Тема 6. Виникнення і розвиток марксистської економічної теорії.

1. Теоретичні проблеми «Капіталу» К. Маркса.

2. Економічні погляди Ф. Енгельса

Карл Маркс - один із видатних мислителів, автор політичної економії промислового пролетаріату, автор теорії наукового соціалізму. Основні економічні роботи: «Критика політичної економії» (І873) і «Капітал» (т. 1-1867 р., томи ІІ і ІІІ-І883-І894 рр.). Ці томи підготовлені до видання соратником К.Маркса Ф. Енгельсом, «Теорії додаткової вартості» (три тома видання с 1905-1910 рр.).

Його досліди вчинили значний вплив на історичні події XX століття. Шумпетер називає його «великим економістом «.

К.Маркс уперше заявляє про себе як теоретик наукового соціалізму в співавторстві з Ф.Енгельсом у 1848 році у праці «Маніфест комуністичної партії». До того часу «комунізм» і «соціалізм» були рівнозначні. Ця праця стала відповіддю на події 1848 року у Франції, Німеччині, Австрії, коли соціалістичні ідеї сенсімоністів, Фур’є, Кобе, Луї Блана, Прудона, Оуена проходили перевірку в конкретних умовах революції. Ці події показали, як далекі були від практичного вирішення ідеї перетворення суспільного устрою, їх самовідтворюваність. К.Маркс і Ф. Енгельс проголошують нову концепцію, вихідною базою якої стає положення: «привид бродить по Європі, Привид комунізму».

Вони показують, що панівний нині устрій у своєму розвитку породжує могильника, який повалить його. Об’єктивні закони економічного розвитку створюють матеріальну основу нового суспільства – усуспільнення виробництва, і суб’єктивну – його могильника – промисловий пролетаріат, коли на зміну приватній капіталістичній власності приходить панування суспільне, об’єктивним носієм якого виступає промисловий пролетаріат. Теоретичному обґрунтуванню цього вихідного положення К.Маркс присвячує все своє життя.

Марксизм, – пише В.І.Ленін в біографії К.Маркса, – не виник у стороні від стовпового шляху цивілізації. Його джерелами є: класична політична економія Англії (Сміт і Рікардо), німецька філософія в особі Гегеля і Л.Фейєрбаха, безпосередніми філософськими попередниками К.Маркса, були ідеї соціалістів (Сен-Сімона, Фур’є, Оуена), а наріжним каменем економічної теорії його є учення про додаткову вартість. Це вчення викладено в «Капіталі».

Вихідною точкою аналізу так званих виробничих відносин капіталізму є положення про панування товарного виробництва. Товар – економічна клітинка цього нового суспільства.

Використовуючи концепцію Рікардо, К.Маркс розглядає властивості товару і перш за все його вартість, яка визначається затратами суспільно-необхідної для їх виробництва праці. Вартість має не тільки кількісну характеристику, вона виражає відношення, оскільки праця є єдністю конкретної і абстрактної праці. Конкретна праця створює споживацьку вартість, а абстрактна – вартість. Цей феномен – відображення того, що при капіталізмі найманий робітник відчужений від засобів виробництва, він вільний з точки зору юридичної і невільний з економічної. Він продає свій товар – робочу силу (відкриття товару «робоча сила» його історична заслуга, стверджують марксисти). Робоча сила створює вартість, та оскільки її вартість як товару визначається також необхідним робочим часом, у формі заробітної плати, то юридична угода між капіталістом і робітником відбувається на основі закону вартості. Власник отримав заробітну плату – вартість свого товару, а от використання закладеної у ній потенції – це право покупця, і він використовує її без порушень будь-яких законів за цими межами. Так виникає додаткова вартість. Юридичної експлуатації немає. І Рікардо, говорячи, що прибуток – вирахування з продукту праці, теж не говорив про експлуатацію, хоча на цій основі виникає соціалістична ідея, у тому числі і концепція К.Маркса про капіталізм як суспільство не рівних і вільних, а суспільства експлуататорів і експлуатованих.

