Главная страница
Случайная страница
КАТЕГОРИИ:
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Система підключичної артерії 1 страница
Підключична артерія (а. subclavia; рис. 123) починається праворуч від плечеголовного стовбура, а ліворуч — безпосередньо від дути аорти, виходить із грудної клітки крізь верхній її отвір, перегинається через І ребро, потім разом з плечовим нервовим сплетенням проходить у міждрабинчастому просторі, де лежить позаду переднього драбинчастого м’яза. На своєму шляху підключична артерія віддає ряд гілок, які живлять головний і спинний мозок, м’язи шиї, грудей, спини, живота, верхньої кінцівки.
Зовнішня сонна артерія (а. carotis externa рис. 122), утворившись, підіймається поверхнею шиї й розгалужується на сім гілок: верхню щитоподібну (а. thyroidea superior), язикову (а. linqualis), лицеву артерію (а. facialis), які розміщені спереду. Лицева артерія віддає гі- лочкй до підщелепної залози, а потім перегинається через край нижньої щелепи, наперед від жувального м’яза. У випадку кровотечі цю артерію слід притиснути до нижньої щелепи, щоб кровотеча припинилася. Артерія віддає гілки до верхньої та нижньої губи зі
свого боку й може анастомозувати з гілками однойменної артерії протилежного боку, утворюючи навколо рота артеріальне кільце, потім вона підіймається присередньою поверхнею обличчя, віддаючи гілочки до мімічних м’язів, і біля присереднього кута ока анас- томозує з гілочками очної артерії, яка є гілкою внутрішньої сонної артерії.
Задню групу гілок зовнішньої сонної артерії складають: потилична (а. occipitaeis) і задня вушна (а. auricularis posterior) артерії. Вони живлять відповідні їхнім назвам ділянки голови.
Висхідна глоткова артерія (а. pharyngea ascendens) йде догори до верхньої ділянки бічної стінки глотки. По ходу віддає гілочки до піднебінного мигдалика, слухової труби, стінок барабанної порожнини та до твердої оболонки головного мозку.
Медіальніше висково-нижньощелепного суглоба зовнішня сонна артерія поділяється на дві гілки: поверхневу вискову артерію (а. temporalis superficialis) та щелепну артерію (а. maxillaris).
Поверхнева вискова артерія лежить спереду зовнішнього слухового ходу, розгалужується під шкірою вискової ділянки на лобову та тім’яну гілки. Живить волосяну частину голови, привушну слинну залозу, висковий м’яз.
Щелепна артерія розміщується глибше у м’язах, живить щелепи, зуби, жувальні м’язи, стінки очної ямки, стінки носової порожнини, крім того, вона віддає гілочку — середню артерію мозкової оболонки (а. meningea media), яка проникає в порожнину черепа крізь остистий отвір і живить тверду мозкову оболонку.
Внутрішня сонна артерія (а. carotis interna) є продовженням загальної сонної артерії. Вона йде паралельно зовнішній сонній артерії, підіймається до основи черепа, входить у порожнину черепа крізь сонний канал і утворює на поверхні велику гілку — очну артерію (а. ophthalmica), а потім на рівні зорового перехрестя поділяється на дві кінцеві гілки — передню й середню артерії мозку (а. cerebri anterior et а. cerebri media), які живлять передні й середні відділи півкуль великого мозку. Крім цих гілок, від внутрішньої сонної артерії відходить задня сполучна артерія (а. communicans posterior), яка сполучає середню артерію мозку з задньою артерією мозку, що є гілкою підключичної артерії. З'єднуючись анастомозами, артерії основи мозку утворюють судинне кільце Вілізія.
