Економічний і соцільно-політичний розвиток Куби в 70-х-80-х рр. ХХст

Своїми специфічними особливостями серед інших країн Латинської Америки відрізнялася Куба.

У другій половині 70-х - першій половині 80-х років на Кубі тривало розпочате попередній період упорядкування державного управління економікою. У грудні 1975 р. на 1 з'їзді Комуністичної партії Куби були схвалені директиви по першому п'ятирічному плану розвитку народного господарства на 1976-1980 рр.. У січні 1976 р. почалося впровадження єдиної системи управління і планування економіки, заснований комітет по цінах. З 1978 р., вперше після 1966 р., відновилося складання щорічних держбюджетів.

Середньорічні темпи зростання економіки Куби в 1976-1980 рр.. виявилися нижче запланованих. Стали позначатися труднощі нового етапу розвитку, який вимагав більшої інтенсифікації виробництва, зростання капіталовкладень. Погіршилася зовнішньоекономічна кон'юнктура - впали ціни на цукор. Ці проблеми збільшувалися неефективністю самої командно-адміністративної системи, що панувала на Кубі, як і в інших соціалістичних країнах.

У другій п'ятирічці, основні напрями якої були схвалені на II з'їзді партії у грудні 1980 р., середньорічне виробництво цукру досягло 8 млн. т. В цілому середньорічні темпи зростання економіки Куби за 1976-1985 рр.. перевищували 5%.

У сільському господарстві державний сектор зосередив з 70-х років 80% угідь і поставляв основну масу товарної продукції. 20% угідь залишилося в розпорядженні майже 200 тис. селянських господарств, об'єднаних у Національну асоціацію дрібних землевласників. На їх частку в середині 80-х років припадало 50-75% врожаю тютюну, кави, какао, овочів, 18% цукрового очерету, 25% худоби. Серед них розвивалися різноманітні форми кооперації та кооперативних зв'язків з державою. З другої половини 70-х років помітне поширення набула виробнича кооперація, раніше практично була відсутня. До 1989 р. колективним господарствам належало 12% земельних угідь. 8% землі залишилося в руках кількох десятків тисяч самостійних сімейних господарств. Розміри кооперативів були невеликі: в середньому на кожен з них в 1985 р. припадало 50 сімей та 800 га землі. Це були об'єднання селянських родин для спільної діяльності, які одержували допомогу від держави. У першій половині 80-х років їм вдалося підвищити врожайність і прибутковість своїх господарств.

Багато значили для Куби економічні зв'язки з іншими соціалістичними країнами в рамках Ради Економічної Взаємодопомоги. До кінця 80-х років 85% зовнішньої торгівлі острова припадало на соціалістичні держави, у тому числі 70% - на СРСР.

Пріоритетна увага приділялася соціальній політиці. Куба стала країною загальної зайнятості і грамотності, з обов'язковим безкоштовним 6-річним освітою. До колишніх декільком технічним школам додалися сотні нових. Кількість університетських студентів за 30 післяреволюційних років збільшилася з 15 тис. до 200 тис. Чисельність наукових працівників перевищила 40 тис. Особливо помітних успіхів Куба досягла в охороні здоров'я. Кількість лікарів зросла з 6 тис. до 31 тис., дитяча смертність скоротилася з 6 до 1, 2%, середня потенційна тривалість життя досягла 74 років. За обома показниками Куба обігнала інші країни Латинської Америки. Великий інтерес у ряді країн викликав досвід Куби по введенню обслуговування населення " сімейними лікарями", з закріпленням певних сімей за конкретними лікарями.

У лютому та листопаді-грудні 1986 р. відбулися дві сесії III з'їзду Компартії Куби, який прийняв програму партії, розраховану на побудову соціалізму, і директиви по третьому п'ятирічному плану на 1986-1990 рр.., За яким передбачалися середньорічні темпи зростання економіки - 5% і продуктивності праці - 3, 5%.

Однак виконати ці завдання не вдалося. У 80-ті роки у розвитку кубинської економіки виявилися серйозні труднощі і недоліки. Заглибилися господарські диспропорції. Все очевидніше ставала неефективність сформованої системи господарювання, що було загальним явищем для всіх соціалістичних країн. Великі кошти були вкладені в капітальне будівництво, не приносило віддачі через розтягнутих строків його завершення («довгобуд»). У той же час недовикористаних вже наявні виробничі потужності. У будівництві гостро відчувалася нестача робочої сили, тоді як зайняті в народному господарстві працівники та їхні робочий час використовувалися часто непродуктивно. Падала дисципліна праці. Зростання заробітної плати набагато випередив темпи підвищення продуктивності праці. Централізоване управління одержавленої економікою ставало все більш громіздким і неповоротким. Надзвичайно розрісся адміністративно-управлінський апарат, який досяг в 1984 р. півмільйона людей, тоді як все населення Куби до кінця 80-х років налічувало 10 млн. чоловік. Процвітали марнотратство, безгосподарність, споживчі, утриманські настрої. Прогресувала корупція.

