Новела перша. Чотири — як рідні — брати

ОДОКІЯ, А ПО-ДОМАШНЬОМУ Доця, — вінчана жінка старшого Чев'юкового сина Павла — четверту дитину носила так тяжко, що сам свекор Кирило, м'який серцем, але скупий язиком, був змушений втрутитися в справу, яка в Тисовій Рівні ніколи не вважалася делікатною, оскільки не мала нічого спільного зі справами чоловічими.

У цім краю жіноча тяжба споконвіку належала до діла буденного. Можна сказати, майже другорядного.

Тут від зачаття світу чоловічою турботою було здорове сім'я, а жіночою — витривале лоно. Ото й увесь спільний ґешефт.

Проте, надивившись не так на щоденні Доцині риганці довкруж стайні, як на тліючу на попіл невістку, що вже кілька місяців жила на воді та яблуках, Кирило якоїсь-то ночі сказав своїй Василині:

— Щось треба робити з Доцькою, жінко.

В Кириловому голосі була твердість, якої завжди остерігалися всі домашні.

— А що маю робити?! — сіла на постелі Василина, спросоння невинно закотивши догори очі. — І я тяжко Андрія носила, а твоя мама-небіжка дуже мене жалувала?! Та мені очі вилазили коло того дурного сапання, дитина вже просилася на світ Божий, а мама казали: «Гай, ще сапаємо два рядочки, та й буде. Все'єдно сапаєш не так, як треба. — А як треба, неню? — питала. А вона: — Не знаю, як, але не так, як треба». Отак було. Що, забув, як наш Андрій у гарбузинні родився?

— Не теренди й не переч, жінко! Нічого я не забув. І маму-небіжку мою лиши в спокої! їй на тому світі вже порахували гріхи. Ти сліпа, що невістка нидіє на очах, а слова не скаже? Як уродить каліку — не біда. Вигодують. А як Доця вмре під час пологів, то Павлові треба буде женитися. А він уже з трьома дітьми. Кому чужі діти в голові? Вродиться від іншої жінки байстер — ці троє стануть чужими. Мачуха — не хліб пшеничний. Ти вже забула своє сирітство, що така недобра до Доцьки?

Василина вислухала довгу чоловікову бесіду, але промовчала — лиш стиснула зуби. Хоч важко далася їй та німота.

А там і вляглася коло Кирила.

Сон її покинув начисто. Від злості.

Свекруха не дуже святкувала першу невістку. І то не через що інше, як через мовчазну, але тверду, мов камінь, любов до Доці свого найстаршого й найдобрішого сина Павла.

Ніколи Василина не бачила, щоби Павло запобігав перед жінкою. Навіть, коли вернувся з війни. Не виділа, щоби десь бодай би притиснув у коморі, чи полайдакував би з нею влітку в сіні на стайні.

Але те, що Павло й не дихав би без Доці — це свекруха знала точно. Не так знала, як чула серцем.

Що там казати… Кому вже кому, а собі Василина може признатися, як не раз троїлося їй в очах та шуміло в вухах, коли крадькома подовгу вистоювала під дверима чи вікнами, прислухаючись до звуків за стінами хати, де без її нагляду лишався Павло з Доцькою на ніч. Василина понад усе хотіла бодай упівока згадати те, чого, як тепер їй здається, й не було, а лише привиджалося в їхній з Кирилом молодості.

Але Павло з Доцькою були якісь такі потайні, що мамі залишалася лише глибока лють та безсловесний подив, коли рано-вранці син із невісткою бралися до роботи так гостро, ніби хотіли швидше докотити день до вечора, аби разом ускочити в гарячу нічку.

О, тепер Василина також має бездонні й безсонні ночі. Але хіба що для згадування-здогадування.

А згадати було що…

Та ба… хіба що лише згадати… Бо раптова хвороба підтяла Кирилові чоловічу силу, так, ніби її й не мав ніколи. А швидше за все, якась двонога чортиця колись позаздрила їхнім синам — здоровим, як горіхові зерна, та й укоротила дні для Василининої втіхи, напустивши на Кирила чоловічу неміч, гіршу від каліцтва, задовго до старості.

А що зробиш? Судьба! Кириловий тато втесав своїй любасці дитинку в сімдесят п'ять років, а тут…

Ото й злоститься потайки Василина на невістку мало не з першої днини, бо невістка має з Павлом те, що свекруха давно забула.

Кому про це скажеш?!

Павло, Василина це добре знала, вдачею, а токмо, чоловічим гоном, пішов у Кирила. Це тепер Кирило раз на півроку, та й то ліниво, лапає Василинину шмондю руками, як вернуться вони з якогось набутку. А колись-то, прости Боже, не зважав ні на піст, ні на Великдень, ні навіть на мерця по сусідству. Отак-то колись було, а як тепер стало…

А Павло тимчасом робить Доці діти. І робить не морквою. А так — як треба.

…Отож Василина, не раз і не десять зітхнувши від жалю до себе й зо злості на Доцю, пішла по ворожках і знахарях, як наказав їй Кирило. Ослухатися чоловіка в їхній фамілії не було права.

Проте ні знахарство, ні служби Божі не помагали невістці. Доця гасла на очах, лише її донедавна запале черевце почало вивершуватися, як на дріжджах.

«Росте в череві каліка. Свят-свят-свят!», — перехрестилася мовчки Василина, додивившись, як невістка важко зашнуровувала зранку постоли.

— …СКЛИКАЙ, ЖІНКО, НА ЗАВТРА ДІТИ, — закомандував Кирило Василині, мовчки повечерявши й виказавши «отченаш».

— Усі?! — сплеснула долонями, а потім навіщось витерла їх у фартух.

— Усі.

Василина беззвучно заплакала: «Ой, усі… Дмитрика вже не закличеш із того світа… А Кирило щось собі надумав, Божечку, поможи всім людським дітям і нашим…»

Три Чев'юкові сини — Павло, Андрій та Оксентій — однакові, як три краплі води, сиділи круг дубового столу посередині найбільшої — про гостя — кімнати. А четверта крапля такої самої води — батько — мовчки ходив круг них, подовгу затримуючись за синівськими плечима й коротко поплескував кожного по шиї.

Кирило мовчав — бо думав.

Сини мовчали — бо не знали, що думав батько.

— Помолимося за Дмитрика… — нарешті заговорив.

І всі четверо звернули очі й складені до молитви долоні до Матері Божої під рушником посередині стіни.

— …Прийми, Боже, грішну душу раба Божого Дмитра в царство Твоє небесне, а нас заступи-заборони від злого умислу й дурного діла… — незвичними словами закінчив молитву старший Чев'юк і сів на своє місце. В голові стола.

Андрій з Оксентієм начебто прокашлялися. Один лише Павло витер сльозу з ока.

ПРО ДМИТРИКА після його страшної смерті в хаті Чев'юків не говорили.

Молилися.

Розказувати не було що.

Хто знав — мовчки хрестився.

Хто не дуже був утаємничений у тонкощі тієї темної історії — й питати не пробував.

Кирило добрий за доброго, але міг би закатрупити своїми руками кожного, кому закортіло б обернути язик навиворіт про найменшого його сина, що пішов у глину парубком, не маючи й двадцяти років.

Проте ніхто не знав, що Кирило віддав би маєток, аби лише дізнатися ім'я нелюда, який упокоїв його невинну дитину.

…А з Дмитриком Чев'юком трапилося те, що зазвичай трапляється з людьми не тільки в воєнну годину, а будь-якого року й будь-якої пори, коли одна половина видимого світу захлинається горем, а друга половина — шукає пригоди на свою захмелілу голову.

У світі завжди одне й те ж: одні люди вбивають інших людей, а якісь інші люди в цей самий час — люблять іще інших. А ще інші — ненавидять тих, хто любить.

І не можуть собі дати ради ні перші, ні другі.

Ні з любов'ю.

Ні з ненавистю.

І майже ніколи не є навпаки.

…КОЛИ ІВАНА ВАРВАРЧУКА, як і багатьох інших чоловіків із Тисової Рівні, взяли воювати за Франца-Йосифа, молода його дружина Петруня залишилася з немалим маєтком сама-саміська, коли добре, а коли й не дуже даючи раду розрослому своєму господарству.

Та коли у Варварчуччиному обійсті впродовж одного тижня

отелилися дві корови,

ожеребилася кобила

й опоросилася десятьма поросятами свиня,

річний бик почав фоскотіти крізь розбухлі ніздрі, як ведмідь у малинах, і гребти ратицями підлогу в стайні так, що іскри вилітали з-під дощок,

а литочку самої ґаздиньки вразила ласиця,

випросила Петруня в найближчих сусідів найменшого хлопця для помочі.

Не наймитувати — помагати.

Чев'юки бідними не були ніколи.

Отож дітей у найми не давали.