Очна артерія виходить із порожнини черепа крізь зоровий канал клиноподібної кістки, доходить до очної ямки й живить своїми гілками м’язи очного яблука, крім того, віддає гілочки до шкіри та м’язів лоба, анастомозує з лицевою артерією.
| Будова суглоба
Суглоби - рухомі з'єднання кісток скелета з наявністю щілини між сочленяющимися кістками. Суглоб є одним з видів зчленування кісток; інший вид зчленування - безперервне з'єднання кісток (без суглобової щілини) - носить назву синартроза. Суглоби виконують одночасно опорну і рухову функції. Основними елементами суглоба є суглобові поверхні (кінці) з'єднуються кісток, суглобові сумки, вистелені зсередини синовіальної оболонкою, і суглобові порожнини. Крім цих основних елементів, що утворюють суглоб, є ще й допоміжні освіти (зв'язки, диски, меніски та синовіальні сумки), зустрічаються не у всіх суглобах. Кінці зчленовуються кісток (епіфізи) складають тверду основу суглоба і завдяки своїй структурі витримують великі навантаження. Гіаліновий хрящ товщиною 0, 5-2 мм, що покриває суглобні поверхні і дуже міцно пов'язаний з кісткою, забезпечує повне прилягання кінців кісток під час руху і виконує функцію амортизатора в опорних суглобах. Суглобова сумка замикає порожнину суглоба, прикріплюючись по краях суглобових поверхонь кісток, що з'єднуються. Товщина цієї капсули різна. В одних суглобах вона туго натягнута, в інших - вільна. У капсулі розрізняють два шари: внутрішній синовиальный і зовнішній фіброзний, що складається з щільної сполучної тканини. У ряді місць фіброзний шар утворює потовщення - зв'язки Поряд зі зв'язками, які є частиною капсули, зміцнення суглобів беруть участь і позасуглобові і внутрішньосуглобові зв'язки. Суглоби додатково зміцнюються проходять м'язами і їх сухожиллями. Суглобова порожнина у вигляді щілини містить невелика кількість синовіальної рідини, яка виробляється синовіальної оболонкою і представляє собою прозору тягучу рідину жовтуватого кольору. Вона служить як би змащування суглобових поверхонь, зменшуючи тертя при рухах у суглобах. Допоміжний апарат суглоба поряд зі зв'язками представлений внутрішньосуглобових хрящами (меніски, диски, суглобова губа), які, розташовуючись між суглобовими кінцями кісток або по краю суглоба, збільшують площу зіткнення епіфізів, роблять їх більш відповідними один одному і грають велику роль в рухливості суглобів. Кровопостачання суглобів відбувається за рахунок гілок найближчих артерій; вони в суглобовій капсулі утворюють густу мережу анастомозів. Відтік крові йде по венах у поруч розташовані венозні стовбури. Лімфовідтікання здійснюється по мережі дрібних лімфатичних судин в найближчі лімфатичні колектори. Іннервація суглобів забезпечується спинномозковими і симпатичним нервами. Функція суглобів визначається в основному формою зчленовуються поверхонь епіфізів кісток. Суглобова поверхня однієї кістки представляє як би відбиток іншого, у більшості випадків одна поверхня опукла - суглобова головка, а інша увігнута - суглобова западина. Ці поверхні не завжди повністю відповідають один одному, нерідко головка має велику кривизну і обширність, ніж западина. Якщо в утворенні суглоба беруть участь дві кістки, то такий суглоб називають простим; якщо більшу кількість кісток - складним. За формою суглобові поверхні кісток порівнюють з геометричними фігурами і відповідно з цим розрізняють суглоби: кулястий, еліпсоїдний, блоковидного, сідлоподібний, циліндричний і ін. Рухи можуть здійснюватися навколо однієї, двох і трьох осей, утворюючи одно- (циліндричні і блоковидного), дво- (еліпсоїдний і сідлоподібний) і многоосевой (кулястий) суглоби.Кількість та розташування осей визначають характер рухів. Розрізняють рухи навколо фронтальної осі - згинання і розгинання, сагітальній осі - приведення і відведення, поздовжньої осі - ротація і многоосевое обертальний рух.
Характеристика багатоосних суглобів
Кулястий суглоб (arthrodia) – найбільш руховий вид зчленувань у людському тілі з виразно виявленою кулястою головкою і відповідною їй суглобовою западиною, яка охоплює менше половини окружності головки. Рухи відбуваються по трьох головних взаємно перпендикулярних осях – сагітальній, фронтальній і вертикальній. У кулястому суглобі може бути незкінченна кількість осей обертання, через що його і називають багатоосьовим. Також у ньому відбуваються колові рухи.
