Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Новела друга. Будьте здорові, тату






ЗИМА БУДЕ ТЕПЛА. Видиш, яка тонка селезінка в свині? — каже Михайло Стринада, трусячи перед очима господаря паруючими тельбухами. — Аби так здоров був, але скоро в світі щось має зробитися. Тепла зима ніколи не є на добре.

— Яку Бог дасть, така й буде, — байдуже відповів колієві Гаврило Дячук, підносячи дерев'яні корита-ночви для свіжини й розкладаючи їх по два боки від різника. — У це корито будеш класти м'яса, в це — солонину, а тут клади голову на холодці, ноги й шкіру.

Стринада на те лише мовчки всміхнувся в свої пишно закручені догори кошлаті вуса та й далі продовжував розробляти розпанахану надвоє тушу.

У Тисовій Рівні його прозивали «поташ». Кожному, леда хто в селі занедужає чи занепаде духом, Стринада, що був говірливий, як баба, давав незмінну пораду:

— Згасіть поташу, дайте випити — зразу попустить. Я так сам ся рятую від усякої боли й хвороби.

Отож господарі, що стояли в черзі за різником напередодні зимового Миколая, Різдва, Великодня чи великих набутків (як то — весіль чи хрестин), для Стринади припасали соду, яку в цих горах називали поташем. Інакше свіжина буде не така смачна, якщо не догодиш м'ясареві.

 

Майстер він направду знаменитий. І не лише в Тисовій Рівні.

За вичиненими Стринадою кров'янками, лівером та домашніми ковбасами, заразом з якими можна було й пальці надгризти,

запеченими в печі сальтисонами,

залитими білосніжним смальцем сповиванцями,

продимленими на запашних сливових дровах шинками,

і салом, вимоченим у ропі з трав'яних масел і натертим часником із перчицею,

вижницькі комерсанти-жиди присилали в Тисову Рівню не прості однокінні упряжки — а цілі фіакри, всередині обкладені навіть посеред літа льодами.

Розкішні фіакри, зазвичай призначені для прогулянок маєтного панства, в упряжі з двома гарцьовитими кіньми-зміями, в Тисовій Рівні набивали ковбасами-сальтисонами, і неслися вони, немов навіжені, до чернівецьких ресторацій;

а рум'яні, ніби присоромлені, шинки й солонини, що їх можна було самими губами їсти, так само обкладені зусібіч кропивою чи льодами, щодуху летіли з Чернівців у вантажних вагонах швидкісних потягів до віденських крамниць і ринків, театральних буфетів та в маєтки особливо заможних громадян неозорої Дунайської монархії.

 

Проте Гаврило Дячук чеснот сільського різника Михайла Стринади сьогодні не згадував навіть про себе. Не до того було Гаврилові. Серце йому зараз рвалося, немов ота попечена свинським їдлом тонка кишка в Стринадових руках, яку різник щойно викинув у помийне відро.

Іншим разом від такої оказії, яка на днях чекає Дячукову господу, будь-котрому батькові серце в грудях ішло би несамовитої «гуцулки» чи розважливої «коса», а не глухо теленькало, нібито після безмовного плачу.



Хіба то не є причина для втіхи, що твою доньку-одиначку, доньку-сироту, яка росла без маминої ласки й маминої науки, за жінку бере такий поважний ґазда? І що м'ясар, який догоджає чи не самому цісаревому шлункові, не будь-кому, а простим Дячукам із найдальшого хутора Тисової Рівні запікатиме з м'яса весільних оленів і зайців?

Але сьогодні Гаврилове серце не йде ні «гуцулки», ні «коса». Стискається равликом чи їжаком, нібито зо страху, — а потому гупає, як дурне, в ребра. Він уже лютиться на себе дуже. І на домашніх лютиться. Онде на служницю накричав, чого не робив ніколи.

Глек із сметаною випав йому з ослаблих рук.

Корові під хвіст дав батогом за нізащо.

У голосистого півня поліном кинув — леда ноги не перебив.

Кому то треба?

Ну, так. Що старший молодий від молодої вдвоє і ще трошки, то правда.

Ну, якщо вже на те пішло, то молодий старший навіть від тестя. Від нього, від Гаврила, старший його завтрашній зять.

Чи в їхніх горах це дивина?

Та другі мами самі би лягали під такого зятя, аби лиш узяв на свої маєтки їхніх дочок.

Стільки, скільки в Гаврилового зятя є ґрунтів та худоби, більше хіба лише побрехеньок на бабинських язиках.

Ну, трохи з фуком {{ 3 фуком (діал.) — бути норовливим, непокірним. }} чоловік.

А Гаврило що, був без фуку, коли лупив свою невинну жінку, бо так робили інші чоловіки в горах?!

Усохли би були тоді йому руки!

Так-то так. Свої фуки кожен чоловік має. Проте надокучливий хробак сьогодні точить батькове серце. І якось так робиться Гаврилові — ніби він до поминок готується, а не до весілля.



А онде в дверях стодоли стоїть його котятко, мицька {{ Котятко, мицька (зменш.) від слів «кішечка», «кицька». }} його маленька — дитина його єдина.

Біла, як туман після дощу над їхнім хутором.

Та невинна, як цвіт яблуневий у травні.

Дивиться на тата очима не веселими, але й не сумними — і ніби що хоче йому сказати.

Чи запитати, як він думає жити між цими горбами без неї?

Чи запитати, навіщо він віддає її за чоловіка, якого вона вперше — під час сватання — побачила та й зімліла, біднятко, коли почула, чого він прийшов у їхню хату?

Чи хоче притулитися до батькових грудей, щоб наперед пожалів свою дитину, яка ще й добре не зрозуміла, що за кілька днів має стати шлюбною жінкою?

Чи хоче дізнатися, як їй від завтра починати життя хоч і не в чужій стороні, а все ж не вдома?

Гаврилові від раптового, незвичного зворушення сльозяться очі. Він бере сокиру та й іде в дровітень. Довго перекладає й без того акуратно складені дрова, без потреби розколює пару полін на тріски, далі розкидає їх ногою по дровітні, а сам моститься на лавку під стіною. Та не надовго.

Файкує {{ Файкувати (діал.) — курити. }} Гаврило лічені рази на рік: як починається й закінчується різдвяний та великодній піст. Як починається петрівка. Та ще в день жінчиної наглої смерті.

Але зараз він довго шарить рукою під сволоком, аж поки не знаходить заховані тютюнові листи, загорнуті в папір та в шмат телячої шкіри.

Пересохлий, та все ще пахучий тютюновий лист податливо хрускає під пальцями. Неслухняно набивається в люльку — й лінивий, але запашний димок уже в'ється крізь шпари дровітня.

А Гаврило незмигно дивиться на схилену долі голівку своєї дитини — та тільки зітхає. Бо тендітна її постать залишається так само нерухомою в проймі дверей стодоли.

Розказувала колись Гаврилові мама його мами — покійна бабця Калина: вона, малолітня нерозумниця, зачувши, що батько віддає її за сільського війта-вдівця з трьома дітьми, бігала довкруж хати, як теля, випущене після зими на пашу, з радісними криками, підскакуваннями та вигойкуваннями: «Віддаюся! Я нарешті віддаюся! Божечку, дай мені скорше дожити до завтра!»

Його ж дитина й слова йому не сказала після раптового сватання. Ні доброго, ні осудливого. Так, наче це має бути не з нею.

Хіба що кума його Параска, почувши, хто засватав похресницю, сплеснула долонями:

— Ти би, Гавриле, вже ліпше був би віддав дитину за того, кому три чисниці до смерті! Скорше би вдруге віддалася! А так лиш намучить та наревнує, ото й уся веселість буде від життя! Що, в тебе десять доньок є, що ти спішиш її зіпхнути із своїх плечей на чужі плечі?!