Але Петруню по-сусідськи пожаліли: в самих найстарший син Павло стояв тепер за Цісаря на фронті.

Договір між Кирилом і Петрунею склали простий: Дмитрик доглядає Варварчукову худобу, а за те сінокіс і два тури отави на Погарі та ще дві копи кукурудзів із Варварчукового городу на Трепеті цього року беруть собі Чев'юки. Замість плати помагальникові Дмитрикові.

Тихий і робітний Дмитрик, з якого ніколи не чути було зайвого слова, зранку до вечора пантрував коров'ячі ясла та жолоби, не випускаючи з рук вила, лопату чи щітку для чищення худоби. Навіть лютий, як справжня йорданська студінь, Варварчуччин бик вже майже довірливо терся об Дмитрикове плече, не надто гостро реагуючи на будь-чию появу на подвір'ї.

Усе, певно, й до сьогодні було б так мирно та добре, якби одного осіннього полудня молода ґаздинька сама не полізла на горище стайні по сінце для теляток.

А Дмитрик, що поїв із цебра корову, якраз на ту хвилину не скинув би догори голову, при тому не встигнувши заплющити невинні, але видющі очі не займаного ще парубка…

…Толочене молодими тілами сіно на стайні добре кришилося навіть і взимку.

І навіть пара з уст, донедавна німих, а тепер — роздертих невимовною втіхою, вилася попід холодний дах, як димок від щойно розпаленого вогнища.

Так двоє людей, іще вчора чужі, а сьогодні — збожеволілі від наглого пожару в крові, легко й бездумно позбулися своїх голів.

Без сокири чи шибениці.

Отож, коли одного разу Андрій Чев'юк заблудив зненацька чи то до Петруні, чи прийшов допомогти своєму молодшому братові-помагальникові, а двері в стайню були відкриті, він довго не думав. Лиш по-котячи скочив на східці драбини, що вели на горище.

Від побаченого Андрій ледве стримав природне в такому разі: «Мо-о-ой — мо-о-ой! …»

Та навіть коли б і не стримав, його ніхто б і не почув.

…ДЯКУВАТИ БОГУ, ЖИВИЙ-ЗДОРОВИЙ Іван Варварчук якоїсь-то весняної днини щодуху вертав із війни додому, аж курилося з-під обношених його постолів з онучами.

А Чев'юків середульший син Андрій випадково, але ніс у ніс, перестрів його якраз коло самої жидівської корчми. Так, ніби давно виглядав вояка.

Видко, щоб розпитати правду про війну.

У закуреній димом корчмі каганець під стелею й над спорожнілими бутелями перед Андрієм та Іваном ліниво блимав чи не до серед ночі.

Зате один — Андрієвий — язик не мав стриму між зубами, а другий — язик Івановий — не мав сили обертатися навіть у беззубому роті.

А Йванові ноги, ще зранку здорові й прудкі, як в оленя шлюбної пори, по-зрадницьки нагло м'якли, нібито їх ловив раптовий параліч. Чи то лінувалися від учорашньої воєнної втоми й теперішньої раптової млості, чи вже й не могли встати з-за столу. Від почутого та випитого…

Андрій, двічі поклонивши капелюхом перед корчмарем, позадкував до старих задимлених дверей.

Іван же посоловілими очима водив по стінах корчми та тримав свою голову обома руками так міцно, ніби вона мала намір скотитися йому з пліч.

Так би й просидів Варварчук у жида до передрання, аж корчмарева жінка Фіра мусила силою виштурхувати за поріг учорашнього цісарського стрільця, аби нарешті показався на очі домашнім:

— Ви, файні Йванку, не з полювання вернулися, а з войни. Так що ломіть ноги домів, поки ще ніч, поки ще жінка в теплій постелі крутиться, — приказувала Фіра, одночасно штурхаючи Йвана надвір за плечі. — Трофеї покажете завтра. Казав мій Лейба, що прийде дивитися на ваші трофеї…

Вдома Іван Петруню косами до лав не прив'язував і батога в руки не брав. Правда, й близитися до жінки не близився, поки не зрозумів, що черево її порожнє, а чужим чоловіком ні в хаті, ні під спідницею не пахне.

З Кирилом Чев'юком Іван випив добрий могорич за поміч, а на прощання подарував надщербнутий кулею в далекій Сербії австрійський бінокль.

А на літнього Йвана Купала Варварчук згідливим голосом запросив двох Чев'юків — Андрія й Дмитрика — та ще свого товариша з війни Григорія Кейвана на храмове свято.

Дмитрик на храм іти чомусь не поспішав, але й не піти не посмів. Зате, о, диво! Андрія від Івановою запрошення роздувало на очах, як роздувається молоком коров'яче вим'я на останніх місяцях тільності.

Свята в хаті не було.

Петруня з опущеними долу очима крутилася між піччю й столом кволо, як отруєна миша в коморі. Була якась — ніби приморена.

Чоловіки особливої бесіди між собою не провадили. Хіба що трохи говорили про війну, а більше-таки — про цьогорічне дощове літо та малі надії на приплоди.

Дмитрик мовчки дивився як не на Андрія, то на Петруню. Так, ніби не встиг надивитися на них раніше.

Далі Андрій якось так непевно, без жодного слова висунувся з хати.

Начебто до виходку.

А сам, обнишпоривши круг хати та пробивши очима вулицю, став на хвіртці за сторожа.

Іван, і собі виглянувши надвір, тимчасом замкнув хату з середини на два тисові засуви. Далі мовчки прив'язав зів'ялу Петруню догори руками до жердки з одежею під стелею. А далі забив квачем рот.

І лиш по тому взялися воєнні побратими до запланованої роботи.

Грицько, не кажучи ні слова, скрутив податливому Дмитрикові руки й ноги кінською упряжжю. Й уклав його на підлогу, притиснувши підошвою груди.

Іван тимчасом витягнув з-під постелі припасені для нової стелі дошки. Навіщось погладив кожну дошку руками, ніби гладив би живу людину. А тоді поскладав одна на одну посеред хати.

Далі два чоловіки так само мовчки взяли Дмитрика за руки-ноги й розправили зверху на дошках. Лицем до підлоги. Аби легше було йому дихати.

Аж після того Іван поклав зверху на хлопця ще дві — найширші, але найтонші — дошки.

І лиш після того чоловіки роззулися…

Місили зверху ногами бідного Дмитрика так, ніби «гуцулку» на ньому гуляли. Аж поки не почули, що кістки вже не хрускають, а хлопець навіть і не харчить.

А вночі відвезли кіньми в кінець села. Лишили на камінню, куди з млина з гуркотом падала вода.

…РОЗПЛАСТАНОГО У ВОДІ брата Дмитрика під жидівським млином знайшов… брат Андрій, вертаючи над ранок із сусіднього села від молодиці.

Так і доніс на руках, безпам'ятного, під батькову хату.

Але відбиті печінки й груди найменший Чев'юк відхаркував не в тата-мами, а на печі в старшого брата Павла. А Доцька дві осені й зими, кусаючи губи від жалю, міняла свіжу свинську оболонку на Дмитрикових грудях і плечах; поїла його гарячим молоком із борсуковим салом і золотим коренем та натирала жовтіючу шкіру трав'яними мазями й олією з арніки.

Дмитрик ні зразу, ні потім і ніколи взагалі не сказав ані слова про свою пригоду ні татові, ні мамі, ні самому Павлові, який навідріз відмовився віддавати меншого брата для догляду навіть батькам. Павло брався дотримати брата до смерті, хай би жив йому Дмитрик а хоч сто років.

Дмитрикові судьба сто років відводити не думала, та, мабуть, і не хотіла. Зате муки йому приписала Христові. Подеколи ті, хто приходив коло Дмитрика посидіти, поговорити та тяжко позітхати наодинці, самі просили в Бога для нього смерті, як би просили здоров'я чи щастя.

Дмитрик із гістьми ніколи не говорив.

Слухав.

Хіба що ще кивав головою та ворушив жовтими пальцями. Але, коли гість непевно прощався «бувайте здорові!», Дмитрик, зібравши всі свої сили, відповідав ледь чутним голосом завжди однаково: «Приходьте здорові… Дмитрик буде чекати».

Він і справді цілими днями не спускав очей із дверей. Так, ніби чекав звідти свого спасіння. Іноді по-індичому витягував шию, щоб зачепитися зором за вершечок дерева у вікні чи краєчок сусідського паркану.

Бувало, хотів говорити. Вечорами з Павлом. Удень — із Доцькою. А іншим разом тижнями мовчав. Лиш дивився на двері. Чи буравив очима стелю.

Проте, коли до Павлової хати навідувався середульший — між Оксентієм і Дмитриком — брат Андрій, Дмитрик щоразу, як би йому не було тяжко, всім тілом, а коли лише головою відвертався до стіни. Чинився, що спить чи дрімає.

