Legislative Language Problems in Mass Media of Independent Ukraine on the Example of Television

The article is devoted to the research of problems connected with imperfective Ukrainian language legislation in mass media. Author considers that the state has to arrange the question of deepening of Ukrainian language into mass media at the legislative level for the sake of development of Ukraine as independent sovereign state.

Законотворчі питання щодо мови в засобах масової інформації незалежної України на прикладі телебачення

Однією з найскладніших проблем в Україні залишається законодавче врегулювання щодо мови у засобах масової інформації. Зважаючи на зовсім юний вік українського незалежного телебачення треба відмітити, що йому вдалося багато чого зробити задля покращення своєї творчої та технічної бази, але, на жаль, хоча це схоже на парадокс, " мовна ситуація в ЗМІ значно погіршилась, ніж вона була за радянських часів" [7].

Досліджуючи матеріали становлення та розвитку засобів масової інформації незалежної України, можна дійти висновку, що український телеефір сповнений програмами, які транслюються іноземною мовою, точніше – ми спостерігаємо на українському телебаченні домінування російської мови: " засилля російських " Грамофонів", " Голубих вогників" на українських приватних каналах" [2]. Цікавим є і той факт, що державна телекомпанія України, яка має бути взірцем щодо відродження українських засад на телебаченні, теж вдалася до практики запрошувати ведучих із ближнього зарубіжжя, а саме з Росії, тим самим принижуючи українських журналістів щодо їх професійної відповідності.

Потрібно зазначити, що все це відбувається попри те, що згідно до Конституції України державною мовою в Україні є одна мова – українська, а стаття 10 цієї Конституції вимагає " всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України" [3]. А Закон України " Про телебачення і радіомовлення" (від 21 грудня 1993 року), передбачає, що телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою.

В одному із своїх матеріалів відомий політолог і літературознавець Микола Рябчук, зазначає, що " амбівалентною є ситуація на телебаченні, де формально діє закон, який зобов'язує всі компанії передавати не менше половини програм українською мовою, проте реально цей припис виконує частково лише державна компанія УТ-1 та " 1+1" [4].

Крім Конституції України та закону України " Про телебачення і радіомовлення", питання мови в українському суспільстві регулюється Законом України " Про мову" (від 29 жовтня 1989), Законом України " Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або меншин", рішенням Конституційного Суду України у справі про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування, у навчальному процесі в учбових закладах.

Український уряд розуміє всю важливість питання мовної політики у сфері телерадіоінформаційного простору. Адже загальновідомо, що мова є не лише способом комунікації між людьми, а й надзвичайно важливим інструментом культури, оскільки за станом мови можна визначити стан культури. Так в одному із своїх інтерв'ю Лариса Масенко, кандидат філологічних наук зазначає: " Головним завданням нашої мовно-культурної політики має стати якнайширша популяризація через засоби масової інформації української культури і державне сприяння розвиткові усіх її форм. Зокрема, демонстрація телевізійної продукції інших країн має здійснюватись в україномовних перекладах" [5]. Автор, вважає, що належна увага має надаватися вдосконаленню культури мовлення і мови, особливо в передачах для молоді та програмах для людей тих національностей і етнічних груп, які проживають в Україні. Для них треба виділяти відповідну частку інформаційного простору на загальнодержавних, регіональних та місцевих каналах.

Прикладом дбайливого ставлення Уряду України до української мови як до державної та розширення сфери її застосування, стало прийняте 8 вересня 1997 р. положення " Комплексних заходів щодо всебічного розвитку і функціонування української мови". Але становище щодо мови теле- і радіопрограм і після прийняття цього положення залишилося незадовільним. Так, Держкомітет телебачення і радіомовлення України в 2003 р. зауважив, що " останнім часом, незважаючи на законодавче закріплення за українською мовою статусу державної, відбувається процес звуження сфери її застосування, що спричиняє соціальну напругу в суспільстві та суперечить інтересам національної безпеки України. Хоча Закон України " Про телебачення і радіомовлення" передбачає, що телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою. Таким чином звужується сфера функціонування української мови, применшується її роль як важливого чинника консолідації суспільства" [6]. На той час це була дуже гостра критика роботи Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, оскільки " вирішення важливих завдань з реалізації державної мовної політики, які полягають у здійсненні заходів щодо захисту української мови, сприяння українізації суспільного життя, гарантування вільного розвитку мов національних меншин покладені на Державний комітет телебачення і радіомовлення України, а контролюючим органом щодо виконання цих завдань є Національна рада з питань телебачення і радіомовлення" [7].