Гаврило не відповів на те кумі ні слова.

А тепер собі думає: ну хіба він винен, що інший чоловік уподобав його доньку й хоче женитися на ній? Який уподобав — такому й віддає. Інакший не приходив.

А дівці вже п'ятнадцятий рік. Навіть сметана на молоці скисає, якщо її довго не збирати.

Гаврило дивився на своє подвір'я — й уже воно було якесь не таке йому любе та миле, як учора.

І вже пекло йому попід груди, як від згаги. І не міг загасити ту жогу ні тютюном, ні думанням.

А різник Стринада, випроставшись над паруючими коритами, весело торкотів собі з кухаркою.

Дружки мовчки різали кольорову фольгу на квіти для деревця.

Завтрашня молода із накрученим на дерев'яні палички волоссям ліниво снувала подвір'ям, як побита, шукаючи чи то місця, де б її ніхто не займав, чи якоїсь роботи.

А Гаврило — не перестаючи — димів тютюном із дровітня. Та якось так запекло, ніби мав намір і себе пустити на весільну буженину.

 

РОЗЧЕРВОНІЛИЙ ГАВРИЛО із мацюцьким келишком, до половини наповненим горілкою, снує між весільними гостями, одночасно встигаючи давати команду музикам і кухарці, та ще перекинутися словом-другим із гістьми молодого, що якраз всідаються за стіл по праву руку від його єдиної радості — від весільної княгині.

Сторонські гості особливо гамірні, веселі.

Чи то їм так до вподоби молода, лице якої прикривають густі стрічки та колокільця?

Чи раді, що Гаврило не перечив робити спільне весілля, бо нащо то двічі витрачатися, як можна зробити по-людськи одну забаву, та таку, якої світ не видів?

А може, гості так тішаться, що двоє ґаздів єднають свою господарку в одну?

Чи заздрять, яке молоде й невинне добро йде в руки старого парубка, що нарешті відважився урвати своє надокучливе парубкування?

Молодий князь (гм-м-м… молодий, та не дуже) щойно «купив» молоду в її тата і тепер позирає на неї вже суворими очима. Чи то він лише так уміло прикидається напускною грізністю, а насправді радіє своїй запашній квітці?

А купив же Гаврилове золотко за безрозмірний свій маєток. Не її віна чекав, а сам своїм статком подвоїв Дячукові статки. Хоча жити молоді будуть у селі, в хаті молодого.

То й добре. Нащо дитині до смерті дивитися на ці безконечні горби? Село є село. До церкви підеш. З людьми поговориш. До Вижниці на торжок сметану понесеш. У жида щось купиш. Усе ж веселіше, ніж видивляти очі, коли хто з долини на стежці покажеться та з ким слово заговориш.

Гаврило цоркається келишком із молодим, розкланюється навсібіч гостям і знову підганяє кухарку частіше носити гарячі наїдки до столу — щоб не вистигли…

Сьогодні Гаврилові радісно. Він сам сів би за стіл співати, якби не треба було давати команду весільним бабам — помагальницям та ще пантрувати й кухарку, й музикантів, і гостям догоджати.

То пару днів до весілля його ніби оводи були покусали.

Е-е-е… дурне прийшло тоді Гаврилові в голову спересердя! Хіба жінка чоловіка варити має? Бик чим старший, тим легше запліднити теличку вміє. А Гаврилові внуків треба. Так що молода хай тішиться, що їй дістався ґаздовитий та статечний чоловік, а не якесь помело. Буде легше з іншими ґаздами брататися.

Отак!

Несказанна радість розносить Дячукові груди! Він так чекає завтрашнього дня, ніби сам ся сьогодні женить. То й не дивно. Гаврило — чоловік поважний. Він гонор любить понад усе. А вже який йому гонор робить сьогоднішня молода! Увесь світ чує й ще більше людей буде знати, бо та Тисова Рівня така довга, як жіночий язик! Треба було більше гостей на весілля накликати.

Треба було! А то ж піддався Гаврило своєму дурному думанню та жалісливим очам доньки-відданиці, та й накликав людей не стільки, скільки хотів. Дитина — на те вона й дитина, щоб її вчити та на добру дорогу виводити. А він тоді зм'якнув серцем від жалісливого флинькання {{ Флинькання (діал.) — схлипування. }} своєї одиначки…

Ой, кувала зозулечка

Та й сіла на камінь.

Цеї ночі опівночі

Буде п… амінь —

затягує в шопі хмільним голосом хтось із невтихомирених щедрим частуванням гостей, і пізня нічна луна розносить сороміцьку весільну співанку по заспаних горбах і долах, налаштовуючи на завтрашній день неозору округу хутора, затихлого на кілька годин для відпочинку.

Хоч би вже скоріше ця весільна ніч минала!

Гаврило сам пантрує двері із сіней у велику кімнату, де пішли спати молодий з молодою. Снує туди-сюди — лягати не поспішає. Вже всі вляглися. Ондечки кухарка хропе із запічка. Хропіння музикантів чути аж із стодоли. А дальні гості повлягалися у весільній шопі {{ Шопа (діал.) — тимчасова споруда. }} на лавицях та столах — і раді, що господарі не всі наїдки в пивницю позабирали.

Але мало кому з хмелю чи цікавості може прийти до голови що дурне — та й сіпне хто дверну клямку до молодих. Гаврило хоч і сам накрутився — з ніг мало не падає, а довірити таку важну справу — стерегти перше безсоння молодих — не довірив навіть кумі своїй Парасці.

Жарти сказати!

То діло акуратне.

То не корок на винній бочці пробити…

 

…Гаврило вже двічі обійшов столи із гостями.

Вже смачно відповів на гострі жарти музик і куми своєї Параски.

Двічі прогнав кухарку до печі.

Уже й нагримав на сусідку Катерину, яка, як здалося Дячукові, занадто повільно миє посуд.

А молоді, що сиділи на своєму місці під образом Божим, по центру шопи, все не кликали тата до незмінного після шлюбної ночі ритуалу.

Молодий, відвернувшись до молодої спиною, довший час голосно, так голосно, що його чуло все жваве від веселощів весілля, торгувався з Маковієм Томнюком за дві пражини полонини на Маґурі. Нібито для цього не буде іншого місця й часу.

Гаврило на якусь мить навіть зачув у собі злість. Бо де то хто видів таке на гуцульському весіллі, щоби молодий, прилюдно не подякувавши батькові за незайману доньку, клопотав про ґешефт, а не про свій гонор?! То ж не по-християнськи!

Але, з іншого боку, втихомирює сам себе Гаврило, може, воно й краще, що зять відтягує цю наймилішу для батька хвилину? Може, це ліпше, бо хай чують усі весільні гості, який шпаровитий {{ Шпаровитий (діал.) — удатливий. }} ґазда прийшов у Гаврилову хату.

Бо бачте, навіть за весільним столом, навіть після першого зачину молодої, він думає про примноження господарки?

Бачте, на очах у всього чесного люду, навіть на власному весіллі дбає про родинне багатство!

А подякувати татові — ось зараз подякує, бо вже береться правою рукою за дерев'яний келишок, заздалегідь, як годиться за звичаєм, покладений для цього на стіл самим молодим.

Філігранно акуратний, вигадливо різьблений та ще більш вигадливо оздоблений білими пацьорками, розміром на три чверті вказівного пальця келишок із дерева м'якої породи красується зараз перед очима молодого на оздобленому такими ж чисто білими пацьорками підносі.

Він лише на перший погляд звичайний.

Насправді келишок має простий, але водночас бездоганно винахідливий секрет, від розкритої таємниці якого залежить майбутнє сьогоднішньої княгині.

