Зростання воєнно-політичної ролі козацтва. Козацтво у боротьбі з турецько-татарською агресією. Гетьман Павло Сагайдачний.

Протягом другої половини XVI ст. внаслідок посилення тяжкого феодального і національно-релігійного гніту на західних і північних землях України значно зростає кількість втікачів — селян та міщан у Подніпров’я та Побужжя. Сюди стікається бідний, знедолений люд, так звані «гультяї», а також частина дрібної шляхти, яка зазнавала утисків великих магнатів і шляхтичів. Всі вони вливалися до лав козацтва, збільшуючи і зміцнюючи їх. Козацтво швидко зростало і територіально. Багато козаків жило в селах, хуторах, містечках Чернігівщини, Київщини та інших землях — на «волості» — і називалися «волосними», городовими. А тих, хто втікав далі на південь, у степи, задніпровські пороги, називали «низовими», «запорозькими».

Вже в середині XVI ст. відбувається об'єднання козаків під керівництвом найбільш енергійних і талановитих із них у військову організацію. Певну роль у цьому процесі відіграли магнати, шляхтичі та старости і воєводи прикордонних міст.

Весь тягар оборони південно-східних кордонів Речі Посполитої лягав на плечі населення і, в першу чергу, козаків. Це пограниччя майже не мало державних фортець і залог. Обороняючи свою країну від загарбників, козаки, тобто в масі своїй покозачені селяни й міщани, об'єднувалися з реєстровими, запорізькими й донськими козаками і виряджалися в походи на Крим і Туреччину, руйнували ворожі фортеці, пустошили маєтки турецьких і татарських феодалів, визволяли бранців, допомагали пригнобленим верствам Османської Порти боротися із своїми поневолювачами.

Боротьба народних мас проти загарбників посилювалась. У 1608 р. «дивовижними хитрощами» козаками було здобуто, зруйновано й спалено Перекоп. У 1609 р. вони напали на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл і Кілію, а також на Білгород (Дністровський). У 1614 р. козаки з'явилися навіть перед Трапезундом, куди, як говорили сучасники, ще не доходив ніхто з того часу, як турки оволоділи Малою Азісю. Того ж року вони здобули Синоп, спалили арсенал і всі кораблі в гавані.

Навесні 1615 p. вже сама «неприступна» турецька столиця, де, крім флоту, завжди стояла султанська гвардія в 30 тис. чол. (24 тис. яничарів і 6 тис. сипахів), на власні очі побачила козаків: у Босфор увійшло 80 чайок. Сміливці підпалили портові споруди й повернули назад. Турецька ескадра зараз же вирушила навздогін. Біля Очакова зав'язався бій. Козаки взяли на абордаж декілька галер, в тому числі й ту, на якій знаходився начальник ескадри. Решта галер повернула назад. Захоплені судна козаки спалили на очах у очаківської залоги.

Але найбільшою, мабуть, на той час експедицією був морський похід на Кафу в 1616 p., коли козацький флот під проводом гетьмана Сагайдачного здобув і спалив цю турецьку твердиню, символ панування Османської Порти на північному узбережжі Чорного моря, і визволив з полону кілька тисяч бранців.

Заслуги козаків у боротьбі з загарбниками мусили визнавати навіть представники польського панівного класу.

Треба звернути особливу увагу на діяльність гетьмана Петра Сагайдачного, який був найвидатнішим полiтичним діячем у середовищi козацтва напередодні Хмельниччини. Йому належить величезна заслуга в розбудові козацтва, органiзації відсiчi турецько-татарській експансії. У 1620 р. Сагайдачний з усім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства, пiдтримавши тим самим загальнонаціональний рух за зміцнення позицій української культури в Речі Посполитій. Зусиллями козацького гетьмана у тому ж році було відновлено православну митрополію в Україні. В результаті козацтво в очах усього українського суспільства стає тiєю політичною і військовою силою, яка мала відіграти вирішальну роль у національно-визвольній боротьбі українського народу.