Іноземці та особи без громадянства

Згідно із Законом України «Про правовий статус іноземців» іноземцями визнаються іноземні громадяни, тобто особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України. Особами без громадянства є особи, які не належать до громадянства будь-якої держави.

Відповідно до ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України. Передбачається також, що винятки з цього правила для іноземців можуть бути встановлені Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Основою адміністративно-правового статусу іноземців і осіб без громадянства в Україні є: Конституція України, Закони України «Про правовий статус іноземців» від 04.02.1994 р., «Про імміграцію» від 07.06.2001 р., «Про біженців» від 21.06.2001 p., Правила в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію (затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.1995 p.), Положення про прийом іноземців та осіб без громадянства на навчання до вищих навчальних закладів (затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 05.08.1998 р.) тощо.

Іноземці є рівними перед законами України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин. Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянина України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення може бути скасовано, якщо зникнуть підстави, за яких воно було прийнято.

Іноземці можуть перебувати в Україні постійно або тимчасово. Для постійного проживання іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну. Вони можуть прибути в Україну для працевлаштування на певний термін. У визначеному законом порядку іноземці можуть тимчасово перебувати на території України і з іншою метою.

Іноземець має право на постійне місце проживання в Україні, якщо він має в Україні законне джерело існування або перебуває в близьких родинних відносинах з громадянами України, перебуває на утриманні громадянина України, має на своєму утриманні громадянина України та в інших встановлених законом випадках.

Іноземці, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов'язані в порядку, визначеному Правилами в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію, в термін не більше трьох робочих днів зареєструвати свої національні паспорти або документи, які їх замінюють, і виїхати з України після закінчення відповідного терміну перебування.

Іноземці та особи без громадянства, які постійно перебувають в Україні, проживають на її території на підставі виданих їм посвідчень на постійне проживання. Якщо вони приїхали з метою працевлаштування на визначений термін, то отримують посвідчення на тимчасове проживання, а у випадках тимчасового прибуття в Україну чи з інших підстав — проживають за відповідним чином зареєстрованими своїми національними паспортами.

Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, відповідно до положень Закону України «Про правовий статус іноземців» мають право користуватися медичною допомогою нарівні з громадянами України і мають рівні з ними права на освіту.

Однак решті іноземців медична допомога надається в особливому порядку. Так, для надання екстренної медичної допомоги іноземці, що прибули в Україну тимчасово, повинні мати відповідний страховий поліс. Якщо не укладено відповідного міжнародного договору з країною, громадянином якої є іноземець, що тимчасового перебуває в Україні, медична допомога йому надається на платній основі.

Відповідно до Положення про прийом іноземців та осіб без громадянства на навчання до вищих навчальних закладів прийом іноземців на навчання здійснюється вищими навчальними закладами, які мають дозвіл (ліцензію) на проведення відповідної освітньої діяльності. Прийом іноземців на навчання здійснюється на підставі міжнародних договорів України, загальнодержавних програм, договорів, укладених вищими навчальними закладами з юридичними та фізичними особами.

Крім документів, необхідних для зарахування до вузу на навчання, громадяни України, іноземці, що прибули в Україну на навчання, подають також до вищих навчальних закладів документ про відсутність ВІЛ-інфекції (якщо інше не передбачено міжнародними договорами України), страховий поліс з надання екстреної медичної допомоги (крім іноземців, що прибули з країн, з якими укладено угоди про безоплатне надання екстреної медичної допомоги), зворотний квиток з відкритою датою повернення на батьківщину терміном до одного року.

§ 3. Врахування вимог Європейської конвенції з прав людини

При характеристиці адміністративно-правового статусу фізичних осіб слід врахувати, що його зміст формується також під впливом вимог Конвенції про захист прав і основних свобод людини, яку скорочено прийнято називати Європейською конвенцією з прав людини.