Як різновидності кулястих суглобів розглядають горіхоподібний та плоскі суглоби.
Горіхоподібний суглоб (кулькоподібний) (articulatio spheroidea) являє собою типовий кулястий суглоб, що відрізняється глибокою западиною, збільшеною за рахунок суглобової губи. Обсяг рухів трохи обмежений. Прикладом є кульшовий суглоб.
Плоский суглоб (ampniarthrosis) відрізняється від інших наявністю плоских, майже рівних суглобових поверхонь, які являють собою відрізки кулі з дуже великим радіусом. У плоских суглобах немає суглобових головок і западин, кривизна етичних поверхонь дуже мала. При русі допускається незначне ковзання однієї по іншій, внаслідок чого ці суглоби вважаються малорухомими і до них належать зап'ястно-пястні і плеснево-передплеснові суглоби та суглоби утворені суглобовими відростками хребців.
Будова м'язів
Слово м’яз походить від лат. musculus — мишка, бо, скорочуючися, м’яз нагадує мишу з голівкою й хвостом.
Скелетний м’яз побудований із пучків посмугованих м’язових волокон, укритих пухкою сполучною тканиною, що з’єднує їх між собою, в кожний пучок входить багато м’язових волокон, які утворюють самостійні рухові одиниці. В рухових одиницях може бути від 5—8 до 2000 і більше м’язових волокон. Кожна рухова одиниця іннервується одним мотонейроном.
М’яз складається з черевця й двох сухожилкових кінців.
Проксимальний кінець м’яза називається головкою, а дистальний — хвостом. Від головки й хвоста відходять сухожилки, якими м’яз прикріплюється до кісток або фасцій.
Сухожилки — це волокна щільної сполучної тканини. Охоплюючи кінці м’язових волокон, сухожилкові волоконця з’єднуються з саркоплазмою м’яза, що сприяє утворенню міцного зв’язку сухожилка із м’язом. Сухожилки, на відміну від черевця, головки й хвоста, мають білий колір, у них відсутні кровоносні судини, зате багато нервових закінчень та колагенових волокон і мало еластичних. Через це сухожилки характеризуються великою опірністю до розтягування.
У м’язі є пучки волокон різних порядків. Пучки першого порядку, з’єднуючися між собою, утворюють пучки другого, третього та інших порядків. Внутрішня сполучна тканина, яка їх укриває, називається ендомізієм, а сполучна тканина, що вкриває м’яз іззовні, дістала назву перимізія
М'язи грудей
М’язи грудей. У ділянці грудної клітки розташовані дві групи м’язів: глибокі (власне м’язи грудної клітки) й поверхневі. До глибоких м’язів належать зовнішні та внутрішні міжреберні, поперечний м’яз грудної клітки й діафрагма, а до поверхневих, або переселенців, — великий і малий грудні та передній зубчастий м’язи. Зовнішні міжреберні м’язи (mm. intercostales externi) виповнюють усі міжреберні проміжки від реберних хрящів до хребетного стовпа, їхні волокна йдуть згори донизу й уперед від верхнього ребра до розміщеного нижче. При скороченні м’язи підіймають ребра, збільшуючи при цьому об’єм грудної клітки в передньозадньому й поперечному напрямках. Ці м’язи сприяють вдихові. Внутрішні міжреберні м’язи (mm. intercostales interni) починаються від верхнього краю нижче розміщеного ребра, йдуть угору та вперед і прикріплюються до його нижнього краю, розміщеного вище. На задній поверхні грудної клітки, починаючи від кутів ребер і аж до хребта, внутрішні міжреберні м’язи відсутні. При скороченні м’язи опускають ребра, звужують грудну клітку, зменшуючи її об’єм, сприяють видиху. Поперечний м’яз грудної клітки (т. transversus thoracis) лежить на задній поверхні передньої грудної стінки. Скорочуючися, зменшує об’єм грудної клітки, сприяє видиху. Діафрагма (diaphragma), або грудночеревна перетинка, відділяє грудну порожнину від черевної, має куполоподібну форму, куполом обернену в грудну порожнину. М’язові волокна діафрагми починаються від грудини, ребер і поперекових хребців по кільцевій лінії і з’єднуються в центрі, утворюючи сухожилковий центр. Зліва від сухожилкового центра лежить серце. Діафрагма має три частини: грудинну, реберну й поперекову.