І робив то якось так, що ніхто з домашніх, окрім Доцьки, так і не зрозумів: брати між собою за два роки не промовили й слова.

Та одного разу, коли Андрій переступив поріг Павлової хати, Дмитрик не зміг відвернути від нього навіть голову.

І Доцька зрозуміла, що хлопець буде гинути.

Як тільки за Андрієм зачинилися двері, вона закрила полотном вікна, вигнала дітей надвір, замкнулася зсередини, напарила отави й жмутиком молодої — найтоншої — вовни почала обмивати зболіле Дмитрикове тіло, стискаючи щелепи так міцно, що здавалося, ще трохи — й білі її зуби розсиплються в порох.

Дмитрик мовчки довго дивився на неї великими й добрими карими очима, й сльози самі йому котилися лицем.

Він уже давно не встидався лежати голим перед невісткою. І тепер чомусь більш слухняно, ніж будь-коли, давав їй обмивати висохлу шкіру.

Якщо Дмитрик за цей час не розучився говорити, то лише завдяки Доці.

Але про те ніхто не знав.

— Не мий мене так файно, як до шлюбу. Сповідатися я не буду, прости, Боже, мою грішну душу. Я навіть панотцеві правду не смію сказати. Хіба лиш тобі, Доцько… Бо ти до мене добріша, як мама…

Йой, Доцько-Доцько! Якби ти знала, чого не знаєш…

Він передихнув, ніби спершу висадив на себе камінь, а потому — зсадив його з плечей:

— Погладь мені, Доцько, напослідок того мого дурня, через якого мушу вмерти… — якось по-дитинячому несподівано попросив Дмитрик невістку.

А тоді самими кістками правої руки взяв її гарячу долоню й потягнув униз живота. Живіт, здавалося, приріс до хребтової кістки.

Якби хто коли сказав Доці, що вона легко може зважитися на таке — була би тому висмикала жмут волосся з голови прилюдно.

Але Доця покірно накрила місце, куди поклав її долоню Дмитрик.

Її сьогодні ніби хто наврочив. Ніби вселився в середину хтось чужий і підмінив колишню Доцьку.

Бо їй зараз пахне горілими свічками в хаті.

І чадить ладаном.

Уже вона чує пучками пальців податливу м'якість сипучої цвинтарної глини.

Вже нудить від запаху живиці на вінку і свіжотесаного хреста в сінях.

Ще нічого цього немає. Але Доця на мить заплющує очі — й свіжі запахи близької смерті змішуються із запахами злежалого Дмитрикового тіла.

Їй страшно.

Й дивно.

Й моторошно.

Й нема кому сказати.

І навіть перепудитися нема коли.

Бо Доця ще ніколи не тримала в руках живої людини, яка на очах відпускає свою душу на небеса. Але відпускає якось так, немовби зовсім не боїться, чи навіть того хоче.

Ось він ще всіма силами намагається дихати, оце її нещасливе біднятко Дмитрик.

Та з нього вже виходять найостанніші краплі життя.

З нього виходить самий-саміський мертвецький сопух, що заповнює хату, й Божі образи, і мабуть, саму Доцю. Йому харкотить у грудях так само, як харкотить зараз у середині печі, де, мліючи, на жару доходять голубці з бурякового листу.

І сині його губи більше схожі на товчені сливи.

Лиш очі, глибоко запалі в чорні очниці Дмитрикові очі, ще блимають благанням жити. Та тут-таки гаснуть від немочі.

Так гаснуть у лісі нічні світляки, коли на них наступити навмисне ногою.

— Не бійся, Доцько… За це вже ніхто не скарає… — каже Дмитрик лагідно.

І чи то від болю, чи просто так надовго заплющує сумні свої очі.

І тоді розгублена Доця падає мокрим своїм обличчям у виголений її руками, запалий, але жорсткий жолобок межи жовтою шкірою Дмитрикових ніг. Худих-худюських і перебитих, як сухе ломаччя.

Гіркі й безсилі жіночі сльози котяться на зісохлий і зчорнілий, як і все його тіло, Дмитриків корінець.

Доцька, хоч має двоє дітей, вперше в дотеперішньому своєму житті побачила живий чоловічий страм при світлі, лише доглядаючи потовченого Дмитрика.

Дотепер вони існували якось окремо — дужий-здоровий Павловий батіг, який вона лише чула в собі гарячими поштовхами та пульсуванням тягучої чоловічої слини, і оцей зів'ялий Дмитриків пуп'янок, що завжди сумирно й байдуже лежав перед її очима між відбитих ніг, коли Доцька обмивала чи натирала хлопцеве всихаюче тіло.

А тепер вона пересохлими, пошерхлими губами шепче в ту чоловічу срамоту (Боже праведний!) покаянну якусь молитву, вигадуючи для неї на ходу слова, не боячись і не встидаючись себе такої, ні свого безустидства, ні широко розплющених Дмитрикових очей, ні його важкого зітхання та глухого схлипування над чимось своїм. Таємним.

Доця поволі обмиває Дмитрика теплою рум'янковою водою, не перестаючи гладити зморщену шкіру.

Це не гріх. Гріх — не уважити останню волю того, в кого завтра волі вже не буде ніякої.

— Одній лиш тобі, Доцько, скажу правду… Лиш тобі… Іду в глинку через Петруню Варварчукову. Любилися ми, поки Іван був на войні. Так любилися, що аж…

І колись, як зможеш, перекажи Петруні, що за другу не вмер би, навіть, якби гриз зубами камінь. А за неї таки, видиш, умираю.

…А Андрія, Доцько, стережися. Він ще за дівки перестрівав Петруню. І по тому, як Івана взяли до війська. А вона йому дала межи очі.

Видить Бог, я не хотів її займати… Ні, не так… я хотів, але не навмисно. Я не вмів. Я знав, що Іван воює. Що не вольно мені. Але як уздрів на сходах її голе тіло… Ой, Доцю-ю-ю…

Андрій і виказав. Колись застав нас на сіні. А Грицько Кейван помагав Іванові мене товкти. За що? Він же мій хрещений батько! …

…Потримай ще там руку, Доцько. Я вже не пошкоджу. Нікому.

Але Боже борони тебе сказати татові чи Павлові, що я тобі приповівся. Я би тебе прокляв з того світа, якби ти таке зробила. Петруня не винна. То все її біле тіло і мій дурний розум… най думають далі, що я впав із млина…

Але, Доцько, як згадаю, як мені було коло неї, — і не хочу гинути ніколи, хоч знає Бог, як караюся.

Але що з того, як гину вже? …

— …ЗАКЛИКАВ Я ВАС, ДІТВО, щоби зробити межи нами право, — сказав Кирило, обводячи важким поглядом усіх трьох синів. — Ви в мене — як три пальці на одній руці. Було чотири, але коли то було… та й що з того, що було?!

Мені вже більше нема, ніж лишилося. А вам — провадити фамільну господарку та тримати ґаздівство.

Щось'сми за життя придбали, щось ще придбаємо. На то робимо. Але хочу зараз казати вам свою волю, бо всяко може бути. А ви слухайте та й робіть так, як кажу. Послухаєте — будете добре гостити.

Кирило глибоко вдихнув і так само на повні груди видихнув:

— Нас із мамою дотримувати буде Павло з Одокією. Нашу хату, п'ять фальчів поля на Лугах і три фальчі пасовиська в Ямі я заповів Павлові.

Оксентій голосно проковтнув слину. Андрій шкрябав пальцем скатертину. Павло поклав обидві руки перед себе.

— Три фальчі лісу на Посічі, що мали відійти Дмитрикові після женіння, — Кирило зробив довгу паузу, ніби проштовхував застряглий кусень у горлі, — й Дмитрикову полонину в Кісному, — я записав на Андрія. Вони собі два любилися змалку, так що, гадаю, Дмитрик і з того світа буде просити Бога за тебе, Андрію.

Кирило встав з-за столу й підійшов до вікна. Він відвернув полотняний фіранок і притулив чоло до шиби.

З вікна виднілися горби, а найдальший горб, круглий, як місяць уповні, називався Кісний. Бо добра й груба з року в рік косовиця була там. Кирилові на мить здалося, що він бачить отару біленьких овечок, які бредуть хребтом Кісного. Перескакуючи через мурашині купини, їх наздоганяє веселий Дмитрик із батогом у руках і сопілкою за поясом, а ззаду мотиляє чорно-білим хвостом Гавчик.

Ой, Гавчик… Скавучав після Дмитрикової смерті чомусь під Варварчуковою стайнею тиждень, аж поки чиясь добра рука не підстрелила песика.

— …Дмитрик з того світа буде просити Бога за тебе, Андрію… — навіщось повторив Кирило й вернувся межи сини.

Оксентій сидів, відхилившись до спинки крісла із складеними на грудях руками. Андрій чухав шию. Павло теребив пальцями стіл. Кирило знову обвів кожного сина очима.