Теорія трудової вартості К. Маркса спирається на положення, що субстанцією вартості усіх товарів є праця. Маркс тут розглядає вартість не з точки зору емпіричної, тобто повсякденного досвіду обміну господарських благ, а як властивість, внутрішньо притаманну товару. Але, очевидно, є багато благ, які досить рідкі, які не створені працею, а дані самою природою і цю сторону мінових відносин відзначають і Сміт і Рікардо, стверджуючи, що на мінову вартість, її кількісну оцінку вплив попиту і пропозиції, а також рідкісність. Положення Маркса про працю як про субстанцію вартості, що має загальний характер, викликає сумнів щодо його правильності.

Ринкову ціну К.Маркс класифікує як ціну виробництва, де обов'язковим елементом уже виступає не тільки праця, але і середній прибуток. К.Маркс вважає, що закон вартості, який визначається як затрати суспільно-необхідної праці, у своєму повному виді був характерним для докапіталістичного господарства.

Дуже важливе значення в економічній теорії К.Маркса має аналіз «Капіталу». Чотири томи присвячені цьому. З позицій Маркса об’єктивно необхідний поділ капіталу на постійний і змінний. Перенесена вартість речових факторів виробництва – постійний капітал, він не змінений у вартість знов створеного товару, змінний капітал – заробітна плата, вартість товару – робоча сила, джерело додаткової вартості. Технічний прогрес потужно вторгається у співвідношення двох форм капіталу. Зростає органічна побудова капіталу. Необхідна більш зменшена кількість робочої сили, для того аби створити споживчу вартість товару. Історично зростання органічної побудови відображає процес розвитку індустріальної, технологічної революції. Та його наслідок – поява надлишкового населення у формі резервної армії праці, а також його вплив на заробітну плату.

Дослідження органічної побудови капіталу – ключ до розуміння конкуренції. Закон конкуренції обумовлює неминучість зміни технологічної побудови капіталу, а на цій підставі і вартісного. Підвищується капіталомісткість суспільного капіталу, у результаті розорюються дрібні й середні підприємства, вони експропріюються великими. Це веде до знищення середнього класу – соціальної основи демократичного суспільства, а також ідуть процеси концентрації та централізації капіталу. Формується всезагальний закон капіталістичного накопичення: створюються нові продуктивні сили, усуспільнене виробництво, але відносини залишаються старими, необхідно знищити відносини панування, підкорення, експлуатації.

2-й том «Капіталу» має заголовок: «Процес обертання капіталу». Якщо у І томі досліджується «Капітал» як суспільне відношення, як вартість, що приносить додаткову вартість, то у ІІ томі «Капітал» досліджуються його функціональні форми та взаємозв’язки і форми їхнього кругообігу. Таких форм 3: грошова, виробнича, товарна. Процес кругообігу починається з грошей. Гроші продукт товарного, а не капіталістичного виробництва, але як тільки вони виступають агентом угоди гроші – товар – робоча сила, вони грошовий капітал. Гроші авансуються на придбання засобів виробництва, поєднання цих двох елементів дає нову форму капіталу – виробничий капітал. Результат поєднання втілений у товарі, але товар вагітний додатковою вартістю. Капітал функціонує у безперервному переливі однієї форми в іншу. Але припустимо теоретично, що може відбуватися порушення цих процесів. На ринку робочої сили немає, яка спроможна функціонувати у заданому технологічному режимі. Може бути ситуація, коли за одним капіталістом йде два найманих робітники або за двома капіталістами йде один робітник.

Ринок засобів виробництва може мати ситуацію: коли пропозиція перевищує попит і навпаки.

Вироблені у виробництві товари можуть бути не реалізовані або реалізуються на умовах оплати через певний час. З цього випливає, що закон Сея не працює. Таким чином виникають кризові ситуації. В аналіз вводиться ще одне визначення капіталу – основний та оборотний. Як було встановлено раніше, пріоритет на це дослідження у – школи фізіократів. Очевидно, що аналіз тут ведеться з позиції впливу на додаткову вартість: пряма залежність швидкості капіталу на норму і масу додаткової вартості. Особливу увагу ні сучасники ні майбутні критики Маркса другому тому «Капіталу» не приділяють.