Такий дерев'яний келишок із секретним дном розказує весільним гостям про молоду без слів, пояснень, подяк чи криків. Бо цей келишок — скромний витвір рук котрогось із знаменитих майстрів різьби — єдиний привселюдний показник честі чи безчестя молодої. Її цноти й невинності. Одноразового прижиттєвого торжества і єдиної досмертної вищості дівчини-жінки над чоловіком.

Це коротке торжество, ця миттєва вищість в одному — в доказові її безсумнівної чесності чи привселюдного безчестя.

На людях підтверджена молодим честь його дружини підтверджує не стільки гонор сьогоднішньої молодої, скільки гордість і честь її батьків.

А ці два поняття — гонор і честь — для патріархальної й надміру забобонної гірської людини важать не менше, ніж маєтки й статки.

О, так! Той, хто перший придумав цей хитрий у своїй бездоганності келишок, очевидно, був великим майстром інтриги й фантазії.

Ба, навіть, трішки єзуїтом чи, може, затаєним катом.

А може, смертельно ображеним самолюбом…

Адже та довжелезна мить, якій передувала розв'язка найважливішої весільної інтриги, декому в цих горах коштувала навіть життя — не те що здоров'я.

Скільки в цих краях поломилося людських язиків, а скільки їх почервоніло чи спухло від бесід про цілий чи дірявий весільний келишок!

Скільки потоків сліз пролилося мамами, привселюдно спаплюжених зятями!

Скільки нелічених буків-палиць відміряно приниженими татами спинам мамів, публічно зганьблених їхніх дочок!

Скільки кулаків дісталося їхнім донькам-нареченим від чоловіків, на яких також падала половина ганьби від ганьби їхніх молодих дружин!

А секрет келишка був простий, як усе на світі. Секрет був захований… у дні.

Адже старосвітський гуцульський звичай приписував: наступного дня після першої шлюбної ночі, в присутності всіх весільних гостей старший весільний батько оголошує почесний тост молодого. Тост-подяку батькові молодої.

Батько молодої підходить до столу, за яким сидять молоді. Молодий правою рукою бере дерев'яний келишок, вказівним пальцем закриваючи дно, а весільний батько тимчасом наливає в келишок горілку по самі вінця. Молодий зі словами: «П'ю до вас, тату» перехиляє келишок, не відпускаючи пальця від дна. Після того кладе келих на стіл, так само не відпускаючи пальця. А старший весільний батько знову наливає по вінця.

І ось отут настає найвища мить ритуалу.

Молодий, перехиляючись через стіл, зі словами «будьте здорові, тату!» подає батькові молодої наповнений келишок, тепер уже цілком прибираючи свою руку.

В цю мить весільна шопа стає схожа на залу, в якій лежить покійник.

Раптово падає така тиша, що чути як булькає узвар у чиємусь горлі чи кукурікає півень надворі.

Шиї весільних гостей видовжуються, як гусячі вола.

Лише хіба що для настрою, а може, для підтримання напруги, бубніст коли-не-коли вдаряє в натягнуту спину бубна.

Під такий акомпанемент тиші й зледачілого бубна, батько молодої різко перехиляє келих.

І в залежності від того, якою для нареченого була весільна ніч, реагує й наповнений горілкою келих.

Якщо наречена була незаймана, молодий вибирав для подяки її батькові келишок… із цілим дном.

Але якщо цнота її порушена… тоді в дію вступав отой єзуїтський секрет весільного ритуалу.

Для цього, за звичаєм, у коморі батька біля цілого стояв іще один келишок, дерев'яне дно якого мало невидимий для ока отвір. Таку собі мініатюрну дірочку, через яку при потребі могла текти рідина. Як підтвердження того, що молодий узяв собі за жінку ту, в якої «дно» просвердлили до нього.

Адже після першої ночі молодий заходив у комору, забирав обидва келихи й потрібний йому клав перед себе на стіл, до останньої хвилини тримаючи таємницю про честь чи безчестя своєї, як правило, юної дружини.

 

…ОТОЖ СТОЇТЬ розчервонілий Гаврило Дячук очима до свого зятя — і приємна нетерплячка холодить його звеселілі груди. Він жадібно ловить очима таке ж жадібне, але повільне напруження зятевого борлака. Бо той п'є горілку так, ніби це робить уперше. Ніби смакує майовий мед, а не люту слив'янку.

А тоді зять різко опускає келишок на стіл, не прибираючи пальця із дна, і широко всміхається до Гаврила.

Старший весільний батько дуже повільно, так ніби цідить, а не наливає, наповнює горілкою келих по самі вінця.

— Будьте здорові, тату! — мало не зривається на крик небагатослівний до цього часу молодий і сам поволі підносить Гаврилові до рота келих, не відпускаючи пальця від дна.

Дячук переймає келих біля самих губів, на радощах обхоплює його цілою долонею — і відпущене рукою молодого дно несподівано проривається тонкою, але безперервною цівкою горілки так, як раптово проривається небо в час літнього короткочасного дощу-раптівки.

Іще не збагнувши жаху цієї миті, Гаврило інстинктивно продовжує перехиляти келишок до рота, але блискуча цівка тече його підборіддям, із підборіддя стікає за комір вишитої сорочки, бажаючи дістатися, очевидно, самого серця.

Гучне зітхання, схоже на грім серед ясної днини, потрясає притихлу було шопу. Жіноче «ахкання» впереміш із старечим «охканням» тоне в гучному скрипі ожилого бубна.

Та цю дивну суміш не зовсім гармонійних і впорядкованих звуків перебиває рев смертельно пораненого оленя: Гаврило з жахом зазирає в спорожнілий раптово келих — кидає його додолу, а тоді обома руками рве на собі сорочку, волаючи в стелю шопи: «Ні!!!»

Почорнілий ураз, батько молодої стоїть, розіп'ятий двома розірваними полотнинами сорочки з розведеними у два боки руками, і чорна хмара небаченої ганьби накриває його не стару ще голову хвилею миттєво помутнілого розуму.

«Ні…» — вже тільки хрипить Дячук, але за тим збожеволілим бубном його ніхто не чує. Бо весільні гості набуваються так, нібито нічого не трапилося, а захмелілі молодиці ріжуть Гаврилове серце без ножа, і не приховуючи, привселюдно насміхаються над розтерзаним ганьбою господарем, нібито навмисно виводячи безсердечну сороміцьку співанку на повен голос і на всі гори:

На тім боці при потоці

пливуть шкаралущі.

Дівки хлопцям дають п…

За померші душі.

 

…ПЕТРУНЯ ЗАКРИВАЄ із середини хату на засув. Кілька разів торгає дерев'яний ключ, щоб пересвідчитись, чи добре замкнула, далі, так само глухо попричинявши двері з хоромів, {{ Хороми (діал.) — сіни. }} іде у велику — вікнами в сад — кімнату. Тут її точно ніхто не почує, не займе. А виказати думки — також не викаже: замкнено все тут на замки.

Все.

І серце.

І язик.

І пам'ять.

Але ця кімната все одно не для неї.

Для гостя.

Роки стоїть на всі двері — вікна — шпари зачинена, як дівка до віддавання.

Злежалим духом чути.

Бо не перетрясає в ній ґаздиня килими-верети.

Не пересушує хустки-кептарі.

Не кладе між кожухи для запаху васильок-канупер.

Їй усе байдуже.

Гості в хату не ходять ніколи.

Та й вона сюди втискається рідко.

Хіба би поплакати, щоб ніхто не бачив.

Та дитинку свою тут до грудей притиснути.

Це єдине місце, де вона не має ні сорому, ні жалю — самий лише плач. Терпкий, як ранній аґрус у колишньому татовому саду.

Петруня падає лицем у гору високих та пишних подушок — і може плакати хоч би до вечора, поки ті осоружні бугаї та корови не затрублять зі стайні, як у похоронні трембіти, своїми голодними ротами.