— Тебе, Оксентію, з порожніми руками не лишу також. Хоч і женився ти не з нашої волі й великого гонору нашій фамілії твоя жінка не робить, бо валандається потоками із плотогонами, як фіра без дишла. Ти маєш худобу, маєш полонину й свою хату. Даю тобі поки що ще дві пари волів, троє коней. І літню стайню на Випчині. Ґаздувати маєш із чим, ал-л-ле де тобі! Лиш абись мав охоту. Так що роби діти, аби було про кого дбати та для кого робити!

Павло подивився на батька — і поправив защіпку на рукаві сорочки.

Андрій усміхнувся краєм тонких губів. Оксентій закусив нижню губу до крові.

— Дасть Бог, за якийсь місяць у Павла буде четвертий рот. Ти, Андрію, також дай раду своїм теперішнім дітям та ще трохи дітей зробиш. Бо що то є дві дівці в хаті, й ані одного хлопа?

А Оксентій пару раз дасть добрих буків своїй Єлені, то бігом їй попустить у тому місці, що свербить дуже. Що? — звертався лишень до Оксентія. — Ти не годен утихомирити їй буйну кров, аби не паскудила фамілію? Хоч би то робила таємно, а то ж усенький білий світ знає!

— Брешуть на Єлену, тату! — майже крикнув Оксентій і скочив з-за столу.

— А-ну-ко сиди й слухай, що кажуть тато! — притиснув рукою синове плече. — Я тобі бабинські бесіди не переказую! Кажу, що сам видів! І кажу межи своїми, а не коло корчми. А ти думай! І підскакувати нема чого. Будете ґаздувати, як люди ґаздують, ще щось тобі вділю. Я вмирати сеї години не вмираю. Але папір на всіх вас зробив. Най буде. Дописати не пізно.

І витягнув з-під скатертини кожному документ, посвідчений нотарем у Вижниці, про розподіл свого майна між синами.

Три сини мовчки перезирнулися спочатку між собою.

Тоді майже одночасно так само мовчки обняли батька за плечі.

У Чев'юків слова важили не багато.

…ВІДКОЛИ НЕ СТАЛО Дмитрика, Доці роками, з ночі в ніч, снився вогонь.

Хоч би лягла така зморена від роботи, як убита, аби перевернулася до стіни мало не зомліла від Павлового здорового тіла, а вогонь сниться, хоч плач! Та такий червонецький, як розбризкана на снігу кров із замерзлої калини. Та язикатий такий. Гостроверхий. Всюдисущий. Місця від себе ніде не лишає!

Закривається Доцька руками — а ті гостролезі язики облизують її холодне від жаху тіло.

Залізають у пазуху.

Хапаються за волосся.

І відбивається вона цілу ніч від пожару, як від нападника, проте не плаче й не кричить, лиш б'є голими руками.

Та не стає їй сили подужати хижого багатоголового звіра.

Від безсилля Доцька прокидається. Мокра від поту й страху.

Довго не пізнається, де вона й що з нею.

Та поволі пам'ять вертає до неї.

Бо на горищі монотонно шкребе миша, а друга котить горіхи.

Під боком рівно дихає нароблений за день Павло.

А крізь відхилені двері із сусідньої кімнати посопують та плямкають губами діти.

І Доцька потихеньку висувається з-під ліжника — йде пити води. її так пече в грудях, ніби звідти щойно вирвали жмут ненаситного вогню.

Доцька п'є нагло, захланно, наче ніколи до того не мала води в роті.

Проте поміж кожним ковтком не забуває дивитися у вікно.

Нетутешня змора й тиша висить над Тисовою Рівнею й над їхньою теплою хатою.

Ні душі.

Ні вітерцю.

Ні пугикання сови.

Ні собачого гавкоту.

Лиш нібито насувається холод. Ні, не так. А так, як би десь поруч холодом дихала смерть.

Раптовий жар обливає Доцьку з голови до ніг і живими, гарячими руками лапає під сорочкою: з-поза стіни літньої кухні — свят-свят-свят! — до неї висувається Дмитрик.

Дмитрик не Дмитрик — лише тінь його біла, ніби повісмо, обчухране вітром.

З розмитими рисами.

На переломлених прутиках ніг.

І ця майже безформна й моторошна тінь чомусь тягне руки в бік батькової хати.

Старі Чев'юки живуть через дорогу від Павла. І Доці зараз добре видно, як свекровим бляшаним дахом раптово скочується вогонь під Дмитрикові ноги. І так само раптово вогонь охоплює білі патли його відрослого за роки небуття волосся. Дмитрик весь білий, мов старець з-під великодньої церкви. І весь вогнистий, палахкий, гарячий. Він зводить руки до неба — і здається, до неї долітає шурхіт вогню з-під його палаючої одежі.

Доця як стоїть — так падає перед образом Божим у покуті, міцно заплющує очі й майже вголос виказує одну за одною молитви за мертвих і живих, і ненарожденних;

і тих, кого ніхто не згадує;

і тих, що згинули від грому чи тучі;

кого взяли води чи блуд;

хто оступився, украв, збрехав, не пробачив…

Але Дмитрик не зникає навіть при заплющених очах. Тепер він уже показує на вогонь навкруг батькової хати. І кличе на поміч Доцю.

Доця ясно чує Дмитриків голос, але не розуміє слів. А він уже сердиться на неї, майже тягне за руку до вогню. Та із сердитого полум'я батькової хати чомусь вибігають живі-здорові, неушкоджені, до того ж радісні Андрій з Оксентієм і йдуть навприсядки колом довкіл охопленого вогнем Дмитрика.

І все воно якесь таке живе, таке явне, ніби справді відбувається перед її очима — лише простягни руку.

Доця знову хапливо хреститься, стримуючи дрижаки в колінах, і зо страху шуськає під ліжник, міцно заплющивши очі. А там блудна зі сну Павлова рука залазить їй у запалену страхом пазуху.

…Коли закукурікав другий півень, Доця якраз ловила руками мальки форелі в загаті, зробленій Павловими руками десь чи не в їхньому саду, повному надокучливих бджіл і білого вишневого цвіту.

Спершу вона й не втямила, що півень їй каже вставати, нагадуючи: Доці пора до роботи.

Увесь день Доцька так банувала за тим недодивленим сном, що рибка приснилася їй і наступної ночі.

Та вона вже не боялася.

Ні вогню, ні Дмитрика.

Знала, що скоро понесе.

Риба жінці в сні — до дитинки.

Але четверта за рахунком її тяж була христовою мукою: крім води і яблук, Доцька не могла їсти нічого. Її млоїло, навіть коли дивилася на людей.

Таке диво з не вперше тяжкою жінкою мало хто в Тисовій Рівні й пригадає.

…ВАСИЛИНА ЧЕВ'ЮЧКА ВИСУНУЛАСЯ з хати до ворожки, коли надворі було ще темно. Та й добре зробила. Бо полінуєшся встати, коли другий півень запіє, припізнишся ногам дати поля — і вже, дивись, якась біда (зведениця, вдовиця, байстриця чи чортиця) перейде тобі дорогу. Так, що можеш зразу вертатися додому. Бо люди є всякі на перехід.

В селі з досвітку плентаються такі ґаздиньки, які тільки й чекають, щоб напоперек перейти людині дорогу, коли в людини гризота. Та ще з порожніми відрами. Та в спідниці навиворіт.

Коли б ото Василині зараз зустрілася Маринька-богодуха, можна б і не журитися невістчиною тяжбою.

Маринька — свята душа. Два рази вмирала на рівному місці — а Бог не захотів її душу взяти до себе. Чи то хотіла що собі зробити, чи лиш брехали довгоязикі…

Але ходить Маринька-черниця по світу зі складеними до молитви долонями — нікому жити не заважає. І як кому жити — не розказує. Так і до сивого волосу доходилася.

А люди тішаться чи й заздрять, що й таке диво в Бога трапляється. Тому й богодухою зветься — Богові душа її поки що не угодна.

Але на перехід Маринька добра. Часом навіть стереже, щоб хто поганий не перейшов ранішньому пішому дорогу. А вже як слово яке добре про людину навздогін скаже — гарант, що тобі буде файно.

— Як спали, Василинко?! — чи то заспівала, чи запитала Чев'ючку Крива Качка, зненацька перервавши її ліниве думання.

І Чев'ючці навіть у потемках зробилося так, якби в очі їй сипнули жменю солі.

— Гаразд. А ви… Цютко? — Василина з несподіванки й злості ледь стрималася, щоб не назвати свою тезку Качкою. Проте назвала її так, як замолоду називають в селі кожну Васюту. Цютка. Тобто зменшеним від «Васютка».

Про себе Чев'ючка лиш сплюнула через ліве плече: «Най його шляк трафить! І сьогодні не пощастило! Можна вертатися!»