Третій розділ ІІ тому розглядає відтворення суспільного капіталу, історично, його аналіз починається з «Економічної таблиці» Ф. Кене. К.Маркс тут вірний собі, відтворення включає в себе як його речові фактори, так і відтворення суспільних економічних відносин.

Базою дослідження типового капіталістичного зростаючого виробництва є просте відтворення, коли додаткова вартість не інвестується. Тут вводяться нові поняття: перший і другий підрозділи: виробництво засобів виробництва і виробництво предметів споживання. Цей поділ пізніше став основою концепції Василя Леонтьєва «Витрати – Випуск», що ґрунтується на міжгалузевих зв’язках і концепції моделювання економічного зростання.

Розширене відтворення передбачає, що частина додаткової вартості інвестується з урахуванням органічної побудови капіталу, а не споживається.

Один з найважливіших висновків Леніна в його критиці долі капіталізму в Росії на підставі аналізу розширеного відтворення К.Маркса полягає в тому, що перший підрозділ має позбутися скоріше, а ще скоріше – його частина, виробництво засобів виробництва для виробництва засобів виробництва, має переважаючий розвиток.

Як було доведено, виробництво створює собі ринок, а значить капіталізм в Росії – не гість, запрошений насильно, як говорили ліберальні народники, а господар.

Розширене відтворення здійснюється у багатогалузевому розрізі. Але є галузі капіталомісткі і трудомісткі, очевидно, що розвиток капіталістичних відносин веде до зростання продуктивності праці, зниження цінності продуктів особистого споживання. У Маркса зростання технічної побудови капіталу, а отже і ціннісного, веде за стабільній нормі додаткової вартості до зменшення прибутку. Висновок прямо протилежний реальному стану справ.

Вплив індустріальної технологічної революції і її наслідки для долі капіталізму розкриває і його (К.Маркса) вчення про тенденцію середнього прибутку до зниження. Зростання органічної побудови у процесі розширеного відтворення, за незмінної норми експлуатації, веде до падіння середньої норми прибутку. Теоретично можна уявити, що середня норма прибутку досягне малої величини при неминучому зростанні технічної побудови. З цього випливає дуже важливий висновок: капіталізм має окреслені межі історичного існування, немає прибутку, значить немає капіталу, немає капіталістичних суспільних відносин.

Але цей взаємозв’язок можна змінити, якщо підвищувати норму, ступінь експлуатації і це, за Марксом, стає об’єктивною практичною необхідністю. Підсилення експлуатації примушує промисловий пролетаріат підсилювати класову боротьбу і виковувати свою історичну місію могильника капіталізму.

Суперечності між І і ІІІ томами «Капіталу» викликало критичну оцінку економічної теорії К.Маркса всіма школами політичної економії Європи, включаючи Росію. Та оскільки ця країна – Росія – переживала гострий період своєї історії, учення К.Маркса на тривалий час стає основною державної ідеології. Теорія К.Маркса про неминучу загибель капіталізму серйозно вплинула на політичну боротьбу на всій планеті.

Фрідріх Енгельс. Робота Енгельса - «Анти-Дюрінг», де проблемам політичної економії присвячено два розділи. Енгельс указує на переваги методу, використаного Марксом у «Капіталі», тобто поєднання діалектичного матеріалізму та історичного методу дослідження.

У розділі «Політична економія» Енгельс визначає сам предмет науки: «Політична економія, у самому широкому розумінні, є наукою про закони, що керують виробництвом і обміном матеріальних життєвих благ у людському суспільстві. Енгельс підкреслює, що закони ці мають історичний характер, вони характеризують окремі епохи. Вони не є проявом суб’єктивної волі держави, як це стверджував Дюрінг.