Грудинна частина розташована в ділянці мечоподібного відростка. Реберна частина починається зубцями від внутрішньої поверхні шести нижніх реберних кісток та реберних хрящів.Поперекова частина починається окремими пучками від І—IV поперекових хребців і називається ніжками діафрагми. Ніжок є З пари: медіальні, бічні та проміжні. Між медіальними ніжками є два отвори — передній і задній. Крізь передній стравохідний отвір проходять стравохід і блукаючі нерви, а крізь задній (аортальний) — аорта й грудна лімфатична протока. Між медіальними та проміжними, а також між проміжними та бічними латеральними ніжками є отвори, крізь які проходять кровоносні судини та нерви. Великий грудний м’яз (т. pectoralis major) починається від грудинної частини ключиці, від краю рукоятки, тіла грудини, 5—6 реберних хребців і верхньої ділянки піхви прямого м’яза живота. Всі волокна сходяться в один міцний сухожилок, який прикріплюється до гребеня великого горба плечової кістки, функція: скорочуючися, м’яз опускає підняту руку, тягне плече вперед і всередину, пронує його.
Малий грудний м’яз (т. pectoralis minor) лежить під великим грудним м’язом, починається від передньої поверхні II—V ребер і прикріплюється до дзьобоподібного відростка лопатки. При скороченні м’яз тягне лопатку вперед і вниз, при фіксованій лопатці — підіймає ребра й бере участь в акті вдиху.
Передній зубчастий м’яз (т. serratus anterior) (лежить на бічній поверхні грудної клітки, починається зубцями від зовнішньої поверхні VIII—IX ребер, прикріплюється до нижнього кута й медіальної поверхні лопатки. Функція: тягне лопатку вперед, а її нижній кут — назовні, завдяки чому лопатка обертається навколо сагітальної осі.
Всі три вище описані м’язи при скороченні підіймають ребра і є допоміжними дихальними м’язами.
Фасції на грудній клітці розвинуті слабо.
М’язи шиї
М’язи шиї поділяють на власне м’язи та м’язи-переселенці, поверхневі та глибокі.
До поверхневих м'язів шиї належать: підшкірний м’яз шиї, грудинно-ключично-сосковий м’яз, надпід’язикові та підпід’язико- ві м’язи.
До глибоких м'язів шиї відносять: передній, середній та задній драбинчасті м’язи, довгий м’яз шиї та довгий м’яз голови.
Підшкірний м’яз(т. platysma) У людей цей м’яз має вигляд тонкої пластинки, він покриває бічну й передню поверхню шиї. Починається від грудної фасції нижче ключиці й прикріплюється до краю нижньої щелепи та жувальної фасції. З’єднуючися з деякими мімічними м’язами, він натягує шкіру шиї, відтягує кут рота донизу. Грудинно-ключично-соскоподібний м’яз (т. stemocleidomastoideus)
Починається двома сухожилками: одним — від рукоятки грудини, а другим — від грудинного кінця ключиці. Прикріплюється до соскоподібного відростка скроневої кістки.
М’язи, що належать до групи під’язикових, мають назву кісток, до яких вони прикріплюються: грудинно-під’язиковий, грудин- но-щитоподібний, щитопід’язиковий та лопатково-під’язиковий. Скорочуючися, ці м’язи відтягують під’язикову кістку, а разом з нею й гортань униз.