В селі знали: від народження кривонога Василина, якій, не криючись, призвішкувалися Кривою Качкою, володіє чимось більшим, ніж простим ворожбитством. Ото й намагалися на язик, а тим паче на очі їй не втрапляти. Нічого доброго з Каччиних знань ніхто й ніколи ще не чув.

Тимчасом Цютка порівнялася в темряві з Чев'ючкою й ухопила її правий лікоть лівою долонею:

— Не знати, якої чуми ви тут собі нічкуєте, Василинко, як коло вашої хати вже крутиться вогонь?! Не будьте такі безпечні. То байка, що ви великі багачі! Але ні один багач Бога за бороду ще не тримав.

Та й пішла в темінь, наче привид, без «будь здоров», фойдаючи на всі боки широкою — майже циганською — спідницею.

— Щезла би'сь у болото, яке дурне вигадала! — сплюнула навздогін Чев'ючка… але додому повернулася.

А Доцька того дня почула в череві перший поштовх дитинки. І їй нарешті відпустило. Без ворожки.

…У ЧЕТВЕР ЗРАНКУ Кирило сказав Василині «ладувати бебехи».

Це означало, що вдосвіта з четверга на п'ятницю Чев'юк із синами рушає на полювання.

Після такої команди Василина свою роботу знала напам'ять:

на п'ятницю — пісний день — клала до грубого шкіряного рюкзака-заплечника дерев'яний ґарчик-бочечку із різьбленим оленем на ручці. А в ґарчик — квашену капусту з опеньками;

тоді вже пекла пісний малай — круглий кукурудзяний хлібець,

варила бандулі — білу квасолю завбільшки з півмізинного пальця й заправляла її смаженою на олії цибулею.

А на суботу за їжу гризоти не мала ніколи:

величкий кус пожовклої торішньої солонини,

дві-три головки літнього часнику,

два кулаки полонинської бринзи,

бараболяна кулеша,

десяток-два бараболі сирої.

Та й буде.

Полювання — штука прибутна. Чев'юки ніколи не знають біди за м'ясо. В селі дехто лише на Різдво та на Великдень того скорому бачить, а Василинині внуки буженину хіба що тільки в найдовший піст не пробують. Бо то таке: не на зайця ж ходять чоловіки до лісу. А все на дичину велику: як підріжуть дорогу та вкоротять кулею рило дикому кабанові — вистачає того твердого свинського м'яса-сала не на один місяць.

Із дикими свинями Чев'ючка має свою потаємну історію. Бо найбільше любить, особливо лютої зими, снувати перед сном по вистеленій грубими свинськими шкірами підлозі кімнати-спальні.

Любить слухати, як у печі потріскують дрова.

Дивитися, як язики стриноженого вогню вириваються між кілець плити.

Вдихати смачний буковий димок.

Василина м'яко, майже навшпиньки, подовгу затримуючи крок, ступає до розстеленого ліжка—й жорстка непідстрижена щетина свинської шкіри твердо коле босі її підошви.

А вона на хвильку заплющить очі — й уже їй ввижається, що то молодий неголений Кирило вернув додому із Шепота з лісозаготівлі і, не чекаючи вечора, тягне її на сіно на стайню, втикаючись колючим обличчям і всім своїм голодним тілом у таке ж зголодніле Василинине тіло… Коли там чоловікові голитися, як тиждень, а то й два, чоловік не чув коло себе запаху жінки?! О… Файно було!

Але бо й файно є, як стешуть її домашні мисливці оленеві роги та ще молодого м'ясця на вудження принесуть із полювання! Тоді Василині Великдень! Що вже вона вміє й насолити, й заквасити, й смаженину зробити з лісової козички чи оленя, — то вміє.

Но! Оленина — то вам не грубе свинське м'ясо. Оленина потребує делікатного підходу. Перетримаєш на вогні чи забагато диму зробиш — можеш віддавати м'ясце бідному «за простибіг». Ох, же ж і смачна червонецька, аж бурячкова, буженина з річного оленя!

Чев'юки тримають її про свято чи великого гостя в коморі на бантинах під стелею. Щоб діти не тягали, коли треба — не треба.

І Василина не те що не перечить — заохочує чоловіка до полювання. Інші ґаздиньки відмовляють своїх ґаздів брати до рук рушницю, а вона ні. Навпаки, налюбить-нагладить вночі свого Кирила, аби добре серце мав, коли за плечима зброя, та й випровадить у передранішній холод.

Рівнянські ворожки переказують усякі дурниці про любителів полювання. То, мовляв, на старості мисливець вмирає довгою й тяжкою смертю, як його здобич. То нібито по смерті його тіло сходить сукровицею, як сходить кров'ю вбита звірина, й роздувається так, що в труні не поміщається.

Е-е-е, чого не вигадають люті заздрісники, коли вертається господаровитий чоловік із полювання, а підвода через усе село везе за ним забитого вепра, ведмедя або козичку. А на дні важкої від здобичі підводи мирно вживаються вчорашні вороги і однокровні. Куці й завжди боягузливі заячі хвости та спалі додолу колись пишні хвости дрохви, глухарки чи тетерки укупі із змарнілим пір'ячком рябчика чи сірої куріпки лоскочуть схололі ноги королівської здобичі — дикої кішки, вовка чи борсука. Та ще лисячі жовті писки востаннє шкірять чорні свої зуби у обважніле хмарами небо, куди так само мертво, заюшеним кров'ю оком дивиться ще вчора гордий сокіл чи нахабний шуліка з яструбом.

І ось усе це донедавна живе й прудконоге добро, спаковане доладно й пишно на підводу, в супроводі втомлених і дещо втихомирених полювальників поволі, ба, майже ліниво в'їжджає в Чев'юковий двір.

Василина любить найперше схилитися над здобиччю й усім зором довго потриматися за розкішну, але вже збайдужілу красу колишніх володарів лісу, впокорених навіки дробом. Постоїть отак, подивиться, подумки накине на плечі гарячий лисячий хвіст, ущипне совиний чуб чи пугачевий дзьоб, попестить очима рябчика, подумає, як добре бути людиною, а не звіриною, якій будь-якої хвилини можна вкоротити віку, і лише після того береться до своєї жіночої роботи.

…МИСЛИВСЬКА ХІТЬ ДІСТАЛАСЯ Кирилові від його покійного тата, на якого, як побріхували в Тисовій Рівні, звірина йшла сама, а не він ішов на неї. Дотепер переказують усякі його походеньки, а найбільше — одну.

Бо Ананій Чев'юк, Кириловий батько, мисливець був знаменитий на цілий їхній край, а може, й далі.

Ще за небіжки Австрії під час щорічного полювання цісарської родини в Бергометі над Сіретом сам ясний престолонаслідник корони Франц-Фердинанд допитувався у Василининого свекра, ошелешеного від раптових високих запросин і незвично надмірної уваги: як то так його підданий пан Чев'юк уміє ходити на ведмедя — й ні разу не промахнутися, не поранитися, й ні разу не вийти з лісу з порожніми руками.

Ананій, задля такої небуденної нагоди прибраний у довгу білу сорочку, випущену поверх білих полотняних штанів, кептар, оторочений тхорем на виїмках рукавів, і в зеленому капелюсі, передбачливо скинутому перед ясновельможним паном, довго не думав:

— Прошу пане, будьте такі ласкаві, але наш буковинський вуйко-ведмідь не любить розжареної ялиці.

— Як то? — питав здивований цісаревич.

— А так то! — Ананій дивився в широко відкриті очі вельможі. — Не любить — і фертик! {{ Фертик (діал.) — ось так, все. }} А я це знаю, то й цим користаю. Тешу гострий кіл із стовбура ялиці, кінець добре розжарюю на вогні, й підбираюся до вуйка. І вуйко на моє «як днювали?» каже «будьте здорові!» навіки. Головно — точно поцілити там, де треба.

— А де треба? — усміхався Франц-Фердинанд, озираючи притихлу свиту позад себе, що одностайно згідливо кивала головами в такт гуцулової розповіді, ніби підтверджувала правдивість його слів.

— О, ваша милість… Будьте такі ласкаві… я лише можу показати. А розказати навіть вам не вмію, — відповідав хитрий Ананій, втішаючись короткочасною і єдиною своєю вищістю над престолонаслідником. Бо, виявляється, є речі, яких навіть цесаревичі не знають, а простий Ананій, о! знає. — Можу вас узяти з собою в Бурчів, коли буде сезон. Там вуйки ходять попід ногами, аж часом заважають.

— А ти не принаджуєш Михайла на мертвечину? — без поспіху далі розпитував цісаревич. Аж його неспішності позаздрив старий, вічно заклопотаний і у вічних роботах Чев'юк. — На здохлу шкапу або молоде ярча не дуриш? Покладеш обдерту тушу під дерево, а сам залізеш наверх, а потому зверху у голову «пук» із рушниці порохом — і нема вже михайлика?