Напружені відносини з США спонукали Кубу багато уваги і засобів приділяти обороні. Крім добре навчених і оснащених регулярних збройних сил чисельністю до 300 тис. осіб Куба в 80-ті роки мала 1, 5 млн. чоловік у складі територіального резервного народного ополчення. Великі кошти витрачалися на соціальну політику, на економічну і військову допомогу країнам, що розвиваються. Умови життя населення залишалися мізерними. Зберігалася введена ще на початку 60-х років карткова система розподілу основних продуктів і товарів широкого вжитку. Правда, на відміну від інших латиноамериканських країн, певний скромний рівень споживання і соціальної захищеності, освіта, зайнятість були гарантовані для всього населення, що підтримувало віру мас у переваги соціалізму.

Після 1975 року Куба скористалася скасуванням обмежень ОАД на зв'язку з островом інших держав континенту і отримала кредити на придбання нової технології, обладнання та інші цілі, з тим щоб за допомогою отриманих коштів прискорити створення конкурентоспроможного виробництва на експорт. Вирученої потім від експорту валютою передбачалося розплатитися за кредити. Однак на цьому шляху Кубу спіткала та ж доля, що й інші латиноамериканські країни. Розрахунки на виконання наміченої програми створення нових конкурентоспроможних виробництв і на зростання доходів від експорту не виправдалися. В основній галузі - виробництві цукру, який давав більше 70% виручки від експорту, темпи зростання виявилися набагато менше передбачених, причиною чому крім загальної неефективності економіки були посухи та урагани 1983-1986 рр.. До цього додалися падіння цін на світовому ринку на цукор та інші товари кубинського експорту, збільшення імпорту нафти і нафтопродуктів. У зв'язку із зростанням споживання всередині країни, Кубі навіть довелося частину валюти затратити на закупівлю на світовому ринку відсутнього цукру, з тим щоб виконати договірні зобов'язання щодо постачання цукру в СРСР та інші країни. А тим часом з початку 80-х років умови кредитування в світі посилилися. Підскочили відсотки і відповідно виплати Куби по зовнішній заборгованості, що досягла до 1987 5, 7 млрд. дол (не рахуючи великої заборгованості соціалістичним країнам). Куба виявилася вимушеною скоротити витрати на імпорт і вдатися до економії одержуваних з СРСР нафтопродуктів і їх часткового реекспорту на світовий ринок заради отримання дефіцитної валюти. Виплата за відсотками в 1986 р. перевищила надходження на Кубу нових валютних коштів.

Належачи до світової соціалістичної системи і сприйнявши слідом за СРСР і іншими її членами за їх сприяння зразок державно-бюрократичного соціалізму, Куба на новому витку світового розвитку виявилася втягнутою разом з ними в смугу зростаючих труднощів і проблем, що завершилися на рубежі 80-х і 90 - х років глибокою кризою «реального соціалізму» і розвалом соціалістичної співдружності. Для Куби це спричинило особливо тяжкі наслідки зважаючи на надзвичайну залежності всій її економіки від зовнішніх факторів, від зв'язків з СРСР та іншими соціалістичними державами, які ускладнилися і стали згортатися.

Виниклі проблеми піддалися гострого обговорення на липневому пленумі ЦК Компартії Куби в 1986 р. і на другій сесії III з'їзду партії (листопад-грудень 1986 р.), взяли рішення про початок процесу «виправлення помилок». Головна увага в економіці зверталася на підвищення ефективності праці, подолання бюрократизму. Розроблялися заходи щодо вдосконалення господарського механізму, економії ресурсів, налагодженню дисципліни, скорочення адміністративно-управлінського персоналу, боротьбі з безгосподарністю і розкраданнями.