Нагадаємо, що з метою поліпшення соціально-культурного та політичного життя Європи, створення єдиної європейської спільноти, що базується на демократії, свободі, визнанні прав людини та верховенства закону, в 1949 р. була створена міжнародна організація — Рада Європи, яка в своїй діяльності спирається, крім іншого, на такий міжнародно-правовий документ, як Конвенція про захист прав і основних свобод людини (далі — Європейська конвенція). Ця Конвенція була прийнята в 1950 р. (а набула чинності в 1953 p.), і їй передувала Загальна декларація прав людини, якій відведено чільне місце в преамбулі Європейської конвенції.

Як юридично обов'язковий договір для сторін, Європейська конвенція стала першим міжнародним правозахисним документом, який спрямований на захист широкого спектра громадянських та політичних прав фізичних осіб, і запровадила систему контролю за імплементацією прав на внутрішньодержавному рівні. Держави, що ратифікували Конвенцію, погодилися на контроль з боку Європейського суду з прав людини у випадках, коли ініціатором процесу виступає окрема особа, а не держава, і фізична особа має право на індивідуальну заяву до Європейського суду з прав людини¹.

Верховна Рада України 17.07.1997 р. ратифікувала Європейську конвенцію (яка була підписана 09.11.1995 p.), створивши нову правову ситуацію в системі захисту прав людини в Україні та відкривши новий етап у розвитку вітчизняної юриспруденції у питаннях правового захисту фізичних осіб. З метою розширення прав, які не були включені до Конвенції, додатково прийняті Протоколи 1, 4, 6, 7, 11, які доповнюють Європейську конвенцію. Ці Протоколи визначають: № 1 — право на освіту, право на вільні вибори, право на вільне володіння своїм майном тощо; № 4 — свободу і особисту недоторканність та ін.; № 6 — право на життя та інше; № 7 — право на справедливий судовий розгляд, на повагу до приватного і сімейного життя, житла і таємниці кореспонденції тощо.

Згідно з положеннями частини першої ст. 9 Конституції України Європейська конвенція має такий самий статус, як і інші законодавчі акти, тобто є частиною національного законодавства України. її положення є нормами прямої дії, і вони мають пріоритет щодо тих норм національного законодавства, котрі суперечать положенням Європейської конвенції. Слід також зазначити, що значна частина положень Конвенції дістала відображення в другому розділі Конституції України, який присвячений правам, свободам та обов'язкам людини і громадянина.

Необхідною умовою дійової реалізації вимог Європейської конвенції є адаптація нормативно-правових актів, що регулюють діяльність органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування до вимог законодавства Європейського Союзу (ЄС), перегляд навчальних програм правової освіти з метою адаптації їх до стандартів ЄС, вивчення та дослідження правових процесів у державах-учасницях та кандидатах у члени ЄС, вивчення правових засад функціонування установ та структур ЄС.

Законом України від 21.11.2002 р. схвалено Концепцію загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу.

Особливим пріоритетом загальнодержавної програми, як зазначено в розділі IV Концепції, є всебічний захист прав і свобод людини¹. Права і свободи, які гарантуються Європейською конвенцією, забезпечуються насамперед органами влади держав-учасників Конвенції, а діяльність Європейського суду (як контрольного механізму) має винятково субсидіарний характер.

З огляду на це головним завданням вітчизняного адміністративного судочинства має бути захист прав і свобод громадян України від порушень з боку органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, інших суб'єктів, які здійснюють владні функції відповідно до чинного законодавства.

З метою забезпечення застосування Конвенції, врахування її вимог — чи то шляхом її інкорпорування до законодавства України, чи то шляхом запровадження окремих правових актів — необхідно послідовно і всебічно аналізувати практику Європейського суду. Вона має досліджуватися не лише законодавцями, суддями і науковцями, а й службовцями органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, студентами юридичних закладів освіти.

Глава 13. Органи виконавчої влади: поняття, система, адміністр-ативн-правовий статус

§ 1. Поняття і види органів виконавчої влади

Органи виконавчої влади є ключовими суб'єктами адміністративного права, оскільки їм належить провідне місце і роль у виникненні й функціонуванні суспільних відносин, що є предметом адміністративно-правового регулювання.