіцити бюджетів країн - членів союзу. На другому етапі (почався в січні 1994 р) був створений Європейський валютний інститут (у Франкфурті-на-Майні) і проведена підготовка створення єдиної європейської валюти (євро).
На третьому етапі (почався в січні 1997 р) був досягнутий необхідний рівень конвергенції у відповідності з заданими параметрами, введено єдину валюту і створено Європейський валютний інститут - організація, відповідальна за здійснення координації валютної політики між країнами-членами ЄС, підготовку Європейського центрального банку та розробку єдиної валютної політики.
З 1 січня 1999 р. союз вступив на новий щабель розвитку регіональної валютної системи, коли безготівкові розрахунки між країнами - членами спілки стали здійснюватися на основі нової європейської валюти - євро. Котирування курсу євро до долара і до валют країн, що не увійшли в союз, здійснює європейський валютний банк.
З 1 січня 2002 р. євро введено в обіг для здійснення готівкових розрахунків.
Серед переваг нової єдиної валюти європейського регіону перед національними валютами країн - учасниць ЄС можна назвати наступні. Євро дало новий імпульс економічному зростанню в ЄС, дозволило зміцнити господарські та торгові позиції Європи, звести до мінімуму витрати підприємств за обміннимиопераціями, які, за деякими оцінками, становили до 20 млрд. євро на рік.
З введенням євро вчиняється спроба за один прийом створити найбільший в світі за розміром ринок цінних паперів з фіксованим відсотком і ринок акцій. Очевидно, що пройдуть зміни і на вже існуючих фінансових ринках, які повинні будуть стати більш конкурентоспроможними. Єдина валюта стимулюєдіяльність підприємств, що ведуть торгівлю з європейськими компаніями, оскільки тепер вони зможуть використовувати при розрахунках з усіма клієнтами одну і ту ж валюту. А це дозволить заощаджувати на обмінних операціях і уникати супутнього валютних операцій ризику.
Країни - учасниці валютного союзу тепер не зможуть здійснювати так звану конкурентну девальвацію - навмисне зниження вартості валюти з метою зробити експорт більш конкурентоспроможним. На думку європейського істеблішменту, від введення євро виграли всі. З декількох великих, змагаються один з одним господарських систем, що мають дуже різнорідні економічні стратегії, завдяки спільній валюті буде створено єдине в багатьох відносинах економічний простір.
На даному етапі єдиним наднаціональним органом у зоні євро є Європейський Центральний банк, якому доручено проводити єдину грошово-кредитну політику, і покликаний зберегти цінову стабільність у зоні євро.
Сильний євро, з точки зору Європейського Центрального банку, означає низьку інфляцію, низькі процентні ставки і високий рівень заощаджень у населення. Крім того, на період становлення євро, головним вважається дотримання стабільних цін та збереження високих темпів економічного зростання (понад 3% на рік).
У перспективі перед країнами зони євро, безумовно, постане потреба у поверненні на свої традиційні ринки, як в Центральній і Східній Європі, так і в Росії. І так як для Росії саме країни Європейського союзу залишаються найважливішим економічним партнером, то в перспективі для Росії представляється дуже вигідною прив'язка своєї валюти і всієї економіки до інтеграційних процесів, що проходять в Європі.

4. Ринкове і державне регулювання міжнародних валютно-кредитних відносин

Як свідчить світовий досвід, в умовах ринкової економіки здійснюється ринкове і державне регулювання міжнародних валютних відносин.
Держава здавна втручалася у валютні відносини спочатку побічно, а потім безпосередньо з огляду на їх важливу роль у світогосподарських зв'язках. Зі скасуванням золотого стандартів 30-х роках ХХ ст. перестав діяти механізм золотих точок як стихійний регулятор валютного курсу.
Ринкове і державне регулювання доповнюють один одного. Перше, що базується на конкуренції, породжує стимули розвитку, а другий направлено на подолання негативних наслідків ринкового регулювання валютних відносин.
