Андрусівське перемир’я 1667 р. Поділ Української Козацької держави. Державотворча діяльність Петра Дорошенка.

Андрусівська угода 1667 р. Тим часом Московія та Річ Посполита розпочали переговори щодо поділу між собою України. Закінчилися вони підписанням 30 січня 1667 р. в с. Андрусові (поблизу Смоленська) перемир'я. За умовами Андрусівського договору воєнні дії між Річчю Посполитою та Московією припинялися. Встановлювалося перемир'я на 13, 5 років. Під владою Московської держави залишалася Лівобережна Україна, їй поверталися Сіверщина, Смоленщина та на два роки Київ. За Польщею закріплювалися землі Білорусі й Правобережної України. Запорозька Січ переходила під контроль обох держав.

Андрусівський договір, який здебільшого стосувався України, був укладений таємно, без погодження з українською стороною. Він перекреслював більшість здобутків українського народу, завойованих майже 20-літньою боротьбою за національне визволення, узаконював і закріплював насильницький поділ українських земель між Польщею та Московією.

Гетьман Петро Дорошенко і його боротьба за об'єднання України. Гетьманство Петра Дорошенка (1665—1676 pp.) на Правобережжі розпочалося за надзвичайно складних умов. Козацьку Україну було поділено на дві Гетьманщини. Особливо страхітливого спустошення зазнало Правобережжя, де внаслідок воєнних дій і громадянської війни було знищено 65—70% населення. Тому Дорошенко, подолавши свого головного конкурента — Степана Опару, засланого пізніше поляками до Мальборка, насамперед удався до заходів, спрямованих на поліпшення внутрішнього становища. Він усіляко заохочував заселення спустошених південних районів Правобережжя, послідовно захищав інтереси козацького стану. Щоб позбутися залежності гетьмана від старшини, прагнув запровадити довічну гетьманську владу. Створив постійне наймане військо сердюків або серденят, яке налічувало близько 20 тис. Великою духовною підтримкою став для гетьмана приїзд до Чигирина православного київського митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського, палкого поборника самостійності України і збереження незалежного від Московської патріархії статусу Української православної церкви. Він був у цьому відношенні продовжувачем традицій своїх попередників, київських митрополитів XVII ст.— Йова Борецького, св. Петра Могили, Сильвестра Косова та Дионісія Балабана. Не маючи змоги через переслідування московським урядом жити у Києві, він влаштував свою митрополичу резиденцію в столиці Української гетьманської держави.

Та головний сенс власної діяльності Петро Дорошенко вбачав у зміцненні своєї влади на Правобережжі та поступовому об'єднанні всіх українських земель у межах однієї держави. Через це дійшло до війни між Річчю Посполитою та Україною. У лютому 1666 р. Старшинська рада підтримала політичну програму, висунуту Дорошенком. Було ухвалено вигнати поляків з України, укласти союз із кримським ханом, виступити на Лівобережжя, щоб об'єднати його з Правобережжям під владою одного гетьмана — Дорошенка. У грудні 1666 р. Дорошенко разом із загонами татар знищив 6-тисячний польський загін під Браїловом на Брацлавщині. Одначе той вдалий виступ не поклав край розбрату в Україні, а лише пришвидшив її поділ.

Звістка про підписання Московією та Польщею Андрусівського договору боляче вразила правобережного гетьмана і спонукала його до відновлення воєнних дій проти Польщі.

Проголошення Петра Дорошенка гетьманом усієї України. На початку 1668 р. на Старшинській раді в Чигирині правобережний гетьман знову порушив питання про об'єднання Гетьманщини, цього разу під протекторатом Туреччини. Таке саме рішення ухвалила й рада на Лівобережжі.

Лівобережну Україну, а також Слобожанщину охопило антимосковське повстання. Цікаво, що очолив його Брюховецький, який намагався в такий спосіб утримати владу. На початку березня 1668 р. московські залоги було вигнано з більшості міст Лівобережжя. Іван Сірко очистив від московитів усю Слобідську Україну, крім Харкова. Це спонукало Дорошенка виступити в похід із надією на возз'єднання українських земель. У червні 1668 р. він переправився через Дніпро й вирушив назустріч Брюховецькому. 8 червня в таборі під Опішнею, що на Полтавщині, козаки зчинили бунт, вбили Брюховецького, а Дорошенка обрали гетьманом обох боків Дніпра.