А хай би й здохли, як ріжуть вуха! Та нічого їм не буде. Голод — не сором. Перебудуть. Вона гірше від голоду знає…

 

…Боже, і як вона те пережила й не стратилася?

Не поплила за водою?!

На смереці не повісилася?!

Між людьми ходить?

«Як гараздуєте?» їм каже?

На «добридень» відповідає.

…Та людям до серця її байдуже.

Чи говорили про неї, чи промовчали — Бог їх знає.

Вона не допитувала.

А вони, як уже по правді, їй услід не плювали.

Ото плач собі дівко, хоч захлинися, — а жалю не чекай ні від кого. Не пожаліє тебе вже ніхто й ніколи.

Петруня відгортає мокре волосся з чола й сідає на ліжко, підперта з усіх боків подушками.

Сидить — акурат, що молода. Розплетена. З мутними від сліз і відчаю очима. Дивиться в сад. А в саду так само, як тоді, коли їй шили весільний вінок, колишеться зелене гілля й цвірінькають якісь дурні пташки, перестрибуючи з дерева на дерево.

Вона так само скакала би а хоч із горба на горб, не те що з гілки на гілку, аби лиш не чути тої осоружної музики, що надривається за стінами, як скажений пес цяхкотінням. Бубніст, той ніби геть-чисто здурів, — лупить у бубон, мов у саме її тім'я батожить.

А вуйна Параска, хрещена мати, чеше її волосся, та ріже словами, ніби ножами, нагостреними самим м'ясарем Стринадою:

Не плач, не плач, молоденька, —

Бо не маєш чого.

Бо ти знаєш, що то нема

Села дівочого.

Нема села дівочого,

Ні парубочого.

Не плач, не плач, молоденька,

Бо не маєш чого.

Вуйні Парасці, може, й нема за чим плакати. А Петруні легше було би захлинутися слізьми, ніж думати про того старого Івана, що договорився з її татом зав'язати їй голову. І о, сьогодні вже грають музики до шлюбу.

Ні, вона на тата серця лихого не має. Бо хто би відказав такому багачеві?! Але, святий Боже, який старий її молодий! Таж бук у їхній толоці молодший, як її Іван. Після сватання тато в коморі тихо сказав Петруні називати чоловіка на «ви».

Та чи вона сама не знає? Чи обернувся би їй язик у роті на «ти», як Іван (ведмеді би були його роздерли!) — старіший від її тата? Та тато в неї ще о, який! Ще сам женитися може!

А той Іван… люди добрі, завжди неголений ходить, як циган-бляхар із сусіднього села. Вона того Івана боїться не менше, ніж наглої смерті.

А він онде вже тягне її до хати, хоч весільні гості ще на підлозі п'ють-гуляють — набуваються, і навіщось двері замикає зсередини. І руки йому дрижать, ніби що вкрасти хоче…

 

…ПЕТРУНЯ РЕТЕЛЬНО — так, щоб жодного волоска не визирало з-під хустки — вкладає косу на голові. Подолом сукенки насухо витирає обличчя від сліз і бере з-під подушок свою дитинку.

Ой, Боже-Боже… знали би це її мама… знали би це її тато… били би, певно, буковими палицями. І не змилосердилися.

Але мама зогнила в землі.

Тато не признає її за дитину. Прокляв її тато.

До чого вона дожилася, Божечку-Боже…

Чужий би побачив — сказав би: стратила розум.

Та вона би про себе подумала так само, якби побачила таке збоку і якби не знала правду.

Але що їй до того, хто і що подумав би? Вже хто що мав подумати — зробив те давно і може, забув.

А їй однаково. Вона тулить запашну свою дитинку до грудей, та обнюхує запашне її личко, натерте м'ятою та рум'янком.

Байка, що дитинка її з ганчір'я. А дитяча голова — з торішнього жовтого ранета.

А де вона візьме теплу, живу дитинку? Позичить у сусідів? Чи купить на базарі? Чи ягнятко вгорне замість дитинки?

Петруня боязко вивільняє з-під сорочки ліву цицьку, двома верхніми пальцями правої руки стискає її, а тоді тицяє рожевою пипкою в голову «дитини». Зморщене личко-ранет холодить Петрунину рожеву пипочку — і та вкривається дрібними сирітками.

Нібито застилавшись, Петруня швиденько ховає груди в сорочку, обгорнуту веретою «дитину» прикриває подушками й повільно встає з ліжка.

Все. Вона наплекала дитину. Їй полегшало.

Тепер можна йти плекати ті ненаситні коров'ячі й овечі голови та говорити з норовистими бугаями.

 

— ЧУЄТЕ, ВАРВАРЧУЧКО, не переказував ніхто ніякої вістки від Івана? — з самого ранечка кричить почерез паркан Оксена Притулячка.

— Ні. Не переказував, — ліниво розгинається від грядок Петруня, втираючи розчервоніле чоло.

— Не журися! Перекажуть. По собі знаю, — заспокоює сусідка, не забувши перед тим перехилитися через паркан та обнишпорити очима подвір'я. — Я сама довго чекала. Чекай і ти, — Оксена ще раз сягає очима попід стодолою й стайнею й щезає в хвіртці по той бік дороги.

За це Петруня не журиться. Як має бути — так буде. Іван не один на войні. Половина села воює за Цісаря. Оксенин чоловік Дмитро вже відвоював. У полоні в русаків у якомусь їхньому Сибірі довойовує. Писемце прийшло недавно. Живий Дмитро.

А Петруні, Боже прости, однаково, чи живий її Іван чи мертвий, чи птиці очі йому виклювали, чи десь догниває на полі та воронів годує.

Бац!

Що має бути — буде.

Живий буде — вона його зустріне.

Неживий — пом'яне.

Але очі її не заплачуть за ним ніколи. Це вона знає напевне. Лиш не сміє нікому показати.

Ото ходить коло численної худоби в самих смутних хустках без квітів та все більше мовчить. А що вже там у серці в неї робиться — сама собі знає.

Слава Богові, вона здорова — як цвях. Значить, дочекається, що їй Бог пошле. Та й робота відвертає від думання про Івана. Ондечки скільки худоби рикає в стайні та на оборі. Скільки живого добра бігає перед очима. Встигай лише доглядати.

Та коли одного тижня в її господарці майже одночасно

отелилися дві корови,

ожеребилася кобила

й опоросилася десятьма поросятами свиня,

річний бик почав фоскотіти крізь розбухлі ніздрі, як ведмідь у малинах, і гребти ратицями підлогу в стайні так, що іскри вилітали з-під дощок,

а Петрунину ногу на сіні на стайні вразила ласиця,

заплакала вперше молода Варварчучка не від жалю до себе, а від жалю до своєї непосильної праці.

Поплакала-послинилася — та й пошкутильгала до сусідів Чев'юків. Просити помочі. Бо в цім селі більше не мала до кого піти, щоб не подивилися на неї косо та дошкульного слова вслід не сказали.

Кирило на поміч дав найменшого сина. Дмитрика.

Петруня зітхнула з полегкістю: добре, що не Андрія. З Андрієм їй не було би про що говорити. Він не до роботи — до пустоти.

А Дмитрик — майже дитина. Добрий такий та тихий. Мовчить та дивиться. А очі має великі. Ясні. В кутиках губів — усмішка між двома ямками. Як ангел, чистий. Невинний.

Коли не раз дивилася через дорогу на сусідське обійстя, де колов дрова наймолодший Чев'юків хлопець, здавалося часом Петруні, що колисала би того Дмитрика, як потайки колише дитинку свою маленьку, та до грудей би прикладала його дрібне біленьке личко.