Вжиті заходи не зачіпали основ командно-адміністративної системи і «державного соціалізму». Більше того, кубинське керівництво бачило вихід з ускладнень і невдач у подальшому зміцненні і розвитку централізованої державної власності та директивних методів управління, контрольних функцій, у недопущенні приватної власності, вільного ринку та роздрібної торгівлі як ведуть до реставрації капіталізму. На перший план висувалися боротьба проти корисливих і егоїстичних інтересів, індивідуалізму, стимулювання настроїв колективізму, трудового ентузіазму і «пролетарського інтернаціоналізму», віри в комуністичні ідеали. Знову почали відроджуватися гасла і традиції 60-х років, зокрема масового добровільного праці. У 1987 р. в Гавані понад 400 тис. осіб безоплатно відпрацювали на будівництвах не менше 40 годин кожен. Кубинське керівництво наполягало на збереженні та зміцненні однопартійної політичної системи з монополією на владу Комуністичної партії як виражає інтереси всіх трудящих. Компартія спиралася на мережу масових організацій і була основою всієї політичної структури суспільства. Вона об'єднувала у своїх лавах на початку 90-х років понад 600 тис. комуністів. У 1986 р. комсомольська організація налічувала 600 тис. членів, Профцентр трудящих Куби-3 млн., комітети захисту революції - 6, 5 млн. чоловік. Майже поголовне залучення жителів острова через ці та інші організації, через виборні органи влади в економічну, соціальну та політичне життя країни при пануванні загальнодержавної власності на засоби виробництва розглядалося як справжнє народовладдя на противагу буржуазної представницької демократії, відстороняти основні маси населення від реальної участі у владі. Насправді ж це була інтеграція всього народу в структури тоталітарного режиму з жорстко централізованим і бюрократизованим партійно-державним керівництвом. Опозиційна політична діяльність на острові була заборонена як ворожа народної влади. Незаперечним авторитетом і необмеженими повноваженнями верховного вождя революції продовжував користуватися глава партії, держави і уряду Фідель Кастро.

З жовтня 1990 стали створюватися народні ради в міських кварталах. До їх складу включилися делегати від муніципальних органів влади, промислових підприємств, громадських та профспілкових організацій. Основним їх завданням мала стати мобілізація жителів по кварталах на вирішення конкретних локальних проблем, контроль за діяльністю місцевих підприємств, побутових служб, благоустрій території.

Нові тенденції намітилися щодо партії і держави до церкви і християнства. Була визнана необхідність повного включення віруючих у суспільно-політичне життя, зверталася увага на збіг соціалістичних і християнських ідеалів. У 1991 р. віруючим було дозволено вступати в компартію.

Однак поліпшити становище на острові не вдалося. Завдання третьої п'ятирічки не були виконані. ВВП в 1986 р. виріс лише на 1, 4%, а в 1987 р. впав на 3, 8%. У 1988-1989 рр.. економічні показники зростали на 1-2% на рік. У 1990 р. ВВП скоротився на 3, 6%. Виробництво цукру в 1990 р. залишилося на рівні початку 80-х років (8 млн. т на рік). Зовнішній борг у валюті у 1990 р. досяг 7, 5 млрд. дол З 1986 р. Куба вимушена була призупинити виплату зовнішньої заборгованості через відсутність готівкових ресурсів. Приплив нових кредитів практично припинився. Куба намагалася стимулювати туризм, дохід від якого в 1991 р. досяг 300 млн., у 1993 р. - 700 млн. дол Але це не могло серйозно поліпшити обстановку. Давала себе знати і економічна блокада з боку сусідніх США. Незважаючи на пільгові для Куби умови товарообігу і економічної співпраці з СРСР та іншими соціалістичними країнами, Куба виявилася не в змозі покрити витрати на імпорт з цих країн і у 1991 заборгували Радянському Союзу 19 млрд. руб.

Особливо тяжкі наслідки для Куби мав крах дружніх їй режимів в СРСР і в Східній і Центральній Європі в 1989-1991 рр.. Росія і колишні соціалістичні країни Європи різко скоротили торгово-економічні зв'язки з островом - до 7% від колишнього рівня в 1992 р. До того ж вони перейшли в торгівлі з Кубою на валютні розрахунки за цінами світового ринку. Для Куби, економіка якої практично цілком залежала від зовнішнього ринку, головним чином від зв'язків з даними державами, це було катастрофічним ударом. Постачання нафти і нафтопродуктів на острів зменшилися з 13 млн. т в 1989 р. до 6 млн. т в 1992 р. У листопаді 1992 р. було підписано нову торгово-економічна угода Куби з Росією, за яким в 1993 р. Куба зобов'язалася поставити до Росії 1, 5 млн. т цукру в обмін на 2, 5 млн. т нафти і нафтопродуктів. На острові стала гостро відчуватися нестача енергоносіїв, пального, запасних частин, обладнання, сировинних і продовольчих товарів, які країна отримувала до тих пір ззовні на пільгових умовах. У результаті в 1991 р. виробництво впало на 24%, а в 1992 р. ще більш, скоротившись наполовину в порівнянні з кінцем 80-х років. Вироблення цукру-сирцю в 1992 р. зменшилася до 7 млн. т. У 1993 р., коли до всіх бід додався руйнівний ураган, який завдав мільярдний збиток господарству Куби, вдалося виробити лише 4, 2 млн. т цукру, а в 1994 р. -4 млн. т. Це створило надзвичайні труднощі для виконання республікою експортних зобов'язань.