Вище під’язикової кістки лежать такі м’язи: підборідно-під’язиковий, двочеревцевий, щелепно-під’язиковий і щилопід’язиковий.Підборідно-під’язиковий м’яз (т. geniohyoideus) починається від підборідної ості нижньої щелепи й прикріплюється до тіла під’язикової кістки. При скороченні тягне наперед та вгору під’язикову кістку, а при фіксованій під’язиковій кістці — опускає нижню щелепу.Двочеревцевий м’яз (т. digastricus) переднім черевцем починається від двочеревцевої ямки нижньої щелепи, а заднім черевцем прикріплюється до соскоподібної вирізки скроневої кістки. Між двома черевцями міститься сухожилок, що утворює петлю, якою прикріплюється до під’язикової кістки.
Щелепно-під’язиковий м’яз (т. mylohyoideus) служить дном ротової порожнини, починається від щелепно-під’язикової лінії на внутрішній поверхні нижньої щелепи, прикріплюється до тіла під’язикової кістки, в місці з’єднання обох м’язів у центрі щелепи утворюється медіальний шов.
ІІІилопід’язиковий м’яз (т. stylohyoideus) одним сухожилком прикріплюється до шилоподібного відростка скроневої кістки, а другим — до великого рога під’язикової кістки.
Всі ці м’язи, скорочуючися, тягнуть гортань і під’язикову кістку вгору, беруть участь в акті ковтання, а також у голосоутворенні.
Глибокі м’язи шиї. До глибоких м'язів з косим розташуванням волокон належать передній, середній і задній драбинчасті м’язи (т. scalenus anterior, medius, posterior), які починаються окремими зубцями від поперечних відростків шийних хребців і прикріплюються до І—II ребер. Передній драбинчастий м’яз приєднується до горбка переднього драбинчастого м’яза на І ребрі, середній — позаду переднього, а задній — до зовнішньої поверхні ребра.
Довгий м’яз шиї й довгий м’яз голови лежать на передній поверхні шийної частини хребетного стовпа. Довгий м’яз шиї згинає шию, а довгий м’яз голови нахиляє голову.
М'язи плеча
Двоголовий м’яз плеча (т. biceps brachii) своєю довгою головкою починається від надсуглобового горбка лопатки. Сухожилок цього м’яза проходить через суглобову сумку, окутується синовіальною оболонкою (тому не порушується герметичність суглоба). Коротка головка цього м’яза починається від дзьобоподібного відростка лопатки. На передній поверхні плеча обидва черевця з’єднуються й утворюють один сухожилок, яким м’яз і прикріплюється до горбистості променевої кістки. Двоголовий м’яз належить до дво- суглобових, бо згинає плечовий і ліктьовий суглоби та супінує передпліччя.
Дзьобоподібно-плечовий м’яз (т. coracobrachialis) починається від дзьобоподібного відростка лопатки й прикріплюється до присеред- ньої поверхні плечової кістки. М’яз приводить і згинає плече.
Плечовий м’яз (т. brachialis) починається від зовнішньої та передньої поверхні плечової кістки й прикріплюється до горбистості ліктьової кістки. Згинає передпліччя, а саме ліктьовий суглоб.
Триголовий м’яз плеча (т. triceps brachii) має одну довгу й дві короткі головки. Довга головка починається від підсуглобового горбка лопатки, а короткі — бічна й медіальна — від задньої поверхні плечової кістки. Бічна головка м’яза довша за медіальну, вона починається від верхньої поверхні плеча, а медіальна — від нижньої третини плечової кістки та від міжм’язових перетинок. Всі три головки м’яза утворюють один міцний сухожилок, який прикріплюється до ліктьового відростка ліктьової кістки. М’яз розгинає передпліччя. Довга головка розгинає і приводить плече.
Ліктьовий м’яз (т. anconeus) невеликий, трикутної форми, починається від бічного надвиростка плечової кістки й прикріплюється до задньої поверхні верхнього кінця ліктьової кістки. М’яз розгинає передпліччя.
М'язи сідниці
М’язи пояса нижньої кінцівки поділяють на внутрішні та зовнішні. До внутрішньої групи відносять клубово-поперековий, внутрішній затульний та грушоподібний м’язи.