А Дмитрик так само мовчки порядкує тепер на її обійсті, та худобу Варварчукову обходить, як живу людину. На Петруню дивиться двома своїми очима-звіздами так само мовчки, але мало не з побожністю.

Молодий дуже.

Хоча й Петруня своїми роками не так уже й далеко від нього відбігла.

 

…ЙОЙ, ПЕТРУНЮ, ЩО ЦЕ? — лякається Дмитрик, розгладжуючи білу жіночу сорочку зі свіжими слідами крові, а Петруня грає до нього очима — мало не сміється, та тулиться всім тілом, шукаючи гарячою рукою голі його груди. — Що це? — перепитує вражено хлопець. Так, ніби щойно об нього зачепилася блискавка.

— Кров, — просто каже Петруня і вже встидливо прикриває оголені ноги кептариком.

— Як кров? — хлопець чомусь знічується й густо червоніє, аж Петруню саму нарешті заливає гаряча хвиля сорому.

— Так. Кров. Дівоцька моя кров. — Петруня повільно й ліниво підводиться з лежанки — і смачний запах наново тертої отави б'є в ніздрі двом збентеженим коханцям.

— Боже, що ми наробили… — Дмитрик, підігнувши голі ноги під поли своєї довгої білої сорочки, обома руками тримається за голову.

— А що ми наробили, Дмитрику?! — радісна, ніби її на сто коней узяли, Петруня обвивається довкола розгубленого хлопця й улягається розплетеним волоссям йому на коліна. — А що ми наробили? — хитро допитується, дивлячись у самі очі.

— У тебе є чоловік, а я…

— У мене є чоловік?! — різко підводиться й стає на коліна, очі в очі — до Дмитрика. — У мене є чоловік??? То ж кат, а не чоловік. Хіба ти не видиш?

Він важко зітхає:

— Як таке може бути?!. Я не знаю, що тепер робити.

Петруня довго мовчить, лиш гладить Дмитрикове волосся та раз по раз цілує майже дитиняче—в м'якому пушку — обличчя.

— Ніц не треба робити! — мало не кричить, захлинаючись від радості. — Лиш не віддай мене знов у руки того звіра, — раптово схлипує хлопцеві в груди, і він чує, як холодна її сльоза котиться його гарячим тілом.

Дмитрик здригається — й міцно пригортає до себе дівчину-жінку, яка вже заходиться плачем і давиться набіглими до горла словами.

 

— НІ! — КРИЧИТЬ ГАВРИЛО ДЯЧУК у самі очі зятя, тримаючи в одній руці канчук із залізним надовбнем, а другою притримує пополотнілу Петруню. — Ні! Не вірю! Вона була чиста!

Іван дивиться на тестя спідлоба важким, мов розпечене залізо, поглядом, тоді береться в боки, наче жінка, яка має намір вступити в сварку, а далі сміється:

— Не вірите! А ви подивіться! Подивіться! — й показує рукою в бік застеленого зелено-бурячковим ліжником ліжка. — Ви подивіться! — скидає верхнє вкривало на підлогу й підносить мало не до Гаврилових очей біле полотно-простирадло. — Подивіться, ґаздо Гавриле!

Гаврило відпускає доньчину руку, кидає на підлогу канчук і тремтячими долонями сам розправляє простирадло на ліжкові.

Простирадло біле, бо нове, з білою мережкою по краях. Лиш посередині видніється кілька брудно-жовтих плям, так, ніби хто харкав на нього, а потім стирав ті харки.

— Хто?! — Гаврило кидається з кулаками до Петруні і б'є її в голову, в плечі, в груди. — Кажи, курвего, хто тебе пробив, бо тут тобі буде смерть!

— Поговоріть із донькою, ґаздо! — Варварчук тріскає дверима так, що вони відлітають і зачиняються знову, а сам зникає в хоромах, розлючений.

Петрунине розтріпане волосся шмагає її обличчя, а важка татова рука шмагає канчуком її спину.

Вона майже не борониться, тільки схлипує від болю й закриває руками лице.

— Хто тебе пробив? — тато трясе доньку за плечі й знову вдаряє долонею по губах.

— Він мене не пробивав… — зігнута ударом удвоє Петруня плаче в стиснуті кулаки.

— А хто? — важкий кулак розправляє доньку.

— Ніхто! — чорна ненависть палає з її очей. — Він мене не пробивав.

— А що він робив із тобою?

Заплакана донька дивиться на тата жалісливими очима, довго мовчить, а далі ледь чутно відповідає:

— Мучив.

— Але він зганьбив мене перед усім світом! — трясе канчуком Гаврило перед Петруниним обличчям. — Він не міг брехати!

— Він не зміг мене пробити, бо він не вдатний до жінки! — тепер кричить уже Петруня. І від такого доньчиного нахабства батькові зіниці розширюються дужче й дужче. — А збрехати він міг. І збрехав на мене.

Петруня обома долонями витирає заплакане лице, поправляє роздерту канчуком сорочку і стає перед тата з надією, що він її нарешті пожаліє.

— Мене це тепер не обходить! — кричить Гаврило і з усієї сили знову теше доньку кулаком по обличчю. — Ти тепер його шлюбна жінка і живи з ним, як із чоловіком. Мені доста одної ганьби. — Гаврило перекладає канчук у другу руку. — А до такої, як ти, й мертвий устав би. Ти брешеш! Але я, аби'х здох, а таки буду знати, хто тебе розпечатав! — останній раз залізна надовбня обвивається навколо дівочих плечей.

 

…ПЕТРУНЯ ПРИКЛАДАЄ до набряклих грудей свою «дитинку», сповиту в шовкову матерію, нахиляється до її «личка» — й тиха, й пестлива мова ледь чутно пливе посутенілою кімнатою із завішаними вікнами.

Петруня хоче співати. Та раптом прикушує губи: їй здається, що під вікном хтось стоїть чи ходить. Вона ховає «дитинку» поза подушки. І так сидить, не дихаючи.

Хтось таки справді шкребеться в шибку.

— Петруню… — шепче скло голосом Андрія Чев'юка. — Пусти до хати, Петруню, бо виб'ю вікна, як не пустиш… Ти мене знаєш!

Вона неохоче відмикає двері й стає на порозі, склавши навхрест руки на грудях.

— Що ви хотіли, сусіде? — питає Петруня, не дивлячись йому в очі.

— Ти знаєш! То хотів, що вже має від тебе мій брат. Але він не вміє. Я видів. — Андрій крутить перед обличчям білий шовковий шнур, яким підперезана його довга сорочка з білим шиттям коло пазухи. — Оце я хотів. І ти мені не відказуй. Мені ніхто не відказує. Тобі холодно самій у постелі спати. А брата мого лишися, бо я тобі це не подарую ні за які гроші. Будеш зо мною — буде тобі добре. Не захочеш — все одно візьму.

— Ідіть, Андрію, до хати й не шукайте ґудза на свою голову, — закриває двері перед Андрієвим носом, а сама притискається зсередини до стіни.

Серце їй вилітає з грудей, але Петруня притискає його лівою рукою, а тоді зверху накриває ще й правою.

Андрій не дає їй проходу вже кілька місяців і грозиться донести на них із Дмитриком Іванові, коли той повернеться з фронту.

Бац! Їй однаково. Чи прийде той звір із великої бойні, чи ні — її голова не болить. Добре, якби не вернувся ніколи. Але й з Дмитриком ховатися вона вже не знає як. Бо то ж вороги — а не люди. А чоловік, як-не-як, — на войні. Вона християнська дитина. Їй сорому доста. Але й отої темниці з Іваном — також доста.

Людям правди не розкажеш. Вони її знати все одно не хочуть.

Петруня стоїть перед образом Божим із розпростертими руками, як із прочиненими навстіж дверима, — і пальці їй не складаються до молитви. Не годна вона ні молитися Богові, ні звертатися до Сатани. Бо ні той, ні другий не поможуть. Вона сама себе спровадила на таку дорогу.