У нових умовах, коли Куба втратила будь-якої підтримки ззовні, велику небезпеку придбала для кубинського режиму відкрита ворожість до нього наймогутнішого північного сусіда. США посилили тиск на Кубу, посилили її економічну блокаду, наполягаючи на ліквідації режиму Ф. Кастро. У жовтні 1992 р. президент США Дж. Буш підписав прийнятий Конгресом закон, згідно з яким, крім ембарго на торгівлю самих США з Кубою, заборонялося торгувати з Кубою філіям американських компаній, розташованих в інших країнах. Товарообіг цих філій з Кубою перевищував 700 млн. дол на рік. Крім того, Вашингтон відтепер міг заборонити на 6 місяців захід у порти США суден будь-яких країн, що доставляють вантажі на Кубу або з Куби. Новий закон зачіпав суверенітет держав, в яких були філії американських компаній і які торгували з Кубою або посилали свої судна на острів.

Кубинське керівництво вдався до надзвичайних заходів з мобілізації власних зусиль республіки. У 1990 р. Фіделем Кастро був висунутий гасло «Соціалізм або смерть!». Багатолюдні мітинги висловлювали рішучість їх учасників не відступати і відстоювати до кінця ідеали соціалізму і суверенітет країни. Були проведені військові приготування за участю мільйонів кубинців до захисту острова від потенційного збройного вторгнення США. Ці побоювання пожвавилися після інтервенції Вашингтона в Панамі. Було оголошено про перехід до «особливого періоду в мирний час» у зв'язку з різким погіршенням зовнішньоекономічних умов і до стратегії «виживання». Передбачалися скорочення виробництва і розподілу споживчих товарів, асигнувань на соціальні видатки, жорстка економія енергетичних і паливних ресурсів, максимальна мобілізація трудових зусиль. Система нормування поширилася практично на всі види продукції і товарів для населення. Норми постачання стали дуже мізерними. Щоденна норма відпуску хліба на одну людину в 1991 р. зменшилася до 80 р. розгорнулася кампанія з самозабезпечення населення продовольством, у тому числі підприємств, навчальних закладів. Вільні міські території, двори, стадіони стали віддаватися під городи. Маса городян спрямовувалася на сільгоспроботи. Була дозволена індивідуальна трудова діяльність у вільний від роботи час.

Куба намагалася розширити торгово-економічні зв'язки з капіталістичними країнами, в тому числі з державами Латинської Америки, залучити до співпраці іноземний капітал у вигляді спільних підприємств. ДО 1993 р. на острові діяло більше 80 таких підприємств.

Всі ці заходи мали обмежений ефект. Вони не могли вивести країну з важкого і всі поглиблення кризи економіки і запобігти подальше погіршення постачання населення. В умовах тотального дефіциту росли спекуляція і «чорний» ринок.

Посилилася боротьба з пустила глибоке коріння корупцією. У 1989 р. до розстрілів і тривалих термінів тюремного ув'язнення були засуджені кілька вищих керівників армії і міністерства внутрішніх справ за звинуваченням у корупції та участі в міжнародній контрабанді наркотиків. З жовтня 1990 почалися широкі арешти адміністративних працівників та інших осіб, звинувачених у розкраданнях державної власності, спекуляції, шахрайстві і хабарництві. Кількість арештованих за цими звинуваченнями до квітня 1991 р. досягло майже 2 тис. осіб. У 1991-1993 рр.. були заарештовані і віддані суду також невеликі групи осіб з інтелігенції та студентства, що намагалися явочним порядком створити опозиційні організації і «правозахисний рух» і виступали з обвинуваченням існуючого режиму в порушенні демократії та прав людини. Дії дисидентів були розцінені як контрреволюційні, націлені на повалення народної влади.