Критикуючи вчення Дюрінга про насильство та його роль в історичному розвитку, Енгельс підкреслює, що поділ суспільства на класи є історичним процесом, який зв’язаний із розвитком відносин власності, еволюцією способу виробництва матеріальних благ, зростанням продуктивності праці, її суспільним поділом. Насильство лише захищає експлуатацію, а не створює її. Однак Енгельс виправдовує насильство, що, на його погляд, може відіграти важливу роль у створенні нового суспільства.

На особливу увагу заслуговують ті фрагменти книжки, де Енгельс дає визначення основних політекономічних категорій: вартості, додаткової вартості, капіталу, земельної ренти та інших. Енгельс доповнює положення Маркса, викладені в «Капіталі», зокрема трактування основної суперечності капіталізму: він визначає конкретні форми її прояву, що з них анархія виробництва та кризи є, на погляд Енгельса, явищами суто економічного походження.

Розглядаючи економічну кризу, як одну з форм прояву основної суперечності капіталізму, Енгельс дає розгорнуту характеристику всіх фаз капіталістичного циклу, показує, що усуспільнення процесу праці з появою акціонерного капіталу сприяє вирішенню проблеми анархічності та кризовості капіталістичного виробництва. Але Енгельс не визнає досить поширеної тоді тези про соціалістичний характер акціонерної та державної форм власності, уважаючи за необхідну передовсім політичну умову її соціалізації — диктатуру пролетаріату.

Один з підрозділів цієї книжки написав Карл Маркс. Він містив критичний огляд економічних теорій, починаючи з Платона та Арістотеля до класичної політичної економії, становлення якої Маркс зв’язує з ім’ям Петті та з школою фізіократів.

Останній, третій розділ «Анти-Дюрінга» є викладом марксистського розуміння сутності соціалістичного ладу, основних принципів його організації. Енгельс вказує на можливості планового розвитку суспільного виробництва на основі пізнання об’єктивного характеру дії економічних законів та використання цих знань. Вирішальною умовою для цього є суспільна власність на засоби виробництва.

Енгельс уважає, що планомірна, свідома організація суспільних економічних процесів сприятиме безкризовому розвитку, що забезпечуватиметься також і зникненням товарного виробництва, влади товару над виробником. Соціалізм характеризується, на думку Енгельса, і відсутністю поділу суспільства на класи та відмиранням держави. У цій книжці він дає критичний огляд утопічних ідей соціалізму, історії їх розвитку, що згодом знайшло відображення в наступній книжці Енгельса «Розвиток соціалізму від утопії до науки» (1880).

Без огляду на те, що ідеєю побудови майбутнього суспільства проникнуті всі праці Маркса та Енгельса, закінченого теоретичного вчення про соціалізм ними створено не було. Положення про основи соціалістичного устрою суспільства: суспільна власність на засоби виробництва (кооперативна її форма у тім числі), безпосередньо суспільний характер праці та розподілу, відмирання товарного виробництва та планомірна організація суспільного відтворення, що уможливлює забезпечення його стабільності, сформульовані в їхніх працях, згодом були догматизовані їхніми послідовниками.

Як відомо, після смерті Маркса роботу з видання його теоретичної спадщини у вигляді цільної економічної доктрини завершував Енгельс. Він також часто виступав у пресі, відповідаючи на критику, захищаючи та роз’яснюючи основні ідеї «Капіталу». Особливе місце щодо цього належить його «Додаткам до III тому «Капіталу», де Енгельс намагається довести, що не існує суперечності між теоріями вартості та ціни, між першим та третім томами. Пояснення суті капіталістичного виробництва через додаткову вартість не суперечить розгляду цього процесу з погляду основ ціноутворення. Він стверджує, що третій том є не наслідком еволюції поглядів Маркса під впливом змін, що відбувались в економічному житті суспільства, а лише дослідженням форм прояву суттєвих економічних відносин.