Клубово-поперековий (т. iliopsoas) побудований із двох м’язів, що починаються окремими головками. Головка клубового м’яза починається від клубової ямки, головка великого поперекового м’яза — від тіл поперекових хребців та їхніх поперечних відростків. Обидва м’язи йдуть уперед і вниз, з’єднуються в один сухожилок, проходять під пахвинною зв’язкою й прикріплюються до малого вертлюга стегнової кістки. М’яз згинає ногу в кульшовому суглобі, повертає стегно назовні. При фіксованому стегні нахиляє тулуб і таз уперед.
Внутрішній затульний м’яз (т. obturatorius internus) починається від країв внутрішньої поверхні тазової кістки та внутрішньої поверхні затульної перетинки, виходить із порожнини таза крізь малий сідничний отвір, далі під прямим кутом підходить до великого вертлюга й прикріплюється до вертлюжної ямки. Обертає стегно назовні й тягне його назад.
Грушоподібний м’яз (т. piriformis) займає всю передню поверхню крижової кістки, йде вниз, проходить крізь великий сідничний отвір і прикріплюється до верхівки великого вертлюга. М’яз відвертає стегно назовні. При фіксованому стегні нахиляє таз і тулуб убік.
До групи зовнішніх м'язів відносять: великий, середній та малий сідничні м’язи, зовнішній затульний м’яз, верхній і нижній близнюкові м’язи, квадратний м’яз стегна, м’яз — натягам широкої фасції.Великий сідничний м’яз (т. gluteus maximus) широкий, грубоволокнистий, починається від зовнішньої поверхні клубової кістки, задньої поверхні крижової кістки та куприка. Волокна йдуть униз і прикріплюються до горбистості стегнової кістки. Над великим вертлюгом м’яз утворює синовіальну сумку. М’яз розгинає та повертає стегно назовні, при фіксованому стегні випрямляє зігнутий уперед тулуб.
Середній сідничний м’яз (т. gluteus medius) починається від зовнішньої поверхні крила клубової кістки нижче великого сідничного м’яза, лежить під ним і прикріплюється до верхівки великого вертлюга. На передній поверхні виходить із-під великого сідничного м’яза й укривається фасцією та шкірою. Відводить стегно.
Малий сідничний м’яз(т. gluteus minimus) починається від зовнішньої поверхні крила клубової кістки, нижче від середнього сідничного м’яза, й лежить під ним. Прикріплюється до великого вертлюга. Відводить стегно. При стоянні тягне таз і тулуб убік.
Зовнішній затульний м’яз (т. obturatorius externus) починається від зовнішніх країв затульного отвору й від затульної перетинки, прикріплюється до вертлюжної ямки. Обертає стегно назовні.
Близнюкові м’язи(mm. gemelli) починаються від внутрішнього затульного м’яза: верхній близнюковий м’яз — від сідничної ості, нижній — від сідничного бугра. М’язи з’єднуються між собою й спільним сухожилком приєднуються до вертлюжної ямки. Обертають стегно назовні.
Квадратний м’яз стегна (т. quadratus femoris) починається від бічної поверхні сідничного бугра, прикріплюється до міжвертлюж- ного гребеня. Обертає стегно назовні.
М’яз—натягач широкої фасції (т. tensor fosciae latae) починається від передньої верхньої ості клубової кістки, йде по бічній поверхні стегна вниз, нижче великого вертлюга сполучається з широкою (І)асцією. Прикріплюється до бічного надвиростка великогомілкової кістки, а також до головки малогомілкової кістки. М’яз натягає широку фасцію стегна, згинає й приводить стегно.
Серед м^язів вільної нижньої кінцівки розрізняють м’язи стегна, гомілки й стопи.
Будова органів нюху та смаку.
ОРГАН СМАКУ
Рецепторами органу смаку є смакові клітини (сосочки), які містяться на кінчику язика, бічних поверхнях і біля основи. В невеликій кількості вони є в епітелії слизової оболонки м’якого піднебіння, на задній стінці глотки. Кількість функціональних смакових сосочків у дітей більша, ніж у дорослих.