У системі регулювання ринкової економіки важливе місце займає валютна політика - сукупність заходів, здійснюваних у сфері міжнародних валютних та інших економічних відносин відповідно до поточних та стратегічними цілями.
Напрямок та форми валютної політики визначаються валютно-економічним становищем країн, еволюцією світового господарства, розстановкою сил на світовій арені.
Обгрунтуванням валютної політики служить певна теорія, зведена в ранг офіційної догми. Юридично валютна політика оформляється валютним законодавством - сукупністю правових норм, що регулюють порядок здійснення операцій з валютними цінностями в країні і за її межами, а також валютними угодами - двосторонніми та багатосторонніми - між державами з валютних проблем.
Одним із засобів реалізації валютної політики є валютне регулювання і регламентація державою міжнародних розрахунків і порядку проведення валютних операцій. Пряме валютне регулювання реалізується шляхом законодавчих актів і дій виконавчої влади, непряме - з використанням економічних, зокрема валютно-кредитних, методів впливу на поведінку економічних агентів ринку. Регіональне валютне регулювання здійснюється в рамках економічних інтеграційних об'єднань, наприклад, у ЄС, у регіональних угрупованнях країн, що розвиваються.
Валютна політика визначає підготовку, прийняття і реалізацію рішень з валютних проблем. Регулювання валютних відносин включає кілька рівнів:
приватні підприємства, в першу чергу національні і міжнародні банки і корпорації, які мають у своєму розпорядженні величезними валютними ресурсами та беруть активну участь у валютних операціях;
національна держава (міністерство фінансів, центральний банк, органи валютного контролю);
на міждержавному рівні.
Органом міждержавного регулювання є МВФ, а з середини 70-х років стали також регулярні наради на вищому рівні з обмеженим числом учасників. С1993 року Росія також бере участь в цих нарадах.
Основні причини регулярних зустрічей на вищому рівні криється в інтернаціоналізації господарських зв'язків, нестабільності і нерівномірності економічного і політичного розвитку країн, партнерство, протиріччях. Постійні консультації глав держав мають на меті виробити єдину економічну і політичну стратегію.
Однією з форм валютних обмежень, широко застосовуються капіталістичними країнами, є кількісні обмеження імпорту та експорту.
Валютні обмеження в економіці капіталістичних держав і у відносинах між цими державами виконують подвійну, суперечливу роль.
З одного боку, вони служать двоїстим засобом вирівнювання платіжних балансів, підтримки курсів національних валют і концентрації в руках держави золотих і валютних ресурсів. Так як валютний контроль обмежує доступ іноземних товарів і капіталів на ринок даної країни, він захищає національний ринок від економічної експансії інших держав, сприяє зростанню національного виробництва.
З іншого боку, валютні обмеження сприяють розвитку підприємств, не залежних від імпортної сировини і працюють на внутрішній ринок. Однак внаслідок того, що інші країни також їх застосовують, валютні обмеження служать суттєвою перешкодою для проникнення монополій на ринки інших країн.
Відсутність урядових валютних обмежень є однією з умов, що дають можливість іншим державам вимагати нееквівалентний товарообмін і систематично зводити платіжний баланс у розрахунках з країнами, що розвиваються з активним сальдо, а, отже, підтримувати постійну фінансову залежність цих країн від монополій інших держав. Тому правлячі кола промислово розвинених держав, які відчувають потребу в розширенні зовнішніх ринків збуту, в більшій мірі зацікавлені в скасуванні або в ослабленні валютних обмежень, ніж у їх застосуванні. Вводячи валютні обмеження, вони завжди розглядають їх як вимушений захід і прагнуть при першій можливості ліквідувати їх, причому не тільки у себе, але і в інших країнах.
Доцільність встановлення вільної оборотності валют або застосування валютних обмежень визначається для кожної держави в той чи інший момент станом його економіки і зовнішніх розрахунків. Для промислово розвинених країн в залежності від стану економіки і позицій на світовому ринку в один період вільна оборотність їх валют може бути економічно доцільною, в іншій - навпаки, вона не дасть для економіки нічого, крім шкоди.