І Петруня безмовними словами звертається до свого серця, як колись зверталася до свого християнського Бога. Але сором не досягає її навіть тепер. І страх перед Іваном не досягає. Разить її велика радість, переполовинена тугою і близькою бідою. Що насувається біда — Петруня чує своїм видющим серцем.

 

…МАРИНЬКА-БОГОДУХА стояла на Варварчуковому подвір'ї — чорна, як черниця: в довгій чорній спідниці, в накинутій поверх чорного лейбика чорній великій хустці, із в'язкою жовтих свічок.

Петруня з несподіванки випустила з рук відро з молоком.

— Не бійся, дочко, я з добрим серцем, — сказала Маринька й першою пішла до хати. — Я хочу тобі помогти, бо біда може бути, — дивилася лагідними очима на Петруню, а та, враз зів'яла, як опалий лист, намагалася пересувати горшки в печі.

— Я хочу тобі відмовити твоє дурне серце. Відмольфарити {{ Мольфарити (діал.) — ворожити, чаклувати. }} хочу, поки того ніхто ще не знає. Бо сохне Дмитрик за тобою, а ти вмираєш за ним. А вам невольно, діти… Ой, невольно… біда може бути велика. Скоро Іван вернеться. Біда велика може статися… — говорила, ніби голосила, Маринька, а Петруня стояла посеред хати снопом — ні жива ні мертва, лиш нагла думка била в скроні: «Звідки вона знає, що я за ним умираю?!»

— Знаю. Серце моє очі має, то й видить усе, — ніби прочитала її думку й відповіла Маринька, обкурюючи Петруню якимсь запашним зіллям. — Серце, коли любить, усе знає й чує без чужого розказу. Дмитрик — він як моя рідна дитина. Він Кириловий мізинчик. І я про них усіх усе знаю, але нікому з них не можу помогти. Серце заважає… Я можу помогти тобі. — Маринька почала виймати з кишені недогорілі свічки, мотуззя, загорнутий у хустинку мак і сірники.

— Не треба, — Петруня спинила її рукою. — Не треба, Маринько. То мені не поможе. Та й не хочу я.

— О! — Маринька скинула догори обидві руки. — Ти хочеш, щоб він тебе вбив, як прийде? Він уже в дорозі, він уже близько від тебе. Хіба ти не чуєш?

— Мені однаково. В мені для нього життя не лишилося ні краплі. Витекло з мене життя для Івана. Він сам так зробив. І мені вже однаково.

— Дай я тобі відмольфарю, — просить, як плаче, Маринька й зненацька стає на коліна перед молодою Варварчучкою. — Я можу це зробити тільки з твоєї згоди. І лиш тобі. Дмитрика моє мольфарство не візьме.

— Ні, — засміялася Петруня якимсь недобрим сміхом у самі очі блаженної. — Ні, срібна Маринько. Вставайте. Мене також не візьме ваше примовляння. Бо я того не хочу. Буде, як буде. Я скинутися Дмитрика не годна. І мені байдуже, що зо мною зробить той нелюд. Більше не зробить, як зробив. А як зробить — така моя судьба. Я тому не винна. Я жива і хочу жити.

 

— ДМИТРИКУ… ЧУЄШ, ДМИТРИКУ… — торсала за плечі сонного хлопця. — Ходи додому. Вже ніч. Мама будуть журитися, де ти дівся.

— Я сказав, що пішов наймати на завтра косарів, — відповів на те хлопець, струшуючи голову зі сну.

— Ти! — вдавано сердито ляснула його долонею по грудях. — Що брешеш, що спиш?

— Я не брешу. Я таки спав, — потягнувся до неї обома руками.

— Іди додому. Я чую щось недобре.

— Андрій?

— Ні.

— А що?

— Не знаю. Але недобре.

— Іван… — зітхнув хлопець, і йому опустилися руки.

— Іван… — скреготнула зубами Петруня.

— Я йому сам скажу… — Дмитрик кинув жмут сіна вглиб горища, так ніби тим міг зігнати лють.

— Не встигнеш. Андрій скаже перший… — байдуже відповіла Петруня, та тут-таки й заголосила так голосно й гірко, що її плач легко можна було почути під стіною стайні, коли б там хто чатував. — Полюби мене, Дмитрику, ще послідній раз, бо другого такого разу не буде… — твердою й тремтячою водночас рукою Петруня зривала спочатку свою, а потому й хлопцеву сорочку…

Андрієва тінь під місячним світлом падала зі сходів стайні їм майже під ноги, але двоє вдурілих від любощів і відчаю того не бачили.

 

ІВАН ВАРВАРЧУК СИДИТЬ на пласкому камені перед порогом своєї хати й дивиться, як нічним подвір'ям розливається густе місячне світло. Та ще з горіха блимає очима сова. Блиск її великих очей холодний і моторошний. Вже би краще пугикала. Може, би перебила дзвін у Йвановій голові. Чи дзьобала б його в тім'я.

Іван думав, що він п'яний після корчми, а тепер уже й сам не знає, який він… п'яний чи одурений, чи людьми поза очі обсміяний.

Але сьогодні він таки вбитий. Канонами {{ Канони (діал.) — гармати. }} на фронті не вбили, а за два кроки від хати — зарізали в саме серце.

Проте навіть такому, вбитому, з вицідженою із жил кров'ю, йому страшно постукати в свої двері.

Люди добрі…

Він вернувся з війни!

Його жінка в його хаті любилася з іншим!

А йому страшно гримнути кулаком у двері, а жінці — в ребра.

Бо він у це не вірить.

Коли б йому про Петрунині гріхи шепнула жидова Фіра, він би з другого слова повірив. А Чев'юків огир казав — так, ніби сам боявся того, що каже.

Та й, люди добрі! — з ким??! Із дитиною? Із шмаркачем?

Та чи вона би після всього наблизила кого до себе?

Петруня до тої справи… ну, тої, яка стрімголов пустила не одного розумного чоловіка, цікавості не має, бо не знає, що то таке. Хліб пекти знає, ткати й шити знає, сіно вистояти й корову до бика пустити знає.

А того, що Йванові не треба, щоби вона знала, вона й не знає. Ну, що не знала ні до Йвана, ні при ньому, — це точно.

А нащо їй знати, як Іван сам не знає? Хіба чоловік не може жити без цього?

Ще як може! Ондечки як добре і як довго годило йому без цеї дурнички! Хіба що лиш на фронті проклинав свою судьбу, бо боявся дуже смерті від кулі чи від канони. А що вояки підсміювалися, буцімто, береже чоловіче сім'я лише для своєї жінки — то що в цьому було поганого?

А що таким Івана вродила мама — то, значить, таким його Бог задумав. І такі чоловіки потрібні, якщо є такі на світі, сотворені Божою рукою.

Що жінка його насправді невинна дотепер, по всіх роках шлюбу, — хто то знати має? То справа ґречна. Не для чужих. Зате боятися Івана — боїться й не перебоїться ніколи. Іван би дав голову свою на відтин, що це свята правда. Петруня добре пам'ятає татовий канчук на своїх плечах. І зламати свою присягу перед Іваном — не зламає нізащо.

О, та-а-ак… Було… було і в Івана таке, що мусив цілувати землю та просити в Бога прощення за Петруню: як на фронті з одного боку їх били канони, а з другого — туман упав від газу, який випустив на їхнє військо союзник їх німець. Витруїти могли їх союзники. Замість москалів. Не знали німаки, що фронт був прорваний, що австрійські частини зайшли в тил русаків. Ото й відхаркує Іван дотепер німецьку отруту. А багато хто з побратимів-вояків віддав Богу душу після тої газової атаки.