— Ваша милість… — Ананій довго дивився на молодого цісаревича, ніби вагався, чи казати йому, чи ні, те, що думав старий мисливець. Проте, повагавшись іще якусь мить, сказав тихо, але упевнено: — Я би був шахравим чоловіком, коли б так дурив бідну тварину! Будьте ласкаві, але Ананій Чев'юк шахрайства не любить. Залізти наверх смереки й поцілити звідти в голову обдуреному ведмедеві — штука не дуже хитра. А як ідеш отако з розжареним колом просто на вуйка і дивишся йому в очі — це діло… Або я — або вуйко. Так що вибачайте, ясний пане… — Відповів на те Ананій, низько поклонившись перед його світлістю, а тоді натягнувши на голову капелюх.

…Мисливська хіть від діда й батька передалася й Андрієві.

Павло ж з Оксентієм до полювання були байдужі. Але на перший клич батька всі четверо чоловіків обійдуть-облазять близькі й далекі довколишні гори-доли, щоб вернутися домів утомленими й ситими.

Один — пригодами,

інший — враженнями,

третій — здобиччю,

а найстарший — ситий усім одночасно.

А Василині що? Василині добре. Коло тата навіть великі діти стають або малими, або іншими. Скільки того життя, щоби чоловікам про життя-буття по-чоловічому поговорити та порадитися, як не коло вечірньої ватри в лісі та ще без бабського вуха?

Ще коли б у неї такі невістки були, як сини її солодкі! А то ж не невістки — а холєра знає, що за насіння!

Доцька — та, мов крілиця, з Павлом награтися ніяк не може. Все кітна ходить, дітей плодить. А ти, Павле, думай, як ті діти прогодувати.

Ну, доглядала невістка бідного Василининого Дмитрика до смерті, нічого не скажеш. Що правда — то не брехня.

Але що, вона, Василина, вона! мама!!! була би не так само виносила з-під нього нужду, чи гидувала б його відхаркані тельбухи відмивати з хустинок, як те робила Доцька?!

Ні, бо Павло став руба, як ніколи до цього. Мало не до бійки дійшло, коли Чев'юки всі в один голос сварилися, хто має дотримувати Дмитрика.

А Дмитрик, який він не був слабонький, а сам сказав: «Тату… простіть мене… подаруйте мені цю провину, тату… але я буду вмирати в Павла. І більше ні в кого».

Вона, Василина, лише сплеснула на те руками, а далі, більше про людське око, аніж насправді, билася кулаками в голову, час від часу приказуючи: «Ой, нуждочко моя гірка… за що на нас таке горе?»

Кирило на таке Дмитрикове прохання голосно крицьнув зубами, але перечити не посмів.

А вночі кілька разів гупнув Василину кулаками в плечі, чого не робив зроду:

— Що за погана така кров твоя, жінко, що син навіть перед смертю це чує!

А що поганого в її крові, коли вона просто недолюблює Доцьку? Коли вона просто не хотіла, щоб невістка збиткувалася над бідним Дмитриком у його слабості? Ото й усе Василинине поганство! Тому й стала рогом проти того, щоб Дмитрика забирав Павло. Мало що могла підсипати каліці в їжу невістка, щоб швидше збутися його із своїх плечей? Хіба знала Василина наперед, як Доця буде обходитися з її нещасним сином?

Але відтоді, як Доцька навмисне обходила Дмитрика, наче рідного, дужче не злюбила старшу невістку.

А Оксентієва Єлена ще більше жару свекрусі за душу засипала. Та курва. Бо до чужого чоловіка буйну кров має. І коли їй приходить хіть, лишає господарку, діти й валандається з тими, що плоти-дараби по Черемошу гонять. Валандається доти, доки не виловить її Оксентій десь у корчмі чи в такої самої, як вона, ґаздиньки, та не порахує їй добре ребра батогом, наче норовистій худобині.

Щоправда, видно, всідається в жилах на дно і Єленина кров, бо ондечки за два роки вчинила Оксентієві троє дітей нарешті. А тепер позирає, чи Кирило не обдумається додати їм до волів та коней букових лісів та ґрунту. Ага! Розбіглися тато з мамою переписувати на пусте насіння своє добро, нажите тяжким мозолем. Най ще чекають! Василині самій ґрунтів треба.

Та й найкращі ґрунти вже Павлові. Кирилові з Василиною в Павла та Доцьки дні свої доживати, хоч і псяча то кістка та Доцька.

А про Андрійчикову молодицю можна би й не говорити. Прийшла мало не з голою задницею на все його багатство. Що? З подушок і ліжників та двох телиць з п'ятьма кітними вівцями, що привела з собою Андрієва Настуня, складешся на ґаздівство таке, як у людських дітей?!

Але Василина таки вмовила Кирила відписати Андрійчикові те майно, що мало належати Дмитрикові, земля йому пером.

Андрійчик — Василинине коко. Писанка великодня. Він — дитя дурної крові Василининої.

Павло, Оксентій і Дмитрик родилися — як робилися: звично. Шлюбній жінці що треба? Добре спати з чоловіком і дітей родити треба. А що ще?

Але ж бо ні!

Щось найшло на Василину, як мав зачатися в ній Андрійчик. Бігала, мов непочата дівка, за Кирилом. Уже після двох дітей мала затуманену голову, як одного разу в молодості мала від маковиння, коли кількаденний зубний біль загасила молочком макових початків.

О, свою тодішню нетерплячку за чоловіком зганяла, де могла: в пастівнику, в овечій кошарі, в кукурудзинні, на сіні. Дрижала листом і стелилася скошеною травою, аби лише Кирило подав їй знак — стиснув лікоть і пошукав очима місце, де би притиснутися одне до одного. Тоді могла западатися земля й міг починатися кінець світу: Василина того й не вчула б.

А після пологів перейшло. Ніби й не було тої солодкої й дурної сверблячки-кортячки. Ляже, було, коло чоловіка. Без поспіху зроблять свою звичну багаторічну справу, поперевертаються одне до одного плечима — та й до ранку ніби вмруть обоє. І навіть не ворухнуться до схід сонця.

Але Андрія Василина любила за всіх. Ні одного сина не плекала грудьми до трьох років, як плекала Андрія. Або ходить по хаті й ні-ні — та й мовчки погладить хлопця по голові, то цмокне у вухо, аби ніхто не видів.

Як робота яка важка, то швидше Дмитрикові перепаде, а Андрієві як не картоплю скаже чистити, то пошле бурячиння свиням рвати. Щоб не переробилася дитина. Аби потому син силу чоловічу й хіть, як його тато, мав до жінки.

Ото й допестила. Настуня тепер обходить та облюбовує Андрійчика замість мами. Загладжує милуваннями-любуваннями своє ріденьке віно, з яким прийшла в невістки. Нібито не було в Тисовій Рівні для Андрія багачки, то привів з Підзахаричів таке діряве добро. Всього, що пазуха, як у породіллі — годувальниці та коса до кісточок теліпалася.

А тепер теліпаються лиш виссані дітьми груди. Відрізана коса лежить у коморі в скрині. Нема коли набуватися коло коси — ґаздувати треба. А то й не дуже є коло чого.

Тепер, щоправда, побільшає в Андрія статків.

Дмитриковий пай допоможе.

— НА ОЛЕНЯ ЗАВТРА БЕРУ лиш Андрія й Німого, — сказав Кирило Василині, розкладаючи звечора на лаві мисливську одежу. — Аби не проспати.

— А Павло? Що, під спідницю Доці буде зазирати? Ішов би з вами разом. Більше би вполювали.

— Дурна жінка! Та чи то від Павла залежить, скільки вполюємо?! Павло має роботу. Ондечки як мало лісу зрубали. А то ж якраз пора! Зима на носі. Того року в цей час зрубане дерево вже сохнуло під навісом, а тепер ще буки ся розвивають там, де зруб має бути.

— А нащо тобі тепер Німого? Узяв би Оксентія.

— Казав тобі не пхати носа там, де не знаєш! У Німого нюх на звірину ліпший, як у пса, тобі кажу.

Той, кого в Тисовій Рівні називали Німим, був Олекса Говдя по метриці. Німим вернувся з цісарської війни. Контузія відібрала йому мову, але дала якийсь нелюдський нюх. Німий міг на відстані зачути запах пожежі ще до того, як закучерявляться перші пасма диму.

Звіра ж умів унюхати не слабше, ніж самець самицю.

Кирило Німого любив і жалів, ото й брав завжди на полювання: усе ж якийсь заробок і поміч самотньому. Іноді наймав його замість жандарма: вислідити злодія в своїх лісових угіддях.

Проте подеколи Кирило побоювався Німого. Та ні, не побоювався, а таки боявся його лютого, коли той упирався перед себе червоними, як у бика, очима, роздував ніздрі й сопів ковальським міхом. Здавалося, міг би тоді знести все на своїй дорозі.