Щоб контролювати ситуацію на Лівобережжі, Дорошенко розташував у найбільших містах свої залоги. Вся Україна опинилася в його руках. Та закріпити владу новообраному гетьманові на Лівобережжі не поталанило. З півночі загрожувала Московія, на заході пішли в наступ війська Речі Посполитої. До того ж запорожці висунули свого претендента на булаву — племінника Брюховецького — Петра Суховія (Суховієнка). Все це змусило Дорошенка повернутися на Правобережжя. На лівому боці Дніпра наказним гетьманом залишився чернігівський полковник Дем'ян Многогрішний.

Військово-політичний союз гетьмана Петра Дорошенка з Туреччиною. Нова політична ситуація вимагала від Дорошенка рішучих дій. Втрата гетьманства на Лівобережжі й послаблення впливу на Правобережній Україні, боротьба за гетьманську булаву з Суховієм, а також загроза з боку Польщі й Криму спонукали його до тіснішого зв'язку з Туреччиною. Саме за допомогою Туреччини він сподівався відкинути умови Андрусівської угоди й подолати зазіхання Речі Посполитої, а потім об'єднати Правобережжя з Лівобережжям в одну козацьку державу. У березні 1669 р. гетьман скликав під Корсунем Старшинську раду. Окрім представників правобережних полків, у ній взяли участь козаки Лівобережжя й Запорожжя. Рада ухвалила прийняти турецький протекторат, але присягнути відмовилася.

Одначе не все козацтво й не всі селяни Правобережжя підтримали таку угоду. Рішення старшини засудили й запорозькі козаки. Противники Дорошенка поширювали чутки, що він «запродав Україну в турецьке ярмо».

Боротьба за гетьманство між Дорошенком, Петром Суховієм та Михайлом Ханенком. За таких умов Дорошенко спромігся утримати гетьманство на Правобережжі. Гетьманську булаву він мусив виборювати, долаючи, з одного боку, зазіхання Суховія, а з іншого — «новообраного гетьмана», уманського полковника Михайла Ханенка, владу якого визнали кілька правобережних полків і Січ.

Обрання Ханенка загострило ситуацію на Правобережжі. Розпочалася кривава війна між прихильниками Ханенка й полками Дорошенка. На початку серпня 1671 р. польська армія під орудою коронного гетьмана Яна Собеського розгорнула воєнні дії проти України. На середину жовтня Річ Посполита встановила своє панування майже над усією територією Брацлавщини, а наприкінці жовтня король Михайло Вишневецький офіційно затвердив правобережним гетьманом Михайла Ханенка.

Похід султанського війська в Україну. Наприкінці травня 1672 р. 100—120-тисячна армія, очолювана султаном Мухамедом IV (до речі, його мати була українкою), рушила в похід на Брацлавщину. Так на Правобережжі розпочалася ще одна війна. Найстрашнішим було те, що українці брали в ній участь у складі обох армій: Дорошенко зі своїми військами воював на боці Туреччини, Ханенко — на боці Польщі. Петро Дорошенко, дочекавшись татар, перейшов у наступ і 8 липня під Четвертинівкою розбив підрозділи польського війська та загони Ханенка. 18 серпня 1672 р. об'єднані турецько-татарсько-українські сили здобули потужну Кам'янець-Подільську фортецю і рушили на Галичину. На початку вересня було обложено Львів. Не маючи засобів для продовження війни, польський уряд 18 жовтня 1672 р. уклав у Бучачі мирний договір.

За цим договором Річ Посполита віддавала Османській імперії все Подільське воєводство з Кам'янцем. Брацлавщиною й Південною Київщиною мав опікуватися Дорошенко під протекторатом Туреччини. У складі Польщі лишалися Галичина, Волинь та Північна Київщина.

Бучацький договір не приніс Правобережжю бажаного миру, оскільки Польща не збиралася відмовлятися від українських земель і шукала приводу, аби повернути їх собі. Водночас Московія сприйняла Бучацький договір як зречення Польщею прав на Правобережну Україну.

Походи проти Дорошенка московської армії та полків лівобережного гетьмана. Царський уряд вирішив скористатися можливістю, не порушуючи Андрусівського перемир'я, захопити Правобережжя. Переговори з цього питання успіху не мали, і цар наприкінці 1673 р. наказав Ромодановському й Самойловичу розпочати воєнний наступ проти Дорошенка. До початку березня 1674 р. війська московського воєводи й нового лівобережного гетьмана оволоділи основними містами Правобережної України. 16—17 березня в Переяславі відбулася рада, на яку прибула старшина 10 правобережних полків. На раді Ханенко склав гетьманську булаву, Дорошенка формально було усунуто від влади, а гетьманом обох боків Дніпра проголошено Самойловича. Це означало державне об'єднання обох частин України під однією булавою. Проте вдалою цю подію назвати не можна, оскільки вона спричинила турецьку агресію, внаслідок якої населення Правобережжя зазнало нових страждань та лиха.

Петро Дорошенко з кількома тисячами сердюків знаходився в Чигирині. У липні місто оточили війська Московської держави та лівобережного гетьмана Самойловича. Облога тривала два тижні. Та звістка про те, що на допомогу Дорошенкові вирушила турецька армія, яка на своєму шляху вигубила Ладижин та Умань, змусила противників Дорошенка зняти облогу й повернутися на Лівобережжя.

Ціною надзвичайної жорстокості Правобережжя було повернено під владу Дорошенка. Проте ситуація в краї залишалася складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста й села на правому березі Дніпра в суцільну руїну. Турецькі залоги, що розмістились у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували й захоплювали в полон населення.

Зречення Петром Дорошенком гетьманства. Такі обставини не додавали популярності Дорошенкові. Його покинули навіть сердюки та найближчі родичі. Аби повернути втрачену довіру, Петро Дорошенко вирішив відмовитися від турецького протекторату. Після тривалих вагань гетьман з усіх бід обрав тоді московську. 10 жовтня 1675 р. на козацькій раді в Чигирині в присутності представника Запорожжя Івана Сірка він присягнув цареві. Але московський уряд не визнав тієї присяги та зажадав від Дорошенка зректися булави і присягнути на лівому березі Дніпра у присутності Ромодановського й Самойловича. Кілька посольств, що їх надсилав гетьман протягом року до Москви, не змінили рішення московського уряду. Врешті, Дорошенко змушений був погодитися з вимогою московитів. Коли у вересні 1676 р. московська армія й козаки Самойловича взяли в облогу Чигирин, він виїхав до табору Ромодановського й Самойловича, 19 вересня здав клейноди й присягнув на вірність цареві. Москва ж всупереч умовам капітуляції не дала колишньому гетьманові жити на Лівобережній Гетьманщині й заслала аж до Вятки. Пізніше він дістав дозвіл жити у Москві. У 1698 р. помер і був похований у Підмосков'ї. Цікаво, що з його роду походять і знаменитий письменник Микола Гоголь, і дружина О. Пушкіна Наталі Гончарова, і ряд інших визначних особистостей української та російської історії.

Зречення Дорошенком гетьманства Туреччина сприйняла як подію, що суперечила її політичним планам, бо розраховувала на значну частину України. Вихід із такої невигідної ситуації султан знайшов у особі Юрія Хмельницького. У зв'язку з подіями в Україні його було звільнено зі стамбульської в'язниці Єдикуле та проголошено «князем Сарматії», під якою розумілася Україна. Навесні 1677 р. Юрій Хмельницький із загонами турецького війська вирушив на батьківщину. Зупинившись у Немирові, він почав розсилати універсали з вимогою визнати його владу. Такі дії Хмельниченка перешкоджали намірам Самойловича об'єднати обидва береги Дніпра під своєю булавою. Центром військового протистояння двох гетьманів стала колишня гетьманська столиця Чигирин.