Отоді згадав Іван своє весілля, як вивертало його нутро, ніби перед смертю. Отоді проклинав свої ґрунти й худобу, задля яких і оженився на робітній та тихій Петруні.

А що збрехав Гаврилові про доньчине безчестя — що в тому безсердечного? У їхніх горах дівка тата боїться більше, ніж чоловіка. Але й перечити чоловікові не сміє, навіть, як чоловік бреше.

Що мав робити Іван інакше? Мав казати тестеві Дячукові, що він каліцун?! {{ Каліцун (знев.) — каліка. }} Що дзиґар його не заводиться до роботи з жінкою?

Який чоловік такий сором може пережити?

Іван мав доньчину кров татові показати, щоб доказати свою чоловічу спроможність.

А що Петруня в тому не розуміла, яким має бути чоловік з жінкою, то хіба це зле?

Навіть коли би признався в своїй чоловічій немочі, Гаврило не забрав би доньку назад: Іванові маєтки жоден ґазда не проміняв би на чесне ім'я своєї дитини. Але хіба котрийсь чоловік на світі на його місці визнав би свій сором??!

Бачте, Петруня ні разу не заговорила з Іваном про ту справу. Ляже собі на печі хоч уліті, хоч узимі, говорить з Іваном про що завгодно, а про те не згадує. Ні про образу. Ні про своє життя з Іваном без обнімання-притискання.

Та й Іван не згадує.

Нащо?

Корови теляться.

Вівці котяться.

Свині поросяться.

Бики запліднюють.

Що їй ще треба?

На старості Варварчуки візьмуть собі годованців — буде кому очі стулити. А тепер їм обом добре без зайвого клопоту.

Чи він комору від жінки замикає?

Чи хусток їй у вижницьких жидів не купує?

Поки не взяли Івана на войну — жили вони собі так файненько, аж бабам зле робилося від їх добра та статків.

А свічку, вибачайте, їм ніхто не світив.

Що носили після весілля в зубах — та чи одну носили?! Це ж Петруню і її тата, а не Йвана язиками носили. А Іван що? Іван ґазда. Івана за таке багатство в сраку цілувати, а не дутися годиться.

Так що то ще треба подумати, нащо Андрій казав Іванові про Петруню з Дмитриком! Не інакше, як брехав від заздрості. То такий хлоп, що не всядеться, поки своє від дівки не візьме. А тут, видно, дістав по руках. Іван за свою Петруню певен.

 

…ПЕТРУНЯ ЯКОСЬ ЗАНАДТО ДОВГО вибиралася в сіни, довго гриміла тисовим засувом, зате так різко відчинила двері, що Йван ледве встиг відступитися.

На груди йому не падала — та він цього й не чекав.

Мовчки світила навіщось аж дві лампи — й Варварчук подумав, що вона таки рада, що чоловік нарешті вернувся. Живий. Неушкоджений.

Точно рада, бо онде біліє розстелена постіль.

Дивно! Вона спить на постелі, а не на печі?

І сорочка в неї не буденна, а мережана білим?

— Я прийшов з войни, — перше, що сказав Варварчук жінці. — І я буду спати. А говорити будемо завтра, — взяв її за руку й потягнув до ліжка.

Тільки якусь мить він відчув у ній опір. Одну мить. А далі вона слухняно лягла під стіну, а Іван повернувся до неї обличчям. Шкарубка рука його повільно звивалася по її сорочці від голови до ніг і назад до голови, і шкіра її від того бралася неначе пухирцями: руки Іванової на собі ще не знала.

 

…А через два місяці сів Іван на стільчик посеред хати, а Петруню поклав на коліна перед себе.

— Присягай, що не була невірницею!

І тоді вона подивилася йому в очі. Знизу догори.

Так, ніби жменю гарячої золи межи очі сипнула.

Ніби блискавкою його проткнула чи на кіл посадила.

Вона нахабно дивилася на чоловіка й говорила так само нахабно й сміло:

— Я тобі в церкві перед людьми й Богом присягала. Присяги я не ламала. А тепер що присягати? Ти мій шлюбний чоловік. Маєш право перевірити, чи я перед тобою чиста. Ти мене не пробивав. А як хочеш знати, чи вірна я тобі, розпечатай мене. Хоч зараз.

В її голосі одночасно було стільки зневаги й зверхності, відчаю й неприхованого торжества, а у небачено розквітлому тілі — справжньої жіночої сили, що Варварчукові зробилося млісно.

Проте Іван промовчав. Лише заборонив Петруні показуватися поза ворота обійстя. Мала сидіти вдома, а коли йти до церкви чи куди-інде, тільки в супроводі Йвана.

Однак Петруня на ворота ніколи не дивилася, лише мовчки снувала між хатою, стайнею, клунею, криницею, стодолою та пивницею.

Та коли одної днини Варварчук таки заздрів, як його жінка з вершечка сіна в саду з прикладеною дашком долонею пасе очима Чев'юкову господу, а там так само — під дашок долонею — в її бік тягнеться Дмитрик, пішов Іван до Грицька Кейвана. Вони хоч й воювали порізно на війні, але вояк вояка, та ще в такій справі зрозуміє.

 

ГРЕЦЬКО КЕЙВАН слухати Йвана не дуже-то й слухав. Мовчки клепав у саду косу, та інколи з-під чола зиркав на зніченого Йвана.

До Кейвана Варварчук біг, перескакуючи сусідські межі, як молодий огир. Чорна злість розривала його груди — аж хотілося її вирвати з себе, ніби перший сивий волос із голови.

Але коли з Кейванової хвіртки з радісним лепетанням назустріч кинулися чорненькі хлопчики-близнятка, а за ними, мовби квочка, подріботіла мовчазна Кейванова жінка Теофіла, привітавшись з Іваном низько опущеною головою, Варварчукові враз поломилася недавня воля.

Він сперся на паркан і довго дивився, як вправно орудує бабкою й молотком Грицько.

Якщо Іван ще постоїть тут отак хвилину-другу, то може вертатися домів без «будь здоров».

— Боже помагай! — тієї ж миті привітався Варварчук із Кейваном і ступив у скошену траву під горіхом.

Кейван підвів голову в зеленому капелюсі, мовчки усміхнувся у вуса, закручені догори, й відповів:

— Дякую. Боже, і вам помагай! Щось давно тебе не видів межи людьми, вояче… — казав Грицько, не відриваючись від роботи. — Є свята неділя, свято, а ти пантруєш свою худобу та жінку, ніби їх зроду не видів. Ні, щоби прийти до товариша, та згадати окопне побратимство, та випити за погиблих… Ой, Іване-е-е…

Іван мовчав і чухав голову. А далі, не роздумуючи, сказав:

— Прийшов тебе, Грицьку, найняти на одну дуже делікатну роботу. Другий мені відмовить. А ти, знаю, не зможеш… Лишай клепати косу. Будемо говорити як чоловіки…

 

…БУДУ ЛУЩИТИ кукурудзу.

Петруня зав'язує голову темною хусткою, в'яже фартух довкруж себе й виходить у сіни, не причиняючи дверей.

Іван дивиться, як вона в'яло й ліниво перекладає ноги по драбині. Так, ніби до них прив'язані гирі.

Як повільно й неохоче, неначе з примусу, її права рука тягне за собою кошик із лози.

І йому хочеться вити.

Або місити жінку ногами.

Але тепер нема за що.

Іван лускає кулаком по столі.

Петрунині м'які, ніби котячі, кроки відлунюють на горищі.

Він знає, що вона зараз підсунула ближче до вікна дерев'яний стільчик,

розклала довкола себе кукурудзяні шульки, {{ Шульок (діал.) — качан. }}

на коліна висадила кошик —

і з-під прудких її рук посипалося жовте золото кукурудзяних зернят.