Кирило ставав каменем, коли на Німого нападали корчі — і той качався по землі чи від болю, чи від миттєвого безпам'ятства, випускаючи з рота біле шумовиння. Одні казали, що то чорна хвороба кидає Німим об землю, інші — що з нього виходять воєнні страхи й, мовляв, скоро чоловік заговорить. А треті шептали, що мучить Німого нечиста сила і не годна вийти з нього.

Проте Кирило знав точно: Німого не треба сердити чи лякати.

Але коли Кирило брав із собою Олексу на полювання, вони обидва були щасливі: бо тільки там Німий почував себе повноцінною людиною — жодного разу в лісі його не ловили корчі.

…З четверга на п'ятницю Василина прокинулася раніше від Кирила. Чомусь довго не хотіла його будити. А розбурхувала — дивувалася сама собі. Бо не казала ні слова, як звично, лиш, о, диво, забуто торкнулася губами чоловікового чола.

Та навіщось — як ніколи — вийшла аж за хвіртку, проводжаючи його в холодний осінній ранок.

Кирило танув в імлі з очей, а Василині хотілося гукнути його назад. Так, ніби мала сказати що важливе. Та лиш махнула рукою й повернулася в іще теплу хату.

…В СУБОТУ ВДОСВІТА, ще до того, як закукурікали півні, у вікно загриміло.

А далі Василина вже лише слухала чорну біду.

Андрій — без лиця — влетів у хату й без «добридень» продихнув:

— Мамо, пропав тато.

— Як пропав?! — Василина одною рукою нервово шукала спідницю, а другою притримувала пазуху, ніби ховалася від когось чужого. — Де пропав? — трясла Андрія за груди й зазирала одночасно в очі.

— Мамо, тато пропав у лісі! — Андрій зачерпнув горня води й, захлинаючись, випив до дна, ніби від великої спраги. — Ми розійшлися в три боки й перекрикувалися між собою. А тоді перестали, бо Німий уже гнав оленя в засідку. А коли олень упав у капкан, у западню, тата ніде не було. Ми з Німим шукали його півдня й цілу ніч. Я голос стратив, кричучи, але тата не було.

— Де ви його загубили? — запитала Василина, не надто добре чуючи свій голос, і до кінця не розуміючи, що відбулося з її Кирилом.

— У Бозні.

— А де Німий?

— Шукає. Я прийшов за хлопцями. Будемо шукати далі.

— Ти мені всю правду кажеш, Андрію? — подивилася синові в очі.

— А чого б не казав, мамо? — запитав, знову черпаючи горням воду з відра.

…Третій день три брати, перемерзлі й змучені, місили лісові стежки й нетрі.

Першого ж дня відпустили в село Німого. Його била гарячка й кілька разів за день ловили корчі.

Спершу Німий упирався. Розмахував руками, виривав з горла несамовито хрипкі звуки або намагався плакати.

Але був надто збуджений, щоб Чев'юки могли зрозуміти, що він хоче сказати.

Аж поки Андрій силоміць не посадив Німого на пень, не притиснув обома руками плече й не сказав чомусь сердито, з притиском, майже з криком:

— Іди в село! Ми будемо шукати самі. Ти не винен, що тато заблудився, або десь наразився на приманку. Ми знайдемо. А ти шуруй до хати!

Павло відвів Андрієві руки з плеча Німого:

— Нащо ти кричиш на нього? Він добре чує. Не видиш, що він перепуджений? Будь, Олексо, дома, — сказав майже на вухо. — І не трусися так… Пам'ятаєш, я колись також падав у приманку? Іди в село. Але не пужай людей і маму, — в'яло попросив Павло.

…Оксентій з Андрієм ішли плече в плече.

Мовчки.

Ліниво.

Павло на все горло гейкав десь далеко попереду.

Вгорі каркала ворона.

Під ногами шарудів вітер.

Андрій зупинився, навіщось узявся рукою за стовбур явора, погладив його, а далі сказав Оксентієві, довго перед тим дивлячись йому в очі:

— Тата скоро не знайдемо. — Як?!

— Знаю.

— Звідки можеш знати? Нащо прорікаєш дурне?

— А нащо дурне питаєш? Знаю та й усе. А ти думай, чи не забагато Павлові добра відказав тато?

— Що вже зробиш по всьому?.. Треба йти в село й кликати чоловіків на поміч.

— Дурню ти! — чомусь прошипів Андрій. — Дурню. Нема вже тата. Нема. Мертвий.

— Ти звідки знаєш?

— Бачив! Німий — не хотівши — застрілив. Чистив увечері коло ватри в колибі рушницю, а його корчі зловили. І він стрілив. А тато сидів коло стіни. Лаштував вечерю…

Ми обидва спочатку втекли. А зранку я вернувся. Видко, тато був спершу ранений, і рятувався. Бо я знайшов його коло ватри серед колиби. Обгорілого.

— Де?!

— У Бочкові.

— А що ми в Бозні шукаємо, як треба йти в Бочків?!

— А ти, дурню, думай… Головою, а не п'ятами думай.

…МАРИНЬКА-БОГОДУХА показалася у хвіртці Чев'юкового подвір'я в четвер перед Великоднем. Коли Василина місила тісто на паски.

Якусь секунду Чев'ючка гамувала в собі злість: відкрити двері й пустити гостя в хату, коли міситься тісто на паску, — поганий знак.

Інша секунда кинула Василину в жар: в селі казали, що Маринька-богодуха пропала минулої, Вербної, неділі після служби Божої.

На відміну від Кирила Чев'юка Мариньки в Тисовій Рівні не здогадувалися й одної днини. Не було кому ані банувати за нею, ані шукати.

Третю секунду Василину звалила радість: іще ніколи Маринька не приходила до Чев'юків з недобрими вістями.

Наступна секунда була мертва: навіть Маринька не могла зараз принести добру вістку на подвір'я Чев'юків.

Проте Василина кулею вилетіла на ґанок, лишаючи позаду себе дорогу з муки й пряний запах ванілю.

— Не плачте, Василино. Кирило знайшовся. Але він не живий. — Одним духом випалила Маринька, сідаючи на лавку під стіною. — Кажіть своїм синам, най ідуть у Бочків. У колибу на Іванцевому полі, й забирають татові кості, щоби поховати ще до Великодня.

— В який Бочків, жінко, як Кирило пропав у Бозні?! — Василина тільки що не замахнулася на неї.

Маринька встала, підійшла до Василини, мовчки і якось дуже жалісно погладила мокре лице, а після того обтрусила муку з її спідниці й навіщось обібрала з пальців прилипле тісто.

А тоді сказала:

— У Бочків треба йти, вам кажу! Гарантовано його з'їли вовки. Лишилися самі кості. Я пізнала його по шкіряному паску, що висів на бантині. І по вашому ґарчику від капусти з різьбленим оленем на ручці.

Мені сказав сон, Василино. І голос. Голос казав, що я знайду його аж перед Великоднем.

Маринька глибоко вдихнула, так само глибоко видихнула. А вже тоді вдарила по голові обухом:

— Ми ся любили з Кирилом, Василино, коли ще я була дівкою, а він парубком. У тій самій колибі. На Іванцевому полі. А як він оженився на ваших ґрунтах та лісах, я хотіла смерть собі заподіяти… А потому ще раз хотіла вмерти, коли вашого Дмитрика… але най буде, як є… Бог усевидющий. Він усе знає…

А Бог вертав мені душу з того світу два рази. Я через це була сердита на Бога. А тепер знаю, для чого він не приймав мою душу до себе: щоб я до Великодня знайшла свого Кирила. Там само, де його лишила.

Не сердьтеся на мене, Василино… Я вам не шкодила. Мені моє серце колись пошкодило.

Але Кирило вмер не своєю смертю. Я знаю. У черепі в нього дірка.

Та не той то був чоловік, щоби сам розпрощався з цим світом і з вашими дітьми, Василино. Не той… Я знаю.

— …ЗАВТРА БУДЕМО ОРАТИ НА ЛУГАХ, — сказав Павло за вечерею. — Мама прийде поблагословити.

Доця на те змовчала.

— Як перший раз починаєш землю після зими, треба благословити, — навіщось пояснював Павло, нібито Доця того не знала. — А ми перший раз ідемо на своє поле на Луги.

— Най Бог нам помагає, — перехрестилася жінка, а тоді несподівано для себе самої погладила чоловіка по голові.

Бідний Павло. Що вже вони пережили за перші півроку…

З'їлися на нитку за тата. Уже всі перестали шукати, а Павло, запустивши роботи й хату, бродив лісами Бозни, ніби скарб там надумав знайти. Потім обійшов ліси довколишні. Але до Бочкова й не наближався. Бочків — це якраз у протилежний від Бозни бік. Шість хуторів від Бозни до Бочкова.

А коли по всьому Павло збирав татові кістки в домовину, то, певно, би й камінь був заплакав.