Захист трудової теорії вартості ускладнювався тією обставиною, що розвиток продуктивних сил суспільства, рівень виробництва та зростання продуктивності праці вже тоді сприяли усуненню цілої низки проблем, притаманних першій стадії капіталізму, але породжували нові, зв’язані з концентрацією та централізацією капіталів. Цей час ознаменовано започаткуванням нового напрямку в економічній теорії, що базується на класичних підходах, але заперечує пояснення ціноутворення з вартісних позицій — теорії граничної корисності. Енгельс, спираючись на метод, використаний Марксом, захищав категорію вартості як історично зумовлену товарною формою виробництва і властиву йому аж до повного його відмирання. Водночас Енгельс у своїх пізніших дослідженнях намагався урахувати ті зміни, що відбувались у суспільстві.

У праці «До критики проекту соціал-демократичної програми 1891 року» він указує на швидке зростання картелів та трестів, дає характеристику їхньої економічної та організаційної природи, мети та причин утворення, як засобу протистояння анархії, конкуренції, кризам надвиробництва. Функціями цих економічних новостворень є регулювання виробництва через визначення обсягів та розподіл між підприємствами, а також регулювання цін та прибутку.

Енгельс зазначає, що з виникненням нового економічного явища, зумовленого розвитком продуктивних сил суспільства, відбуваються зміни у виробництві та обігу, знову на перший план виступає проблема протекціонізму в міжнародній торговельній політиці, а отже проблема втручання держави у сферу економічної діяльності.

Усі ці явища, по суті, були загрозою класичній доктрині, однак Енгельс, що досить чітко визначив їхню природу, не простежив долю основних категорій за нових умов — у процесі монополізації капіталу. На його думку, монополістичні об’єднання вступають у конкурентну боротьбу за тими самими законами, що й немонополізовані підприємства, хіба що сама боротьба набуває запеклішого характеру, та в межах монополістичного об’єднання виникає нова форма функціонування виробництва — планування.

Це, по суті, означає, що Енгельс уже передбачав «генетичну» можливість переходу монополістичного управління виробництвом у державно-монополістичну форму. Однак теорія революційного перетворення суспільства (навіть з огляду на помічені Енгельсом принципово нові явища) не зазнала жодних змін.

Тема 7. Виникнення альтернативної школи політичної економії. Німецька національна політекономія.

1. Започаткування системи національної політичної економії в Німеччині.

2. Історична школа Німеччини.

Поширення ідей побудови єдиної могутньої німецької держави, що передувало зародженню національної економічної теорії в Німеччині, дістало назву «романтичного руху». Романтизм базувався на вченні філософа й історика Іммануїла Канта (1724—1804), який наголошував на значенні морального закону й морального самовизначення і стверджував, що держава існує для забезпечення розквіту нації. Людину створено для суспільства, а не суспільство для людини. Свобода, рівність і щастя можуть бути забезпечені лише державою й колективною волею.

Його послідовник Адам Мюллер (1779—1829) уважав, що держава сама формує ідеологію, згідно з якою має розвиватися суспільство. Вона створює умови, котрі сприяють економічному розвитку й процвітанню нації. Мюллер заперечував протистояння економічних інтересів у суспільстві й визнавав лише суперництво інтересів різних націй. Він зазначав, що захоплення універсальними космополітичними схемами призводить до ігнорування національних особливостей, національних інтересів та пріоритетів.

Теорії представників романтизму мали ґрунтовний соціально-філософський характер, але не пропонували способів вирішення проблем економічного розвитку.

Науково обґрунтована економічна теорія, спрямована проти класичної доктрини, виникла в Німеччині і мала великий успіх не лише на батьківщині, а й у США. Її основні принципи побудовано на філософії, яка не визнавала ідей невтручання держави у приватні справи, принципів індивідуалізму та космополітизму. Вона ставила національну ідею в опозицію до індивідуальних інтересів. Автором нової теоретичної системи був Фрідріх Ліст.

Фрідріх Ліст (1789—1846) визнає ліберальні ідеї в тій їхній частині, що стосується розвитку капіталістичної промисловості, і закликає до реформ, перешкодою для яких, на його думку, є внутрішня митна політика Німеччини.