Результатом такої заяви стало рішення Нацради, яке передбачало стовідсоткове мовлення державною мовою (вже з 19 квітня 2004 р. ліцензування нових телерадіоорганізацій мало відбуватися з урахуванням цієї вимоги, тобто в ліцензіях у графі " мова мовлення" мало бути вказано – тільки українська) та створення 15 травня 2004 р. у Національній раді постійно діючої робочої групи з питань застосування нормативного використання державної мови у сфері діяльності аудіовізуальних засобів масової інформації, задля законодавче закріплення за українською мовою статусу державної [8]. Діюча робоча група мала на меті не тільки контролювати процес щодо українізації політики мовлення на телеканалах, а і вказати телерадіоорганізаціям, які користуються загальнонаціональними каналами мовлення, або ведуть міжрегіональне ефірне мовлення на нагальну необхідність забезпечити належні обсяги ефірного мовлення українською мовою та невідкладно привести свою інформаційну діяльність у відповідність із вимогами чинного законодавства щодо мови програм і передач.

Потрібно сказати, що таке рішення Нацради викликало незадоволення у багатьох телевізійників. Адже сама Нацрада видавала ліцензії з визначенням у них різних сегментів мовлення (кому – 50% української, кому – 75%), попри стовідсоткову норму вищезазначеного закону. Тож у такі стислі терміни виконати його було проблематично, а частіше – просто не можливо. Адже це спонукало до значних змін у редакційній та кадровій політиці, а також і до фінансових витрат [9]. Тому на шпальтах періодичних видань висловлювалися різні думки щодо цього. Так В.Лясовський – продюсер " 5 каналу" стверджував: " Загальнонаціональні канали мають вести мовлення державною мовою і в цьому, безумовно, є сенс. Але є й інший бік медалі. Канал, який заробляє гроші, повинен, в першу чергу, працювати на рейтинг. Якщо при російському мовленні канал здобуде більшу аудиторію, то він не може зневажати цим фактором. Тому тут потрібен компроміс" [10]. М.Білецький, експерт Київського центру політичних досліджень і конфліктології вважає, що " російська мова має бути повністю усунена з теле- та радіопростору України" [11].

Таким чином, рішення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення набуло великого резонансу, оскільки проти нього виступили навіть російські політики, які, насамперед, висунули звинувачення з приводу притиснення мовно-культурних запитів національних меншин, які проживають на території України: " Розвиток державної мови в Україні, у тому числі на телебаченні і радіо, є природним. Однак, необхідно пам'ятати, що цей процес не повинен призводити до обмеження прав громадян країни, у якій проживає 8 мільйонів росіян і близько третини населення вважають рідною російську мову" [12].

Потрібно зазначити, що мовне питання в Україні завжди було досить делікатним для України, оскільки, з одного боку, існувало прагнення до широкого використання української мови, а з іншого – завжди слід було враховувати права російськомовного населення на збереження свого мовного середовища, яке закріплено у законодавстві. До того ж зрозумілість обох мов для всіх чи для переважної більшості українських громадян тлумачилася як загальна прийнятність цих мов, тому наполягати на якійсь одній із них, як припускалося, немає потреби, а отже, й права. Ця байдужість до медіуму насправді становила – незалежно від того, була вона щирою чи вдаваною – потужний ідеологічний меседж. Ідеологія двомовності, що суперечить і переконанням великої частини громадян, і задекларованим у Конституції засадам державної політики, стала – передусім завдяки тому, що не артикулювалася, – своєрідним здоровим глуздом, який українські медійники поділяли, підтримували своїми практиками й, варто наголосити, накидали, робили безальтернативним. Відтак питання про вибір мови поставало хіба що з огляду на вимоги ліцензії, про які зрідка нагадувала Нацрада або недобиті націоналісти. Не дивно, що українські телеканали не виробили, чи принаймні не оголосили, чітких засад мовної політики, не запровадили диференціації на рівні каналів, жанрів чи часу мовлення, що могло б якось ураховувати інтереси різних груп глядачів/громадян. Довільне змішування мов у телеефірі стало єдиною нормальною практикою, яка відбивала той спільний для всіх українців здоровий глузд прийнятності двох мов і неважливості вибору поміж ними, що його – великою мірою під впливом цієї практики – дедалі рідше проблематизували навіть " націонал-демократи".