Тепер маму треба дотримувати. Геть чисто стратила розум після чоловікової смерті. То дітей не пізнає й онуків, то забуває, як ся називає.

Пам'ятає лиш свята й свої молоді роки.

І щодня питає про чоловіка:

— А подиви-ко-ся, Доцько, чи вже прийшов мій Кирило з Шепота? Щось бариться цього разу дуже. Аби не трафилося якої пригоди з ним. Казали оногде люди, що вовки об'явилися в потоці. Як думаєш, скоро прийде?

Доцька витре сльози й десятий за день раз відповість:

— Не гризіться. Скоро прийде…

— Агій на біду! Ніколи не був такий непослухенний!

А Доці, видко, судьба приписала бути сестрою-жалібницею. Дві інші невістки й носа не покажуть до свекрухи. Дітей чучкають та губи дують, що Павлові маєтку нібито більше дісталося від батька. Та Доцю за щось недолюблюють.

А за що? Слова кривого чи впоперек Доця ніколи не подумала, не те що не сказала ні на Єлену, ні на Настуню. Бути в невістках — це не малину на лік перетирати…

Павло перебив Доцине думання зітханням:

— Ніколи не думав, жінко, що так скоро таке ся стане… Тепер мусимо сушити голову, як тій усій господарці раду дати. П'ять фальчів поля — це п'ять фальчів.

— Бог поможе, — ще раз погладила Павлову голову Доця й притиснулася до нього запалими грудьми.

…Пара вгодованих чорних волів заходила на межу колишнього Кирилового, а тепер — Павлового поля на Лугах, коли з протилежного боку межі показалася ще одна пара волів. А за ними — Оксентій.

— Як спали, ґаздо? — крикнув Павло до зустрічі й засміявся: — Ідеш помагати?

— Я то спав на руці, не на кулаці. А як ти? — так само криком відповів так само веселий Оксентій, і легко дав батогом волам попід хвости. — Надумав помогти братові?

Дві пари волів стояли, розвернуті масними чорними писками одна до одної, нібито мали намір боротися.

Дихали важко, як дихають хворі на груди.

Важко дихали й обидва брати, стоячи один напроти одного. Так, ніби було вже по оранці.

Василина з великим образом Матері Божої в одній руці й з ціпком у іншій наближалася до синів від перелазу.

Ззаду йшла Доця з кошиком харчів.

— Ти прийшов помогти мені орати? — перепитав Оксентій Павла з усмішкою.

— Це, певно, ти хочеш… — непевно почав Павло.

— Я що, дурний? Своєї оранки мені мало? Я лиш не розумію, чого ти заїхав своїми волами на мою землю?! — питав далі Оксентій зі скрипом у голосі.

— Ти здурів, брате, чи маковиння напився? Це поле належить мені!

— Як?!

— Отак. Я документ маю.

— Це я, а не ти, документ маю.

Оксентій витягнув із пазухи полотняний згорток, пов'язаний червоною ниткою, і підніс його мало не перед самі Павлові очі.

…ВІЙТ ДОВГО ДИВИВСЯ спочатку на Павла.

Тоді на Оксентія.

Потім довго мовчав.

Потому вкотре питав писаря Йогана:

— Йогане! Кажи, що там пише? Дивися в документ Павловий і кажи.

Йоган, маленький чоловічок, зігнутий хворобою хребта мало не вдвоє, із неприродно задертою догори головою, дивився війтові прямо в очі.

— Пише так: «По моїй смерті п'ять фальчів поля на Лугах і дві фальчі пасовиська в Ямі відходять моєму синові Павлові Чев'юкові», — повільно, мало не по буквах читав Йоган.

Тоді мовчки ще раз перечитував написане очима.

Далі знову дивився спочатку на війта, тоді на Павла, а після того — на Оксентія.

— Дивися в документ Оксентія й кажи, що там пише. Але дивися добре, холєра би його їла! Бо може, тобі що в очі впало?

— Пише: «По моїй смерті п'ять фальчів поля на Лугах і дві фальчі пасовиська в Ямі відходять моєму синові Оксентієві Чев'юкові».

— Або я дурний, або всі ми такі, шляк би його був трафив ще до народження! — гримнув кулаком по столі війт. — Але здаєся мені, що Кирило складав документ таки на Павла… Сам казав колись-то мені коло церкви… Діправди казав, що на Павла, бо хоче з ним доживати до смерті. — Говорив ніби сам до себе війт. — А ти добре читаєш? — питав уже тільки Йогана.

— Я письменний, — відповідав на те сільський писар, намагаючись якомога дужче вирівняти поламану спину, що йому, проте, не вдавалося, бо Йоган скривився від болю, ніби з'їв кислицю. — Мене у Вижниці протоколювали на письмо. Я добре письменний.

— То як так може бути? — знову питав війт, не дивлячись уже ні на кого.

— Тато переписав заповіт, — рівно відповів на те Оксентій, не зводячи очей зі свого документа.

Здавалося, що він готовий будь-якої миті вихопити його з-перед війта.

Але війт сидів непорушно із припечатаним на Павловому документі пальцем правої руки, а палець лівої тримав на документі Оксентієвому.

Тому Йоганові доводилося витягувати дужче шию, щоб читати написане.

— Коли?! — одночасно нервово запитали війт і Павло. І так само одночасно розвернулися до Оксентія.

— За життя.

— Коли він міг переписати, як він віддав кожному з нас папір у себе вдома й більше до Вижниці не ходив?! — Павло дивився на Оксентія без злоби, лише з відчаєм. — Що, в Бочкові переписував?! Тато був би мені сказав, якби передумав.

— Йогане! — крикнув війт так, ніби серед присутніх був глухий. — Читай ще! Дивися, котрий нотар писав?

— Павлові писав нотар Урсулеску.

— А Оксентієві?

— Гольштейн.

— Коли це було?

— Павлові — через день після другої Богородиці. Двадцять третього копня. {{ Копинь — стара назва вересня. Асоціація з копами кукурудзи. }} Оксентієві… — Йоган щось рахував, загинаючи про себе пальці, — Оксентієві — за день до Введення. Третього просинця. {{ Просинець — стара назва грудня. Асоціація з морозом, що запрошує в гості. }}

— Що ти дурне говориш, Йогане, — Павло сплюнув собі під ноги, — як тато пропав у два дні по Михайлові?!

— Я не знаю… — стиснув плечима писар. — Два дні по Михайлові… — Йоган знову про себе рахував дні, — два дні по Михайлові — це двадцять третього падолиста. Але Введення — після другої Богородиці. — Йоган намагався стиснути плечима. — Я не знаю, як мертвий може переписати заповіт. Але, пане війт, тут є його хрестик. Дивіться. Дивіться і ви, Павле. — Йоган розвернув на столі обидва документи й показав кожному по черзі місце, де стояв підпис Кирила: великий хрестик із загнутими донизу всіма чотирма краями і акуратними трьома цяточками на їхніх кінчиках.

Обидва підписи були однакові.

Такими хрестиками в Тисовій Рівні писали писанки.

Так у Тисовій Рівні розписувався лише Кирило Чев'юк.

Про це знали обидва сини.

Про це знав і війт.

— Треба йти до Вижниці! Я вам тут ради не дам, — нарешті сказав війт, чухаючи потилицю.

— Кому треба, най іде. Мені не конче. У мене документ. — Оксентій рушив до дверей.

— А мама? Мама би знала… — Павло білий, мов полотно, дивився на війта.

— Павле, ти розумний. Що тепер з мами візьмеш, як вона забуває, як ся називає? — розрадив війт. — Мама тобі не поміч. Іди до Вижниці, кажу тобі. До нотаря.

— До котрого? — тільки й запитав Павло. — До першого чи другого?..

— До обох зразу, — зітхнув війт.

…ТОДОР УРСУЛЕСКУ, високий худий чоловік у випрасуваному чорному костюмі, в білій сорочці, з метеликом під тонкою шиєю, втретє протер скельця пенсне й закріпив його нарешті на переніссі, закинувши срібний ланцюжок за праве вухо.

Тепер нотар дивився на зніченого Павла більш приязно, ніж перед цим. Та й говорив менш нервово.

— Так, звичайно, пане Чев'юк… — Урсулеску повторно зазирнув у папір, що лежав перед ним, — Чев'юк Павло. Так, цей документ посвідчений мною. Справді двадцять третього вересня. У присутності вашого батька пана Кирила Чев'юка і двох свідків. Документ зареєстрований старшим нотарем нашої контори паном доктором Василакі. Змін до документа ваш батько не вносив.

Але цілком імовірно, що він їх вніс третього грудня у нашого директора контори, доктора Гольштейна. Чому не в мене? Елементарно. Саме третього грудня я перебував у Бухаресті. На з'їзді нотаріусів. І тому не міг бути присутній при цій процедурі.