Але він також знає, що прудкіші від рук Петрунині очі незмигно завмерли зараз на подвір'ї Павла Чев'юка. А там Доця з котримось із дітей винесла в сад на руках Дмитрика, загорнутого у вовняний килим чи джергу, {{ Джерга (діал.) — різнокольорова вовняна ковдра. }} поклала в тінь під горіхами — та й потекла собі до безконечних хатніх роботів, раз по раз навідуючись до нього як не з кухлем молока, то з мисочкою теплого борщику.

Доця годує Дмитрика, потім гладить долонею його чоло — і знову йде до роботи.

А Петруня, не відриваючи рук від ненависної їй кукурудзи, ковтає на горищі сльози, вслухаючись, чи не піднімається сходами Йван.

Ось так і живуть вони, кожен зі своєю правдою й своєю мукою.

Іван дотепер не знає, чи не набрехав тоді йому Андрій про Петруню із Дмитриком. Він, може, би й не повірив. Але нечувана сміливість його тихої, забитої страхом його Петруні, неприхований виклик, що кинула вона йому не проханням-наказом: «А ти розпечатай мене, то й будеш знати, чи була я тобі вірною!», розбудив у Йванові таку лють, що він по тому не раз ставав під град водоспаду охолодити вогонь у мозку: міг тоді би вбити а хоч рідного батька, якби він у нього був.

Коли б тоді, на Йвана Купала, Дмитрик був перечив, або Петруня заступалася за нього, коли би просилися, падали на коліна, Іванові з лютості кров би залила очі — і сільський батюшка після того мав би на цвинтарі аж дві роботи.

Але вони тоді мовчали обоє.

І коли в Дмитрикові під Кейвановими постолами хруснуло останнє ребро — Іван ухопився за голову: а що, як набрехав молодий Чев'ючок?

Як бити треба було Андрія, а не його молодшого брата?!.

 

…Іван іще лютіше гримає кулаком по столі. Не має він влади над жінкою. Не має ні крішечки — ні грамочка, а хоч би закрив її в пивниці. Але в пивниці немає для неї стільки роботи, щоб сидіти там цілоденно. Навіть у пивниці є отвір для тяги, через який винесеться жінчина душа в Чев'юковий сад під горіхи!

 

— …А ТЕПЕР МОЖЕШ убити й мене, як убив його… — байдуже сказала Іванові Петруня, дивлячись, як із Павлової брами розходяться люди після поминок.

Іван на те промовчав. Лиш почув, як у ньому обірвалося все живе й застигле.

Вечорами він сідав на порозі своєї хати й думав чомусь не про Дмитрика, а про Грицька Кейвана.

І лиш по тому думав про Петруню. Він навіть уже був би ладен дивитися, як чиясь груба чоловіча рука на його очах мацає його жінку.

Але такі руки в їхньому селі, певно, давно всохли або ще не народилися.

Іван навіть хотів би, аби хтось сказав бодай слово — лихе чи добре — про його жінку.

Проте в Тисовій Рівні про бугая, що не побігав корову, могли говорити довше, ніж про людину. А токмо Петруню.

По всьому надійшов такий час, коли Варварчуків перестали кликати на набутки й здогадуватися їх у церкві.

І навіть усюдисущі цигани чомусь обминали їх велику й маєтну хату, ворота якої з певного часу завжди залишалися напівпрочиненими.

 

А СТАРІЮЧА ПЕТРУНЯ щодня (як і за дівки) заходить у велику — про гостя — кімнату, зачиняє зсередини на засув двері й витягує зі скрині з-під шмаття, заготовленого про смерть, свою мацюцьку «дитинку».

Тепер «дитинка» зроблена із біленької Дмитрикової сорочки, забутої ним на сіні на стайні тої ночі, коли Іван Варварчук вертав із війни додому, та повернув із Андрієм Чев'юком у жидівську корчму.

Лляне полотно сорочки-«дитини» зістаріло й пожовтіло разом із лицем Петруні.

Та вона того не зауважує. Вона пестить шкарубкими, поморщеними руками жовте, мов шафран, «личко» своєї не зачатої і не вродженої доньки, а краще би сина, втикається поморщеним лицем у старий жмутик, зусібіч обнюхує його. І звідти, звідкись зі споду років і пам'яті, проривається до неї рідний і незнищенний запах розпаленого чоловічого тіла, в якому змішалися запахи толоченої отави й соленого поту, стиглих яблук і свіжого молока, запах шкірки молодого ягнятка й запах слизького чоловічого сім'я, розлитого по її білих стегнах.

Петруня тримає на колінах «дитину» й довго незмигними очима дивиться у вікно. А там усміхнений, молодий і здоровий Дмитрик сміється до неї такими чистими й нестямними очима, що Петруня знову туляється губами до його «дитини»-сорочки, закусуючи до болю зуби, щоб не закричати.

Петруня заплющує очі — й уже з вікна горища, де вона теребить осоружну й нетребну їй тепер кукурудзу, видно, як уже майже нерухомий Дмитрик у Павловому саду під горіхом з останніх сил намагається бодай трохи звестися на лікті.

Біля нього метушиться Доцька. Тоді біжить до хати й вертається звідти з оберемком подушок під пахвою, обережно підпирає Дмитрикові плечі й поволі, нібито також ослаблими ногами, подається до роботи.

Хлопець знесилений до краю, але якимись нелюдськими зусиллями все ж спирається на праву руку, а лівою — з-під самого серця — махає Петруні жовтою долонькою.

Він завжди чує, коли вона дивиться в його бік.

Коли стоїть на своєму подвір'ї, повернута обличчям до нього.

Коли спотикається об камінь, йдучи від криниці з повними відрами.

Коли плаче, забившись у пивниці обличчям у пахучі ранети, і надкушує їх, як надкушувала колись несамовиту радість на стайні на сіні.

Дмитрик тоді дихає на неї.

З кожної шпарки.

Кожним подувом вітерцю.

Кожним листиком.

Краплею дощу.

Та що з того?

Петруня востаннє цілує свою «дитинку» й поволі розмотує сорочку. Вона довго гладить старе полотно руками, як гарячою праскою. А тоді акуратно складає сорочку й кладе на саме дно скрині. Ще й припліскує рукою.

Так на дно пам'яті вона забила цвяхами своє серце, заплативши за короткочасну радість життям невинної душі.

 

Петруня пов'язує поверх червоної хустки чорну.

Запинається літнім кептариком.

Ховає в пазуху свічку.

І вперше за багато років виходить за браму без Іванового дозволу.

її хода важка.

А голова — ще важча.

Та вона вже не годна себе спинити.

Петруня — вперше за всі роки — сидить у самих ногах Дмитрикової могили і сльози самі течуть її зів'ялим і поскородженим зморшками лицем.

Вона не втирає їх і не дивиться, чи є ще хто на цвинтарі. Їй таки байдуже.

Навіть коли б сюди надійшов такий самий немічний (шляк його не трафив понині!) її Іван із канчуком у руках.

Навіть коли б у неї кидали камінням усі Чев'юки, які ні сном ні духом, окрім Андрія, не здогадуються про Варварчуччину провину перед їхньою фамілією.

Петруня припадає обличчям до могили і, плачучи, цілує суху землю.

А неподалік стоїть згорблена Доцька із заломленими перед себе долонями і на всі очі пантрує, чи назирці не йде Іван. Вона дрижить своїм змалілим тілом, бо їй здається, що навіть тепер, по стількох роках, Варварчук іще не розквитався з їхнім Дмитриком за свою Петруню. Така він людина, Іван.

Та, зрештою, люди ніколи й нікому не встигають ані подякувати за добро, ані відплатити за свої образи.

Нікому. Навіть собі.

І майже ніколи не є навпаки.



mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2021 год. (0.122 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал