Право на екологічну інформацію

Дехто вважає, що наявні в ЄС положення про права людини не дають можливості належно захищати навколишнє середовище до того, як настане факт завдання збитків [4]. Екологічні аспекти не мають переваги перед іншими. Водночас, на думку дослідників, національні юридичні системи дають змогу враховувати специфіку кожної країни й формулювати основне право громадян на чисте довкілля. Тому розвиток прецедентного права згодом усуне проблеми з визначеннями й реалізацією законів. Ключову роль тут має відіграти громадськість.

Слід зауважити: громадськість має бути добре поінформована й долучатися до прийняття рішень з питань екології. Інформація й участь, що гарантуються законом, дуже важливі для приватних осіб під час організації захисту в разі завдання шкоди довкіллю, під час прийняття рішення щодо заходів, яких необхідно вжити. Тому на передній план виходить правильне розуміння сутності та шляхів реалізації права на екологічну інформацію.

Доступ до інформації екологічного характеру є передумовою участі громадськості в прийнятті рішень і моніторингу дій уряду та приватного сектору. Така інформація може бути корисною для підприємств під час здійснення ними планування, а також придбання й використання новітніх технологій. Оскільки негативні екологічні впливи часто мають наднаціональний характер (тобто стосуються декількох сусідніх держав), постає питання про міжнародне поширення інформації.

На думку британських дослідників екологічного права Александра Кіса та Діна Шелтона [6], право на екологічну інформацію може означати (у вузькому розумінні) свободу пошуку інформації, або ж (у ширшому розумінні) право на доступ до інформації чи навіть право на її отримання.

Тож обов’язки держави можуть бути зведені або до неперешкоджання громадськості в отриманні відповідної інформації від органів державної влади чи приватних компаній, або до отримання та поширення основного масиву інформації як про державні, так і приватні проекти.

Якщо завдання держави зводиться до невтручання в діяльність громадських представників щодо отримання інформації від тих, хто готовий її надати, без права на доступ до інформації, то отримати фактично можна не надто багато. Зобов’язання держави поширювати інформацію про власні проекти може підвищити інформованість громадськості, однак таке зобов’язання не забезпечує доступу до інформації про економічну діяльність приватного сектору, який також впливає на навколишнє середовище. Цю інформацію уряд може отримати за допомогою інституту ліцензування чи обов’язковості вимог щодо характеру впливу на довкілля. Покладення на державу обов’язків поширювати таку інформацію, включаючи інформацію про власні (державні) проекти, забезпечить громадськість широкою базою для свідомого прийняття рішень.

Право на екологічну інформованість тісно пов’язане з правом на екологічну інформацію й фактично не може існувати без останнього. Залежність очевидна: міра реалізації всіх прав прямо залежить від міри інформованості. Водночас право на екологічну інформацію й екологічну інформованість – дві сутності одного явища, які мають специфічні особливості.

Право на екологічну інформацію – це активне право громадянина, зумовлене його інтересами, власними вольовими мотивами, що спирається на закон. Право ж на екологічну інформованість умовно можна вважати пасивним правом. Незважаючи на очевидну “вичікувальну” позицію громадянина й ключову роль за цих умов компетентних органів з надання інформації, громадянин має право вимагати від них виконання покладених на них обов’язків вчасно, в повному обсязі тощо.[5]

До того ж слід зауважити, що право на екологічну інформацію не завжди сполучене з обов’язком компетентного органу її надавати. Згідно із Законом “Про охорону навколишнього природного середовища” передбачено існування інформації, доступ до якої обмежено. Отже, компетентний орган здійснює передачу й поширення тільки тієї інформації, що обумовлена нормативними актами.

Право на екологічну інформацію регламентовано широким масивом законодавчих актів як в Україні, так і в державах ЄС. Більшість із них водночас є й нормативною базою для здійснення права на екологічну інформованість. При цьому деякі положення документів становлять правову основу для реалізації права на екологічну інформованість.

Варто особливо підкреслити, що рівень екологічної інформованості є відображенням не тільки діяльності ЗМІ, а й ініціатив екологічних громадських організацій, рівня екологічної освіти в державі. [4]