1819 р. під керівництвом Фрідріха Ліста у Франкфурті було засновано «Генеральну асоціацію німецьких промисловців і комерсантів» для впливу на конфедеративний уряд. Сам він звертається з петиціями до урядів Мюнхена, Штутгарта, Берліна, Відня, друкує статті в газетах із закликами до ліберальних реформ. Після обрання депутатом Палати Вюртемберзьких штатів у 1820 р. досить різко критикує реакційний уряд країни за бездіяльність.

Пропагування ним ліберальних, реформістських ідей економічного об’єднання Німеччини поставило його в опозицію до уряду і стало причиною звільнення з посади та політичних переслідувань. Він був змушений залишити Німеччину, жив у Франції, Англії, Швейцарії. Після повернення на батьківщину його було заарештовано. Після відбуття покарання Ліста висилають із країни, і 1825 р. він виїздить до Америки.

Основною працею Фрідріха Ліста є книжка «Національна система політичної економії, міжнародної торгівлі, торгова політика й німецький митний союз» (1841), що ввібрала всі ідеї, викладені ним у безлічі памфлетів та статей. Цю книжку спрямовано на захист протекціонізму як обов’язкової умови становлення економічної могутності нації.

Економічний націоналізм. На думку Ліста, класична політична економія обґрунтувала космополітичну теорію, що розглядає індивідуальний інтерес кожної особи як основу розвитку суспільства, а саме суспільство — як загальносвітову спільноту людей. Справді, якщо людство — це сукупність рівноправних індивідів, то немає необхідності будувати зайві перешкоди для їхнього спілкування. Але історично склалось так, що кожен індивід відрізняється від іншого своєю належністю до конкретної спільності: нації, держави, тому реалізація інтересів індивідів залежить від можливостей нації чи держави, а вони розвиваються нерівномірно.

Формування загальнолюдської спільноти можливе лише на паритетних основах. За принцип об’єднання треба брати однаковий соціально-економічний рівень розвитку, щоб жодна нація не потрапляла в залежність до іншої.

На думку Ліста, політекономія має бути саме тією наукою, котра, «віддаючи належне сучасним інтересам і особливому становищу націй, учитиме, як саме кожна нація може піднестися до такого рівня економічної культури, щоб її союз з іншими націями був можливим і корисним». «На нації, як на перехідній стадії між індивідуумом і всім людством, засновано всю мою систему», — писав він.

Нація об’єднує людей в одне ціле і є результатом попереднього розвитку. Вона має власний характер, їй притаманні особливі на­дбання як матеріальні, так і духовні. Вона продуктивна настільки, наскільки здатна організуватись для досягнення спільної мети.

За основний метод дослідження він бере «повчання історії», тобто історичні порівняння, історичний метод, які використовує для визначення тієї стадії розвитку нації, яка найбільшою мірою сприятиме її згуртуванню, силі і стійкості.

Ліст у своєму дослідженні звертав увагу на факти більше, ніж на теоретичний аналіз, його метод зовсім позбавлений ознак абстракції: він виключає аналіз вартості, підміняючи її ідеєю продуктивних сил.

На його думку, народи у своєму розвиткові проходять такі періоди: первинне варварство, скотарський, аграрний, аграрно-мануфак­турний, аграрно-мануфактурно-комерційний.

Останній період — це ідеал, до котрого прямує нація у своєму розвиткові. Для його досягнення потрібні особливі умови, які мають не всі народи: великі території зі значними запасами природних багатств і можливостями для розвитку індустрії, працьовита й об’єднана спільною метою нація, що прагне створити могутню державу.

До продуктивних сил суспільства Ліст відносить різноманітні суспільні інститути: уряд, преса, духовні заклади, мораль, мистецтво, суд — нематеріальні чинники, які забезпечують свідоме створення високорозвиненого суспільства.

У поняття капіталу (Ліст називає його «фіксованим») він включає матеріальне багатство, природні та набуті здібності людей. Поєднання фіксованого капіталу та продуктивних сил є умовою розвитку виробництва. Але визначальним Ліст уважає відповідний рівень організаційно-економічних відносин: мануфактурну індустрію й розвинену транспортну інфраструктуру (особливо залізниці).