Розрізняють чотири види смакових сосочків: валикоподібні, листоподібні, грибоподібні та ниткоподібні
Валикоподібні сосочки в кількості 6—12 розміщені біля кореня язика у вигляді римської цифри V. У кожному сосочку є від 40 до 150 смакових бруньок. Листоподібні сосочки в кількості 3—8 розміщуються на задньобічній поверхні язика. В кожному сосочку — від З до 20 смакових бруньок. Грибоподібні сосочкимістяться на задній поверхні язика, кількість їх незначна. Ниткоподібні сосочки не мають смакових бруньок, розміщені на спинці язика.
Встановлено, що увесь язик наділений усіма видами смакової чутливості, але ступінь чутливості певних його ділянок до окремих смакових речовин різний. Так, до солодкого найбільш чутлива верхівка, до гіркого — основа, до кислого — краї, до солоного — верхівка та краї язика.
Смакові бруньки складаються з трьох видів клітин: базальних, зовнішніх опорних і внутрішніх смакових. У них закладені закінчення смакових нервів.
Кінець смакової клітини, повернений до пори, являє собою паличкоподібний нейроепітеліальний відросток, який інтенсивно сприймає забарвлення.
Іннервація смакових бруньок здійснюється язикоглотковим нервом, барабанною струною, що є у складі проміжного нерва; гортанною гілкою блукаючого нерва.
ОРГАН НЮХУ
Орган нюху займає невелику ділянку слизової оболонки середньої частини верхньої носової раковини й задньої верхньої частини носової перегородки. Загальна площа нюхової ділянки у дорослої людини дорівнює 2, 5 кв. см. Епітелій нюхової ділянки складається з двох видів рецепторних клітин: опорні й нюхові.
Нюхові клітини є спеціалізованими нервовими волокнами, вони мають веретеноподібну форму, містяться серед опорних клітин. На поверхні слизової оболонки нюхові клітини утворюють невеликі випини, вкриті чутливими волосками, тобто рецепторним апаратом органа. Від нюхових клітин відходять нервові волокна в напрямку дО отворів решітчастої пластинки решітчастої кістки, проникають крізь її отвори й закінчуються синапсами біля мітральних клітин нюхової цибулини. Від мітральних клітин відходять аксони, які утворюють нюховий шлях і направляються в нюховий трикутник, проходять крізь передню дірчасту речовину, далі йдуть складним шляхом, який ще не досконало досліджений, і досягають центра нюхового аналізатора в корі півкуль великого мозку, що локалізуються в гачку та закрутці морського коника.
Органи нюху у різних груп ссавців розвинені неоднаково. Розрізняють макросмічних тварин, у яких органи нюху мають складну будову й їхній кірковий центр займає значну площу. До цієї групи тварин належать хижаки, жуйні, копитні, гризуни, сумчасті, комахоїдні. Менш розвинений орган нюху у представників мікросміч- них. Це, насамперед, людина, примати, ластоногі. У аносмічних тварин носові раковини й орган нюху атрофовані. Типовим представником таких тварин є дельфін.
Будова органу зору
Орган зору – найважливіший з органів чуття. Він забезпечує людині до 90 % інформації. Орган зору найтіснішим чином пов’язаний з мозком. Світлочутлива оболонка органу зору розвивається з мозкової тканини.
Орган зору, представляє собою периферичну частину зорового аналізатора, складається з очного яблука (очі) і допоміжних органів ока, які розташовані в очниці.
Очне яблуко має кулясту форму. Воно складається з трьох оболонок і ядра (рис. 93). Зовнішня оболонка – фіброзна, середня – судинна, внутрішня – світлочутливий, сітчаста (сітківка). Ядро очного яблука включає кришталик, склоподібне тіло і рідку середу – водянисту вологу.
Фіброзна оболонка – товста, щільна, представлена двома відділами: переднім і заднім. Передній відділ займає в поверхні очного яблука; він утворений прозорою, опуклою допереду рогівкою. Рогівка позбавлена кровоносних судин і володіє високими светопреломляющими властивостями. Задній відділ фіброзної оболонки – білкову оболонку нагадує за кольором білок вареного курячого яйця. Утворена білкову оболонку щільної волокнистої сполучної тканиною.
