Гетьманування Івана Виговського. Гадяцька унія. Битва під Конотопом.

Син Б.Хмельницького Юрій, якому відводилася важлива політична роль в утвердженні спадкового гетьманства в Україні, не був такою яскравою і сильною особистістю, як його батько. Після смерті Богдана Хмельницького, який своїм авторитетом і фактично необмеженою владою стримував різнi складові нової правлячої верстви, і верхи тогочасного українського суспiльства, і нижчі його верстви почали шукати насамперед царської протекції. В результаті виборна влада гетьмана набувала половинчастого характеру і до певної міри зависала в повітрі. Російське самодержавство вміло використовувало відсутність консолідації, розпалювало ворожнечу між окремими верствами суспільства, ослаблюючи тим самим новостворену українську державність, крок за кроком поглинаючи Україну як незалежний політичний організм.

У жовтні 1657 р. на козацькiй раді було ухвалено передати гетьманську булаву Івану Виговському, що означало змiцнення старшинсько-козацької і шляхетської олігархії в українській державі. Цим політичним силам протидіяла група козацької старшини на чолі з полтавським полковником М.Пушкарем, запорiзьким кошовим Л.Барабашем, які спирались на незадоволені козацькі низи і найбідніші або декласовані верстви тогочасного українського села (т.зв. дейнеки, або «люди ніякі», «денеякі». Цаpський уряд, удаючи з себе арбітра між обома сторонами, фактично підтримав опозиційний рух проти Виговського, сподiваючись змусити його дати згоду на введення росiйських гарнiзонів у Чернiгiв, Ніжин, Переяслав тощо, евакуацію козацьких частин з Південної Білорусії і припинення зносин зi Швецією. Демагогічно заграючи з козацькими низами, свiй головний удар Москва спрямовувала проти нової української еліти, без якої власне було неможливе утвердження і зміцнення нової держави. Ці обставини підштовхнули Виговського до рішучих дiй. У травнi 1658 р. він розгромив війська Пушкаря і Барабаша під Полтавою. Царські війська, які сподівалися зайняти ряд українських міст, відступили за московський кордон. Розрив з Москвою ставав неминучим для гетьманського уряду. 16 вересня 1658 р. у Гадячі було укладено угоду України з Польщею і Литвою, яка дістала назву Гадяцької унії. Згiдно з нею Рiч Посполита мала бути перетворена на федерацію трьох незалежних республік, об’єднаних лише спільно обраним королем. Україна в межах Київського, Чернігiвського і Брацлавського воєводств ставала самостійною державою під назвою Князівства Руського. Найвища законодавча влада в ньому мала належати депутатам вiд усіх земель України. Виконавча влада зосереджувалась у руках виборного гетьмана, якого затверджував король. Велике князівство Руське одержувало свiй судовий трибунал, свої фінанси, монету. Кількість козацької армії мала становити 30 тис., до неї долучалось 10 тис. регулярного найманого війська. Мала бути скасована унія в усіх трьох державах, православна церква зрівнянa у правах з римо-католицькою, а у спільному сенаті діставали місця православні митрополит і єпископ. Одним з пунктів угоди було заснування в Україні двох університетів, колегіумів, гімназій та інших шкіл. Вводилась свобода друку і слова навіть у справах релігiйних. Важливо зрозумiти, що Гадяцька угода була одним з найважливіших здобутків української суспiльно-політичної думки доби феодалiзму, свідченням її органічного зв’язку з європейською культурою.

Весною 1659 р. стотисячна російська армія вирушила на Україну. Під Конотопом (29.06.659) вона була повністю розгромлена українським військом. Однак використати блискучий успiх Виговський не змiг. Проти нього утворилася сильна промосковська партія, яка добилася усунення його від влади і проголошення гетьманом Юрія Хмельницького (1659-1663). Нав’язані йому силою нові «Переяславські Статті» суттєво урізали автономiю козацької держави. Усе суспільство з гіркотою відчуло, що багаторічна кривава боротьба вела в перспективі до утвердження самодержавного централізму, ліквідації соціальних і політичних здобуткiв періоду Хмельниччини. В середовищі козацтва посилився розбрід, виникло кілька угруповань з різними політичними орієнтаціями. В такій ситуації почалися воєнні дії мiж Польщею і Росією, що фактично стали боротьбою двох держав за утвердження свого панування в Україні. Після жорстоких боїв і нової поразки російської армії під Чудновим козацька Україна подiлилась фактично на дві частини: Правобережну і Лівобережну, кожна з яких мала свого власного гетьмана. Цей поділ був закріплений Андрусівським перемир’ям (1667) мiж Польщею і Росією, яке викликало загальне обурення в Україні.

Слід звернути увагу, що саме в цей надзвичайно складний період української історії, справедливо названий періодом руїни, на арені суспільно-політичного життя з’являється постать правобережного гетьмана Петра Дорошенка (1665-1676), визначного державного діяча. Він ще раз спробував з’єднати розірване тіло України в єдину державу і продовжити справу, за яку боровся Б.Хмельницький.