Створенню матеріального підґрунтя розвитку продуктивних сил Ф. Ліст надає такого самого значення, як і формуванню ліберального спрямування морального духу нації.

Головний предмет досліджень економічної теорії Ліст бачить у визначенні ролі держави в конкретній історичній ситуації, її діяльності зі «збудження» національних продуктивних сил суспільства. Політична економія має визначити, що саме треба зробити державі на конкретному етапі розвитку, аби продуктивні сили в межах даної країни забезпечили економічний розквіт.

Хоча Ліст і не заперечує підходів класичної політекономії, але вважає, що вона майже непридатна для застосування в перехідний період розвитку національної економіки Німеччини.

Роль держави і теорія протекціонізму. Держава в перехідний до вищої стадії розвитку період мусить здійснювати функцію організації, об’єднання, виховання та захисту нації. Політично сильна держава може цю функцію реалізувати і виконати завдання щодо створення умов для економічного прогресу. Сприятиме досягненню мети протекціоністська політика держави, яка захищатиме молоду індустрію від конкуренції.

Ліст підкреслював, що наслідування принципів лібералізму й бажання більшу частину свого споживання забезпечити за рахунок імпорту зробить націю залежною. Крім того, вільна торгівля перешкоджатиме формуванню національних галузей промисловості, що забезпечують перехід до індустріальної стадії розвитку, сприятиме відпливу національних капіталів за кордон. Звичайно, протекціонізм не є вічним: після створення конкурентоспроможної індустрії він необхідно поступиться місцем міжнародній конкуренції. Але доти всі зусилля держави мають бути спрямовані на створення умов для власного економічного розвитку.

Серед заходів, які має застосовувати держава, — протекціонізм, духовне та «індустріальне» виховання нації.

Нація має бути готовою до сприйняття ідеї побудови незалежної індустрії, із розумінням ставитися до протекціоністської політики держави. Але, зазначає Ліст, розуміння нацією протекціоністської політики можливе лише за умови її відсталості в індустріальному відношенні. У цьому разі не викликатиме суспільного протесту навіть демпінг.

Саме через протекціонізм держава реалізує функцію індустріального виховання нації. Ліст наголошує, що протекціонізм виправданий як засіб індустріального виховання, коли в нації є перспективи (географічні, сировинні та ін.) і схильність (особливості націо­нального характеру) до мануфактурного розвитку.

Винятком з політики протекціонізму є сільське господарство, продукція якого, на думку Ліста, завжди конкурентоспроможна, а, крім того, воно залежить від успіхів індустрії, а не навпаки.

Держава відповідає перед нацією за успіхи індустріалізації. Коли держава регламентує діяльність якоїсь економічно важливої галузі, вона має взяти на себе відповідальність за розвиток інших. Стимулюючи розвиток мануфактурної індустрії, вона мусить знайти якісь способи забезпечення балансу галузей, оскільки протекціонізм такому балансові не сприяє.

Політикою протекціонізму, отже, не вичерпується роль держави в національній економіці. Її економічні функції полягають у формуванні раціональної виробничої структури, інвестуванні розвитку виробництв, які страждають від протекціонізму. Для цього державі потрібне власне господарство, тобто державний сектор економіки.

Ліст проаналізував вплив єдності нації й державного управління на економічний розвиток, на прикладах показав, як держава може, узгоджувати та спрямовувати діяльність окремих ланок національного господарства.

За Лістом, роль держави у створенні прогресивної економіки вирішальна, але її діяльність має спиратися на об’єктивні економічні закони, «особливі для кожної з націй», і на те, що називають «духом (ментальністю) нації». Лише досягнувши певного рівня розвитку, нація може розвиватись за космополітичними законами класичної школи.

Теорія Ліста — це проповідь політики національної відокремленості в перехідний до вищої стадії період розвитку. Вона збагатила політичну економію абстрактною теорією міжнародної торгівлі та протекціонізму.