Судинна оболонка розташована під білкову і складається з трьох різних за будовою і функціями частин: власне судинної оболонки, війкового тіла і райдужної оболонки.
Власне судинна оболонка займає більшу задню частину ока. Вона тонка, багата судинами, містить пігментні клітини, що додають їй темно -коричневий колір.
Ресничное тіло знаходиться кпереди від власне судинної оболонки і має вигляд валика. Від переднього краю війкового тіла до кришталика відходять вирости – ресничние відростки і тонкі волокна (війкового поясок), що прикріплюються до капсулі кришталика за його екватора. Велика частина війкового тіла складається з війкового м’яза. При своєму скороченні цей м’яз змінює натяг волокон війкового паска і цим регулює кривизну кришталика, змінюючи його заломлюючу силу.
Райдужна оболонка, або райдужка, знаходиться між рогівкою спереду і кришталиком ззаду. Вона має вигляд фронтально розташованого диска з отвором (зіницею) посередині. Своїм зовнішнім краєм райдужка переходить у війкового тіло, а внутрішнім, вільним, обмежує отвір зіниці. У сполучнотканинної основі райдужки знаходяться судини, гладкі м’язові і пігментні клітини. Від кількості і глибини залягання пігменту залежить колір очей – карий, чорний (за наявності великої кількості пігменту), блакитний, зеленуватий (якщо пігменту мало). Пучки гладких м’язових клітин мають двояке напрямок і утворюють м’яз, яка розширює зіницю, і м’яз, звужують зіницю. Ці м’язи регулюють надходження світла в око.
Сітчаста оболонка, або сітківка, прилягає зсередини до судинної оболонці. У сітківці розрізняють дві частини: задню зорову і передню ресничную і радужковую. У задній зорової частини закладені світлочутливі клітини – фоторецептори. Передня частина сітківки { сліпа) прилягає до війкового тілу і райдужці. Світлочутливих клітин вона не містить.
Зорова частина сітківки має складну будову. Вона складається з двох листків: внутрішнього – світлочутливого і зовнішнього – пігментного. Клітини пігментного шару беруть участь у поглинанні світла, що потрапляє в око і пройшов через світлочутливий листок сітківки. Внутрішній листок сітківки складається з нервових клітин, розташованих у три шари: зовнішній, прилегла до пігментному шару, – фоторецептора, середній – асоціативний, внутрішній – гангліозних.
Шар фоторецептора сітківки складається з нейросенсорних паличковидних і колбочковідних клітин, зовнішні сегменти яких (дендрити) мають форму паличок або колб. Дископодібні структури паличковидних і колбочковідних нейроцитов (паличок і колбочок) містять молекули фотопигментов: у паличках – чутливі до світла (чорно – білому), в колбочка – чутливі до червоного, зеленого і синього світла. Кількість колбочок у сітківці ока людини досягає 6 – 7 млн, а кількість паличок – у 20 разів більше. Палички сприймають інформацію про форму і освітленості предметів, а колбочки – кольори.
Центральні відростки (аксони) нейросенсорних клітин (паличок і колбочок) передають зорові імпульси біополярной, клітинам, другого клітинного шару сітківки, які мають контакт з гангліозними нейроцитами третього (гангліозного) шару сітківки.
Гангліозньш шар складається з великих нейроцитів, аксони яких утворюють зоровий нерв.
У задній частині сітківки виділяються дві ділянки – сліпе і жовте плями. Сліпа пляма є місцем виходу з очного яблука зорового нерва. Тут сітківка не містить світлочутливих елементів. Жовта пляма знаходиться в області заднього полюса ока. Це саме чутливе до світла місце сітківки. Середина його поглиблена і отримала назву центральної ямки. Лінію, що з’єднує середину переднього полюса ока з центральною ямкою, називають оптичною віссю очі. Для кращого бачення очей встановлюється так, щоб розглянутий предмет і центральна ямка перебували на одній осі.
Як вже зазначалося, ядро очного яблука включає кришталик, склоподібне тіло і водянисту вологу.
|