Прикметне, що навіть після того, як ставлення до мови знову стало, хай тимчасово і під впливом маніпулятивної пропаганди, одним із головних чинників поділу суспільства, ідеологи та імовірні практики нового телебачення вважають за можливе оминати питання про те, якою мовою/мовами телебачення сприятиме демократичному перетворенню країни, творенню європейської нації та задоволенню інтересів громадян. Тобто навіть тепер припускається, що громадянам усе одно, якою мовою – принаймні, якою з двох уживаних у цій країні мов, їх інформуватимуть, освічуватимуть і гуртуватимуть. Це припущення тим неадекватніше, що після перемоги " Помаранчевої революції" чимало людей очікують (хай і не в першу чергу) розв'язання мовної проблеми, але різні люди бачать це розв'язання по-різному. З одного боку, було обіцяно дати громадянам змогу й далі говорити тією мовою, якою їм зручно, а з іншого – поворот до Європи означає рішучіше впровадження української мови, яке зробило б Україну подібною до європейських національних держав [13].

А поки загальнонаціональні канали не просто працюють на російський ринок, а у прагненні зекономити на дублюванні, щиро зневажають україномовного глядача (який, зауважимо, все-таки не настільки нечисленний). Показово, що, наприклад, не тільки НТН, а й " Інтер" часто ігнорують навіть субтитри. Скарги на неперекладність – не більш, як дешеве відмагання.

Отже, українська мова, на жаль, не стала ще справжнім господарем в Україні. Дехто й досі вважає, що мовної проблеми в Україні не існує, і продовжує практику минулого десятиліття, від спадщини якого ми ніяк не відмовимось. Але й тоді (власне, й дотепер) можна було хоч трохи мовити (у новинах, фільмах, ток-шоу, рекламі) українською мовою, а трохи – чи не зовсім трохи – російською, спочатку привчати глядача до української мови американських серіалів, а потім наповнити прайм-тайм російською мовою російських " 1+1", почасти перевести новини з російської на українську (" Інтер") або в україномовні новини запросити російського ведучого, який (ясна річ, не в Америку приїхав!) почав вести їх російською мовою (ІСТV). І все це без декларування засад, на яких ці практики, їхня тяглість чи зміна ґрунтується, в ім'я чого вони здійснюються, чиїм інтересам відповідають. Припускалося, що в ім'я стабільності, яка у дискурсі Кучмівського режиму, що його активно транслювали й розвивали провладні медіа, стояла, безперечно, вище від прав. Власне, про мовні права в цьому дискурсі – і політичному, й медійному – взагалі не йшлося.

І поки мовна політика, під якою розуміємо комплекс поглядів і принципів утілення творчим колективом телеканалу мовних норм сучасної української мови, може бути чітко окресленою керівним редакторським складом і обов'язковою до втілення, а може бути " демократично розмитою", коли варіативність допускається, а помилки не караються (інакше б вони не повторювалися), говорити про докорінне перевтілення українського телебачення в бік українізації, задля популяризації української мови у суспільстві, найближчим часом нам не доведеться.

ЛІТЕРАТУРА

I. Пономарів О. У незалежній Україні мовна ситуація в ЗМІ гірша, ніж вона була за радянських часів // Телекритика. – 2002. – 4 липня. – С. 1 – 78.

2.Приступенко Т.О. Деякі аспекти мовної політики держави щодо функціонування інформаційного простору України // Актуальні проблеми журналістики: Збірник наукових праць. – Ужгород, 2001. – С. 199 – 205.

3. Конституція України. Офіційне видання Верховної Ради України. – К., 1996. – 36 с.

4. Мельник Т. Про мову // Телерадіокурўєр. – 2002. – №4(35). – С. 1 – 122.

5. Там само.

6. Лист Державного комітету телебачення і радіомовлення України до Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення // Листування... – 2004. – Т.1.

7. Іванов В.Ф. Законодавство і журналістика: становлення правової бази в Україні і світовий досвід. – К.: Школяр, 1997.

8. Рішення Нацради з питань телебачення і радіомовлення щодо мови загальнонаціональних каналів // Вісник національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення. – 2004. – 14 квітня. – №2 – С. 1 – 23.

9. Мовні фільтри телеефіру // Телерадіокурўєр. – 2004. – №4 (40). – С. 1 – 122.

10. Чи заговорить Нагієв українською // Політика і культура. – 2004. – №15 (244) – С. 1-56.

11. Там само.

12. Статистика знає все... // Урядовий кур'єр. – 2002. – 14 вересня. – №169 (2340). – С.5.

13. Володимир Кулик. Якою мовою громадське телебачення задовольнятиме потреби громадян. //Телекритика. – 2005. – №8-9. – С. 1 – 78.